Михайлове щастя

Якось увечері, коли темне і тепле небо засіяли перлисті зірки, дід Свирид, пихкаючи чудернацькою різьбленою люлькою, розповідав мені про своє дитинство. Іскристі метелики весело кружляли навколо палахкого вогнища, наче в чарівному дивовижному танці. Десь у глибині таємничого лісу несміливо тьохнув соловейко, замовк на мить, немов злякавшись свого голосу, і знов защебетав.

Зайнялися вогники віконець біленьких хатин, занурених у білопінні вишневі садки. Десь з околиці війнуло духом свіжоспеченого житнього хліба.

— Агов, Михайлику, — звернувся до мене дідусь. — То ти й не слухаєш мене?! Мабуть, замріявся про щось таємниче?

— Так, дідусю... — зізнався я.

— Про що ж ти мріяв, онучку?

— Кажуть люди, що колись, ще в стародавні часи, були в Україні дива дивні...

— Які ж, наприклад? — поцікавився дід Свирид, блимнувши на мене жартівливим оком.

— Кажуть, були тоді страшні чаклуни, чорти та відьми. Але були й сміливі і могутні козаки, що ставали до двобою з ними...

— Було... чи ні — хто зна... Ті часи вже давно минули.

— То що — все це пусті балачки?

Мені чомусь стало так сумно, наче я загубив щось дуже дорогоцінне, те, що носив захованим десь у глибині свого серця.

Дід Свирид допитливо дивився на мене крізь полум'я вогнища, хитро посміхаючись. Потім підкинув у багаття декілька гілок і стиха мовив:

— Було таке, чи не було… Але ж, кажуть люди, що було-таки колись в Україні... Ось послухай, розповім тобі зараз про те, як один коваль щастя шукав...

* * *

Неподалік від славнозвісного міста Києва, серед осяяних сонечком золотих ланів стояло невеличке село з лагідною назвою — Соколівочка. Мешканці цього села були дбайливими господарями, Бога не гнівили і жили як одна родина.

Праворуч від села, неподалік широкого шляху, що перетинав лани прямою стрічкою на північ, лопотів зеленим листям тихий гайок. Грайливий струмок, вибравшись із затінку дерев, весело дзюрчав, збігаючи до глибокого яру, де знову ховався у розлогих лопухах.

Попід гаєм, огороджена низеньким тином, оповитим блакитними крученими паничами, стояла біленька чепурна хатина під солом'яною стріхою. Жив у ній разом зі своєю матусею Харитиною ладний парубок Михайло Гармаш. Був він міцний, роботящий, поважав неньку і Бога, але й дотепний жарт любив і про велике кохання мріяв. Працював Михайло в кузні, та так гарно і спритно, що слава про доброго коваля докотилася до самого Києва. Наїжджали до хлопця навіть замовники від самого гетьмана. Нікому не відмовляв Михайло і брався до будь-якої роботи, навіть жебракам допомагав.

Якось зайшов до нього в кузню літній дужий козак із суворим обличчям, на якому безліч боїв залишили свої позначки. Його сивий оселедець спадав за вухо зі срібною сережкою, що звисала нижче довгих вусів. Чемно привітавшись із господарем, козак запитав:

- А скажи-но мені, хлопче, чи не можеш ти відновити мою вірну шаблю?

- Чому ж не можу? Треба подивитись...

Михайло витер долоні старенькою хустиною і взяв із рук козака надламану шаблю. Шляхетне лезо спалахнуло блакитним сяйвом. Парубок з пошаною провів по ньому долонею, відчуваючи, як воно нечутно бринить.

- Добра криця! — схвалив Михайло. — Виняткова річ...

- Це славетна шабля, — підтвердив козак. — Нагорода від кошового...

- То, може, ви, добродію, і на Січі бували? — зацікавився парубок.

- Було таке... — відповів гість.

- А як воно там?

- Що?

- Ну, як там люди живуть, Україну боронячи?

Козак уважно подивився Михайлові в очі, обтер вуса, наче збираючись із думками, а потім відповів:

- Козацтво наше жило й жити буде! Доки б'ється серце в грудях, доти жоден бусурман не зганьбить землю нашу! — і, лукаво посміхнувшись, додав: — А ти, хлопче, замість того, щоб питати, пішов би сам на Січ та й подивився на все власними очима. Парубок ти — хоч куди, може, й сотником станеш, якщо тебе запорізьке товариство обере за мужність та вдачу.

Михайло відновив козакові шаблю, той щиро віддячив молодому ковалеві та й пішов собі. Але слова козацькі глибоко запали в душу хлопцеві. З того часу став він задумливим і зажуреним.

