Михайлове щастя

З самого ранку Лиходумові щось не йнялося. У його чорну душу закрався якийсь страх. Не розуміючи, в чому справа, чаклун вирішив за допомогою чарівного зілля перевірити, що сталося з Михайлом. Вавило знов накидав у мідний казан усякої гидоти і, коли утворилася напівпрозора куля, почав уважно вдивлятися в неї, розшукуючи Михайла і його друзів. Коли він побачив їх верхи на конях, та ще й з кришталевим яйцем у вузлику, то страшенно злякався.

- Чиряк! Вухо! Швидко до мене! — загорлав Лиходум, вибігши на подвір'я.

Чорти наче з-під землі вискочили, стоять — тремтять. А чаклун дав їм пляшку з якоюсь рідиною та й каже:

- Біжіть мерщій назустріч Михайлові, Климові і Христі — вони вже повертаються. В бійку з ними не вступайте, бо якщо вони з Гримайлом Тупаком упоралися, то вас, дурнів, тим паче обдурять. Зачекайте, поки ляжуть спати, а тоді побризкаєте їх оцим зіллям. Після цього вони вже ніколи не прокинуться. Заберете кришталеве яйце — і прожогом до мене! Все зрозуміли?

- Так, володарю! — разом гаркнули чорти, забираючи пляшку із зіллям.

- Ну то поспішайте! А як не впораєтесь, то краще не повертайтесь, бо я з вас шкіру позлущую! — погрозливо попередив Лиходум.

Підхопилися Чиряк із Вухом та й дременули навпростець, крізь бур'яни, через яр, за річку Бігляночку, а там уже й лісовими хащами — аж тільки гілля затріщало. Поперлася нечиста сила до Карпат, назустріч Михайлові, Христі і Климу, які нічого не підозрювали.

* * *

Широким степом їхали друзі до стародавнього лісу. Михайло замислився над чимось, тихо погойдуючись у сідлі. Чебрик замружив очі, мабуть, задрімав.

Клим позирнув на Михайлову шаблю і запитав:

- А скажи-но, Михайле, навіщо ти шаблю носиш? Все ж таки коваль ти, а не козак...

- Мріяв я, Климе, стати козаком. Навіть на Січ подався, щоб захищати рідну Україну. Хотів із ворогами битися...

- То зараз же немає війни. З ким ти будеш битися?

- З Лиходумом! — не роздумуючи, відповів Михайло.

- А потім?

- А потім... — парубок трохи знітився, почервонів і раптом рішуче проголосив: — До Лесі посватаюся!

Чебрик нагострив вухо і з зацікавленням розплющив одне око.

- Оце добре! — зрадів Клим. — Свояками будемо! А я теж...

Хлопець умовк, крадькома поглянувши на Христю, наче злякався.

Але дівчина лише лагідно посміхнулася і сама запитала:

- Михайле, може, ти знаєш якусь пісню козацьку?

- Наче знаю...

- То заспівай нам, будь ласка, щоб веселіше їхалося.

Парубок трусонув головою і заспівав. Його голос поволі набирав сили і летів, летів понад степом, наче швидкокрилий сокіл.

Як на бійку з ворогами їхав козачина,

Мати сльози утирала, проводжала сина.

Із-за лісу, із-за гір ворожая сила

Накотила в Україну — все заполонила.

Наробила горя-лиха силища проклята,

Та піднялася на Січі ватага завзята.

Попереду курінний гідно виступає,

Нa його славетній шаблі сонце виграває.

А назустріч чорний лицар, наче купа пнеться,

За плечима плащ кривавий, як хмарина дметься.

Як зійшлися у двобої, наче сталась повінь.

Не встояла вража сила — вся лягла під корінь.

Будуть діти та онуки довго споминати,

Як уміли рідну землю батьки захищати…

Ой, поволі краєм поля їде козачина —

Мати сльози утирає, зустрічає сина!

Звісна річ: на конях — воно швидше і легше. За декілька діб Михайло з друзями проїхали увесь той ліс, яким пішки пробиралися близько двох тижнів, і тепер спинилися на узліссі, неподалік од вітряка.

