РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, у якому на Тарантула чекають страшні звістки і він врешті таки робить невідворотне.
До казарми Тарантул повернувся вчасно. Вже не дивувався часовим аномаліям. Зателефонував до банку, лишив запит на погашення кредиту. Навмисно чекав, щоби перевірити, чи справді денна непритомність пов’язана з поверненням боргу. Запаморочення настигло його в ліжку.
– Олекса Довбуш, – гомонів чолов’яга, – разом зі своїми опришками...
Тарантул роззирнувся. Скелі, ліс. Гори! Серце забилося частіше. Він ніколи не був у Карпатах, але завжди мріяв. Сонце лилося крізь крони смерек, повітря було настільки чистим, що п’янило незгірш від найміцнішого самогону. Не кляті терикони з не менш злободенною «зеленкою». Карпати! Руки спітніли, й лише тут він зрозумів, що стискає в долоні дитячу долоньку. Ліза!
Донечка зачудовано слухала легенду про Довбуша.
«Господи, як же вона підросла», – майнула думка. Тарантулового плеча хтось торкнувся. Він удихнув такий знайомий запах волосся.
– Гарно ж, правда? – прошепотіла Олена.
– Безмежно.
«Знову провал. Хоч видіння цього разу приємні», – подумав Тарантул.
– Опришки Довбуша особливо активно діяли в Коломийському повіті влітку і восени... – продовжував гід, але Тарантул його зовсім не слухав. Насолоджувався красою природи.
А потім вони спускалися з гори, робили силу-силенну фотографій, Ліза збирала гриби й камінчики.
«Невже я повернуся з клятої війни живим-здоровим? І ми обов’язково поїдемо в Карпати?»
«Стежка Довбуша», – промовляв напис біля підніжжя.
Вони купували сувеніри тут-таки, на ринку.
– Треба Вітькові магнітик привезти. Правда, в нього вже й дверцята холодильника від тих магнітиків скоро відпадуть. Та нічого, знайде місце для ще одного.
Олена здивовано поглянула на чоловіка, але Тарантул не помітив погляду.
– Але ж... – хотіла сказати щось Ліза, але Олена стиснула її руку, і донька затнулася.
– Що, доню?
Олена стисла дитячу руку міцніше. Донька зрозуміла.
– Та я так... теж магнітик хочу, ось.
– Купимо й тобі, – Тарантул посміхнувся.
Вже вдома Ліза вкотре ошелешила Тарантула.
– Тату, ти вже придумав, як братика назвемо?
Тарантул укляк, пильно поглянув на дружину. Живіт ще не був добре помітним, але вже випинався.
«Братика?!»
– Ні, Лізонько, ще не придумав.
Тарантул підійшов до Олени, присів біля дивану, обійняв, поцілував живіт.
Прокинувся Тарантул від настирливого телефонного дзвінка. Сутеніло. Скільки ж він пролежав без тями?
– Ігорю?
Голос він упізнав одразу. Руки похололи.
– Т-т-так, Святославе Петровичу. Щось трапилося?
Слухавка помовчала.
– Присядь.
– Та кажіть уже!
– Горе в нас, Ігорю.
– Вітько... – прошепотів Тарантул.
– Сьогодні вранці повідомили. Ти приїдеш?
– Звичайно, Святославе Петровичу, – слова застрягли в горлі, – мої співчуття.
– Дякую, Ігорю. Бережи себе.
Тарантул завмер зі слухавкою біля вуха.
«Видіння не брешуть! Я здатен бачити майбутнє? Проживати його наперед?»
Перед очами постав Вітько Бузінський. Бузок. Друг дитинства, напевно, чи не єдиний, із ким Ігор проніс дружбу майже через тридцять років, від самого дитячого садочка. Вітько привітно посміхався, всім своїм виглядом показуючи, наскільки любить життя й наскільки воно закохане в нього. Красень і улюбленець дівчат, він, за іронією долі, не знайшов справжнього кохання. Пішов добровольцем на фронт, так і не залишивши дітей, хоча його батьки й марили онуком. І не дочекалися. Ось тільки кілька днів тому балакали, а тепер... А тепер його не стало.
– Не вірю! – загарчав Тарантул. – Не вірю!
Тремтячими пальцями набрав номер. Той не відповідав. Сльоза розлетілася від удару об дисплей телефону.
– Ненавиджу! – закричав небу.
Пальці самі набрали номер.
– Вас вітає «Кредиттаймбанк». Мене звати Ірина. Чим можу допомогти?
– Хочу збільшити кредитний ліміт до двадцяти чотирьох годин.
– Ваша заявка прийнята і буде оброблена протягом трьох годин. Після...
Тарантул не дослухав, відбив виклик. Скочив з ліжка, вдягнувся. Прожогом вискочив із палати, навіть не помітивши, що прокинувся саме у лазареті, а не в казармі. Не звертаючи ні на кого уваги, помчав до «зеленки».
– Диви, як прикрутило, – реготнув услід Бугай, якого Тарантул ледь не зніс дорогою. – Хоча, може, і я б так ломонувся, якби мене не могли розбудити вісім годин.
***
«Зачекайте, йде синхронізація з банком». За мить: «Операція успішна».
Тарантул вийшов на ворожі позиції. Окопалися сепари добряче. Ігор витяг дві гранати, зважив на руці. Висмикнув чеку, жбурнув.
– Ось вам Мінськ!
Висмикнув другу:
– А ось Мінськ-2!
А потім світ закружляв із шаленою швидкістю.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!