Вечорнички

Він був поетом. Юний душею і тілом митець слова, такий манливо-оманливий, такий загадковий та напрочуд легкий. Він читав заґратовані у строфи рими, не шкодуючи інтонацій, похитуючись зі сторони в сторону, крокуючи незграбно назад й уперед. Його кучеряве волосся падало на чоло, ніби за дивовижним сценарієм якоїсь уселенської дивовижі. Ритмічні рядки його віршів п’янили і дряпали душу сенсами. Він умів відчувати так просто й закономірно, що, здавалося, творці цього світу надихнулися ним.

“Космос пахне весь зорями,

В них купаєшся вся ти!..”

А ти… Ти був геть інакшим. Мудрим, поважним, раціональним, таким відвертим і автентичним, таким стриманим і прозаїчним. Ти дивився поверх окулярів, спідлоба й усміхався кутиком вуст, деінколи зневажливо гмикаючи, ховаючи зневагу у келисі вина. Ти вважав, що бути поетом — хлоп’яцтво, яке не має жодного зв’язку із щирістю. Ти казав, красиві слова бездушні, бездумно-пристрасні, позбавлені навіть натяку на любов. Певно, тобі, зашореному й до прикрості скептичному, ніколи не зрозуміти природи почуттів. Вони і є життя, і є сенс, і є любов!

Він був поетом. Він мав очі кольору шоколаду, м’який, медово-шовковий голос, шалено привабливий усміх. Він запросив мене на танець, і я втекла від тебе. Визнаю. А ти… Ти відпустив, продовжуючи глядіти спідлоба, довівши укотре ступінь окам’яніння власного серця.

“Космос пахне весь зорями,

В них купаєшся вся ти.

Губи твої — це лаванда,

Що упали з висоти..!”

Здавалося, мелодія, що її грали музики, була створена для його голосу. Його рухи, плавно-ламані, непередбачувані й химерні, відірвали мене від землі. Йому був відкритий цілий світ, і якщо він казав, що космос пахне зорями, я вірила; він бо знав це напевне.

— Скажіть, мила, хто цей суворий пан із Вами? — спитав він, недбало кивнувши у твій бік. Кучеряве волосся грайливо повторило рух.

Я озирнулася до тебе. Ти передбачувано дивився спідлоба, щосили стиснувши щелепу. Ти дратувався, я розуміла. Сором і невимовна провина виштовхнули мене з рук поета.

— Ніхто, — відповіла я.

— Ну що Ви, мила, — він знову перехопив мої зап'ястя, — це всього лише танець. Всього лише танець! — він закружив мене, ніби планету коло себе.

Він сміявся, змушуючи кутики моїх уст безумовно тягтися вгору. Здавалося, земля зникла з-під ніг. Був лише він, недосяжна зірка, володар всього Всесвіту, і я — осінній листок, що слідував за вітром — його руками, купаючись у прохолоді — музиці, що непомітно добігла кінця. Листок упав на Землю.

— Ви приходьте до мене. Читатиму вірші. Сьогодні, ввечері. Рівно о п'ятій. Я чекатиму. І пам'ятайте: лише північ бачить Місяць, — він торкнувся вустами моєї руки.

І пішов.

Ніч перейшла серединну межу. І я була нею. Обірвана на півслові, розірвана навпіл. І він — Місяць.

А ти… Ти несподівано опинився так поряд. Ти мовчав, опустивши очі. Нова мелодія сколихнула залу. Пари закоханих закружляли повз нас, і він був уже з іншою, і казав іншій ті ж самі слова. Мене кинуло в жар. Як я могла піти на поводі таких поетичних, проте мертвих слів. Слів, що до них мали доступ усі на світі.

А ти… Ти простягнув мені руку. Мовчки, і я була вдячна за це мовчання. Воно було моїм, тільки для мене, таємниче, сокровенне, рідне, зрозуміле, жадане. Я відповіла тобі порухом руки і ти притулив мене до себе, прошепотівши на вухо:

— Моя люба, ніколи не вір у риму, а слухай абзаци…

Космос, можливо, і пахне зорями, але тут, на Землі, існує тільки один для мене аромат.

Ти.

----------------------------------------------------------------------

...Schmalgauzen — Кров і вино...