Михайлове щастя

Михайло бачив чудовий сон. Наче його несе кудись срібляста течія, лагідно колихаючи у своїх обіймах. Величний стародавній ліс, повз який він плив, щось стиха шепотів зеленим листям. Напівпрозорі метелики безтурботно кружляли поруч. Один з них несподівано підлетів до Михайла, лизнув його у ніс і нетерпляче гавкнув...

Прокинувшись, парубок побачив веселу мордочку Чебрика, який радісно гавкотів і штовхав його носом. Михайло потягнувся і позіхнув, повільно підводячись.

— Це ти, Чебрику?! А мені таке привиділося, що...

Зненацька парубок замовк і швидко протер очі, збентежено оглядаючись навкруги. Потім почав будити Христю і Клима.

Дівчина підвелася і сонно пробурмотіла:

— Оце вже спала! Наче макового відвару напилася...

— І я так само, — сказав Клим.

— Та прокидайтеся ж! — вигукнув нетерпляче Михайло.

— А що скоїлося?

— Самі подивіться!

Христя і Клим розплющили очі. Ранкове сонечко вже зійшло, пробуджуючи все живе навколо. Заспівали жайворонки над широким степом, а десь у самій височині вже летів дозором шуліка.

- А де ж ліс подівся? — зойкнула злякано Христя.

- Он там, позаду... — Михайло махнув рукою.

Клим і Христя озирнулися — за сто кроків від них мовчазною стіною стояв темний ліс.

Друзі розгублено сиділи серед степу. Десь там, вдалині, крізь ранковий серпанок проглядали високі темні гори.

- Невже це Карпати? — не повірив своїм очам Клим.

- Нічого не розумію... — Михайло розвів руками. — Як ми тут опинилися? Лягли спати на галявині у лісі, а прокинулися серед широкого степу... Лісовий господар казав, що нам йти ще понад тиждень...

Христя примружила очі, щось згадуючи, а потім радісно сплеснула в долоні.

- То це ж, мабуть, лісовий господар нам і допоміг!

- Як?

- Поки ми спали, він переніс нас сюди. Усім відомо, що лісовий господар у своїх володіннях має велику чарівну силу.

- Ну що ж, — розсудливо промовив Михайло. — Раз так, то велике йому за це спасибі! Зараз хутенько поснідаємо — і в дорогу. Он уже й гори видно, скоро доведеться з Гримайлом Тупаком знайомитись.

Йшли увесь день. Карпати наближалися поволі. Дорога до них виявилася набагато довшою, ніж здавалося. Друзі здаля захоплено дивилися на прадавнє чудо, бо ніхто з них ще ніколи у житті гір не бачив. Тільки чули розповіді про Карпати, та в піснях кобзарів бриніла світла туга за кришталевими гірськими річками, зеленими полонинами і працьовитим людом, що з давніх-давен жив у мирі та злагоді в цих місцях.

Вечірні сутінки наздогнали мандрівників неподалік від маленького хутора, що притулився біля підніжжя високої гори, яка, здавалося, здіймалася до самого неба. Темні важкі хмари чіплялися за її ледь помітну верхівку.

- Оце гора! — замилувався Клим. — Аж страх бере! Невже нам доведеться туди дертися?

- А ти як думав? — спробував усміхнутися Михайло, але і в нього дух перехопило.

- Не знаю, що ви там собі міркуєте, але вночі я туди не піду! — подала голос Христя. — Це ж не на скирту соломи лізти — в темряві можна і в халепу потрапити.

- Гаразд, — погодився Михайло. — Може, знайдемо притулок на ніч у цьому хуторі...

- А як же Клим?

- Не турбуйся. Ми попросимо у господаря дозволу відпочити на сіновалі, то Клима ніхто й не побачить, а вранці, коли ще всі будуть спати, рушимо в гори. Згода?

- Нехай буде так.

- Зачекайте мене тут!

Михайло перестрибнув через тинок, що ледве тримався на двох воринах, і підійшов до низенької хатки-мазанки. Крізь маленьке віконце, затулене стареньким рядном, пробивалося слабке світло.

Парубок стиха постукав.

