частина 8

Біля будинку на нього чекав сюрприз.

Огидний — Білл заздалегідь знав, що огидний — тому що від Пеннівайза.

До їхньої поштової скриньки була прив’язана клята червона кулька.

Він уже почав ненавидіти червоний колір. І повітряні кулі. Цього разу, для різноманітності, без ідіотських написів або чогось такого. Біла тонка — і навіть на побіжний погляд гостра — стрічка серпантину, якою той був прив’язаний, легко тремтіла під поривами вітру. Вібрувала, породжуючи моторошний тріскотливий звук, ніби якась комаха.

І Біллу на мить уявилося — чи не могло бути такого, щоб хоч раз магія і містика, що твориться тут, програли законам фізики? Вітер би зміг відірвати серпантин, кулька б полетіла, і він би не отримав послання від Пеннівайза?

І записка.

Яскраво-червоні слова складалися в текст:

«Мені здається, тобі важко прийняти рішення, Біллі. Я допоможу. У цьому місті ще 367 дітей того ж віку, що й Джорджі»

Білл моргнув, і букви змінилися, повільно розпливлися, як чорнило або кров у воді, замінюючи текст на інший.

«І ВОНИ ВСІ БОЯТЬСЯ МЕНЕ!»

***

Коли лють і сказ відпустили Білла, він уже покрокував — точніше, пробіг, ломлячись крізь чагарник — більшу частину шляху до того штучного білого кола каміння.

Тепер він важко дихав, хотів пити і вбити Воно.

Але повертатися, не відповівши на послання, було б неправильно. Тож він провів язиком по пересохлих губах і продовжив йти.

Ще здалеку можна було почути музику. Тепер хтось — Пеннівайз, хто ж іще — бездарно терзав, судячи зі звуків, гітару. Білл поморщився, ідеальний слух, що дістався від матері-музиканта, говорив, що так над мелодією знущатися не можна. Це блюзнірство.

Проте музика означала, що там точно є Воно. Не те щоб Білл у цьому мав сумніви…

Білл вийшов на галявину, розгублено озираючись і шукаючи джерело звуків. Пеннівайз сидів на одній із нижніх гілок розлогісінького в’яза і грав, у такт мелодії постукуючи ногою по корінню. Ніби як справді на гітарі. Але струни були неправильними. Саму неправильність Білл зрозуміти не зміг, і це його ще сильніше засмутило. Не на голосових же зв’язках людей він грає? Хоча…

— Hello, darkness, my old friend, I’ve come to talk with you again… Ох, ні, не те. Почекай… Ось! And I wonder, still I wonder, Who'll stop the ra-a-ain!

Білл, сильно розмахнувшись, жбурнув у Пеннівайза скринькою, і та, звучно тренькнувши, вдарила його в плече й обсипалася трухою. Клоун відволікся, виймаючи жухле листя зі свого жабо.

— Білле, обличчя вище, чи ти спеціально не влучив?

— У тебе ог-огидний музичний смак! І немає с-слуху, — крикнув Білл.

Так, блядь, він його зараз не те що не боявся, а люто-скажено хотів вбити.

— «Ог-ог-огидний», — передражнив його клоун і хрипло розсміявся. — Ну прям прицвяпив, — награно засмутився Пеннівайз. — Думаєш, мені ще не пізно освоїти інший фах?

— Що це все значило? Для чого?

— Скучив, — Пеннівайз відклав гітару, та гнучко ковзнула на землю, і Білл зміг розгледіти, що так, замість струн були натягнуті якісь білясті жили. — Це голосові зв’язки, — зрозумівши, куди дивиться Білл, задоволено підтвердив його побоювання Воно.

Білл зковтнув поступившу нудоту, відчуваючи, як його воротить.

— Що ти хотів?

Пеннівайз не ворушився і стежив за ним жовтими совиними очима, потім повільно підняв руку, вказуючи пальцем на небо. Білл слухняно запрокинув голову, намагаючись зрозуміти, на що він має дивитися і що там побачити.

— Місяць, — сказав він.

Місяць дійсно сходив, червонувато-рожевий, що за всіма прикметами означало вітряний день. Повня Місяця, що згасала. Ще не надто яскрава, бо захід сонця не відгорів і було досить ясно. Білл уявив, як буде йти назад через ліс один, у темряві, і глибоко зітхнув.

