Михайлове щастя

Другого дня зібрав Михайло свої речі у торбину, що пошила йому в дорогу доброзичлива господарка, вчепив до пояса шаблю, попрощався з усіма та й пішов собі геть, хоча серце й думки плинули туди, де залишилося його перше кохання.

Перейшовши гнучкою кладкою на другий бік річки, озирнувся парубок востаннє на Жабокраківку, закинув торбину на плече і подався до лісу.

Коли це чує — гупотить щось позаду.

— Наче хтось наздоганяє... — сам до себе мовив Михайло. — Зачекаю, може, супутник буде у дорогу.

Стоїть, стоїть, але нікого нема.

"Дивно... - подумав Михайло. — Хтось же біг..."

Визирнув він з-за куща — і відсахнувся з переляку.

— Боронь Боже від нечистої сили! - промовив, хутенько перехрестившись.

здовж лісу понад річкою давали драла два чорти — рудий та чорний — тільки ратиці мерехтіли — і невдовзі зникли вдалині.

- Тьфу, яка гидота!

Михайло перевірив шаблю на поясі і вже зібрався було йти далі, коли дошки на кладці знов заторохтіли.

- А це ще кого несе нечиста сила? — озирнувся парубок.

По місточку біг Чебрик, високо задерши голову, бо в зубах ніс якогось вузлика.

Песик зіскочив на берег і попрямував до лісу, трохи лівіше від того місця, де причаївся Михайло.

- Знову диво... — стенув плечима парубок. — Чого це Чебрик до лісу подався, та ще й з тим загадковим вузликом? Ану, простежу за ним...

І Михайло звернув зі стежки, намагаючись не впустити з поля зору песика, який жваво біг поміж дерев, заглиблюючись у ліс.

Незабаром Чебрик вибіг на галявину, посеред котрої височіла велика купа перегною. Песик заклично гавкнув, і з-за неї почувся парубочий голос:

- Чебрику, милий...

- Гав, гав, гав!.. — радісно залящав песик.

Михайло вийшов на галявину, обминув купу і вже було відкрив рота, щоб привітатися, та так і вкляк: на траві лежав розв'язаний вузлик, у якому була хлібина, цибулина та кільце ковбаси, а перед усім цим з одного боку сидів Чебрик, а з другого, вирячивши злякані очі, — чорт!

Михайло поточився до лісу, із запалом хрестячись:

- Свят, свят, свят...

Але чортяка не зник, як то мусило статись, а сидів собі, роззявивши рота.

Розгубився Михайло, бо відчув, що тут щось не те. Вихопивши з-за пояса шаблю, він обережно наблизився до чорта і суворо запитав:

- Ану, кажи, вражино, чому не зникаєш від хреста Господнього?

Куций затремтів, ледь не плачучи.

- То чому ж я маю зникати? Я ж не чорт, а людина!

- Що ти мені базікаєш, бісяка погана?! Ану згинь!

Михайло наклав хреста, проте знову нічого не змінилося.

- Кажу ж тобі: людина я, Климом мене звуть! — вперто стверджував чорт.

Наче блискавка промайнула в голові у Михайла — згадав він про зниклого Лесиного брата та про її печаль.

- Ти брат Лесі Купави? — недовірливо запитав Михайло, опускаючи шаблю.

- Саме так...

- А чому ж у тебе замість носа свиняче рило, а на ногах — ратиці та ще й роги стирчать на голові?

- Це мене Вавило Лиходум зачаклував... — похнюпився Клим.

Чомусь Михайло одразу тому повірив. Та й Чебрик лащився до нещасного хлопця, лижучи йому руки. Парубок знов схопився за шаблю.

- Ану ходімо до нього зараз! — погрозливо мовив він.

- Ти що?! — злякався Клим. — Йому шаблею нічого не вдієш — це ж чаклун!

- А як же з ним можна упоратися?

Клим розгублено знизав плечима.

- Хтозна… Люди кажуть, щоб подолати чаклуна, треба спочатку знайти його душу, яка десь хитро схована, бо інакше нічого не вдієш.

Михайло сів на землю і замислився.

- Скажи-но, Климе, як же це скоїлося з тобою?

- Це довга розмова...

- А ти все одно розкажи, я не поспішаю.