Помітила це Харитина та й почала допитуватися: що та як? Розповів їй Михайло про розмову з козаком та про своє бажання побувати на Січі.

Спочатку мати забідкалася, намагаючись відмовити сина від подорожі, але згодом вгамувалася і сказала йому таке:

- Сину мій, Михайлику, якщо кличе тебе серце на пошуки щастя, то йди. Поважай людей, Бога не забувай, сиротам допомагай! А як знайдеш своє щастя — повертайся додому, бо я буду тебе чекати в рідній хаті і вдень, і вночі...

Узяв Михайло в дорогу гостру як бритва шаблю, яку викував собі ще тоді, коли вперше замріявся про подвиги та пригоди вільного козацького життя. Зібрала йому Харитина у вузлик духмяних, тільки-но з печі, пампушок. Додала до них добрячий шматок сала з часником і глечик меду.

Вклонився Михайло рідній хатині, добрим сусідам, поцілував матінку, перехрестився та й вирушив у дорогу.

Шлях повів його крізь безкраї лани. Густе жито неквапно колихалося під теплим вітерцем, добираючи стиглості. Золотоголові соняшники кивали йому важкими шапками. Засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодкістю. Барвисті польові квіти сором'язливо визирали з межі, намагаючись роздивитися самотнього мандрівника, що простував широкою ходою, дихаючи на повні груди запашним повітрям українського степу.

А Михайло йшов собі та йшов, роздивляючись навкруги допитливим поглядом. Ще ніколи в своєму житті не відходив він так далеко від рідного села, хоча й багато про що знав від заїжджих купців, уважно слухаючи їхні розповіді.

Коли денне світило скочувалося за небокрай, хлопець влаштовувався де-небудь у затишному місці і, повечерявши, лягав горілиць і з захопленням дивився на небо, стежачи за зорями, особливо за тими, що зривалися зі свого місця і, майнувши сріблястим хвостом, летіли кудись вдалину, випадаючи на землю чарівним зоряним дощем. Так і засинав, дивуючись неосяжному світу. Та як тільки ранкові первістки висвітлювали обрій, він уже був на ногах, готовий подорожувати далі.

Минали дні, складаючись у тижні. Часто Михайло заходив до сіл, що траплялися йому на шляху. Бувало, що й затримувався там ненадовго, стаючи до ковадла або допомагаючи старим та самотнім. І з благословенням вдячних людей знову йшов далі на пошуки свого козацького щастя.

Якось увечері дістався Михайло до невеличкого селища, що розташувалося понад річкою з повільною замріяною течією. Гарні хатки, розмальовані червоними маками, нагадали хлопцеві про рідну Соколівочку, і стенулося його серце від спомину.

Десь від берега залунала тендітна мелодія. Приємний дівочий голос виводив:

Вечір надворі,

Стомлені зорі

Сяйвом сріблястим сплять на лугах.

Всі спочивають,

Лишень співають

Десь соловейки в тихих гаях.

Лагідна річка —

Мила сестричка

Плине повільно в дальні краї.

Бога благаю

І дожидаю,

Щоби збулися мрії мої.

Михайло зітхнув і зупинився край тину, за яким прогулювався з пихатим виглядом кремезний півень. Біля відчиненої хвіртки перед величезною калюжею сидів на землі хлопчисько і гнав лозиною перелякане жабеня.

— Привіт, козаче, — жартівливо звернувся Михайло до малого. — Як зветься ваше село?

— Жабокраківка, — коротко відповів хлопчина, не відриваючись від своєї важливої справи.

— Ти диви, яка чудернацька назва! — здивувався Михайло.

Підвівши на незнайомця волошкові очі, хлопчик розгублено запитав:

— Чого ж це чудернацька?

— Ну... наче тут самісінькі жаби живуть...

— Чому ж тільки жаби?! У нас тут і люди є, і відьми. Навіть чорти водяться!

— Що це ти верзеш, малий?! — обурився Михайло. — Казки мені розказуєш... Які такі чорти і звідкіля вони тут узялися?

Хлопчисько блимнув на нього жвавими очима і ледь помітно посміхнувся.

— То ви, дядьку, мабуть, здалеку прийшли і нічогісінько не знаєте. А чорти у нас тут звичайні — з рогами, хвостами та ратицями. Вони частенько прибігають у село із палацу чаклуна Вавила Лиходума. Он там він мешкає, бачите?

Малий вказав на величезну кам'яну споруду, що височіла на лисому пагорбі осторонь села.

Михайло недовірливо почухав потилицю, а потім розгублено запитав:

— А чи не брешеш ти мені?

