Вечорнички

А біля нашої хати росла чорна черешня. Солодка, наче гріх, п’янка, немов спокуса, й кислувата, як любов. Кольору крові, тої, що тече під шкірою, вирує, життєда́є. Мати казала, це деревце – нашого роду сила, і я вірила у це всім своїм серцем. Я просила у черешні любові, щастя, поважала її, плекала, шанувала. І якось стався літній вечір...

Я поралася у дворі. Вже сутеніло. Батьки поїхали у місто. Раптом у хвіртку тричі постукали. Я підвела очі.

– Панянко, яка пишна у Вас черешня росте. Ходіть, і коли ласка, дозвольте скуштувати стиглих вишень.

Це був хлопець мого літу. Високий, широкоплечий, чорнявий, з густими бровами й сонячною посмішкою. Його руки лежали на хвіртці, яку він запросто міг би відчинити. Проте він терпляче чекав мого дозволу. Я всміхнулася.

– Прошу, леґіню. Черешні наші, хоч і чорні, але солодкі, – я підділа нігтем гачок, і хвіртка зі скрипом відчинилася. – Я Вас впізнала, Лавріне, – відповіла я на німе питання в його очах.

– Яка Ви, Мотре, розумничка.

Це був син сусідів, багатій Лаврін Безух. Парубок, в якого було закохане пів села молодиць. Юнак, що повернувся з навчання в гімназії і теперечки мнеться на моєму подвір’ї. Я дивилася на нього, мимоволі згадуючи, як сьогодні виглядаю: чорняве волосся, переплетене зі стрічкою в косу, що ледь сягає сідниць, біла сорочка з вишитим комірцем, вузька червона спідниця й чорні чобітки. Я дивилася на хлопця із прищуром, як він розглядає двір, ніби намагається пригадати щось.

– Присядьте, леґіню, у цеє сіно. Свіженьке, недавно скосили. Я подам черешень.

Я підійшла до колодязя й узяла миску ягід. Вода на них іще не встигла зійти, ніби із зеленавої травички ранком роса. Я назбирала черешень нещодавно, хотіла пустити їх на вино, але випадок вирішив інакше.

– Прошу, – мовила я, подаючи парубкові миску.

Він, як я і сказала, сидів на сіні, чекаючи мене. І я присіла поряд.

– Дякую, Мотре. Славетна черешня. Відьомська! – усміхнувся Лаврін, узяв ягоду й поклав до рота. По його губах пролився червоний сік, ніби кров.

На мить, я навіть злякалася виразу його обличчя: усмішка і кров стікає по губах. Але марево зникло, ніби й не було. Я кліпнула очима.

– Як живите тут? Як батьки Ваші? – спитав хлопець, свердлячи мене чорнявими очима.

Я виструнчилась, згадала материні настанови й промовила:

– Як усі. У турботі й роботі.

– І як турбота?

– Встигається, – відповідала я на його питання.

Люди в селі, певно, давно здогадувалися про рід наших занять. Нічого непристойного, лише магія. Слово «відьма» надто грубе, але саме ним охрестили мене й мою матінку. І хоч це було правдою, зізнатися у цьому було подібно до самогубства. Я не бачила у ворожінні ніякої біди. Однак довіряти цю таємницю не можна було нікому. Дерево роду погрозливо зашуміло над моєю головою, і я мимоволі підняла на нього очі.

Побачила небо. На синьому полотні розкинулося зоряне шиття. Хрестик до хрестика, сяйво набувало кольору, забарвлюючи світ у невідомий людському оку колір. Я згадала про свого гостя.

Хлопець увесь цей час глядів на мене. Мати назвала б мене необачною, але мені так хотілося довіритися хоча б комусь. У мене на серці була туга.

– Чи є у Вас наречена в місті, леґіню? – спитала, не боячись сорому. Отут, під зорями, у темноті ніхто не чув нас.

– Немає. Міські дівчата не для мене. Свободолюбиві надто, – відповів.

– По Вашому, жінка не має знати свободи?

– Такі, як Ви, народжені для неї. Але не інші…

– Такі, як я?

– Незвичні. Ви ж незвична?

– Хай буде так, – промовила я стиха. Черешня зашуміла вітром.

– А чи правда, що… Ні, не зважайте, – пробурмотів Лаврін.

– Кажіть, – наголосила я.

– Чи правда, що Ви – ворожея? – прошепотів хлопець, нахилившись до мене.

– Яке гарне слово. Ніколи такого не чула… – я обернулася до нього, і наші губи ледве не торкнулися. Я тріпонула віями, як птаха крилами, й відповіла: – Як правда, втечете?

– Ні, не втечу, – він усміхнувся, і його теплий подих обігрів мої щоки.

– Тоді зізнаюсь Вам… – як заворожена проговорила я.

– Поворожіть, благаю! – він різко схопив мене за руку.

Я усміхнулась і взяла його долоню, відчула пульс.

«Пришвидшений. Хвилюється».

– Так… Бачу шлях, дорогу. Бачу сонце. Водицю бачу, річка, озеро чи став. Дерева бачу, подорожні, злива. Ви під дощем блукали?

– Справді, так…

– Ви загубили щось важливе. Подарунок. Кому? Для матері? Трояндочку й стрічки. Їй пасувало б… – усміхнулась, і він усміхнувся. – А далі бачу летите повз поле на конику плямистому, вперед. Бачу село, Ваш дім, а там… – я не повірила своїм очам. Сусідський син був вдома! – Хто Ви? – відштовхнула я від себе руку.

Леґінь всміхнувся і опав з очей моїх манливий озір. Це був старенький дідуган. Красу свою він виміняв на гроші, що з продажу відьомської коси отримав. Я скочила на ноги.

– То не Ваша мати. То відьма! Ви її убили…

– Матір не вчила тебе не довіряти світові людей? – захихотів старий й підвівся.

– Ні, не підходьте! – схопила я з-під пасу ніж.

– Не перша ти, хто з ножиком кидався! Іди сюди!.. – аж раптом весь закляк.

Тремтливі зорі відобразилися в його чорнющих очах. Останній позирк стариган на мене кинув і звалився з ніг. По губах йому пролила кров.

– Відьомська вишня… – прошепотіла я, й упала на коліна.

Аж раптом здійнявся вітер. Він гудів і завивав, бився у хвіртку, розкочуючи її вперед-назад. Я прикрила очі руками. Я чула шурхіт листя. Це була плата за довіру.

Коли буревій стих, я ризикнула розплющити очі й зомліла: чорна черешня стояла гола й суха, ніби минуло не одне століття, відколи вона перестала родити. Колишній леґінь обернувся піском й зник з лиця землі, покараний відьомським деревом. Я підвелася на ноги, підійшла й торкнулася згаслого стовбура.

Я й не помітила, як проспівали півні, а біля воріт спинилися коні. Я відчувала, що це була мати. Її шаленство билося моїм пульсом. Я озирнулася. Вона стояла сива, а у вичищеній до блиску мисці з-під черешень я побачила й себе такою ж, розхристаною, сивою.

– Що ж наробила ти, дитино…

----------------------------------------------------------------------------------

...Українська народна – Чорні черешні...