Михайлове щастя

Тим часом у своєму будинку Вавило Лиходум допитував Лесю.

— Де твій брат? Куди він подівся?

Леся знизала плечима.

— Я не знаю...

— Брешеш! — гарикнув Вавило. — Ти все знаєш! Він пішов разом із Христею. А куди вони пішли?

Дівчина презирливо відвернулася від потворного чаклуна.

— Відповідай, коли я питаю! — розлютувався Вавило.

— Навіщо ж допитуєшся, якщо сам все знаєш краще за мене? — відповіла Леся.

— От як ти відповідаєш?! — чаклун погрозливо вирячив баньки. — Ну то зараз я сам все побачу власними очима!

Вавило відчинив вікно, висунув з нього гидку пику і загорлав на все подвір'я:

— Чиряк! Витягни з льоху отого мідного казана, в якому я кажанів варив, і неси сюди! А ти, Вухо, назбирай реп'яхів, принеси сушених п'явок, мух та не забудь додати тогорічної гадючої шкіри. Тільки швидко — одне копито там, друге — тут!

Чаклун знову повернувся до Лесі, коли це лізе у вікно руде свиняче рило. Очиці дурні, розгублені.

— Володарю, як же я можу, щоб одне копито там було, а друге тут? Це я що - повинен розірватися, чи як? — запитав Вухо.

Лиходум аж позеленів від люті. Загупав ногами, ухопив зі столу глечика та як вцідить чортові прямісінько у писок. Того наче вихором знесло. А Вавило йому навздогін кричить:

— Я тобі, собача душа, роги повідбиваю!

З подвір'я долинуло якесь гуркотіння і сполоханий виск пацюків. Сходами затупотіли ратиці, і до кімнати увалилися захекані чорти, аж язики висолопили. Тремтячи від переляку, вони поклали на стіл казан і оте сміття, що звелів зібрати чаклун.

— А тепер — геть з моїх очей! - гаркнув на них Вавило.

Вухо і Чиряк кинулися до дверей, але застрягли в них, бо кожний хотів втекти першим. Вавило підскочив до них та як вперіщить батогом по спинах — чорти зі скавчанням повилітали на вулицю, наче корок із пляшки.

- От маю дурнів! — зі злістю пробурмотів чаклун, повертаючись до столу.

Він кинув у казан те, що приніс Вухо, вилив туди ж якесь густе зілля з чорної пляшки, що стояла поруч. Мішаючи оту гидоту курячою кісткою, Лиходум стиха щось мурмотів собі під м'ясистий ніс.

Леся з острахом спостерігала за чаклунством.

Раптом з казана завалував зеленкуватий дим. Вавило відступив од столу на два кроки і, змахнувши долонями, скрикнув:

Зілля, варися, звивай кільця диму,

Очі заплющуй Христі і Климу.

Хай в темнім лісі їх мавки водять.

Швидше покаж мені, де вони ходять!

Смердючий дим здійнявся над казаном і перетворився на велику напівпрозору кулю, у середині якої з'явилися якісь маленькі постаті, що крокували лісовою стежиною.

- Ось вони! — зловісно мовив чаклун. — Зараз подивимось, куди чимчикують...

Лиходум нахилився до столу і здивувався:

- А це ще хто? Звідкіля взявся той жебрак?

Чаклун помацав себе за підборіддя, заклопотано мугикнув і роздумливо промовив:

- Може, й не жебрак, а козак... але ж нема у нього козацького оселедця... Гм-м, проте шабля є...

Вавило крутнувся на п'ятах, аж підлога рипнула, і вп'явся витрішкуватими очима в Лесю.

- Хто це? Відповідай!

Дівчина спробувала схитрувати.

- Звідки я можу знати? Вперше його бачу...

- Брешеш! — заревів чаклун. — Он твій пес до нього так лащиться, наче давній знайомий!

Леся у відповідь лише презирливо поглянула на Лиходума і відвернулася.

- Не хочеш казати?! Добре, я сам про все дізнаюся!

Вавило вхопив дівчину за руку і штовхнув у другу кімнату, де не було жодного віконечка, а двері зачинив на засув. Потім вийшов на подвір'я, шукаючи своїх помічників. Не знайшовши чортів, чаклун зазирнув за хату.