- Ну то слухай, якщо вже так хочеш... Залицявся я до Христі Довбиш, — почав Клим. — Вирішив сватів засилати до неї. Треба ж якогось гостинця подарувати нареченій — намисто яке або каблучку... Але ж ми з Лесею бідні, грошей нема. А я наче добре в карти грав. То пішов до Лиходума, бо чув, що він любить у карти грати на гроші. Думав — виграю в нього на дарунки Христі... Проте він, шахрай, обдурив мене — я й програвся. Коли Вавило дізнався, що мені нема чим борг сплатити, то страшенно розлютився і зачаклував мене... Леся ходила до нього, просила за мене. От він і сказав їй: "Вийдеш за мене заміж — розчаклую Клима!" Я оце сам тільки нещодавно дізнався...

- Бідна Леся... А все через тебе, дурню! Навіщо в карти грав? — докірливо мовив Михайло.

- Отож... — винувато розвів руками Клим.

- А чому це ти тут розсівся біля гною?

- То мені Лиходум наказав чомусь стерегти до весілля оцю кляту кучугуру.

- Кинь ти її! Треба Лесю рятувати!

- Я згоден, тільки як?

- Потрібно знайти, де Вавило ховає свою чорну душу.

- А як?

На хвилину Михайло замислився, а потім радісно скрикнув:

Христя! Вона ж відьмочка, то, може, допоможе нам якось?

Клим перелякано схопився за голову, бідкаючись та благаючи:

- Ой, Михайле, тільки не кажи Христі про мене... Ну, що я наче на чорта перетворився, бо вона буде страждати та мучитись!

- Дурненький ти, вона ж і зараз страждає, бо не знає, де ти і що з тобою! Думає, що загинув невідомо де. А так хоч знатиме, що живий.

- То навіщо ж я їй здався із теперішнім свинячим рилом?

- Як подужаємо Вавила Лиходума, то знову станеш парубком. Вірно, Чебрику? — звернувся Михайло до песика, який уважно слухав розмову, нашорошивши вуха і повертаючи голову то до одного, то до другого співрозмовника.

- А-гав! — ствердив Чебрик.

- Слухай мене, — продовжив Михайло. — Я зараз нишком навідаюсь до Христі і побалакаю з нею. Може, вона зможе дещо дізнатися за допомогою своїх здібностей про те, де знаходиться душа отого пана-чаклуна або як її знайти.

- А мені що робити? — підхопився Клим.

- Ти сиди тут і чекай на мене, а як повернуся, то вже й вирішимо разом, що далі робити.

Залишив Михайло свою торбу біля Клима, а сам подався разом із Чебриком до Жабокраківки.

Песик біг попереду — вів Михайла малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибоку балку поза селом. Помітивши у кущах старого облізлого крадія — рудого лиса, що з переляку шугонув у чагарі, Чебрик спробував було наздогнати його, але схаменувся, згадавши про важливість свого завдання і, повернувшись до лиса хвостом, презирливо загріб його слід — мовляв, я б тобі дав прочуханки, та зараз нема часу!

Михайло тільки всміхнувся.

Христя якраз поралася на городі — сапала позад хати картоплю, пестливо позираючи на палахку червону руту, що пломеніла серед міцненьких чорнобривців і пом'яків, якими була обсаджена стежка. Легенький вітерець овівав її розпашіле від праці обличчя. Пахло кропом, любистком і м'ятою.

— Агов, Христе! — долетіло з бур'янів поза городом.

Дівчина озирнулася і запитливо поглянула на будяки, з-за яких визирав Михайло.

- Ходи-но сюди! — покликав парубок.

Христя неспішною ходою попрямувала до нього, здивовано вигнувши бровенята.

- Оце тобі й на... — сплеснула вона в долоні. — Звідкіля це ти узявся? Наче ж пішов, було, до своєї Січі...

- Та тут таке діло сталося, що не знаю, як і сказати... — почав Михайло.

- То кажи, як є!

- Я Клима знайшов! — бовкнув хлопець.

- Ой!..

Христя злякано обхопила обличчя долонями і тремтячим голосом запитала:

- Де він? Що з ним? Чи живий-здоровий?

- Та наче живий і на здоров'я не скаржиться, тільки тепер він... ну… не зовсім такий, як був...

- Як це не такий? — розгубилася дівчина. — Що, в нього роги повиростали, чи що?!

В тому-то й річ... — зітхнув Михайло.