— Бреше Чебрик, а я правду кажу! — з гідністю відповів хлопчик.

— Як чебрик може брехати, коли це звичайний гречаний млинець?

— Може, десь це і гречаний млинець, а у нас Чебрик — це песик нашої сусідки, Лесі Купави! Чебрику... Чебрику, йди-но сюди! — покликав малий капловухого песика, який біля сусіднього подвір'я то за метеликом бігав, то на жабу гавкав.

Почувши, що його кличуть, Чебрик завмер на мить, піднявши одне вухо, а потім жваво підбіг, виляючи хвостиком і пильно дивлячись на хлопчика.

— Оце і є Чебрик!

— Гарний песик... — схвалив Михайло і, присівши біля Чебрика, почухав йому за вухом.

Тієї ж миті песик гепнувся на землю, перевернувся на спину, підставляючи свій живіт, щоб і його почухали, і заплющив від насолоди очі.

— От тобі й на! — розсміявся Михайло.

— Чебрик ласку любить, — сказав малий.

Він хотів було щось додати, але цієї миті відчинилися двері хатини, і з них визирнула повненька жіночка у білій спідниці й в'язаній кофтинці. Взявшись у боки, вона з удаваною погрозою покликала малого:

— Андрійку, бісова душа! Де ти швендяєш? От я тобі зараз... Йди вже додому, бо батько лається!

Хлопчисько підскочив мов обпечений і кинувся прожогом до хати — тільки босі п'яти замерехтіли. Жінка з цікавістю подивилася на незнайомого парубка, що в нерішучості тупцював біля хвіртки.

— Добрий вечір, господине! — привітався Михайло.

— Вечір добрий... — озвалася жінка. — Здалека йдеш, парубоче?

— Та майже з-під Києва... Чи не пустите до хати переночувати? Я вам відроблю!

— А що ж ти вмієш?

— Всяке-різне, ковалюю потроху... — скромно зізнався Михайло.

— Оце добре! — зраділа жінка. — У нас якраз коняга розкувався, то, може, ти його й налагодиш уранці? Заходь до хати...

Михайло щиро подякував доброзичливій господині і, нахиливши голову, переступив поріг хатини.

У світлиці за столом сидів міцний чорнявий чоловік. Поруч із ним, похнюпившись, колупав ложкою в тарілці малий Андрійко.

Перехрестившись на образи, що висіли у кутку, парубок ввічливо привітався. Господарі всадовили його до столу, нагодували, а потім, як водиться, почали розпитувати. Михайло розповів їм про життя-буття в рідній Соколівочці, про цікаві новини, які чув від заїжджих купців.

Вже вкладаючись на відпочинок, він мрійливо промовив:

— Дуже гарні пісні у вас тут співають...

— То, мабуть, наша сусідка — Леся Купава, — відповів господар. — Добра дівчина, до того ж і красуня. Але ж біда у неї... був брат — Клим, веселий парубок, до Христі Довбиш залицявся. Та ось уже тижнів зо три, як десь подівся. Зник...

— Може, до когось із рідні подався...

— Нема у них нікого. Сироти вони — так удвох і жили. Шкода Лесі. Одне слово: біда та й годі...

Господар зітхнув сумно, згасив свічку і почвалав до ліжка. Невдовзі уже всі поснули, лише Михайло все думав та думав про Лесю, про її чудову пісню та лиху долю...

Вранці, тільки-но прогорлав півень, Михайло заходився на подвір'ї підковувати коня.

Невдовзі, почувши про коваля, до двору позбігалися мешканці ледь не всієї Жабокраківки і почали благати парубка зостатися в селі, бо в кожному подвір'ї була потреба у його вмілих руках. Пам'ятаючи материні слова, Михайло погодився залишитись на деякий час, щоб допомогти людям. До того ж йому дуже хотілося побачити Лесю, бо її чарівний голос запав йому в саме серце.

Роботи в селі була ціла прірва: то коня підкувати, то плуга відремонтувати, то нові клепки на барило поставити...

Якось працював Михайло на обійсті Христі Довбиш — веселої гарної дівчини, та й повів з нею розмову про дива, які почув від малого Андрійка.

- Чув я такі нісенітниці, буцімто у вас у селі відьми є...

- То й що? Звичайно, є... — знизала плечима Христя, пораючись біля курей.

- То де ж вони? — посміхнувся Михайло. — Цікаво було б подивитися...

Христя повернулася до нього. Чорняві очі так і заграли на її розчервонілому личку.

- Ну то й дивись! — весело промовила вона.

- Куди? — не зрозумів парубок.

- На мене.

- То я ж за відьму питав.

- А я і є відьмочка!