Щось грюкнуло всередині, відхилилася ряднина — і у вікні з’явилося бліде перелякане обличчя. Угледівши біля дверей дужого парубка з шаблею на боці, людина перехрестилася і щезла. Через мить Михайло почув якесь шарудіння, двері із пронизливим скрипом розчинилися, і в ноги хлопцеві впала літня жінка. Вона обхопила його чоботи і, заливаючись гіркими слізьми, заголосила:

- Ой, не губіть, люди добрі! Не забирайте останнього! Не лишайте діточок маленьких сіромахами!

Від несподіванки Михайло поточився від дверей. Чебрик, що стояв поруч із ним, теж відскочив, наче злякався, що і його зараз вхоплять за лапи.

- Чого це ви мені чоботи цілуєте, наче якомусь панові? — розгублено скрикнув хлопець.

Жінка, либонь, не почула чи не зрозуміла запитання і продовжувала припадати до його ніг.

- Нема вже у нас нічого, все віддали! Тільки діткам і залишилося... — не вгавала вона.

Михайло вивільнив ноги з обіймів жінки і відскочив убік, розгублено дивлячись на її плазуюче тіло. У хаті раптом зчинився ґвалт — заплакали діти. На подвір'я вибігла старенька бабуся і теж кинулася в ноги парубкові.

Михайло розпачливо гримнув:

- Та що ж це таке? Чого ви мене за чоботи хапаєте?

Але жінки не звертали уваги на його слова.

- Ану цитьте! — грізно наказав Михайло. — Збожеволіли чи що? Замовкніть і кажіть по черзі: що тут у вас скоїлося?

Жінки відсахнулися від нього і збентежено перезирнулися. Потім поволі підвелися, і старенька здивовано запитала:

- А ти, соколику, невже не розбійник?

- А що — схожий на злодія? — у свою чергу здивувався парубок.

- У тебе ж шабля...

- То для захисту від лихої людини, як трапиться... Он справжні козаки завжди з шаблями ходять, і ніхто не каже, що вони розбійники!

- Може, десь воно й так, — заперечила йому молодиця. — А в нас із шаблями ходять лише розбійники, тому ми й прийняли тебе, хлопче, за одного з них... Вибач нам за це!

- Та нічого, всяко буває... — Михайло щиро посміхнувся. — А чи не можна буде у вас заночувати? Бо я з друзями здалеку йду — трохи втомилися.

Жінка знизала плечима.

- Якщо не боїтеся розбійників, то будь ласка! Тільки хата у нас маленька, діточок повно...

- Ви не турбуйтеся, ми на сіннику влаштуємося, якщо ви не проти?

- Чого б це бути проти, хіба ми не люди?!

- От і спасибі! — зрадів Михайло. — А де ж ваш чоловік, чому він не вийшов?

Старенька важко зітхнула і заклопотано промовила:

- Усі чоловіки з нашого хутора подалися до Криму по сіль. Самі тільки жінки й діти залишилися. Дізналися про це розбійники і тепер майже щоночі до нас навідуються. Все, що можуть, забирають, грабують нещадно! Нема кому захистити нас від цього лиха... То ви влаштовуйтесь на сіні, а як, боронь Боже, заявляться розбійники, то сидіть собі тихо — може, вони вас і не помітять.

- Не хвилюйтеся, — заспокоїв Михайло жінок. — Йдіть собі до хати, ми вже тут самі впораємося.

Побажавши господаркам доброї ночі, парубок дочекався, поки вони зайдуть до хати, а потім покликав Христю і Клима, що стояли за тином.

Друзі залізли на сіно і влаштувалися на відпочинок, а Чебрик залишився внизу. Згорнувшись клубочком під драбиною, він накрив носа лапою і заплющив очі. У курнику загорлав хрипким голосом півень (мабуть, спросоння йому здалося, що вже настає ранок), але враз замовк, щоб не збудити увесь свій курячий гурт.

Над хутором запала тиша. З-за хмар неквапливо виплив місяць, розтинаючи їх своїми сріблястими ріжками.

Одразу ж за околицею темний ліс зеленими хвилями здіймався на гору. Статні сосни тихо щось шепотіли, наче розповідали стародавні легенди ще тих далеких часів, коли величні Карпати були зовсім молодими.

Несподівано за хутором заіржав кінь і почувся стрімкий тупіт. Загавкотіли собаки.

Невдовзі біля тину зупинився загін вершників. Вони зіскочили на землю, розтрощили хвіртку і нахабно поперлися до хати. Перший з них загупав у двері як скажений.