Там, вмостившись на довжелезній колоді, Вухо і Чиряк хвацько різалися в карти, намагаючись обдурити один одного. У кожного в лапах було по шість тузів — і всі козирні. Чорти сварилися.

- Зараз твоя черга бути в дурнях! — наполягав Вухо.

- Чому це моя, коли твоя? — заперечив Чиряк.

- Тому, що я вже був дурнем минулого разу...

- От бачиш — усе вірно!

- Що — вірно? — не зрозумів Вухо.

- А те, що хоч грай, хоч не грай, але й без карт видно, що ти дурень! — зареготав Чиряк.

- А ти... а тобі... — на якусь мить Вухо аж розгубився від образи, — А в тебе рило свиняче! — нарешті знайшовся він.

- А в тебе яке? — зареготав Чиряк.

Відкинувши карти вбік, чорти зчепилися і почали лупцювати один одного по пиках, та так, що аж смух з них посипався.

Лиходум мовчки стежив за ними, погрозливо погойдуючись з п'ят на носки. Коли йому набридло дивитись на бійку, він нишком підкрався і вхопив обох за хвости.

Ще не втямивши, у чому річ, чорти продовжували хвицатися, поки не почули шаленіючого голосу:

- Ось як ви мені слугуєте... Ось як ви за всім слідкуєте... Я вас обох до пекла відправлю!

Вухо і Чиряк впали ниць, обхопили чоботи чаклуна і почали їх цілувати, благаючи:

- Змилуйся, володарю...

- Пробач нам...

- Це все Чиряк винен!

- Вухо перший почав!

- Досить! — гарикнув Лиходум і так смикнув їх за хвости, що чорти вмить пиками в пилюку зарилися. — У мене від вашого скавчання вже голова мало не лусне! Зараз же вирушайте в погоню. Наздоженіть Христю і Клима, та з ними ще якийсь парубок. Усіх схопити і привести до мене! Зрозуміли?

- Так точно, ваша темна величносте! — вишикувалися Вухо і Чиряк.

- Якщо не впораєтесь, то я з вас шкіри позлущую! — пообіцяв чаклун.

Чорти зірвалися з місця, немов скажені, і чкурнули униз до села — тільки курява знялася. Прибігли на Христине обійстя, все обнюхали і побігли за дівочими слідами, не відриваючи писків від землі. Прогупотіли кладкою, покружляли довкола кучугури гною, яку раніше стеріг Клим, і заглибилися в ліс…

* * *

Коли вже смеркло, з лісу на широкий шлях, що простягся через степ на захід, вийшли Михайло, Клим і Христя, а за ними і Чебрик, допитливо лупаючи оченятами навкруги. Ніколи ще не забігав він так далеко від своєї хати.

Темним небом пливли легкі хмарини, час від часу затуляючи місяць і зірки. Радісно заспівали цвіркуни, бо вже настала їхня пора.

- Темно, хоч у вухо дай! — поскаржився Клим.

- Це й добре... — відказав Михайло.

- Чим же воно добре? Нічогісінько ж не видно!

- Ото й гаразд! Якщо зустрінемо кого, то жахатися від тебе не буде...

- Чого б це комусь жахатися від мене?

Христя взяла Клима за руку, лагідно стиснула і заспокійливо мовила:

- Климчику, це ж тільки ми знаємо, що ти людина, а іншим невідомо. Хтозна, що може статися, якщо тебе побачать?

- Мабуть, п'ятами накивають... — погодився хлопець.

- Як втечуть, то це ще й непогано, — додав Михайло.

- А що ж іще?

- Може статися, що зустрінеться неабиякий чолов'яга або завзятий козарлюга, то вхопиться за голоблю, наприклад, або за шаблю — і станеться лихо...

Михайло хотів було щось додати, та раптом прислухався до чогось і застережливо прошепотів:

- Тихше. Здається мені, що до нас хтось наближається... Станьте осторонь, а ти, Климе, ховайся за Христю, щоб тебе не розгледіли.

