Вечорнички

– Грає! Грає!

Стою за лаштунками. Відчайдушно намагаюся вгамувати гарцювання серця. Воно калатає, як божевільне, здригається й благає про пощаду.

– Грає! Грає!

Мене гукають добре знайомі голоси. А я не можу впоратися із тремтінням. Я виходила на цю криваву сцену вже не вперше. І щоразу, здавалося, ніби востаннє.

– Грає, час! – гаркнула на мене чорноволоса наставниця.

Піднімаю на неї очі. Її упевнений погляд миттю стає стурбованим. Вона вглядається у мене, намагаючись відшукати якусь відповідь. Я відчуваю, як очі заполоняються слізьми. Прохолодна волога падає на щоку, варто мені змахнути пофарбованими в чорний віями. Жінка хапає мене за плечі і струшує.

– Візьми себе в руки. Сьогодні все закінчиться. Сьогодні ти покажеш, хто насправді верховодить цим світом.

Киваю.

– Грає, Грає. Ну де ти, Грає?!

Ми одночасно обертаємося на шквал голосів. Я здригаюся, і наставниця міцніше стискає мої плечі.

– Уперед, Грає. Усміхнися, – вона схопила мене за підборіддя. – Ти прекрасна, моя помсто! – карі очі наставниці спалахують, набуваючи чорного кольору.

Усміхаюся. Сьогодні мої страждання нарешті закінчаться. Лунають перші акорди звабливої скрипки. Озираюся на сцену. Вона чекає на мене, немов зголоднілий звір, що примружив очі. Крізь пітьму проливається яскраве світло прожектора. Наставниця випускає мене з рук. Я роблю крок до жерла вулкану, ризикуючи згоріти.

– Гра-а-ая… – шепочуться голоси, варто мені вийти з-за важкої завіси.

Панує тиша, і тільки скрипка жалібно скавчить, немовби знає все про мою долю. Підходжу до центру сцени, стаю під зливу штучного сонця. Костюм з тонкого шифону спалахує золотом. Зітхаю, обертаюся до зали. Підводжу погляд, вклоняюся.

Переді мною мисливці. Вишукані левиці, чиї лаковані підбори нагадують зірки. Вони так схожі на криваво-червоні троянди, наповнені життям, проте варто доторкнутися – їхні отруйні шипи не вагаючись проштрикнуть ніжну шкіру, пустять кров заради насолоди. Поряд із ними хижаки у фраках. Немовби божественне журі, вони окидають мене оцінюючим поглядом. Вирішують, як швидко вулкан їхнього голоду полонить моє серце, розплавить мою сталь, перетворить мене на пил. А я стою, чекаючи на вирок. Курок вже зведено – лунає постріл:

– Танцюй, Грає! – вигукує хтось із натовпу, і я, немов слухняна лялька, здіймаю руки догори.

Гра скрипки нагадує змію. Вона – моя хазяйка, королева. І я покірно слідую за нею, виконую накази тих, кого вона сьогодні покликала на забаву. Ці люди звуться хижаками. Мисливцями з горами золота в кишенях, які щотижня влаштовують забаву – полювання на нас, беззахисних і безпритульних.

Моє серце калатає. Ноги виконують па. Я вже не пам’ятаю, як опинилася тут. Крок уперед – крок назад. Моє життя куплене в борг. Ліворуч – праворуч. І я танцюю, як наказали мої прокляті боги. Я – музика. Я – королева скрипки. Не навпаки. І я майже вірю в це, доки перед очима не пролітає чорний птах.

Моя смерть.

Стріла розсікає простір і розрізає навпіл декорацію. Судомно схлипую, гамую страх. Крок – раз, і два, і три… Я змахую рукою, як крилом, і друга стріла пролітає між ліктем і талією.

Обертаюсь.

Зала реве. Вони на полюванні. А я граційна здобич.

– Стій, Грає!

Я зупиняюся й рахую до п’яти.

Один… Дерев’яне тіло стріли виймають з сагайдака.

Два… Смертю заряджають витончено загнутий лук.

Три… Натягається тятива – тріщить, перекрикуючи зойки скрипки.

Чотири… Повітря схлипує…

П’ять… Позаду лунає розпачливий ляскіт.

Поволі видихаю. Стріла знайшла дерев’яну ціль за зірваною декорацією. Хижаки сміються. Моє серце робить надривний рух.

– Танцюй, Грає!

Танцюю. Раптом скрипка пришвидшує гру. Немовби закохане серце, що чує довгоочікувані слова про любов. Я зиркаю за лаштунки. Чорноволоса наставниця дивиться на мене, склавши руки на грудях, і холодно посміхається. Я розумію невимовлений натяк. Заплющую очі і продовжую крокувати в такт.

Тієї ж миті залу розриває гучний крик. Я знала, що так буде. Цей день уже давно ввижався мені уві сні. День, коли ми нарешті вирвемося з клітки…

Я чую тільки власний пульс, що став один цілим із ритмом скрипки. Я закручуюся в танці, як дзиґа. Волосся розлітається, немовби в ньому поселився вітер. Я – іскра, що підкорила вулкан. Я – вогонь, байдужий до благань. Я – музика, я – королева скрипки. Я – стріла, що летить у повітрі. Я – смерть.

Зупиняюся, коли крики стихають. Дивлюся в залу. На мене зиркають безсоромні очі хижака, переможеного здобиччю. Він стоїть переді мною на колінах, його втримує за плечі пітьма. В його руках зламаний витончено загнутий лук. Він усміхається.

– Грая, – промовляються його вуста.

– Граю, – відповідаю я, вклоняючись.

Очі вловлюють пелюстки троянд на м'якеньких килимах. Хижаки стали здобиччю.

– Аплодуй. Ти перемогла, – бурмоче хижак.

Випростуюся. Заплющую очі. Складаю долоні. І виконую останній наказ.

-----------------------------------------------------------------------------

«"Грай" – це синонім іменника «людина» (гравець), і водночас енергійна настанова – "Будь гравцем!", "Будь справжньою Людиною!"» (з просторів інтернету)

...sanah - Irenka...