частина 10

Беверлі виглядала картинно-мило, сидячи на прогрітому сонцем піщаному пляжі біля озера. Білл мимоволі замилувався тим, як вітер неспішно перебирає її короткі прядки волосся. І ось тут він нарешті зрозумів, що вона тримає в руках його альбом.

Його.

Альбом.

Прокляття.

- Беверлі? - серйозно, він сподівався, що його голос не тремтів.

Вона повільно підняла голову, і з її зміненого погляду Білл зрозумів - прочитала і подивилася.

- Вибач, Білле, - вона не поспішала повертати альбом, легко притримуючи розкритою долонею сторінки, щоб їх не гортав поривами вітер. - Він, мабуть, розкрився, і я підійняла його, щоб не віднесло до води...

- Дякую, - Білл сів поруч із нею, тепер не знаючи, як дивитися їй в очі.

- Це дуже красиво.

- Що саме?

Беверлі дивно глянула і, перевівши погляд на старанно розписаний олівцем аркуш, прочитала:

Дощ, туман, що сигаретним був.

Думки лізуть сідими уривками.

Ти, мій найліпший друг, раптовий був...

Постійно здається, що снишся мені

Під дощем, і в тумані, і в диму,

Все складніш на тебе не дивитись

Не шепотіти твоє ім'я на дому

Відводити швидко погляд, смерті відбутись

Одразу стящить мене, якщо надто

Задивлюся я в твої очі

І та синь, що чорним сяє занадто

Не відпустить мене вже ні в ночі

Я палаю, варто тобі доторкнутись

Мені так хочеться втікати

Тільки все це напевно безмірно

Я спробую перечекати

Я хочу, так хочу, вчепитись, влитись

Вплавитись, стати одним..

Проте сказати тобі? Віддалитись?

Ти видихаєш той чортів дим

Вони помовчали.

Білл відчував, як горять щоки, практично палають. Аж шкіру пекло.

- Це він?

Бев легенько ткнула його ліктем у бік. Білл повернув голову, розглядаючи власний малюнок, один із найбільш вдалих замальовок Грея. Він встиг профарбувати тільки очі. Вийшло правильно упіймати їхній колір, такий рідкісний. Аквареллю. Хотів зробити фон. Обов'язково щось космічне. Таке... глибоке і фіолетово-синє? Із вкрапленнями білих зірок.

- Так.

- І він гарний.

- Беверлі...

- Я нікому нічого не скажу, Білле, - вона легко притиснулася до його плеча, і він вдихнув запах її яблучного шампуню. - Тому що ми тебе любимо. Ми всі тебе любимо.

- Спасибі, - Білл обійняв її і завмер, Беверлі тихо і розмірено дихала йому в шию, і він уперше за весь цей час відчув спокій. Заспокоєння.

***

Наступного дня саме Беверлі і змусила його прийняти спонтанне рішення. Зазвичай Генрі та його посіпаки не чіпали дівчат, але язик у Беверлі був гострий і нестриманий, гостріший тільки у Річі. З його тупими жартами про підбори-банани.

- Ну що там, твоя черга на мінет для дрібних підорів? - вискалився Генрі, насуваючись на Бев.

- Розсмокталася, - нахабно посміхаючись, відповіла вона й отримала стусан у плече, від чого відсахнулася. Генрі вихопив у неї з рук уже зім'яту пачку сигарет.

Білл встряв, засуваючи Бев собі за спину. Мабуть, це виглядало кумедно, враховуючи, що вона все ще була трохи вищою за нього.

- А ось і один із них!

Білл перехопив погляд Генрі і постарався утримати його.

- Не хо-хочеш цікавої угоди, Генрі?

- Хо-хочу, - передражнив його той, мигцем озираючись на друзів. Ті задоволено заволали, підтримуючи дотепний жарт.

Білл ніяк не відреагував. Вада-невада, але коли тебе цим задрачують стільки років, ставишся до заїкання, як до неминучого зла, а до людей, що жартують так - як до дегенератів. А слова психів нічого не значать. Отже, і зачіпати не повинні.

- Наодинці.