Почулося якесь сопіння і скрипіння. Воно повільно наближалося. Незабаром із темряви з'явилася велика гарба, що з нудьгуватим скрипом сунула шляхом на захід. Двоє волів тягли її, ліниво жуючи жуйку. На передку сидів старий сивий дід і куняв. Солом'яний бриль сповз йому на самісінький ніс.

- Добрий вечір, добродію! — привітався Михайло, виходячи на дорогу. — Помагай вам Бог!

Дідок підхопився, підняв бриля і чемно відповів:

— Хай і тобі Бог помагає, парубче! Куди йдеш?

— До Карпат...

- Ого! Неблизький світ... Залазь на гарбу — підвезу трохи до вітряка, це мені по дорозі, а там уже наші шляхи розійдуться.

- Та я не сам. Зі мною друзі.

- Хто такі?

- Христя і Клим, та ще й Чебрик.

- Хто... хто? — не зрозумів дідок.

- Так песика кличуть, — пояснив Михайло.

- Добре, сідайте всі — місця вистачить...

Михайло підхопив Чебрика і сів поруч із дідком, а Христя з Климом влаштувалися на другому кінці гарби, щоб старий не помітив часом на голові хлопця роги.

Коли всі повсідалися, дідок смикнув за віжки і взявся поганяти:

- Гайда, ледащі, поїхали!

Воли знехотя потягли гарбу далі.

Михайло погомонів з доброзичливим дідом, а потім, коли той знов заплющив очі і стиха захропів, парубок ліг на сіно, підклавши руки під голову, і замислився.

Чебрик згорнувся бубликом і солодко сопів, іноді тіпаючи задньою лапкою — мабуть, ганявся уві сні за сусідським котом. Заколисані розміреним погойдуванням гарби, поснули і Христя з Климом.

Непомітно промайнула ніч. На світанку Михайло почув якийсь шум. Підвівшись, побачив вітряка, що поволі крутив крилами під слабким вітерцем. Поруч із вітряком, відокремлюючись від шляху, пролягла стежка, ведучи прямісінько до високого темного лісу.

Михайло збудив друзів, поки не прокинувся дідок, поклав біля старого на знак подяки люльку (сам парубок не палив, а люльку мав для поважності) і тихенько зліз на землю.

Не зупиняючись, воли байдуже потягли гарбу до невеличкого хутора, що вже виднівся у затишній зеленій балці, а друзі поспішили стежкою до лісу.

Дерева тут були високі і міцні. Величні дуби і берести затулили небо густою зеленою стелею. Вузлуваті кореневища витиналися із землі, наче велетенські жили. Повітря у лісі було чисте і прохолодне.

Друзі прудко йшли стежиною. Попереду, задерши хвоста, поважно біг Чебрик, час від часу оглядаючись на супутників — чи не повідставали часом?

Десь опівдні Христя раптом зупинилася.

- Стійте! — гукнула вона.

- Що скоїлося? — запитав Клим.

- Ох, чує моє серце, що нас наздоганяють...

- Хто?

- Вухо з Чиряком. Мабуть, Лиходум їх послав.

- То що ж робити будемо?

Михайло вхопився за шаблю і рішуче промовив:

- Будемо з ними битися!

- У цьому поки нема потреби, — заспокоїла його Христя. — Ось я зараз знайду заворот-траву і пересиплю нею стежину...

- І що буде? — запитав здивований парубок.

- Побачите... — посміхнулася дівчина.

Вона зійшла зі стежини і біля коренів старого зморщеного дуба зірвала якусь невиразну сіреньку травичку. Розтерла її у долонях і пересипала стежку.

— А тепер сховаємось... — дівчина показала на густі чагарі. — Тут вони нас не помітять, а ми все побачимо.

Причаїлися. Чебрик теж заліз у траву — лише кінчик носа стирчав. Коли це чують — хтось тупоче. Глянули — а то Чиряк з Вухом сунуть на чотирьох, хвости позадирали, писками землю нюхають, наче собаки на полюванні.

Доперли до тієї межі, де Христя заворот-траву посипала, і з розгону, не зупиняючись, зробили коло та й побігли у зворотному напрямку. Сміх та й годі!

- Куди ж вони тепер побігли? — поцікавився Михайло.

- Звісно куди — додому... — відповіла Христя.