— Відчиняйте, бо вже гості на порозі! — загорлав він.

Його супутники зареготіли. У хаті зчинився ґвалт.

— Швидше відчиняйте, бо гірше буде! — знов крикнув той, що стукав у двері. Михайло, Клим і Христя продерли очі й поглянули униз.

— Хто це? — здивувалася дівчина. — І чого вони вночі до чужої хати лізуть?

— Мабуть, оце і є ті розбійники, про яких казала господарка... — відповів Михайло.

— Ой лишенько! Що ж тепер буде? — сполошилася Христя.

А розбійники тим часом уже почали ламати двері, намагаючись увірватися до хати. Деякі з них запалили смолоскипи, і надворі одразу стало світло.

— Ану, зачекайте мене тут, — рішуче мовив Михайло, чіпляючи до пояса свою шаблю. — Зараз я з цими лиходіями побалакаю!

— Ой, не ходи, Михайле! — заблагала Христя. — Їх там дуже багато...

— Нічого, як-небудь упораюсь.

— Михайле, я з тобою! — підхопився Клим.

— Сиди тут і не вилазь! — відрізав Михайло. — У тебе зброї нема.

Він ковзнув по сіну униз і несподівано з'явився серед розбійників, котрі, побачивши незнайомого хлопця з шаблею, розгублено поточилися від дверей. Напроти Михайла залишився лише ватажок. На вигляд він був дуже осоружний. Ніс гачком, підборіддя довге, коняче, а маленькі злющі очі, наче в пацюка. Першим отямившись від несподіванки, ватажок вхопився за шаблю.

— Ти хто такий? — погрозливо запитав він.

— Я — Михайло. А ви хто будете?

— Не твоє собаче діло!

— Може, й не моє... — погодився парубок. — Тільки ви йдіть собі, будь ласка, звідсіля і більше ніколи не повертайтеся!

Розбійники весело зареготали.

— Ой, не можу! — гучніше за всіх потішався ватажок. — Тільки-но подивіться на цього лицаря. Та я тобі враз утну оту макітру, що в тебе замість голови бовваніє... Бидло!

— А ти — моримух поганий! — відповів Михайло.

Враз запала тиша. Розбійники остовпіли. Ще б пак: їхнього ватажка, перед яким тремтіли усі хутори і села навкруги, обізвали гидким моримухом.

— Що-о?!! — заревів розбійник.

Він змахнув шаблею і кинувся на парубка. Але ж не тут-то було. Хоча Михайло і не був завзятим рубакою, проте кувалдою в кузні добре-таки махав, то й шаблею трохи володів. Хтозна, як би воно було, якби він з ватажком розбійників наодинці бився, тільки інші злодії кинулися на поміч своєму чільникові. Заблискотіли шаблі, як блискавки. Залунав сталевий дзвін.

Михайло навмисне відступав до сінника. Несподівано один з розбійників як підскочить, шаблю випустив з рук, очі вирячив і несамовито зарепетував:

— Ой! Рятуйте!

Це Чебрик, підкравшись нишком, ухопив розбійника за сідницю. А тут ще — шубовсть! — з сіна Клим з'їхав, у руках вила тримаючи. Як побачили його розбійники, одразу ж кинулися навтьоки, покидавши свою зброю.

- Рятуйся, хто може! Тут чорти завелися! — лементували вони з переляку, вирішивши, мабуть, що це вже за їхніми брудними душами з пекла гінця надіслали.

А Михайло свою шаблю за пояс встромив, ухопив голоблю, що лежала на подвір'ї, і давай навздогін пригощати злодіїв, та так, що з них аж дрантя летіло. Розбійники на коней скочили та й повтікали світ за очі.

Клим з Михайлом вдоволено сміялися. Тут і Христя до них злізла — подивитися, чи не поранені. Михайло присів і погладив песика.

- Молодець, Чебрику, допоміг мені!

Відчинилися хатні двері, і на подвір'я вийшли жінки і діти. Вони через віконечко все бачили і тепер хотіли подякувати захисникам. Але як побачили Клима, то й заклякли з переляку.

- Не бійтеся, люди добрі! — заспокоїв їх Михайло. — Ніякі ми не чаклуни.