- Що це ти таке верзеш, парубче?

- Я правду кажу! Клим перекинувся на чорта. Як не віриш, то он Чебрик підтвердить.

Христя завагалась, а потім перевела розпачливий погляд на песика, що виглядав із бур'яну, стежачи за розмовою.

- Це так, Чебрику? — запитала дівчина.

Песик ствердно кліпнув очима, а потім, підвівши мордочку догори, сумно скавульнув.

- Як же це сталося?

І Михайло розповів про все, що дізнався від Клима.

- Допоможи, Христе, оту нечисть подолати... Може, ти якось дізнаєшся, де Вавило Лиходум свою погану душу ховає, — попросив він.

Замислилась дівчина. Така вона була гарненька — як квіточка весняна.

- Послухай-но, Михайле, що я тобі скажу, — нарешті мовила вона. — Частенько до мене прибігають чорти — Чиряк і Вухо — вони прислуговують Лиходумові в його чорних ділах. Такі бридкі та дурні, хай їм грець! От як прийдуть до мене, то я вже спробую випитати у них про душу чаклуна...

- Хіба ж вони скажуть? — засумнівався хлопець.

- Та кажу ж тобі, що вони дурні. Я з них хитрощами витягну...

Раптом за хлівом зчинився якийсь ґвалт, зарохкали, завищали свині, закудкудакали кури.

- Швидше ховайся! Це вже, мабуть, вони приперлися! — заметушилася Христя. — Чекай на мене тут, я скоро повернуся...

Дівчина побігла до хліва, з-за якого вже висунулася руда капловуха пика з маленькими ріжками і свинячим рилом. Христя схопила ціпка і вже зібралася, було, вперіщити по отій пиці, коли чортяка перелякано стрибнув убік і, пританцьовуючи на кривих кошлатих ніжках, заблагав верескливим голосом:

- Ой, Христе, не бий, це ж я — Вухо! — рудий чорт навіть голову прикрив волохатими руками.

- Навіщо ж ти мені худобу лякаєш? — погрозливо крикнула до нього дівчина.

- То не я, Христе, то Чиряк!

- Де цей пройдисвіт?

- Та тут я...

З курника виліз чорний, як дьоготь, чортяка, витираючи рота, до якого пристала шкаралупа від яєць.

— Ах ти злодіяко, вирішив на дурницю поснідати?! — розгнівалася Христя і давай лупцювати Чиряка ціпком вздовж та впоперек. Той тільки скавчав від болю.

- Чого це ви до мене занадились? — нарешті зупинилася дівчина.

- То нас пан Вавило Лиходум посилає, — тремтячим голосом відповів Вухо. — Він хоче, щоб ти йшла до нас у маєток, бо ти ж нашої породи...

- Як це — вашої?! — Христя знов скипіла. — Я душу не продавала і лиха нікому не робила!

- Але ж ти відьмочка... — вишкірився Чиряк.

Дівчина вже було відкрила рота відповісти йому як належить, але отямилася і, хитро примруживши очі, раптом спокійно мовила:

- Ви ж такі дурні, нічого не вмієте, ні про що не знаєте, то я й не хочу з вами знатися!

- Чому це — нічого не вміємо?! — аж підскочив Чиряк.

- Як це — нічого не знаємо?! — обурився і собі Вухо.

- А от доведіть, що ви розумні. Якщо відповісте мені на одне маленьке питаннячко, тоді, може, й повірю...

- Нема такого питання, на яке б ми відповіді не знали! — похизувався Чиряк.

- А хто з вас розумніший?

- Авжеж я! — запевнив Вухо.

- Ні, я! — заперечив Чиряк.

Чорти зчепилися і почали вовтузити один одного.

- Ану цитьте, бісові душі! — гарикнула на них Христя. — А то зараз ціпка візьму.

Чорти й заклякли.

- Хто перший дасть мені відповідь, той і буде розумнішим! Згодні?

Чиряк і Вухо закивали головами, пританцьовуючи від нетерплячки.

- Питання отаке: де схована душа Вавила Лиходума?

Чорти розгублено перезирнулися, чухаючи потилиці, і знизали плечима.

- Це нечесне питання! — образився Чиряк.

- Чому?

- Тому що про це знає лише сам Лиходум.

- От бачите! — відказала Христя. — Це свідчить про те, що ви дурні і нічого не знаєте!