- То вони вже нас не доженуть! — зрадів Клим.

- Якби ж воно так було... — дівчина зітхнула. — Як добіжать до Жабокраківки, то отямляться і знов кинуться навздогін.

- Ну то й що? — Клим весело знизав плечима. — А ти знову заворот-трави насиплеш, і вони так і будуть бігати туди-сюди, доки язики не повивалюють!

- Ні, заворот-трава діє лише один раз, другого разу вони переступлять через неї і навіть нічого не відчують... Ну то нічого, — дівчина змахнула рукою, наче відганяючи похмурі думки. — Що-небудь та вигадаємо!

- Вірно! — ствердив Михайло. — А зараз потрібно не гаяти часу, а поспішати.

І вони вирушили далі.

* * *

Чаклун Вавило Лиходум сидів у своїй кімнаті похмурий і зосереджений. Темні думки важко обсіли його. Хитрий і підступний, він відчував своїм чорним серцем якусь приховану загрозу, що надходила від того, поки що не відомого Лиходумові, парубка із шаблею. Та ще й чорти дратували своєю тупістю і нікчемністю. Що б їм Вавило не доручив — усе робили абияк.

Дев'ять діб носив чаклун у пахві два знески від зозулястої курки, а потім закопав їх у купі гною, чекаючи до півночі, доки з тих яєць повилуплюються чорти, які слугуватимуть йому все життя. Про те, що потім, по смерті, ці чорти заберуть його душу до пекла, Вавило навіть і не думав, бо вже і так душа його повинна була йти туди за все те лихе, що він скоїв.

Коли опівночі з'явилися Чиряк та Вухо, чаклун спочатку зрадів, але згодом помітив, що ці двоє — дурні та некмітливі. Чому воно так сталося, Лиходум не розумів — може, знески були якісь не такі, а може, зозуляста курка зіпсувалася. Одне слово — придбав він собі двох дурнів-помічників.

Те, що Христя, Клим і невідомий хлопець ідуть у Карпати за кришталевим яйцем, Вавило одразу змикитив. Це його не дуже хвилювало, тому що велетенський змій Гримайло Тупак, який охороняє яйце, нікому його не віддасть, а подолати це чудовисько ніхто не зможе, бо нема такої зброї, яка могла б проштрикнути його шкіру. Але сумнів все ж таки брав, тому й послав чаклун Чиряка з Вухом у погоню.

Вавило мотнув головою, відганяючи похмурі думки, підвівся і прочинив двері до кімнати, де була Леся.

- Ти вперта дівка, — промовив він. — Але ж я впертіший! Ти повинна мені все розповісти про того хлопця.

- Нічого я тобі не скажу! — твердо відповіла дівчина.

— Як не скажеш добровільно, то примушу силою!

На це Леся навіть не стала відповідати Лиходумові, лише вперто закопилила губу. Тоді підступний чаклун вирішив діяти хитрощами.

— Лесю, серденько моє, я тебе кохаю більше за все на світі! — повів він улесливим, як мед, голосом.

Дівчина здивовано зиркнула на нього.

— Як ти можеш кохати, коли в тебе замість серця чорна каменюка?!

— Це не так, у мене палке серце!

— Я тобі не вірю! Крім того, ти мені огидний!

— Але ж ти сама прийшла до мене... — вкрадливо заперечив Вавило.

- Так, я прийшла сама, — погодилася Леся. — Але тільки для того, щоб ти не робив лиха людям у селі.

- Чому ж це я повинен робити лихо селянам?! — чаклун удав подив. — Хто це тобі такі нісенітниці вбив у голову?

- Твої біси сказали...

- Та вони ж тупі, як колоди! Я такого не казав.

- То я можу піти додому? — зраділа дівчина.

- Зачекай-но. Спочатку розповіси мені про того хлопця, а потім підеш!

Леся вперто хитнула головою.

- Нічого я не знаю!

Лиходум зловісно посміхнувся і раптом, змахнувши рукою, сипонув у повітря якогось чорного пороху. Тієї ж миті Лесині очі стали байдужими, вона застигла, немов заснувши, і слухняно чекала наказів.

Переконавшись, що дівчина зачаклована, Вавило почав її допитувати:

- Як звуть хлопця?