Ліворуч, у зеленій балці, вже блимав вечірніми вогнями хутір, а далі за ним розкинулося велике село. Трохи осторонь од нього стояла церква з блакитними банями, на верхівках яких сяяли золочені хрести.

Вдарили дзвони. Гул від них розлігся над селом і велично поплив над степом. Михайло побожно тричі перехрестився і повернувся до друзів.

— Заночуємо тут, — вирішив він. — Ніч тепла. А вранці поскачемо далі.

Парубок вийняв з вузлика сяюче кришталеве яйце і поклав його на пень. Яйце ворухнулося, крутнулося туди-сюди і застигло, вказуючи гострим кінцем туди, де мала знаходитись Жабокраківка. Це вже було не вперше.

— От дивна річ! — мовив Клим, захоплено дивлячись на чарівне яйце. — Щоразу воно вказує на Жабокраківку. Невже Лиходум сховав свою погану душу десь там?

— А чому б і ні?! — знизала плечима Христя. — Він же боїться, щоб її хто-небудь не знайшов!

— Як же її можна знайти, якщо ніхто, крім Лиходума, не знає, де вона схована?

— Як, як... — передражнила Христя. — Випадково!

— Для того щоб не знайшли оту проклятущу душу, треба когось призначити для її охорони. От, наприклад, як Гримайло Тупак кришталеве яйце стеріг. А де ти у нас у селі щось схоже бачила?

Дівчина на хвилину замислилася, смішно зморщивши свого гарненького носика. Але знову вперто оголосила:

— То, мабуть, його душу стережуть чорти — Чиряк і Вухо.

Клим ляснув у долоні і розсміявся:

— Вони ж як коні гасають туди-сюди, а повинні були б сидіти біля схованки і не відходити від неї ні на крок!

Слідкуючи за балачкою, Чебрик тільки те й робив, що повертав голову то до Христі, то до Клима. В песика від того аж голова замакітрилась. Він трусонув нею, наче відганяючи надокучливих мух, і сердито гавкнув.

Христя і Клим враз замовкли, здивовано дивлячись на нього.

— Чебрику, ти чого? — запитав Клим.

— Гав! — відповів песик, нетерпляче поглядаючи на вузлик з їжею.

— А... ти вже їсти хочеш? — здогадалася Христя. — Зараз...

Вона розгорнула хустину і почала готувати вечерю.

— Зачекайте! — раптом озвався Михайло. — Мені здається, що я знаю, де Вавило Лиходум ховає свою душу...

— Де?

— Ану кажи!

Михайло посміхнувся і з задоволенням потер долоні.

— Ви ж самі кажете, що його душу повинні стерегти і вдень, і вночі, нікуди не відходячи. Так?

— Так...

— А щоб побоювалися підходити до того місця, кого треба поставити сторожувати?

— Мабуть, чорта...

- Де ти, Климе, сидів, коли ми з тобою зустрілися?

- Біля кучугури гною... Мені Вавило наказав, щоб я її стеріг...

Клим від здогаду аж ляснув себе по лобі:

- То це, виходить, що у тій кучугурі схована душа Лиходума?!

- Ой! — зойкнула Христя. — Невже ти охороняв його душу?

Михайло розсміявся.

- І я так думаю. Ота кучугура гною і є те саме місце, де чаклун переховує свою брудну смердючу душу!

Клим від радості навіть підхопився і почав танцювати, а Чебрик весело стрибав довкола нього.

— Ех, дарма стільки часу згаяли... — нарешті заспокоївся хлопець. — Були ж зовсім поруч!

— Ні, не дарма, — розсудливо мовив Михайло. — Ми ж людей від розбійників звільнили.

— І лісового господаря бачили! — додала Христя. — Та ще й самі потоваришували!

— Це правда! — погодився Клим.

Михайло сховав кришталеве яйце у вузлик і сказав:

— От і добре! Зараз повечеряємо — та й спати. А вранці — додому, тут уже недалеко...