Михайло з несподіванки аж відсахнувся від дівчини.

- Тю, дурненький, чого ж ти жахаєшся? Хіба не знаєш, що відьми бувають різні. Є навчені відьми, а є рожденні.

- А яка між ними різниця? — перехрестившись, розгублено запитав парубок.

- Навчені — вони свою душу продають і вчаться чаклунству, відринувши Бога. Тому вони страшенно злющі й підступні.

- А рожденні?

- Вони ні в чому не винні, бо від них нічого не залежить. Коли в одного батька народжується сім дочок, то остання вже буде відьмою — хоче вона того чи ні. Рожденні відьми нікому лиха не бажають, а своїми здібностями користуються лише для захисту від нечистої сили. Зрозумів?

- То ти яка відьма?

- Рожденна... — зітхнула Христя та й пішла до хати, сумно посміхнувшись, наче згадала щось дуже добре, але загублене.

Михайло остовпіло стояв посеред двору з молотком у руці і тільки кліпав очима. Зубці борони, яку він ладнав, потроху охолонули. У цю мить на вулиці форкнув кінь і пролунав тріскучий голос:

- Чи не підкажеш мені, парубче, де тут можна знайти Михайла Гармаша?

Обернувшись, Михайло побачив за тином двох панів верхи на конях. Вірніше, один з них був звичайнісінький дядько у добрячому одязі, а от другий... Це вже дійсно був пан, та не абиякий, а, мабуть, іноземного походження. Товстий, пихатий, цей пан був затягнений у якийсь дивний жупан із позолоченими ґудзиками. Замість зручних просторих шароварів на ньому були вузенькі штаненята мишачого кольору, які щільно обтягували тоненькі, наче курячі, ноги. А чоботи у цього чудного пана були схожі на дівочі черевики зі шнурівками. Такого дива хлопець ще зроду не бачив.

Пан відкрив рота і щось прогирготів.

- Гей, йолопе, ти що — закляк?! — заволав супутник пана. — Тебе ж питають...

- А навіщо він вам? — отямився хлопець.

- Не твоє собаче діло! Відповідай, коли питають!

- То це я, а що?

- Кажуть, що ти дуже добрий коваль...

— Ну, як кажуть, то, мабуть, так воно і є... — знизав плечима Михайло.

Товстий пан щось забелькотів на вухо своєму супутникові, а потім, гидливо зморщивши свого синього, як стигла слива, носа, відвернувся.

— Пан має до тебе пропозицію!

— Якщо має, то нехай сам і каже. Що йому — язика відняло?! Тільки нехай людською мовою каже, бо я його ґирґотіння не розумію.

— Ти що, дурню! Це ж пан Вільгельм Тхор, він до нас із самого закордону приїхав!

— Ну то й що з того?

— Він по-нашому не розуміє. Я у нього за тлумача.

— А... Тепер зрозуміло, — відказав Михайло. — І чому це він носа верне?

- Каже, що тут свинями смердить...

- Ач яка цяця! — обурився парубок. — Ти диви: смердить йому! А як сало їсть, то не смердить?

Тлумач злякано озирнувся на пана, а потім швидко заторохтів:

- Пан Вільгельм Тхор згоден узяти тебе ковалем до свого маєтку. Будеш жити у нього і робити те, що накажуть.

Михайло почухав потилицю, наче роздумуючи, і нишком позирав на кумедного пана.

- Пан згоден — це добре... Але треба, щоб спочатку я був згоден.

Перекладач аж у долоні ляснув.

- Та ти збожеволів, чи що?! Він же тобі великі гроші платити буде!

- Навіщо мені ті гроші на чужині?! — відповів Михайло. — Тут моя рідна земля, тут і я сам... Ні, не поїду, так і перекажи своєму курячому панові!

Тлумач щось сказав Тхору. Той аж почервонів від гніву і, вперіщивши коня нагайкою, поїхав геть разом зі своїм супутником. А Михайло знов узявся до роботи.

* * *

Вже декілька разів зустрічав Михайло на вулиці Лесю Купаву. Дуже йому сподобалася дівчина. Як побачив її вперше — так і закохався до нестями. Але, крім привітання, нічого не міг вичавити з себе, бо як бачив Лесю, то в нього наче язик віднімався — до того ніяковів.

Дівчина справді була дуже вродливою і ставною: чорнії бровенята шнурочками вигиналися понад лагідними карими очима, у яких немов відбивався увесь світ. Пухкенькі губки червоніли солодкою суницею, змагаючись із пломеніючою стрічкою, вплетеною у довгу розкішну косу. Але чомусь Леся була завжди мовчазною і сумною.