Раптом Вухо як підскочить — і давай танцювати та гупотіти ратицями об землю, аж пилюга знялась.

- А я знаю! А я знаю! — радісно приспівував він.

- Ану кажи! — зацікавилася Христя.

- Я знаю, як можна знайти його душу! У глибокій печері в Карпатських горах сидить велетенський змій — Гримайло Тупак...

- Та це і я знаю! — підхопився Чиряк. — Той змій стереже кришталеве яйце!

- Що ви про якесь яйце тлумачите? — розчарувалася Христя. — Я ж вас про душу чаклуна питала!

- Так оце ж саме кришталеве яйце вказує напрямок до його душі! — з погордою відповів Вухо.

Дівчина зраділа, але, не подавши вигляду, промовила:

- Навіщо мені те кришталеве яйце? Я вам питання задала про душу, а ви цього не знаєте. То йдіть собі звідсіля, бо знов ціпка візьму!

Христя ухопила дубець та й вперіщила ним обох. Як підскочили чорти та через межі, через городи так дременули, аж загуло. Сполошилися собаки по садибах, зчинили лемент — ґвалту було на все село. А Христя — щодуху до Михайла. Розповіла йому про все, а потім і каже:

- Мабуть, треба йти до Карпат і шукати оту печеру. Заради свого кохання я хоч на край світу піду!

— Ця подорож може бути небезпечною, — відповів парубок. — Не дівоче це діло! Ти залишайся вдома, а ми з Климом як-небудь упораємося.

Проте дівчина наполягала на своєму:

- Як це я залишуся?! Ні, я піду з вами. До того ж, коли Вавило дізнається, що я розпитувала про його душу, то життя мені не дасть!

Що на це міг відповісти Михайло? Аж нічого, то й погодився. Домовився він з Христею зустрітись на другому боці річки, а сам швиденько побіг до Лесі.

Як побачила його дівчина, то аж зойкнула:

- Ой, Михайлику, навіщо ж ти повернувся? Не рви моє серденько, казала ж тобі: не вільна я!

А хлопець їй у відповідь:

- Голубко моя, не плач, я вже все знаю! Зачекай трішки — звільню я тебе від Лиходума!

Розповів Михайло дівчині про те, що дізнався від Клима і Христі, попрощався та й побіг до містка. А Леся з Чебриком ще довго дивилися йому услід з надією.

* * *

Замок Лиходума погрозливо стирчав на самому лобі високого лисого пагорба. Сухі, без жодного листячка, дерева стовбичили понад кам'яним муром, що відокремлював гадюче кубло Лиходума від білого світу. Ані птахів, ані якої іншої божої тварини не було видно на пустому великому подвір'ї, лише чорні пацюки шугали туди-сюди, смикаючи своїми довгими голими хвостами, та гидкі кажани у темних кутках сонно попискували, ховаючись від денного світла.

Сам господар маєтку у темній кімнаті варив у велетенському казані якесь чаклунське зілля. На його гулястій голові не росло жодної волосини, навіть там, де повинні бути брови. Товсті губи, мов ковбаси, звисали майже до підборіддя, приховуючи гострі й криві ікла. Праве око чорніло бездонним проваллям, а ліве було майже біле, наче більмасте. Вузлуваті довгі пальці постійно стискувалися, як хижі щупальця.

Лиходум помішував дерев'яною ложкою зілля у казані, коли по сходинах прогупотіли копита, і до кімнати увірвалися захекані Чиряк і Вухо, намагаючись один поперед одного доповісти своєму володарю.

- Стійте, собачі душі! — гримнув на них Вавило. — Кажіть по черзі. Спочатку ти, Вухо. То що — згодна Христя приєднатися до нашої компанії?

- Ніяк не хоче! Ще й б'ється, — чорт почухав поперек, по якому пройшовся дубець.

- Вона каже, що ми дурні, бо не знаємо, де схована ваша душа... — поскаржився Чиряк.

- Але ж ми їй розповіли про кришталеве яйце...

- А вона однаково каже...

- Замовкніть! — ревонув Вавило так, що чорти аж поприсідали.

Чаклун схопив їх за вуха і почав вовтузити пиками по підлозі, примовляючи:

- Ах ви мої розумні... ах ви мої мудрі...