- Михайлик...

- Звідкіля він?

- Із Соколівочки...

- Куди пішов і за чим?

- У Карпати, за кришталевим яйцем...

Чаклун задоволено потер долоні і продовжив:

- Хто він: козак чи ні?

- Він коваль...

- От тобі й на! — здивувався Вавило. — А я думав, що він завзятий вояка... Чи, може, він уміє чаклувати?

- Ні, він чесний і порядний...

- Чи не закохана ти в нього часом?

Вії у дівчини затремтіли, наче вона опиралася, але не змогла подолати отой морок, що наслав на неї чаклун.

- Так... — ледь чутно відповіла Леся.

Лиходум зі злістю скреготнув іклами, але знову прикинувся добрим і, змахнувши долонею перед Лесиним обличчям, проголосив:

- Прокинься!

Тієї ж миті дівчина глибоко позіхнула, опритомнюючи, і здивовано глянула на чаклуна.

- Що це зі мною було? Я наче кудись провалилася...

- Не турбуйся, це ти, мабуть, перевтомилася. Лягай відпочинь...

- Я додому хочу... — запросилася Леся.

- Потім, а зараз відпочивай!

Чаклун вийшов з кімнати і зачинив двері. Він був дуже задоволений. Михайло не козак і не чаклун, а в такому разі нема чого побоюватися. Нехай іде до Гримайла Тупака — той його одразу ж і проковтне. А Христя з Климом самі повернуться, бо куди ж їм дітися?!

Зробивши такі висновки, Вавило заспокоївся і навіть почав щось приспівувати собі під ніс, коли почув якесь підозріле шарудіння за дверима. Він визирнув у вікно і побачив переляканих чортів, які дивилися на нього, вирячивши дурні очі.

- Що, бовдури, заблукали?

Вухо і Чиряк впали на землю і заголосили:

- Змилуйся, володарю, ми не винні...

- Ми бігли, бігли, та чомусь опинилися знову тут...

- У мене зараз добрий настрій, то я вас прощаю, — реготнув Лиходум, дивлячись на чортів, які підлабузницьки виляли хвостами. — А зараз — геть з моїх очей!

Зачинивши вікно, Вавило заходився щось чаклувати.

* * *

Вже декілька днів Михайло, Христя і Клим крокували лісом. Чебрик ніяк не міг втямити, куди це вони так довго йдуть, але, пам'ятаючи Лесин наказ, справно біг поруч із Михайлом, іноді поглядаючи на парубка — мовляв, бачиш, який я слухняний.

Величний ліс був повен чарівних звуків. То долинало з гущавини щебетання якихось птахів, а то зненацька щось тріскало у потаємних нетрях. Вночі погрозливо кричали пугачі, а з хащі уважно стежили чиїсь недремні очі. Але ніхто з лісових мешканців мандрівників не займав.

Увечері, коли стомлені ноги аж гули від утоми, друзі влаштувалися на відпочинок. Невелику галявину, де вони зупинилися, оточували високі дерева з товстими, немов колони, стовбурами. М'яка травиця пухнастим килимом вкривала землю, і здавалося, що мандрівники потрапили до якогось казкового палацу, де замість стелі було всіяне зірками темне небо.

Швиденько назбирали сухого хмизу, і невдовзі полум'я вогнища розігнало темряву, даруючи тепло і спокій. Нічні метелики повилітали з хащі і закружляли довкола вогнища веселою зграйкою.

— Оце ліс! — з повагою сказав Михайло. — Дерева величні і могутні.

— А як легко дихається! — підхопила Христя. — Повітря свіже, чисте.

— І зовсім не боязно, — додав Клим. — Хоч і темрява навкруги, і звірі, мабуть, є тут різні, але ж на душі спокійно і лагідно. Ех...

Клим узяв суху гілку і встромив її у багаття. Вогнисті метелики-іскри, весело потріскуючи, здійнялися догори, линучи до мерехтливих зірок.

— Добрим людям нема чого боятися у цьому лісі, — долинув з напівтемряви дужий спокійний голос, і в освітлене багаттям коло увійшов кремезний дідок.