Генрі знову зобразив жестами, як він охуїтельно радий і здивований. Але, як і припускав Білл, зацікавлено відійшов із ним, утім, залишаючись у межах видимості своїх посіпак.

- Ну?

Білл усміхнувся, сподіваючись, що має вигляд і поводиться не дуже підозріло.

- Є ящик сигарет. Випав із товарного потяга.

- Багато? - пожвавішав Генрі.

- Д-дохера.

- І?.. у чому полягає підступ?

- Половину ми розтягнули, п-половина залишилася. Нам стільки й за рік не викурити. Перепродати їх ми не можемо. Тож ці пів-ящика твої, якщо ти від'їбешся від усіх нас.

О, Білл прекрасно розумів і майже дослівно здогадувався, про що ж зараз Генрі думає, просто бачив, як клацають реле у того в голові, щось на кшталт: "Тупі малолітки. Ніщо не заважає пообіцяти бажане і потім забити на це"

- Так що? - тепер Білл поквапив його з рішенням, роблячи ставку на жадібність. - Я не люблю конфлікти. І є й інші хлопці, які не відмовляться від халявних пачок.

- Домовилися.

- Але йдемо тільки ми разом, - поставив останню умову Білл.

- Гаразд, - жадібність застелила очі, якщо Генрі настільки сильно хотів отримати цигарки. Напевно, його батько зовсім урізав тому кишенькові гроші, а може, і взагалі ніколи не давав їх.

На секунду Білла скрутив короткий і болісний напад совісті. Вона, совість, волала, що Генрі не винен у тому, що він такий мудак. Можливо, якби в нього був менш авторитарний батько, все б було інакше...

"Ніхто і ніколи не змушував його бути покидьком. Це тільки його власний вибір"

Слова напрочуд прозвучали з явною інтонацією Грея.

- Підемо просто зараз? - піднявши брови, запропонував Білл.

***

Сухі гілки тріщали під ногами, Генрі здавлено лаявся, коли оступався на місцями слизькому ґрунті. Після недавнього дощу Кендускіґ трохи розлився і підтопив Пустище. Але Генрі поки що без будь-яких сумнівів слідував за Біллом.

Білл же вів його до кам'яного кола - залізниця якраз проходила неподалік, нагадуючи про себе невловимим тремтінням ґрунту від важких товарняків, тож у легенду його брехня вкладалася - і все ще не вірив у те, що відбувається. Але так само прекрасно знав - це все реальність.

- Та курва! Вже скоро?

- Так, - підтвердив Білл, трохи відстаючи і вже помічаючи крізь просвіти хвойних дерев знайому галявину і розлогий в'яз. Звично ковзнувши крутим схилом, він підійняв перший-ліпший камінь і, начебто бачачи себе збоку, поки Генрі обертався до нього, із силою вдарив його у скроню.

Почувши мерзенний хрускіт, Білл відступив від лежачого серед трави Генрі. Упустив камінь - пальці його не слухалися - смутно продовжуючи думати про те, що було б непогано підібрати його і викинути в Кендускіг. На ньому ж явно залишиться кров...

... як розчув оплески. Оглушливо гучні в цій тиші поодинокі оплески.

Пеннівайз спостерігав за всім дійством, що розгорнулося, зручно привалившись до стовбура дерева. І тепер, задоволено посміхаючись, аплодував.

- Молодець. Татко тобою пишається, - він, плавно похитнувшись, відліпився від дерева, підійшов. Оглянув ще раз розгубленого Білла і непритомного Генрі, підібрав камінь, закинувши той у річку. Схилився над тілом Генрі, перевернувши його, торкнувся кровоточивої рани і задумливо злизнув кров зі своєї перчатки. - Ось тільки наступного разу не бий так сильно, милий. Дякую.

Білл відсахнувся і сів просто на землю. Спустошення було таким всеосяжним, що було важко дихати. У голові жодної думки. Блаженна порожнеча.

- Я його вбив?

- Ні. Хоча якби вбив, то став би зовсім-зовсім хорошим католиком. Ну знаєш, як у Біблії? Той, хто позбавляє страждань. Нікуди не йди, - попередив його Пеннівайз. - Ти ж хочеш подивитися на те, як йому буде страшно? Дуже, дуже страшно?

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.