- Змилуйся, володарю! — заволали Чиряк і Вухо. — Чим ми тебе прогнівили?

- А ви ще й питаєте? — ще більше розлютився чаклун. — Навіщо про кришталеве яйце розповіли?! Мерщій біжіть до Христі, схопіть її і приведіть до мене. Як не знайдете дівку, то хапайте кицьку, що буде у неї в хаті, бо всім відомо, що відьми вміють перекидатися на котів! Та швидше!

Вавило дав чортякам по стусану і відпустив.

За одну мить домчали Чиряк і Вухо до Христиної хати — а там нікого. Вони й туди й сюди — нема та й годі! Що ж робити? Коли це дивляться: попід тином лежить товстий котяра, на сонечко мружиться. Вхопили його у мішок — і прожогом до Лиходума. Прибігли та й витягують кота за шкірку. В бідолаги після отаких скачок у мішку голова замакітрилась, нічого збагнути не може.

— Ось вона! — доповів Чиряк.

— Хотіла сховатися... — додав Вухо. — На кицьку перетворилася...

— Що, Христе, думала — хитріша від нас?! — злостиво реготнув Чиряк, звертаючись до кота.

— Попалася, відьмочко, тепер не втечеш! — вишкірився Вухо.

А котяра тільки глипає на чортів дурними очима та нявчить жалісно.

— Не прикидайся, Христе, все одно пана Вавила не обдуриш!

Котяра у відповідь лише — няв та няв.

— Ану, смикніть її за хвоста! — наказав Вавило.

— Навіщо?

— Ви що, не знаєте? Коли відьма в образі кицьки, то треба її за хвоста посмикати — вона знов у людину перетвориться.

Вухо з готовністю ухопився за котячого хвоста та як шарпоне — мало не відірвав. Кіт від жаху і болю вирячив очі, зашипів, заверещав, вирвався з рук Чиряка і скочив прямісінько на потворну голову чаклуна. Він устромив пазурі у лисину і почав її шматувати, як скажений.

Вавило ледве скинув того шаленіючого кота з подертої голови, схопив батога та й давай періщити чортів. А потім скочив верхи на Чиряка, вхопився за його роги і поскакав у ліс до купи гною.

Прискакав, а Клима ніде нема. Здогадався Лиходум, у чому тут річ, од люті ногами затупотів, аж листя з дерев посипалося. Наказав схопити Лесю Купаву і привести до нього в маєток.

Кинулися Чиряк та Вухо стрімголов у село, прогупотіли вулицею, наче вихор промчав. Усі люди поховалися, двері позачиняли, хрестяться з переляку — нечиста сила вдень по вулиці гасає — страх та й годі! А чорти перестрибнули через тин та в хату до Лесі лізуть. Тільки Чиряк зачепився ратицями за колоду, що лежала серед двору, і полетів сторчголов. Встромився він рогами в одвірок — і ні туди, ні сюди. Вухо, побачивши оте, вхопив Чиряка за хвоста і ну шарпати, щоб допомогти, та з запалу ледве не відірвав. А тут ще й Чебрик вискочив із хати, почав чортів за литки кусати. Вухо кричить, Чиряк верещить, песик гавкає — ґвалт на все село.

Нарешті Чиряк витяг свої роги, і вдвох із Вухом вони почали ловити Чебрика, який уже добре їм надокучив. Але ж песик був дуже порский. Через город та будяки дременув десь у яр, тільки його чорти і бачили...

Коли це виходить з хати Леся та й питає:

— Чого це ви людей полохаєте на селі?

— Нас пан Вавило за тобою послав! — і Вухо простягнув до дівчини свої кошлаті руки.

— Геть від мене, мерзотники! — спогорда мовила Леся. — Не торкайтеся своїми брудними лапами!

Чорти розгублено перезирнулися, а потім Чиряк і каже:

— Краще не пручайся, бо як не підеш до пана, то він на село такого мору напустить, що страшне!

Подивилася дівчина навкруги. Боляче їй стало, як уявила, що тут станеться, коли чаклун лютувати почне. Сумно хитнула головою і промовила:

— Йдіть до Лиходума і скажіть, що я сама прийду до нього, тільки худобі їжі дам.

— Може, і нас підгодуєш? — облизнувся Вухо.

— Зараз, — каже Леся. — Тільки солі візьму побільше...