Довге волосся, кошлаті брови, вуса і борода його були білі, мов присипані різдвяним снігом. Сорочка, штани і чоботи — під колір стовбурів дерев. На зморшкуватому обличчі сяяли мудрі очі. В усій його постаті відчувалася якась надприродна сила.

Дідок спокійно наблизився до вогнища і сів біля нього, з щирою посмішкою розглядаючи розгублених друзів.

Першим отямився Михайло.

— Добрий вечір, дідусю... приєднуйтесь до нас. Пригощайтесь, чим Бог послав!

— Дякую вам, добрі люди, за щирість і гостинність. Куди подорожуєте?

— До Карпат, — відповів Михайло і у свою чергу запитав: — Чи не знаєте, довго ще нам блукати цим лісом, бо ми нетутешні?

— Десь із тиждень, а може, й більше, якщо з дороги не зіб'єтесь...

— Кепські наші справи... — сумовито зітхнув Клим, чухаючи потилицю. — Коли ж це ми дійдемо?

— А чого це вам так приспічило у Карпати? — дідок із зацікавленням перевів погляд на Клима. — І навіщо ти, хлопче, в чорта вирядився?

Христя, щоб відвернути дідову увагу від Клима, запитала:

- А ви, діду, хто будете? І звідкіля тут узялися?

- Живу я тут, — посміхнувся той.

- Де, у лісі?! — здивувалася дівчина.

- Авжеж.

- А де ж ваше житло?

- Увесь цей ліс — мій дім. Я лісовий господар!

Друзі переглянулися.

- Люди кажуть, що лісовий господар — страшний та лютий, а ви, пробачте, дуже схожі на діда Хому Роздобудька з нашого села — доброї душі людина, — сказав Михайло.

- Воно всяко буває, — відповів дідок. — Усе залежить від людини, з якою лісовий господар зустрічається!

- Це як?

— Ну, наприклад, як погана людина в ліс заходить — то й господар до неї так ставиться. А як добра, то і він до неї зі щирим серцем.

— Виходить, що ми добрі люди? — перепитав Клим.

Дідок ствердно кивнув сивою головою.

— Звідкіля це вам відомо? — не вгамовувався хлопець. — Ми ж із вами раніше ніколи не зустрічалися.

— Я і так усе бачу. Навіть твоя чортяча личина мене не обдурила. Я вже за вами декілька діб стежу, одразу, як ви потрапили до мого лісу. Бачив, що дерева не пошкоджували, квіти не стоптували, гілля для вогнища брали тільки сухе.

— Он воно як, — зрозумів Клим.

Заспокоївшись, він розповів дідові про все, що з ним скоїлося, про Лесю і чаклуна Лиходума, а наприкінці повідав і про те, що йдуть вони у Карпати за кришталевим яйцем.

Лісовик слухав уважно, а коли Клим скінчив свою розповідь, замислено промовив:

— Гримайло Тупак вам це яйце просто так не віддасть, а силою його не візьмете...

— Що ж нам робити, порадьте, діду, будь ласка! — заблагала Христя.

— Цей змій — великий дурень, тому у нього й прізвисько Тупак, але дуже пихатий. От ви і спробуйте його обдурити. Тільки вам потрібно поспішати, бо як будете лісом блукати, то не встигнете повернутися до Спаса додому.

— Може, ви вкажете нам пряму стежинку через ліс? — з надією запитав Михайло.

— Може, і вкажу, — мовив дідок. — А зараз лягайте відпочивати, бо на вас чекає довга дорога. Нічого не бійтеся, тут для вас нема ніякої загрози. А я піду оглядати свої володіння.

Лісовий господар легко підвівся, зробив декілька кроків і розчинився у темряві.

Друзі слухняно полягали спати і через декілька хвилин уже сопіли носами, як малі діти. Лише Чебрик здивовано кліпав очима, ніяк не розуміючи, чого це всі так хутко позасинали. Песикові стало нудно. Він почухав лапкою за вухом і вже було підвівся, щоб обстежити кущі, коли сон раптово подолав і його.

Чебрик завалився на бік і засопів, як старенький дідок.

Поступово вогнище згасло, лише останні жаринки ще жевріли під гарячим попелом. Галявина поволі вкрилася м'якою ковдрою темряви.