Вечеряли не розводячи вогнища, і скоро всі позасинали. Лише Чебрик ніяк не міг угамуватися — перевертався з боку на бік, прислухаючись до звуків, що долинали з лісу: то щось шурхотіло у гущавині, то десь неподалік шеберхнув сухим листям їжак. Раптом песик унюхав різкий запах лисиці. Він нашорошився, потім скочив і чкурнув до лісу — вирішив, мабуть, розважити себе полюванням.

Як тільки песик зник у лісових хащах, з протилежного боку почулося тихе рохкання. Кущі розсунулися, і з них випнулося два свинячих рила — руде та чорне. Це були Чиряк і Вухо. Вони навшпиньках наблизилися до поснулих мандрівників. Чиряк підняв руку, у якій тьмяно блимнула пляшка з чаклунським зіллям. Вухо вхопився за неї і прошепотів:

— Дай, я це зроблю!

— Чому це ти? Володар мені пляшку дав! — визвірився Чиряк і шарпонув її до себе.

— Віддай! — наполягав Вухо, не випускаючи пляшки. — Бо я сильніший!

— А я розумніший!

Чорти завовтузилися, видираючи один в одного пляшку. Раптом Михайло щось пробурмотів уві сні і повернувся на інший бік. Вухо і Чиряк так і завмерли з переляку, але парубок не прокинувся, і чорти заспокоїлися.

— Нехай буде так, — вирішив Чиряк. — Я їх побризкаю зіллям, а ти поцупиш кришталеве яйце. Згоден?

Вухо почухав потилицю, роздумуючи.

— Будь по-твоєму... — нарешті погодився він.

— Ну то бери його!

— Кого?

— Та яйце ж, дурню! — гримнув на нього Чиряк.

Вухо став на коліна і поповз до вузлика, засунув у нього свою лапу і витяг сяюче яйце. Цієї миті Климові, мабуть, щось наснилося, він дриґнув ногою і з усієї сили зацідив Вухові в саме око, у того аж блискавка в голові блимнула.

Чиряк ледве не зареготав. Він відкрив пляшку і обережно побризкав зіллям на Михайла. А тут Вухо зненацька під лікоть підштовхнув, пляшка вивалилася з рук Чиряка і впала на землю. Усе зілля вилилося.

— Що ти наробив, дурню?! — визвірився Чиряк. — На Клима і Христю не вистачило зілля!

— Чого це ти шаленієш? — огризнувся Вухо. — Яйце ж у нас! А цей парубок у них головний, він не прокинеться!

— А Христя і Клим?

— Вони самі нічого не зможуть. А Лиходумові ми про це не скажемо!

На тому і заспокоїлися. Схопили кришталеве яйце і побігли до чаклуна.

Блідий місяць плив над лісом, сумно дивлячись на сплячих друзів, котрі ще не знали, яка біда їх спіткала...

* * *

Клим і Христя прокинулися від сполошеного гавкотіння Чебрика, який бігав довкола них і нетерпляче штовхав у боки.

Вже починався світанок.

— Чебрику, ти чого скачеш, мов обпечений? — позіхнув Клим, продираючи очі.

У відповідь песик сів біля Михайла і тоскно заскавчав.

— Щось скоїлося! — одразу занепокоїлася Христя.

Вона нахилилася над Михайлом і раптом відсахнулася. Її очі наповнилися слізьми, голос забринів від горя:

— Ой, лишенько! Зачаклували Михайлика сонним зіллям!

— Хто б це міг? — розгубився Клим. — І навіщо?

Чебрик понюхав сліди, підбіг до вузлика і притягнув його до Клима. Хлопець розв'язав його і розпачливо скрикнув:

— Кришталеве яйце зникло!

— Це Лиходумова робота. Мабуть, він надіслав чортів, і ті, поки ми спали, поцупили яйце, а Михайла облили сонним зіллям... — вирішила Христя.

— А ти де був? — Клим докірливо поглянув на Чебрика. — Чому нас не попередив?