Чорти аж поточилися з переляку, бо вони ж солі бояться, як вогню небесного. Потупцяли в нерішучості та й подалися до маєтку Лиходума.

Коли Чиряк і Вухо зникли, Леся покликала:

— Чебрику! Чебрику! Йди сюди мерщій!

Зашурхотіла бурякова гичка, і з неї виткнулася мордочка вірного песика. Подивившись навкруги, він виліз із буряків і жваво підбіг до дівчини, виляючи хвостиком.

— Слухай, Чебрику, уважно! Я зараз піду до чаклуна, а ти дожени Михайлика, Клима та Христю і йди з ними, може, станеш їм у пригоді. А як повернетеся, то даси мені знати!

З цими словами нахилилася Леся до песика, погладила по голівці і пішла до чаклунового маєтку.

Довго дивився Чебрик услід дівчині, потім сумно заскавчав і, винюхуючи сліди Михайла, Клима та Христі, побіг із села.

* * *

Вузенька стежка зміїлася серед розлогих смерек, то збираючись на сонячні пагорби, вкриті шовковою травою, то пірнаючи у темний глибокий яр, щоб знову вискочити з другого боку на лісову галявинку, всипану рясними суницями. Лісові бджоли заклопотано гули, збираючи солодкий нектар. Барвисті метелики купалися в ласкавих променях сонечка.

Михайло йшов лісом, час від часу втираючи рукавом сорочки спітніле від швидкої ходи чоло. Йому було радісно і неспокійно водночас. Радісно тому, що Леся, розстаючись із ним, назвала соколиком любим. А тривожно — бо залишилася дівчина одна, без захисту. Тому й прискорював ходу, щоб швидше дістатися до Карпатських гір та відшукати печеру, в якій сидить змій — Гримайло Тупак. Що буде далі — про це Михайло поки що не замислювався. Вирішив — спочатку треба дійти, а там уже міркуватиме.

На деякій відстані від Михайла йшли Клим і Христя, ледве не падаючи від втоми. Якщо подивитися збоку, то це було досить дивовижне видовище: гарненька дівчина йшла поруч із сіреньким чортом, та ще й усміхалася йому!

Коли Христя побачила Клима, то зайшлася слізьми з розпачу, та згодом заспокоїлася, бо за личиною чорта бачила свого коханого.

— Слухай, Михайле, — не витримав Клим. — Може, відпочинемо трохи, бо в мене від утоми ось-ось хвіст відвалиться!

— А тобі його шкода? — усміхнувся Михайло, зупиняючись.

— Та хвоста не жаль... От якби ще й роги з ратицями повідпадали, щоб я знов людиною став...

— Як подолаємо Лиходума, то будеш знов парубком, а поки що терпи.

— Та вже терпець увірвався!

— То не треба було в карти грати! — докорив Михайло.

Клим винувато схилив голову, не знаючи, що й відповісти.

— Не дорікай йому, Михайле, будь ласка! — заступилася Христя. — Він уже і так зазнав лиха...

— Це так, — погодився парубок.

— То, може, трохи відпочинемо?

— Будь по-вашому...

Михайло скинув з плеча торбу і присів на травицю. Христя і Клим розташувалися біля нього. Дівчина розстелила біленьку хустину і почала розкладати їжу. Запахло житнім хлібом і смаженою ковбасою.

Тільки-но почали їсти, як чують — щось зашаруділо у кущах. Михайло підхопився з шаблею в руці — і до чагарів, а назустріч йому з високої трави вискочило щось брунатне і почало радісно гавкотіти.

— Чебрику... — розгубився парубок. — Як це ти тут опинився?

Песик полащився до нього, потім до Клима й Христі, сів навпроти хустини й втупився у ковбасу. Хитрющі очі його так і промовляли: "Я такий славний, такий розумний, може, дасте мені за це шматочок ковбаси... або два?!"

— Їж, Чебрику, — промовив Клим, відламуючи шматок песикові. — Мабуть, зголоднів, поки нас наздоганяв...

— Чого ж це він прибіг? — стурбовано запитав Михайло. — Чи не скоїлося якогось лиха в Жабокраківці?

— Зачекай, зараз дізнаємося... — відповіла Христя.

Чебрик швиденько впорався з ковбасою і одразу повеселішав, хоча й з жалем поглядав на хустину, де вже нічого не зосталося.

