частина 13

Ранок зустрів Білла збудженням і розгубленістю.

Тому що, незважаючи на настання літа, ночі все ще були прохолодні для того, щоб затишно спати простонеба, враховуючи їхній північний штат. А ось Пеннівайз був напрочуд чудово теплим і зручним. Тож прокинувся Білл майже верхи на ньому, обіймаючи за шию і влаштувавши голову на його жабо.

— Як ти це робиш? — сонно запитав Білл, підводячись, щоб зазирнути Пеннівайзу в обличчя, і з садистським задоволенням думаючи, що впиратися ліктями комусь у грудну клітку явно неприємно.

— Що саме? — нетямуще уточнив Пеннівайз і сильніше стиснув руки на його поясниці.

Білл інстинктивно сіпнувся, намагаючись уникнути дотику, і мимоволі потерся об нього членом, збудження вогнем прокотилося по хребту, змусивши облизати пересохлі губи. Білл помітив погляд, кинутий клоуном. Довбаний ранковий стояк.

Пеннівайз розуміюче й образливо примружився.

— А-а-а… Ну, тут я ні до чого, це просто ти хочеш трахатися.

— Я не хочу трахатися з тобою.

— Ти розбиваєш мені серце — якби воно в мене було, — патетично відповів Пеннівайз, але утримувати Білла перестав. — От тільки, вочевидь, твоєму тілу байдуже. Мені стати Беверлі? Хоча ти ж у нас по гарненьким хлопцям. Так, Біллі?

— У тебе є член?

У нього вийшло змусити Пеннівайза замовкнути, яскраво-жовті совині очі повільно блимнули і знову спалахнули веселощами.

— Дивлячись навіщо ти цим цікавишся? Чи тобі хочеться знати, обрізаний він чи ні? Як у Стена? Чи як у Річі?

— Цікаво, чи абсолютно ти?.. як людина.

Пеннівайз перехопив його погляд і співчутливо усміхнувся.

— А ось тепер ти можеш запитати мене те, що тебе справді цікавить, любий.

Білл помовчав, відсторонюючись і глибоко дихаючи, сподіваючись, що погане тіло заспокоїться.

— Ти ж читаєш думки. Тож вже знаєш.

— Те, що я щось нібито знаю, жодним чином не заважає мені ж насолодитися й отримати задоволення від того, як ти будеш вимовляти це запитання вголос. Та й узагалі, формулюватимеш його.

— Як два хлопці можуть… потрахатися?

— Ух ти, — Пеннівайз іронічно вигнув брову, — я гадав, ти будеш довше плутатися в словах та страждати.

— Ти ж знаєш.

— Білле, ти щойно неопосередковано назвав мене підором. Негарно. Але так, я знаю. Знаю взагалі все. Практично.

— То розкажи? У книжках про це нічого немає.

— Не в тих книжках шукаєш, — натякнув клоун. — Я міг би розповісти, мені нескладно. Але як ти збираєшся перевірити — чи не брешу я тобі? І все таке інше? І чи не краще приставати з цим відверто тупим запитанням до свого гарненького студента? Він не тільки розповість, — багатозначно і з натяком понизив голос Пеннівайз.

Білл мовчав, він сів поруч, тремтячи від ранкової холоду, яким тягнуло з річки, і малодушно знову хотів у обійми й у плед. І ненавидів себе за це.

— Окей, — Пеннівайз задоволено потягнувся, — заохочуючи твою вроджену скромність, скажу, що Річі має рацію. Ось усе, що він — безцінне і блядськи-незатикаючеся джерело знань — говорив тобі про геїв. Навіть ту частину про сифіліс. Ось це все правда. Трахайся з резинкою.

— А ти не можеш захворіти? На грип, наприклад?

— Ага. Я не можу захворіти. Або заразити. Є такий прекрасний термін як видоспецифічність. Це якщо ми в принципі розглядаємо той малоймовірний факт, що я зійшов до фізіологічного аспекту з ким-небудь.

— А приклад? — Білл розглядав те, як плавно змінюють колір очі Пеннівайза.

— Коні не хворіють на хвороби людини. Для кожного виду свій власний набір захворювань та їхніх збудників, подарований йому природою і тупою еволюцією. Але є кілька інфекцій, які можуть бути спільними. І знову-таки, тільки в межах групи. Тобто: паразити павукоподібних абсолютно не страшні вівцям.

— Людські хвороби на тебе не діють?

— Ніякі не діють. Зручно, правда?

— Дуже.

— Що? — застогнав і засміявся одночасно клоун. — Ти придумав страшний план, як мене чимось заразити?

— Розмова така цікава, що я хочу ніколи більше до неї не повертатися, — поморщився Білл.

Боже, який він придурок.

— Ні-ні! Ти що! Твій страшний і шалено підступний план включав у себе наш секс. Це вже смішно.

