Тут кожен світанок стає обгорілим лицем

У чорних шпаринах підвалів густішає чад,

І стіни приймають удари, як власну вину.

Вимірюють час тут не стрілками, а невпопад:

Між вибухом й тим, як залізо вбиває стіну.

Земля запікається струпами вирв і траншей,

І небо над нею — розірваний навпіл брезент.

Тут тиша лякає сильніше за крики людей —

Затишшя заковує жахом тягучий момент.

Листи застрягають у пальцях і пахнуть дощем,

А спогад про дім став далеким, як світло від зір.

Тут кожен світанок стає обгорілим лицем,

Що суне крізь кіптяву ночі і пороху вир.

Вгризається жадно в будинки гарячий метал.

Суха геометрія — вижити, втримати край,

Коли під ногами лишається тільки підвал,

А збоку — обвуглений, вирваний з коренем гай.

04 жовтня 2026 р.