- Чебрику, йди до мене! — покликала Христя.

Песик підбіг і довірливо опустив голову дівчині на коліна, пильно дивлячись їй в очі. Христя поклала долоні йому на потилицю і щось прошепотіла.

Що сталося — ніхто не зрозумів, але тієї ж миті Чебрик почав щось ледь чутно бурмотіти. Дівчина слухала його дуже уважно, стурбовано насупившись. Михайло аж рота відкрив від подиву.

Нарешті Христя відпустила песика.

- Чебрик мені сказав, що Вавило забрав Лесю до свого маєтку...

- Собачий син! — аж підскочив Михайло, а за ним і Клим.

- Чого це ви підхопилися? — заспокоїла їх Христя. — Поки що можете не турбуватися, бо Лиходум до Спаса не може побратися з Лесею.

- Чому? — запитав Клим.

- Тому що в чаклунів такий закон. А от те, що він знає про нас, — дуже погано, бо Лиходум надішле за нами погоню!

- Звідкіля тобі все це відомо? — не повірив Михайло.

- Чебрик розповів.

- А ти що — розумієш його мову?

- Авжеж. Я ж відьмочка, не забувай про це... — посміхнулася Христя.

- З тим, що Чебрик дуже розумненький, я згоден, але невже у собак є своя мова?

- А як же! — Христя сплеснула в долоні. — Хіба ж ти не знаєш, що в кожної божої тварини є своя мова?! Навіть дерева і квіти розмовляють і пісні співають!

Михайло розгублено скуйовдив волосся на голові, бо нічого, крім шепотіння листя на деревах, не чув.

- Про що ж вони зараз співають? — запитав хлопець.

Христя уважно прислухалася, а потім почала розповідати:

- Дерева співають про високе небо, до якого вони простягають свої гілки-руки, про таємні підземні джерела з холодною солодкою водою, що напувають вікове коріння зелених велетнів. Квітки оспівують тепле сонечко, яке пестить їхні тендітні пелюстки...

Дівчина замовкла на хвилинку, схиливши голову набік, наче прислуховуючись до чогось ледь чутного, а потім весело розсміялася:

- Навіть гриби, котрі зараз сидять під землею, звертаються до хмари. Вони благають її пролитися дрібним тихим дощиком...

- Гарно ти, Христю, розповідаєш, — похвалив Михайло. — Наче пісню співаєш...

- А що, — підхопив Клим. — Вона і співає дуже гарно. Ану, заспівай нам, Христю!

- Та навіщо... — дівчина зашарілася.

- Просимо... просимо... — підтримав Клима Михайло.

- Ну, як хочете, то слухайте.

Христя повела плечиком і заспівала чистим дзвінким голосом:

Ой там, на узліссі,

Горобина зріє.

Дівчинонька у джерельці

Біле личко миє.

Любисточком утирає

Чорнявії брови —

До парубка поспішає,

Що жде у діброві.

Раптом із хмарини

Сипнув рясний дощик.

Дівчинонька з переляку

Загубила кошик.

Та й сховалась попід листя

Дуба зеленого.

Там зустріла своє щастя -

Хлопця молодого.

Тільки-но встигла Христя доспівати пісню, як важка хмара затягла сонце, і на землю впала перша краплина, схожа на діамантову кульку. За нею — друга, третя... А потім як вперіщив дощ, та такий рясний — як стіна. Налетів вітер-шибеник. Навкруги загуло, затріщало, аж ліс застугонів. Блимнула яскрава блискавка, засліпивши очі. Страшенний гуркіт прокотився понад деревами, лякаючи лісових мешканців.

Підхопилися друзі і побігли до велетенського дуба, що ріс ліворуч від стежини, — в його стовбурі темніло велике дупло. Туди залізли Христя з Климом. Потім Михайло подав їм Чебрика і сам пірнув у дупло, в якому було на диво просторо.

— Це твої гриби начаклували дощ! — пробурмотів Михайло, докірливо звертаючись до Христі.

— По-перше, це не мої гриби, — посміхнулася дівчина. — А по-друге, дощик швидко скінчиться.

Ще декілька хвилин тривала злива, а потім так само раптово вщухла, як і почалася. З-за хмар визирнуло сонце, і над галявиною чарівною брамою спалахнула веселка.

Друзі вибралися з дупла і рушили стежиною далі.