Спілкування з Пеннівайзом постійно залишало тягнуче відчуття, що він вивалявся в багнюці. І найжахливіше — все це майже перестало лякати його.

Увесь наступний день Біллу хотілося здохнути. А ще сигарет, які закінчилися.

І побачити Грея.

***

Він не бачив Грея з того моменту, коли вони…

… коли Грей стиснув зуби на його шиї, залишаючи грубий засос, і Білла накрило вдруге.

Тільки тепер він відчував, як пульсує чужий член — великий і важкий — і як їхня сперма бруднить одяг, шкіру, підлогу і, цілком можливо, оббивку крісел.

Грей затягнув його на себе, і вони просто терлися один об одного, як божевільні, він би ніколи не повірив, що від такого можна настільки загорітися. Відчувати Грея під собою було так класно, так приємно, так правильно.

А ще вони цілувалися.

Власне, з цього все й почалося. Грей м’яко захопив його губи, настільки спокійно й неквапливо, що Білла, який міг чути пульс, що заполошно, до спалахів перед очима, б'ється в нього під долонею, почало трясти від нетерпіння й стримуваного бажання. Грей легко поцілував його у куточок рота, вплів пальці у волосся, погладжуючи потилицю. Фіксуючи. Несильно вкусив за нижню губу, змусивши Білла розгублено видихнути. Він цілував його спочатку обережно, ніжно, потім наполегливіше, а руки ковзнули зі спини, і його сильні пальці гладили, гладили Білла.

Гарячі губи на його губах, і те, що Грей робив, боже, Білл застогнав йому у рот, настільки добре йому ніколи не було. Він знову хотів, хотів, хотів його, незважаючи на те, що кінчив лише кілька хвилин тому.

— Це правильно, не бійся, — він не чув гарячкового шепоту Грея, але беззастережно був із ним згоден.

Білл майже заскулив, і Грей, простеживши губами його вилицю, відкинувся на спину, тягнучи Білла за собою.

Тепер він нависав над ним, упершись руками по обидва боки від його голови, різниці у зрості не було і, роздивляючись його обличчя в різнокольорових спалахах від екрана, Білл хотів, щоб цей момент ніколи не закінчувався.

***

13

А ось удома він виявив гроші. У кишені джинсів. Він переодягався, плануючи завалитися в душ, перехопити їжі і загубитися на весь залишок дня поза домом. Хитатися містом, роздумуючи, як скоро помітять зникнення Генрі. Скоро, звичайно ж скоро.

Його батько — шериф!

Який же ти ідіот, Білле!

І ось на цих уявних метаннях він і почув м’який стукіт об підлогу. Згорнуті гроші. Він машинально підняв їх, навіть не роздивляючись номінал — і так було зрозуміло, що «дохєра». Куди цікавішим був напис на верхній банкноті, яку він витягнув.

«Ти був чудовий цієї ночі, милий. А вранці особливо. Може, повторимо?»

— Мудак, — зло сказав він клаптику паперу, напис зник. Гроші ж зникати не поспішали.

Добре розсудивши, що якщо гроші справжні, то їх краще прибрати з очей (батьків, наприклад), а якщо не справжні, то подумаєш, буде просто гора жухлого листя в шафі.

***

Воно ввалилося у відкрите вікно наступного ж дня, після обіду, величезним моторошно-сірим птахом, кошмарним у своїй химерності. Заворожений, Білл спостерігав, як перната вивертається, з тріском кісток, у судомній агонії. Пеннівайз ставав людиною. Наскільки це було можливо в його виконанні. І коли на антропоморфному тілі залишилася тільки пташина голова, Білл не стримався.

— Ти немов каіпора, — прошепотів Білл.

— О? Посвистіти? — клоун звично встряхнувся і мелодійно свиснув, дзьоб так само швидко переплавлявся в обличчя.

Пеннівайз схилився в жартівливому, але граціозному поклоні й зняв із голови чорну корону з пір’я.

— Це добре, що ти спершу згадав Маніту, і тільки зараз каіпору. Не люблю птахів.

— Тому що вони знають, що тебе не існує, і їх обдурити не виходить? Шпаки знають твоє справжнє ім’я?

— Так, — серйозно погодився Пеннівайз, — вони занадто тупі й без уяви. Інша справа — люди.

Білл дивився на те, як Пеннівайз пройшовся його кімнатою і задоволено сів на його ліжко. Те знайомо рипнуло, підтверджуючи реальність Воно. І факт того, що він тут. При світлі дня, не ховається, як зазвичай, у тінях чи тумані. Сам Білл завмер біля столу на протилежному боці, вслухаючись у звуки, які лунали з першого поверху: гудів телевізор, батьки неголосно розмовляли, чомусь дзвенькав посуд. Звичні й реальні звуки.

Пеннівайз роздивлявся його і мовчав.

— Навіщо ти прийшов?