Що міг на це відповісти песик? Не розповідати ж про те, як він усю ніч ганявся за хитрющою лисицею, а потім заблукав у темному лісі і лише коли почало розвиднятися, повернувся сюди. Чебрик винувато опустив голову, мовляв, робіть зі мною, що хочете...

— Христе, а ти не можеш розчаклувати Михайла? — звернувся до дівчини Клим.

— Ні, це дуже могутнє зілля... Його може знищити лише свячена вода...

— То де ж її взяти?

— Треба йти до церкви!

— Ой! — злякався Клим. — А хто ж піде? Нам з тобою до церкви ходу нема, бо ти відьмочка, а я з чортячим писком!

Христя мовчала, лише сумно похитувала головою.

Так минув деякий час.

Нарешті дівчина рішуче підвелася.

— Треба щось робити, піду таки до церкви!

— Тобі ж не можна! — знову скрикнув Клим.

— Піду! — вперто стояла на своєму Христя. — Будь що буде!

— Тоді і я з тобою! — підхопився Клим. — Ми ж людям нічого поганого не вдіяли, може, Бог змилується і подарує нам своє прощення?!

Взявшись за руки, Христя і Клим пішли до церкви, що стояла біля села.

Час був ранній, і на майданчику біля церкви ще нікого не було. Друзі стали на коліна, тричі перехрестилися і вклонилися до землі.

— Великий Боже, даруй нам милість свою! — разом промовили вони. — Не з бажання свого стали ми такими, як є... Покладаємо надію на милосердя Твоє. Прийми наші молитви і допоможи оживити Михайла.

Двері церкви поволі відчинилися, але на порозі нікого не було.

Клим і Христя перезирнулися і, підвівшись, із благоговінням переступили поріг.

Біля вівтаря, оповита неземним сяйвом, стояла срібляста купіль із свяченою водою. Христя простягнула тремтячі руки й занурила їх у воду. Клим зробив те саме.

Тихий кришталевий дзвін прокотився церквою.

— Ой, Климчику, ти знову став людиною! — зраділа дівчина, дивлячись на ставного русявого хлопця, що стояв перед нею.

Клим від радості спочатку не міг вимовити й слова, лише розглядав свої руки, а потім перевів збентежений погляд на Христю.

- Я відчуваю, що теж стала іншою. Більше я не відьмочка! — мовила дівчина.

Христя і Клим впали на коліна і почали гаряче молитися, потім набрали свяченої води і побігли до Михайла.

Тричі збризнули вони зачаклованого парубка, і він із тяжким стогоном розплющив очі. Побачивши незнайомого хлопця, Михайло спочатку здивувався, а коли Христя і Клим все йому розповіли, побожно перехрестився і промовив:

- Велична сила Божа!

Не гаючи часу, друзі скочили на коней і помчали до Жабокраківки. Через уже знайомий ліс стежиною дісталися до купи перегною, що її колись стеріг Клим.

Михайло під'їхав до кучугури і встромив у неї свою шаблю по самий держак.

Тієї ж миті щось гримнуло, блиснуло, здійнявся шалений вітер, а від маєтку Лиходума долинуло страшне виття.

- От тепер вже докладно відомо, що тут прихована чорна душа чаклуна! — ствердив Михайло.

- А як же цю кучугуру розкидати, щоб дістатися до тієї гидоти? — запитав Клим.

Чебрик подивився уважно на Клима, на Михайла, потім перевів погляд на купу, почухав лапою за вухом, гавкнув і помчав у село.

* * *

Саме у цей час Вавило Лиходум приміряв свій весільний одяг. Він щось мурмотів собі під ніс, пританцьовуючи на місці. Посеред столу лежало кришталеве яйце, яке вранці принесли Чиряк і Вухо.

Несподівано гострий біль голкою пронизав чаклуна. Він ледве не впав на підлогу.

- Прокляття! — заревів Вавило. — Вони таки втямили, де моя душа!

Вхопивши свою криву шаблю, чаклун вибіг на подвір'я, скочив верхи на Чиряка.