І він розповів про Клима, Лесю та Вавила Лиходума, а потім і запитав:

- Може, підкажете нам, де тут у Карпатах є печера, у якій сидить змій Гримайло Тупак, бо нам дуже потрібно до нього дістатися?

Жінки про щось порадилися поміж собою, і молодша відповіла:

- Є у нас на хуторі старенька бабуся Ярина. Вона, кажуть, коли молодою була, усі стежки у Карпатах знала. Спитаємо у неї — може, вона знає...

Поки йшла бійка з розбійниками, поки Михайло розповідав про все, що скоїлося з ним і його друзями, і ніч скінчилася. Зажеврів обрій на сході, заспівали півні. Хтось збігав до сусідньої хати і покликав бабу Ярину.

Старенька уважно вислухала, а потім надовго замислилася. Нарешті зітхнула і почала розповідати:

- Коли я була ще маленькою, мій дід-чабан якось здалеку показав одне страшне місце в міжгір'ї, де навіть дерева і кущі не ростуть, а лише голі скелі стоять. Там, казав дід, живе величезний змій. Він дуже хвалькуватий і любить, щоб йому вклонялися. От, може, ви його якось і обдурите. А стежку, по якій можна дістатися до того міжгір'я, я вам покажу.

Вдячні жінки нагодували своїх визволителів, ще й у дорогу їм дещо зібрали і провели до того місця, де починалася ледь помітна стежина…

* * *

Тим часом чаклун Вавило Лиходум почав готуватися до свого весілля. Він запросив усіх відьом і чаклунів. Своїм чортам Вавило наказав пошити йому весільний одяг із гадючої шкіри. Чиряк та Вухо зі старанням стали до роботи, та тільки все у них йшло, як завжди, не так, як потрібно. То рукава замість холоші пришиють, то навпаки. Чаклун вже лупцював-лупцював їх, а вони ніяк не втямлять, що йому від них потрібно.

Іноді Лиходум випускав Лесю на прогулянку, але завжди слідом за нею йшли чорти, бо чаклун наказав їм стежити за дівчиною, щоб не втекла.

Якось Леся йшла ввечері понад річкою Бігляночкою, назбирала квітів і сплела з них вінок. Ромашки і червоні маки запліталися з фіолетовими сокирками, біленькими грициками, серед яких витиналися блакитні волошки. Сумно дивилася дівчина на повільну течію Бігляночки.

— Річко-сестричко, куди несеш свої вільні води? — спитала Леся, вклоняючись до річки.

Ледве помітні жмури пробігли по дзеркальній поверхні і розчинилися десь у гущавині соковитого очерету. Лагідний вітерець колисав замріяні пелюстки білої лілеї. Теплий подих від Бігляночки приголубив Лесю, і в цьому подихові дівчині вчулося ледь чутне шепотіння-відповідь.

Несподівано понад самою водою промайнула стрімка тінь.

Леся подивилася вгору. Швидка ластівка шугала із краю в край, намагаючись втекти від шуліки, що вже майже наздогнав її. Дівчина простягла руку і крикнула:

- Ластівко-пташинко, лети до мене, я тебе захищу!

Почувши це, ластівка каменем впала на Лесину долоню. Маленьке серденько пташки стукотіло, як шалене, мало не вилітаючи з грудей. Шуліка ображено скрикнув і полетів геть на пошуки нової здобичі.

Леся ласкаво гладила ластівку, і поступово та заспокоїлася. Вона з вдячністю подивилася на свою рятівницю. Раптом Леся зняла з шиї червоне намисто і начепила його ластівці. Поцілувавши пташину, дівчина підняла її вгору і, благаючи, мовила:

- Лети, мила ластівонько, до Карпат. Знайди мого Михайлика та скажи йому, нехай швидше повертається, бо нема вже в мене сили терпіти знущання гидкого Лиходума!

Ластівка защебетала щось на прощання, змахнула крильми і полетіла на захід, поспішаючи з вісточкою до Михайла.

* * *

День чи два йшли друзі отією стежиною, що вказала їм старенька бабуся Ярина, але нарешті дісталися до великого міжгір'я, в якому і справді не росло жодного деревця або куща. Лише слабка старенька травиця де-не-де вкривала береги стрімкої бурхливої річки, що мчала порогами зловісної ущелини. Гострі скелі, мов величезні ікла, погрозливо стирчали з усіх боків.