— Місяць, — підтвердив Пеннівайз. — І коли цей місяць умре — до нового місяця — якщо ти не виконаєш свою частину угоди, її буде розірвано. Просто нагадую. Щоб ти не зміг мене звинуватити в приховуванні інформації. Я не збрехав тобі. Точніше, я міг би не обговорювати терміни і почекати до нового місяця і зжерти тебе. Але так просто нецікаво.

— Ти не міг би, — Білл продовжував дивитися на місяць. — Ти повинен був мені сказати і тільки тому сказав. Я тебе почув. У мене ще два тижні.

— Менше. Ти вже три дні страждаєш і світу не бачиш. Тобі сумно? Іди до папочки? — вискалився Пеннівайз і, блиснувши очима, вульгарно поплескав себе по стегну. — Іди до мене, милий. Посидиш на колінах? А я тебе погойдаю і розповім казочку?

Білл подивився на нього, Пеннівайз чекав і посміхався.

— Ти серйозно думаєш, що я підійду до тебе? — вирішив внести ясність Білл.

— Так, а знаєш, чому?

— Чому ж?

— Тому що студенту Міскатонікського університету, ну тому, який міг би стати вчителем англійської мови та літератури, (і, цілком можливо, навіть стане!) двадцять років. Твій договір зі мною ніяк його не захищає. І він багато чого боїться. Найцікавіше, що саме клоунів. Уявляєш? От збіг-то?

— Не чіпай його.

— Підійди до мене.

Білл підійшов, відчуваючи, як ноги стають важкими і коліна намагаються підломитися. Він дивився на землю, на опалу хвою і торішнє листя, але нічого не бачив. Він навіть не міг подумати… Тепер через нього Грей у небезпеці.

— Ближче, — голос став хрипким і ще більше вселяв побоювання.

Пеннівайз знову поплескав себе по коліну.

— Ти чув, чого я хочу.

Білл пішов і завмер між його розсунутих ніг. Пеннівайз дивився знизу вгору і чекав. Білл, закусивши губи, сів, мимоволі притискаючись до нього боком, відчуваючи в підступаючій прохолоді вечора чуже тепло.

— Хороший хлопчик, — задоволено прошепотів Пеннівайз так, ніби Білл був собакою, який нарешті піддається дресируванню.

— Не чіпай його, будь ласка, — попросив Білл, старанно не повертаючи голову.

— Добре, — погодився Пеннівайз.

Його рука тепло і важко лягла Біллу на шию, ковзнула на потилицю, легко натискаючи пальцями, змушуючи повернутися і подивитися в очі. Їхні обличчя були так близько, Білл тепер роздивлявся мінливий візерунок райдужки, відчуваючи чужий подих на своєму обличчі.

— Поцілуй мене? — запропонував він. — І я його не чіпатиму.

І ще до того як він вимовив вимогу, Білл знав, що виконає, звісно ж виконає її.

Очі почало пекти, і Білл не зрозумів, що він плаче, до того моменту, як Пеннівайз стер його сльози, розглядаючи вологу, що вбирається у перчатку.

— Гей, я ж просто поцілунок прошу? — рука, що обіймає його, змістилася нижче, зручніше перехоплюючи. — А не глибокий мінет із проковтом.

Білл заплющив очі і потягнувся вперед, встиг відчути секундний дотик до чужих теплих губ, як раптом рука, боляче стиснувшись у його волоссі, змусила завмерти і розплющити очі.

— Серйозно? Ти серйозно б мене поцілував? Ти ж навіть його імені не знаєш? От тільки не кажи, що не зрозумів: Грей — це прізвище.

— Взагалі-то Роберт, — заперечив Білл, який ще не оговтався від жаху того, що відбувається, і полегшення від усвідомлення того, що, начебто, Пеннівайз більше не хоче його цілувати.

— Він тобі збрехав, — довірливо прошепотів Пеннівайз, — збрехав моєму милому хлопчику. Який нехороший. Татко хвилюється. Ти ж не будеш із ним трахатися?

Білл промовчав, ретельно намагаючись взагалі ні про що не думати. Воно міг читати думки. І читав.

— Ага-а-а-а, — протягнув Пеннівайз. — Мовчиш, отже, планував. Ну, розважайся.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.