- Що я, коняка?! — спробував поскаржитися Чиряк.

- До коня тобі ще далеко — розуму не дістає! — прошипів Лиходум.

Він вцідив чортяткові у пику і погнався до тієї галявини, де знаходилася його душа. Нічого не розуміючи, Вухо біг поряд, злякано поглядаючи на свого розлюченого господаря.

Нечиста сила промчала селом, здійнявши куряву, прогупотіла місточком, ледве не розваливши його, і з тріском і ревом вломилася до лісу.

Почувши, як щось зловісно пре крізь зарості, Михайло насторожився і приготував шаблю. Клим, ухопивши дубову палицю, став поруч з ним, а Христя озброїлася гострим осиновим кілком.

Затріщали гілки, і на галявину виліз Вавило Лиходум у супроводі своїх чортів. Чаклунові очі палали криваво-червоним полум'ям, з рота летіла піна, як у скаженого. Навіть Чиряк і Вухо жахнулися від нього.

Як побачив Вавило Михайла, то аж остовпів, очі вирячив і нічого сказати не може, немов заціпило йому. А потім загарчав, завищав, почав лупцювати чортів ногами попід ребра.

- А, свинячі діти! - загорлав чаклун. - Обдурили мене! Казали, що все зробили як слід!

Вухо і Чиряк заскавчали, мов цуценята, і кинулися навтьоки, але Лиходум ухопив їх за хвости і витяг уже з кущів на галявину.

- Хапайте Христю і Клима! - крикнув він. - А цього голодранця я зараз сам знищу!

Кинувся Вавило до Михайла, і почалася бійка. То чаклун точиться, то парубок відступає, але жоден не піддається. Шаблі миготіли, як блискавки, сиплючи навкруги іскри. Сталевий дзвін лунав по всьому лісу.

Вухо з Чиряком спробували вхопити Христю, але ж не тут-то було. Дівчина штрикала їх кілком, а Клим так періщив палицею по спинах та по пиках, що ледве роги їм не повивертав. Чорти, потираючи побиті ребра, поволоклися у ліс.

А жорстока бійка між Михайлом і Лиходумом не вщухала ні на мить.

Раптом від села почувся якийсь галас, котрий швидко наближався. Горлали півні, стурбовано квоктали кури, а над усім цим лунав завзятий собачий гавкіт. Увесь цей ґвалт сунувся до галявини, де кипів бій, і ось, нарешті, з чагарів валом повалило куряче товариство. Мабуть, тут були кури з усієї Жабокраківки. Увесь цей курячий гурт підганяла ціла собача ватага на чолі з Чебриком.

Коли кури вискочили на галявину і угледіли кучугуру гною, одразу ж зраділи, бо нема в курячому житті нічого кращого, ніж попорпатися у гної, вишукуючи смаковитих черв'ячків.

Кинулися вони на кучугуру і почали завзято її розгрібати.

— Киш, киш звідси! — закричав Лиходум.

Чаклун враз забув про Михайла і прожогом — до кучугури, щоб розігнати курей. Але ж хіба можна було їх зупинити?

Поки Вавило відкидав одну курку, на її місці з'являлося чотири або п'ять нових, і робота кипіла ще спритніше.

Через декілька хвилин від кучугури гною нічого не залишилося — вона вся була розкидана по усій галявині. Лише кури із заклопотаним квоктанням порпалися в залишках, відшукуючи останніх черв'ячків.

Лиходум упав на землю і почав корчитися, страшенно виючи і скрегочучи іклами.

— А де ж душа чаклуна? — розгублено спитав Клим. — Куди вона поділася?

— Невже ти ще не здогадався? — озвалася Христя. — Оця купа перегною і була його душею!

— Тьху! Така гидка?!

— А чого ж ти хотів? Який господар — така в нього і душа!

Михайло знову здійняв шаблю.

— Підіймайся, злодію! — вигукнув він. — Прийшла твоя остання година!