- Оце вже, мабуть, ми й дісталися до місця, - промовив Михайло, роздивляючись навкруги.

Друзі стояли на горішньому приступку крутих кам'яних сходин, які, мабуть, вирубав у скелі в прадавні часи якийсь велетень. Ці сходини вели вниз, туди, де ревів скажений потік.

- Дивіться, на тому березі якась здоровезна печера! - вказала Христя.

- Може, це та сама, де сидить Гримайло Тупак? - запитав Клим.

Михайло знизав плечима.

- Хтозна... Зараз побачимо. Ти, Христе, разом із Климом сховаєшся праворуч за скелями, а ми з Чебриком підемо до печери.

- А що ж нам робити? - запитав Клим.

- Я дещо придумав. Спробую Гримайла обдурити. Поки я буду змієві голову морочити, Чебрик вкраде кришталеве яйце. Ви його хапайте і тікайте щодуху...

- А ти?

- За мене не турбуйтесь, я вас наздожену.

Як вирішили, так і зробили. Клим із Христею сховалися серед скелястих уламків.

Михайло знайшов на березі річки камінь, зовні дуже схожий на велике яйце, дав його песикові і щось зашепотів тому на вухо. Чебрик побіг до розщелини, що виднілася поруч із печерою, і заховався там — тільки кінчик його чорного носа стирчав із дірки.

Михайло підійшов до печери, склав долоні рупором і голосно гукнув:

- Агов, чи вдома господар?

Спочатку гучна луна розкотилася під склепінням глибокої і темної печери, а потім земля здригнулася, щось гупнуло, зашаруділо, і з темряви висунулася величезна потворна голова змія, що трималася на могутній лускатій шиї. Глипнувши на Михайла дурними лупатими очима, голова радісно гримнула:

- Ти диви, яка чудасія! Їжа сама прийшла!

Вона пожадливо облизнулася і хитнулася до Михайла, але парубок підняв догори правицю і глузливо промовив:

- Зачекай-но, шановний, я не до тебе прийшов!

Від несподіванки голова аж сіпнулася і, закліпавши очима, розгублено запитала:

- А до кого ж?

- Я — до славнозвісного Гримайла Тупака.

- То це ж я і є! — зраділа голова.

- Якщо це ти, то доведи мені, бо я не просто так прийшов, а з дорученням!

Гримайло здивовано розкрив пащу.

- Яке таке доручення? Кажи швидше, бо я дуже їсти хочу!

- Мене сюди люди послали, щоб я правду про тебе дізнався.

- Про що? Кажи! — гримнув змій.

- Дехто каже, що ти дуже розумний...

- Це так! — задоволено ствердив Гримайло.

- А ще кажуть, буцімто ти найдужчий у світі і найсміливіший.

- І це правильно! — реготнув Тупак.

- Але ж багато хто і не вірить, тому мене прислали до тебе, щоб я переконався в цьому на власні очі і потім підтвердив.

Змій розгублено подивився на парубка, намагаючись зрозуміти, до чого той веде.

- А як це довести? — нарешті запитав він.

- Он бачиш, ліворуч стоїть велика скеля. Розтрощиш її — і одразу буде видно, що ти й справді найсильніший у світі.

- Е-е... ні, мені з печери вилазити не можна, бо в мене тут...

Раптом Гримайло замовк, наче щось збагнувши, і з підозрою позирнув на Михайла. Але парубок, удавши, що нічого не помітив, сказав:

- От бачиш, казав, що найсміливіший, а сам побоюєшся з печери визирнути!

- Хто — я?! — заревів від обурення змій. — Ану, показуй мені ту скелю!

Гримайло Тупак виліз із печери і пішов за Михайлом до скелі, що стирчала ліворуч серед бурхливої течії. Змій і справді був велетенський — як величезна скирта соломи. Його шкіряні крила волочилися аж по землі, довгий хвіст сердито тіпався, а криві пазурі вивертали з берега велике каміння. Тулуб змія вкривала металева луска, яка гриміла при ході.

