Кредитка

Появу розтяжок списали на ДРГ, усього сапери знешкодили шість штук, та пошук продовжувався й досі.

Тарантулу не спалося, настрій був кепським. Він пропустив три дзвінки від дружини. Телефонувати о пів на другу ночі було пізно, тож обмежився коротким СМС: «Усе добре. Був у наряді. Люблю тебе. Поцілуй Лізу».

Тарантул підвівся з ліжка, вийшов з імпровізованої казарми, облаштованої у приміщенні давно закритого дитячого садку, присів на ґанку. Закурив, випустив кільце диму в нічне небо. Травневі зірки байдуже роздивлялися землю. А може, то просто Тарантулові хотілося, щоб вони її роздивлялися, а насправді зіркам не було жодного діла до його землі. До війни, що точиться тут ось уже третій рік, до життів, які вона проковтнула, до людських доль, пережованих її сталевими щелепами-траками. Крихітним небесним статистам байдуже до всього.

Тарантул сплюнув, жбурнув недопалок, простежив за його польотом, ніби той політ уособлював щось дуже важливе, зітхнув і рушив до казарми. Вже було зібрався лягти, коли помітив картку, що, певно, вислизнула з кишені, коли він роздягався. Тарантул і забув про неї, денна пригода витіснилася ґвалтом із розтяжками й подальшим розбором польотів. Підняв пластик, підсвітив телефоном. Анімований годинник відраховував секунди точнісінько як справжній. Тарантул перевернув картку. Як і казала дівчина, на звороті відшукався номер гарячої лінії та QR-код для завантаження додатку. Знічев’я Тарантул увімкнув інтернет і просканував код. Телефон відкрив сторінку завантаження у Play маркеті. Додаток називався просто і невигадливо «ClientTime».

– Гм... чудасія якась.

Завантажив і запустив додаток, увів номер картки, який запросив ClientTime, особливо ні на що не сподіваючись.

«Матвєєв Ігор Михайлович», – блимнув написом телефон. «Доступний кредитний ліміт – три години». Нижче виднілося поле введення необхідного часу для зняття.

– Тьху, маячня, – лайнувся Тарантул, – але ж наскільки схоже на аплети звичайних банків.

«Ще можете вивести віджет», – згадалися слова дівчини. Ігор знайшов налаштування додатку, де дійсно відшукалася така можливість. «Установити віджет?». Тарантул натиснув «так». Віджет мав купу додаткових налаштувань. Тарантул обрав вінтажний годинник зі стрілками-завитками; крізь тло проглядали чудово анімовані шестерні. Ігор дослухався, здавалося, що віджет навіть цокотить, як справжній годинник. Провів пальцем, соваючи по дисплею. Потім потягнув далі. Віджет ковзнув за межі телефону, поплив у повітрі. Ошелешений Тарантул примостив його на зап’ястку, трохи вище місця, де закінчувалася застібка тактичної рукавички. Розтягнув.

– Достоту татуювання. Я сплю?

Вщипнув себе, відчув біль, але віджет нікуди не зник, знай красувався на лівиці, направду нагадуючи татуювання.

– Ну не може ж він працювати, врешті-решт!

Тарантул вимкнув інтернет і додаток на телефоні, злісно тицьнув пальцем у віджет, упевнений, що нічого не станеться. І ледь не віджбурнув телефон, коли той засвітився запущеним додатком. «Введіть кількість часу для зняття». Одночасно з цим сам віджет теж розгорнувся, дублюючи запит із дисплею телефону.

– Та що за чортівня?! Працює навіть без інтернету.

І знову згадалися слова дівчини: «операції он– та оффлайн».

– Добре, зараз я тебе...

Тарантул відклав телефон, увів у поле зняття п’ять хвилин і натиснув «ок». «Зачекайте, йде синхронізація з банком», – видав віджет. За мить інше повідомлення: «Операція успішна».

Віджет на руці повернувся до початкового стану.

Тарантул поглянув на дисплей – три хвилини по другій. І вийшов перекурити на ґанок. Повернувся, потираючи руки. Поглянув на телефон і вкляк. Дисплей показував ті самі три хвилини по другій.

Тарантул упав на ліжко і втупив погляд у стелю.