Море...

Та дівчина із моря пречудова,

Її волосся вітер розвива.

Надворі вже зітхає літнє сонце,

А вона все ще йде піском сама.

В її очах відсвічує світанок,

В її очах відсвічує вода.

А ще в її очах так повно суму,

Який вона майстерно замела.

Вона — немов з обкладинки журналу,

Волосся довге, вся така струнка.

На ній та сукня, вся така шовкова,

А усмішка її така тьмяна.

Вона йому пробачила провини,

Усі слова колючі, часом злі.

Сказала, що повірила в кохання,

Яке носив він ніби у душі.

Та чи повірила вона тоді насправді

У ті слова — ні граму, ні на мить…

У почуттях вона згорала дуже тихо,

Хоча мовчання серденько країть…

Тепер вона йде і розуміє:

Вона давно відкинула усе,

Та одного забути не зуміє —

Що по піску в самотності іде.