Кредитка

– Ти чому не відповідаєш?! Гадаєш, я залізна? Думаєш, зовсім не хвилююся за тебе?!

– Облиш. Я ж написав СМС.

– Написав він. Ти там під кулями ходиш, а я тут божеволію. Що трапилося?

Тарантул на мить замислився. Не казати ж їй правду – і так ґвалту наробила.

– Аватари. Понапивалися, не було кому в наряд піти. От і довелося.

Олена лайнулася в слухавку.

– Тихіше, Ліза навчиться – пояснювати вихователям сама будеш.

– Вона у ванній – не чує. Вас там хоч годують нормально? Форму нову видали?

– Та нормально тут... Не цивілка, звичайно, але жити можна. З голоду не пухнемо. Форму тільки обіцяють.

– Ой, то ти нам гроші не висилай. Форму купи, стара ж, мабуть, уже й подерлася вся.

– Розберемося.

– Ти хоч сьогодні не в наряд?

– Ні. Та й добре, що вчора довелося. Сьогодні саме футбол подивлюся.

– Який?

– Фінал Ліги Чемпіонів. «Реал» – «Атлетіко».

– Ясно. Волонтери до вас уже приїхали?

– Ще ні. Ото на минулому тижні були – і все.

– Щось вони довго. Там тобі від нас передача. Ліза малюнок намалювала. Вона дуже сумує за тобою. І я теж.

Тарантул важко зітхнув. Уявив обличчя дружини й доньки, сумно посміхнувся.

– І я скучив за вами.

– Ми більше. Нас двоє.

– Та ні. Ви кожна лише за мною, а я – за обома.

Скрипнули двері й до казарми просунув пику Сиза Мармиза. Тридцятип’ятирічний чолов’яга, він виглядав на всі п’ятдесят п’ять. Завжди зморщене, ніби пожоване, лице осяялося блідою подобою усмішки, й він видихнув:

– Там склад надумали перемістити. Гайда допоможеш. Ще й волонтери дзвонили, сьогодні мають бути.

Тарантул відняв слухавку, прикрив її рукою. Зморщився від кількаденного (тижневого? місячного? достеменно не пам’ятав ніхто, навіть сам Мармиза) перегару.

– Іди, я зараз.

Потім до дружини:

– Дочекалися ми волонтерів. Ітиму, треба допомогти розвантажити. Я ще зателефоную. Цілую. І Лізу поцілуй.

– Добре. І тобі цьом.

Тарантул відбив виклик, поглянув на годинник, лайнувся.

– Накрився футбол.

Уже виходячи з казарми, ляснув себе по лобі.

– Йолоп.

Злодійкувато роззирнувся, хоча крім нього нікого в приміщенні не було. Тицьнув у віджет, увів дві години.

– От і подивимося.

***

Перенести склад, розвантажити машину й поспілкуватися з волонтерами встигли за дві години. На ніч лишатися волонтери відмовилися, хоча вояки й пропонували.

Тарантул зиркнув на годинник і задоволено всміхнувся. За своїм часом він ще встигав повністю подивитися матч. Відразу навіть намагався зрозуміти, як його позичений час уписується в усталену і звичну картину світу, але потім дійшов висновку, що настільки високі матерії знаходяться ну вже зовсім за межею його розуміння, і перестав сушити мізки цим питанням.

Зателефонував Олені.

– Ліза ще не спить?

– Ні, твого дзвінка чекала. Саме слухавку забирає.

І дійсно, Тарантул почув, як фоном голосу дружини слугувало дитяче: «Дай, дай тата!»

– Таточку!

– Привіт, люба. Як справи у моєї принцеси?

– Я скучила. Ти додому скоро?

– Так, дуже скоро.

– Вже завтра?

– Ні, завтра не встигну. Але скоро. Як у садочку?

– Нудно. А ти вже бачив малюнок?

– Бачив, зіронько. Дякую.

Тарантул подивився на аркуш паперу. На жовто-блакитному тлі красувався відбиток дитячої долоні. В кутку невміло намальований тризуб. І напис «Тату, скоріш повертайся додому» крупним дитячим почерком.

– А мені мама нову сукеночку купила. Рожеву, з метеликами. Великими-великими. Гарну-прегарну.

– А нові туфельки купила?

Голос Лізи став засмученим, Тарантул ніби наживо побачив, як вона зморщила носик і надула щічки.

– А туфельки ні.

– Лізонько, мама неодмінно купить тобі нові туфельки. Тато вишле грошей і строго накаже, щоб мама обов’язково купила.

– Не хочу.

– А що хочеш?

– Щоб ти вдома був.

– Я теж хочу. Скоро, дуже скоро я повернуся.

– І казочку розповіси?

– Звичайно. Багато-багато казочок. Але вже пізно, і моїй принцесі час у ліжечко.

– Ну тату...

– А хороші принцеси тата слухають. Ти ж у мене хороша?

– Хороша.

– Тоді я тебе цілую. На добраніч. Тато скоро повернеться.

– Я теж тебе цілую. Повертайся скоріш.

– Добре. Дай маму.

Слухавка повернулася до Олениних рук.

– Розвантажили?

– Так. Дякую. Якби ти ще пива передала до футболу – взагалі б тобі ціни не було.

– Я в тебе і так безцінна.

– Ага, і ще найскромніша.

– Добре, біжи вже. Хоч на додатковий час устигнеш.

«О, то там нічия, – майнула думка, – цікаво».

– Ага. Цілую.

– Навзаєм. Бережи себе.