Пролог.
Спочатку була повна, непроглядна темрява.
«Чому так темно?» — запитав я в себе. На кінчиках моїх пальців заіскрилися вогники, і з'явилася тепла, світла кулька. Я дав їй ім'я Альзо. Навіть не знаю чому — це ім'я ніби саме виринуло в голові.
Пройшов час — навіть не знаю скільки. Я вирішив, що треба якось назвати сам потік буття. «Вазго» — знову саме виринуло в моїй думці. І знову я не розумів, чому саме така назва... Вазго допомагала мені відраховувати тривалість мого існування.
Якось Альзо гукнув мене:
— Як нам тебе називати?
Я замислився.
— Я навіть не знаю, — відповів єдине, чого справді не міг сказати.
У розмову втрутилася Вазго:
— Можливо, Анзо? Якщо ти дав нам імена, то, можливо, і нам варто дати його тобі?
— Слушна думка! — відповів я. — Мені подобається! Анзо... Хм, дуже цікаво! У мене є ім'я! Це відчуття таке приємне!
Через деякий час ми зрозуміли, що тут досить нудно. Звісно, у нас були цікаві бесіди з Альзо та Вазго, але нам стало цікаво: а що, як створити ще когось?
І ми втрьох узялися до справи. Я зібрав камінці довкола, стиснув їх у долонях — і вийшла куля. Вазго подарувала їй своє тепло, а Альзо почав обертати її. Ми спостерігали, як куля спочатку вкривалася рідиною, потім наній з'явилася зелень, а одного дня помітили, що на поверхні землі щось борсається!
Ми з Альзо спостерігали за цією новою сутністю — вона була зовсім безформною. Вазго запропонувала допомогти їй. Я погодився, і ми втрьох приступили до роботи. Довго ми сперечалися про те, яким воно має бути, і нарешті вирішили: воно буде маленьким та зеленим!
Я почав ліпити: зробив створіння зеленим, крихітним, із гострими вушками. Вазго подарувала йому своє тепло, аби воно відчувало холод вітру. Альзо дав свій час, щоб створіння мало змогу навчатися. А я подарував йому серце — щоб воно вміло любити, боятися та відчувати.
І так починається історія нашого маленького створіння.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!