Коли змій пішов за Михайлом, із розщелини вистрибнув Чебрик. Тримаючи в зубах камінь, схожий на велике яйце, він швиденько побіг до печери. У дальньому її кінці лежало сяйливе кришталеве яйце. Песик ухопив його, поклавши на місце, де воно лежало, камінь, і щодуху помчав до Христі і Клима. Сховавши яйце у вузлик, друзі прожогом кинулися до східців, щоб вибратися нагору.

Тим часом, діставшись тієї скелі, яку вказав йому Михайло, Гримайло Тупак звився навколо неї кільцем і так стиснув, що на всі боки тільки каміння бризнуло. За хвилину скеля розтрощилася, і від неї не залишилося навіть сліду.

- Ну що, тепер переконався, що я найсильніший у світі? — пихато запитав змій.

- Ще б пак! — Михайло тільки потилицю почухав. — Я такої сили не тільки не бачив, а навіть і не чув про таке!

— Отож знай! А тепер, коли ти вже переконався, що я найсильніший і найсміливіший, я тебе з’їм! — Гримайло облизнувся і присунувся до парубка.

— Тю... а казав, що розумний... — удавано здивувався Михайло. - А сам дурний, як пень!

— Чому це я дурний? — знову обурився Тупак.

— А тому, що як ти мене з'їси, то хто ж розповість людям про твою силу, сміливість та розум?

Змій розгублено кліпнув очима, а потім незадоволено буркнув:

— Я тебе і не збирався їсти. Що я — дурень?! Це я просто так пожартував... А тепер іди і всім розкажи про мене!

— А як же, обов'язково розкажу! — посміхнувся Михайло. — Особливо про твій розум!

І парубок швидко побіг до східців, а змій поліз до своєї печери.

Та не встиг Михайло подолати і половини приступок, як гори здригнулися від страшенного реву. Розлючений Гримайло Тупак вискочив із печери і кинувся навздогін Михайлові. У два стрибки він опинився біля парубка.

— Обдурити мене хотів?! Чарівне кришталеве яйце вкрав!

— Хто — я?! — Михайло розвів руками. — Нічого я не брав. Я ж з тобою разом був.

— А оце що? — показав змій камінь.

— Та це ж і є кришталеве яйце, тільки воно, мабуть, охололо, поки ти скелю руйнував. Швидше повертайся у печеру і грій його, тоді воно знов стане таким, як було!

— Вірно... — здивувався Тупак. — Як це я сам не змикитив?

— Нічого, навіть з мудрими іноді так буває, — заспокоїв його Михайло. — Все одно ти найрозумніший у світі!

— Ну то бувай, парубче! Мені треба швидше яйце відігрівати! — гримнув змій і поскакав до печери, обережно тримаючи сірий камінець.

Коли Михайло вибрався нагору, друзі радісно обійнялися, а потім, не гаючи часу, побігли по стежині до хутора.

Несподівано згори долинув пташиний щебет, і на Михайлове плече сіла зморена ластівка, у якої на шиї було намотане червоне намисто.

— Стійте! — гукнув парубок. — Тут якась ластівка в намисті з'явилася...

Христя і Клим зацікавлено підійшли ближче. Ластівка подивилася на них розумними очима і щось швидко защебетала, повертаючи голову то до Михайла, то до Христі, яка уважно слухала птаху.

— Дивіться, це ж Лесине намисто! — здивувався Клим. — Як воно потрапило до ластівки?

— Так, це дійсно Лесине намисто, — ствердила Христя, вислухавши пташинку. — Вона сама дала його ластівочці для того, щоб ми поспішали, бо вже Лиходум готується до весілля!

Михайло обережно зняв намисто і сховав його у себе за пазухою. Поцілувавши ластівку, він підкинув її вгору, і пташина полетіла собі додому.

— От якби у нас були крила! — мрійливо зітхнув Клим.

— Нема їх у нас, на жаль, тому й потрібно поспішати! — рішуче мовив Михайло.

Йти з гори, звичайно, легше, ніж підійматися. Тому десь увечері друзі знову опинилися у тому самому хуторі, де відбулася нічна бійка з розбійниками. Вдячні за визволення від злодіїв хуторяни порадилися між собою і вирішили дати Михайлові і його супутникам коней.

Низенько вклонившись добрим людям, друзі скочили на коней і помчали додому.

Чебрик їхав разом із Михайлом. Він сидів верхи поперед хлопця і поважно роздивлявся навкруги, мовляв, дивіться усі — я теж вершник!