Але чаклун наче і не чув парубка — з Лиходумом почало щось коїтися. Він посинів, почервонів, позеленів, зморщився і вмить розсипався на порох. На тому місці, де тільки що був чаклун, з'явилася димна постать.

Михайло розгублено відступив, не знаючи, що діяти.

Раптом з кущів вилізли Чиряк і Вухо. Не звертаючи ні на кого уваги, вони підбігли до димної постаті і зловтішно зареготали:

— Що, Лиходуме, скінчилася твоя влада?!

— Зосталася лише душа! Зараз ми її до пекла потягнемо!

— Ти над нами знущався, а тепер наша черга!

Чорти підхопили Лиходумову душу попід руки і пронизливо свиснули. Здригнулася земля, здійнявся вихор, щось страшенно гримнуло. Вогняна блискавка засліпила очі, а коли Михайло, Клим і Христя змогли їх розплющити, то на галявині вже не було ані чортів, ані Вавилової поганої душі — наче крізь землю провалилися.

- Де ж вони поділися? - здивувався Клим.

- Мабуть, уже в пеклі... - відповів Михайло.

Друзі перехрестилися, помолилися і пішли геть із тієї галявини.

Коли вийшли до місточка, то побачили, як назустріч їм від села йдуть люди. А попереду виступає, лагідно усміхаючись, Леся.

Чебрик радісно гавкнув, помчав до неї і почав лащитися. Обступили селяни Михайла з друзями, дякують за визволення від чаклуна. А Леся пригорнулася до парубка і поцілувала його. Обняв Михайло дівчину та й сказав таке:

- Пішов я шукати щастя на Січі, а знайшов його у вашому селі!

Того вечора було в Жабокраківці радісне народне гуляння. Танцювали досхочу, а пісні лунали понад річкою до самого ранку. Бо така вона, щира українська душа: чи в біді, а чи в радості — завжди співає!

* * *

Дід Свирид скінчив свою розповідь і замовк.

Багаття вже згасло, лише де-не-де ще потріскували останні жаринки. Далекі зірки мерехтіли у темному небі, наче таємничі світляки. У селі поступово згасали вікна — там господарі вже вкладалися на відпочинок. Від діброви лунала пісня, яку співали дівчата:

Понад степом вечір темні крила розгортає.

Місяць сріблом оповив лани.

Вільний вітер жито колисає,

Насилає чарівливі сни.

У садочку соловейко про любов співає.

Дивним сяйвом мерехтять вогні.

Дівчиноньку хлопець дожидає

Та гадає: прийде а чи ні...

— Діду, а що ж далі було? — запитав я.

— З ким?

— Ну, з Михайлом, Лесею... та ще й з Чебриком. Цікаво ж таки!

— Звісна річ! Через декілька днів після перемоги над чаклуном Клим і Христя одружилися. Леся і Михайло були в них свідками. Після цього вони всі поїхали на батьківщину до Михайла. Харитина радісно їх зустріла, а Лесю полюбила, як рідну дочку. Невдовзі і Михайло з Лесею побралися. Зажили вони у мирі і злагоді на радість матері і добрим людям.

— А Чебрик? — нагадав я.

— Чебрик з ними зостався. Цього веселого песика у Соколівочці всі дітки полюбили, тому що він завжди їх розважав своїми кумедними вибриками...

Дід Свирид позіхнув і промовив:

— Ну що ж, Михайлику, треба йти додому, бо мати буде сварити... Ніч уже надворі.

— Дідусю, га, дідусю, — заблагав я. — Може, ви мені ще розкажете про стародавні діла?

Дідусь посміхнувся.

— Обов'язково розкажу! — відповів він. — Тільки... не сьогодні.

— А коли?

— Іншим разом... Згоден?

Я хитнув головою і разом з дідом Свиридом поволі пішов до села. Мені дуже хотілося, щоб цей "інший раз" настав якомога швидше, бо сподівався почути ще багато захопливих казок і легенд про славетне минуле.

Тиха лагідна ніч пливла над українським степом, над гаями і дібровами, над річками й озерами, над стародавніми могутніми Карпатами...