Тилове

Колись знов буде ліс, чисте небо і запах трави,

свіжа кава з собою, в дворах — ліниві коти,

сміх на вулицях та квиток на якийсь літак,

все ось так.

А ще будемо ми.

Ми, що завжди трохи невлад.

Що тоді не згодились нікому, тепер невпопад,

і за кимось із нас пустота, а за кимось хрести —

їх нести.

Їх нести і ховати під пальцями те, що нема,

недоствореність душ, недоречність без меж і без дна,

Недостатність життя — пересиченість лихом стократ.

І суцвіттям стокроток ряди помарнованих дат.

Помарнованих днів у фантомах сирен і тривог...

Знаєш, там, в бліндажі, спить небритий і стомлений бог.

Ти ж бо бачив його.

Серед клаптів розстріляних снів —

тих підслуханих снів, сороміцьки украдених слів.

Слів чужих.

Не твоїх.

І ковтати вину мов вино

за оте, що було, а з тобою, однак, не було.

Колись збудеться так: чисте небо й незаймані сни.

А ще будемо ми.

Із війни, де не сталось війни.