Кредитка

Руки нещадно тремтіли. Зазвичай Тарантул не вживав алкоголю, але зараз, він відчував, тіло відверто потребувало міцного. Він рушив просто до містечка. Воно лишень прокидалося. Подекуди поодиноко світилися вікна та двері цілодобових генделиків. Тарантул попрямував до одного з них.

Відвідувачів не було, чи то ще, чи то вже, лише позіхав за шинквасом бармен.

– Сто горілки.

– Щось поїсти?

– Ні. Просто горілку.

Бармен виконав замовлення. Тарантул одним махом перехилив чарку, навіть не відчуваючи смаку.

– Повторіть.

Бармен здивовано поглянув на нього, але мовчки налив ще.

Тарантул перехилив другу чарку, закректав. Потроху відпускало.

– Зробіть кави, будь ласка. Без цукру.

Задзвонив телефон, Тарантул, не дивлячись на номер, узяв слухавку.

– Прорив, – і з трубки долинули короткі гудки.

Тарантул вилаявся, жбурнув зіжмакану купюру на шинквас і прожогом вискочив із генделика. Бармен лише знизав плечима.

Тарантул мчав у бік частини. У скронях гупало. Вдалині, попереду він помітив дві знайомі постаті. Пришвидшився, наздогнав.

Від Мармизи з Бугаєм несло перегаром, але виглядали вони тверезо.

– Ще один аватар, – мимохідь посміхнувся Мармиза.

– Який наказ?

Бугай стенув плечима, мовляв, нічого наразі. Вони побігли далі.

А потім засвистіло. Десь за квартал попереду впав перший снаряд.

– По місту гатять, суки! Не по нас! – крикнув Мармиза.

Тарантул і сам це помітив. У місті починалася паніка, повз них бігли люди. Хтось озирався, хтось не помічав, чи робив вигляд, що не помічає.

– У сховище треба! Хлопці, треба бомбосховище знайти, чи підвал відчинений! І людей туди завертати, – Тарантул роззирнувся, але не помітив жодних входів до підвалів.

Вони побігли далі. Дорогою трапився цивільний біля вирви, майже пряме влучання. Бугай торкнувся шиї, схрестив руки.

– Далі!

За рогом ледь не зіштовхнулися з Христиною.

– Що діється? Масштабний наступ?

– Фіг... зна, – відповів Мармиза, спинився, зігнувся і впер руки в коліна, відсапуючись.

Дівчина розгледіла Тарантула, очі її потеплішали.

– Привіт.

Він кивнув, вимучено всміхнувся.

«Трясця! Це ж я винен. Йолоп!»

– Що робитимемо?

– Тобі простіше, – відповів Тарантул, – ти хоч свою роботу знаєш.

– Поранених бачили?

– «Двохсотий» один, – прогундосив Бугай.

– Точно?

– Точніше не буває, сам перевіряв.

Мармиза врешті віддихався, розігнувся.

– Диви, малий сєпар.

Тарантул поглянув у той бік, куди вказував Мармиза. І дійсно побачив того самого малого. «Мой папка вас всєх пастрєляєт!» – згадав Тарантул. – А чи не твій папка зараз усіх перестріляти надумав?» Розгублений хлопчина застиг посеред вулиці, витріщившись у порожнечу переляканими очима. Над головами загуло. Тарантул поглянув у небо і заціпенів. Час для нього ніби спинився. Він помітив чорну цятку, прикинув траєкторію. Лайнувся.

– Тікай!!! – гаркнув Тарантул. – Біжи, ідіоте!

Малий закляк на місці, зовсім не реагуючи на крики.

Часу врятувати його не було. Тарантул тицьнув у віджет, шалено намагаючись влучити бодай у якісь цифри. Хвилини-двох йому мало вистачити. «Кредитний ліміт вичерпано», – віджет ніби знущався.

«Дідько, забув погасити заборгованість», – майнула думка. Потім перед очима спливла Лізина посмішка. «Тату, ти скоро повернешся?» «Скоро, доню. А може й ні». «Тату, ти вже придумав, як братика назвемо?» «Ні, Лізонько, ще не придумав». Наступної миті Тарантул помчав до малого.

– Стій! – ударив йому в спину крик Бугая.

Ігор стрибнув, згріб малого в оберемок, збив з ніг. Гримнуло. Снаряд упав туди, де щойно був Тарантул. Навсібіч бризнув асфальт і шрапнель. Ударна хвиля протягла Тарантула по землі. Пил ще не встиг осісти, а Христина вже мчала до Тарантула, на бігу скидаючи наплічник і розстібуючи «блискавку». Добігла, впала на коліна. Тарантул лежав долілиць, дівчина потягла, перевертаючи його. З-під Тарантулового тіла визирнули ошалілі очі малого, обличчя, забризкане кров’ю. Тарантул зайшовся кашлем. Борлак його судомно смикався, з посіченої шиї цебеніла кров. Та й самого Тарантула бив дрібний дрож. Він щось силкувався сказати. Христина притисла до шиї кровоспинне. На очі навернулися сльози.

До них підбігли Мармиза з Бугаєм.

– Нафіга?! Нафіга, Тарантуле?! Він же нас ненавидить.

Ігор знову зайшовся кашлем, на губах виступила кров.

– Н-н-не, – слова булькотіли на вустах, – к-ка-ра-т-телі.

Тарантул намацав і стиснув Христинину руку.

– Мовчи.

– З-з-най-ди Л-л-ліз-зу. Я її л-л-л...

– Обов’язково. Не йди, чуєш, не йди!

Тарантул уже нічого не чув.

----------------------------------------

Оповідання написане за мотивами повісті В. М. Владка «Позичений час».

Ідея Владка про Ощадкасу часу спроектована на українські реалії часів АТО.