— Побачитися, і… — він легко, майже ніжно посміхнувся, помічаючи, як Білл нервує і дивиться на двері, — о, не хвилюйся, вони сюди не ввійдуть. Навіть якщо ти будеш кричати, що тебе ґвалтують.

— Не розумію просто, нахера тобі я?

— Ми з тобою давні знайомі, Біллі. Так прикро, що ти забув мене. Я-то от не забув, — з легким, ретельно розіграним смутком сказав Пеннівайз. — Але я нагадаю. Тебе збила машина. Був такий епізод у твоєму дико цікавому й насиченому житті? Власне, з цього моменту ти й почав заїкатися.

— Ти підлаштував ав-варію? — Білл судорожно згадував, що ж сталося тоді.

Він пам’ятав — щоправда, дуже нечітко, як відлуння давнього кошмару, що тане, — пам’ятав машину, те, що не міг зрушити з місця від усвідомлення, що однаково не встигне, чув мерзенний і зростаючий вереск гальм, крик батька. До нудоти гострий запах гудрону. Колеса майже не крутилися, завмерли, все застигло, і він роздивився шиповану гуму, її візерунок. Але крайслер продовжував мчати на нього, підкорений інерцією, гора металу і хрому з колесами, що зупинилися, наближалася, збираючись підім’яти його під себе.

Страшно не було.

І ось у той момент, коли до бампера червоного плімута залишилося лише кілька дюймів — наставала темрява. Провал у пам’яті. Пригадувався тільки якийсь розмитий рух.

— Ні, — Пеннівайз знову несподівано опинився поруч, любовно провів по його волоссю, і Білл злобно скинув його руку, — я вчасно витягнув тебе з-під коліс. Але часу було мало, та й ти тоді був настільки дрібний і тупий, що ще не навчився боятися… і побачив мене без ілюзій.

Білл мовчав, роздумуючи: вірити — не вірити, бреше — не бреше. Якщо бреше, то навіщо? Якщо ні — то тим більше навіщо?

— Ось я і відчув себе невдачливим драконом, який вирішив витягнути зав’язлу вівцю з болота, але випадково зламав їй спину. Думав, ти здох, — зі збентежуючою чесністю і грубістю пояснив йому Пеннівайз. — Був упевнений у цьому, коли прогулювався лікарнею. І, уяви моє здивування, ти не тільки не відкинувся, а й зі свідомістю твоєю нічого особливого не сталося. Ти — єдиний, хто бачив мене — справжню форму мене — і ти живий і при здоровому глузді. Ну, відносно, звісно. Тут усі йобнуті.

— Але я не пам’ятаю, — чесно зізнався Білл, — я не пам’ятаю, що я бачив. Може, це не так?

Пеннівайз посміхнувся, так незвично, що Білл розгубився. Надто дивною і неправильною була його посмішка. Не оскалом. Не злонравною радістю.

— Я знаю, що ти мене бачив, ми дивилися один на одного довгі чотири секунди. Саме тому я хочу зжерти тебе сильніше за всіх інших істот у цьому місті. Саме тому я не роблю цього. Тому що я повинен зрозуміти. Чи згадати?

— Що зрозуміти?

— Якого хера в тобі особливого?

***

— Я тут логічно припустив, що ти можеш харчуватися не тільки страхом, а й іншими емоціями? — сказав Білл, просто щоб не мовчати. Ні, розмовляти з Воно не хотілося, але мовчати було ще важче.

Пеннівайз надокучливим гостем, якого не вдається вигнати, висовував його книжки з шафи й побіжно переглядав їх, з такою ж педантичністю ставлячи на місце.

— А? — відволікся він. — Страх викликати найпростіше. Куди складніше ніжну закоханість або пекучий присмак сорому. Цікавість? П’янку пристрасть? Це захоплююче. І мені цікаво, про що ти починаєш думати, варто тільки вимовити «Грей». Тобі соромно, так соромно. А чому? Тому що ви потримали один одного за члени? Або тому, що вам це так сподобалося?

Білл мовчав, майже до крові закушуючи губи, щоб нічого не відповісти, але Пеннівайз мав рацію, він не міг не відчувати.

Сором.

Такий, що пригнічує і майже не дозволяє дихати.

І тепер, крім приниження від того, що Воно розуміє всі його метання, він прекрасно усвідомив, що клоун продовжує жерти його. Ось тільки тепер не страх.

— Немає нічого більш печальнішого у світі, ніж повість про Ромео і Ромео, — натякнув він, показуючи Біллу томик Шекспіра. — Люблю підорів, а знаєш, чому?

— Тому що ти мудак? — припустив Білл, облизуючись і відчуваючи в роті присмак крові. У своєму бажанні мовчати він прокусив губу.

— Не тільки, — відмахнувся Пеннівайз, — тому що вони так сильно соромляться себе за те, що вони такі. Навіть ті, яким вистачає сміливості відкрито жити з іншим чоловіком. Усі. Усі в глибині душі ненавидять себе. І це пекельно смачно.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.