У неділю по обіді пішов Михайло до річки. Присів на пагорбі та й замислився над тим, що йому далі робити. Ніби ж на Січ збирався, а тут на тобі: закохався — та й край! Як підійти до Лесі, як з нею побалакати про свої почуття? Ох-хо-хо...

Понад розімлілою під сонцем річкою Бігляночкою літало пухнасте насіння кульбаби і, лягаючи на повільну течію, пливло собі серед зелених берегів у далечінь. Майнула поблизу зозуля, перелітаючи з діброви до лісу на протилежному боці річки, і причаїлась у гущавині.

Михайло провів її сумним поглядом, зітхнув і загадав:

— Зозуле, зозуле, а скажи-но: скільки мені років парубкувати залишилось?

Чекав відповіді, та з лісу — ані звуку.

— Мабуть, не почула мене... — вирішив хлопець.

Коли це звідкіля не візьмись з'явився Чебрик. Голосно гавкаючи, він підстрибував, намагаючись вхопити товстого джмеля, що гнівно гудів, не розуміючи, чого від нього хоче той клятий собака. Чебрик знову підскочив, але посковзнувся і покотився прямісінько до річки.

Почувши його жалібне скавучання, Михайло прожогом кинувся до нього і встиг підхопити переляканого песика уже над самою водою. Поклавши Чебрика на землю, хлопець докірливо промовив:

— Тобі б тільки байдики бити!

— Гав! — радісно ствердив песик.

— Краще б хату стеріг!

— Гав! — і на це погодився Чебрик, примруживши хитрющі очі.

— З ким це ти, Чебрику, розмовляєш? — раптом пролунав мелодійний голосок, і з-за кущів з'явилася Леся.

Побачивши дівчину, Михайло зашарівся і розгублено мовив, аби не мовчати:

— Та... ми тут... оце... Чебрик... джміль... отож...

Він ще більше зніяковів і замовк.

Леся збігла до річки і сіла на тому самому пагорбі, де хвилину тому сидів Михайло.

Хлопець стовбичив поруч, не знаючи, куди подіти свої міцні руки, котрі здавалися йому зараз такими незграбними.

— Михайлику, — звернулася до нього дівчина. — Розкажи мені про те, що ти бачив, коли мандрував по світу. Як люди живуть? Сідай-но поруч, а я тебе послухаю, бо нічого ще не бачила в житті, окрім нашого села...

Наче побоюючись порушити чарівну мить, парубок несміливо сів поруч і спочатку невпевнено, а потім все більше і більше захоплюючись, повів мову про славетне місто Київ, про рідну Соколівочку та про різні селища, що зустрічалися на його довгому шляху.

Леся уважно слухала, іноді перепитуючи. Навіть Чебрик, який, розімлівши на осонні, розтягнувся на траві і настовбурчив одне вухо — мовляв, я теж слухаю!

Скінчив свою розповідь Михайло і раптом як ляпне:

— Кохаю я тебе, Лесю... Йди за мене заміж...

Леся аж підскочила з несподіванки, здивовано втупившись у хлопця.

Михайло замружився, очікуючи на відповідь. Запала така тиша, що аж у вухах забриніло.

Леся сумно посміхнулася.

— Михайлику, Михайлику... Де ж ти був раніше?

— Коли? — не втямив парубок.

— Раніше... — стиха промовила Леся. — Ти дуже добрий хлопець, і серце в тебе щире і відверте. Ти мені подобаєшся, але ж я вже не вільна...

— Як же це так? — Михайло розгубився. — Чому ти не вільна? Невже тебе уже хтось засватав?

Дівчина зажурливо кивнула. В її очах блимнули сльози.

— Хто ж він? — голос Михайла аж захрип від збентеження.

— Вавило Лиходум...

— Оце той пан, про якого люди кажуть, що він чаклун?!

— Саме так...

— А чи кохаєш ти його? — раптом з підозрою запитав хлопець.

— Як же його можна кохати, коли він підступний, хитрий та ще й лихо діє?!

— То навіщо ж йдеш за нього? — не вгамовувався Михайло.

— Бо мушу... Ні про що не питай мене більше, Михайлику, і не журися. Ти ще знайдеш своє щастя, а я... на Спаса піду вже до маєтку Вавила Лиходума — така моя доля...

Дівчина скочила з пагорба і не озираючись, побігла до села.

Чебрик жалісно дивився на Михайла, мовляв — бач яка біда. Потім гавкнув і задріботів слідом за своєю господаркою.

— Лесю! — запізніло гукнув наздогін Михайло.

Однак лише гладка зелена жаба квакнула йому у відповідь, вистромивши з намулу витрішкуваті баньки...