Розділ перший — Руслан

1.1. Живописці не сплять

— Гадаю, нам не варто цього робити.

— Але ми вже тут, треба закінчити те, шо почали, — він озирається на бібліотечний годинник і розвертається до Артура. — Ланс вже мав вийти, де його носе?

— Я ж кажу, шо шось тут не так.

Раптом по читальній залі розноситься голосне «вуху», й на фоні величезного вікна з'являється темний силует.

— Нарешті, — зітхає Артур та дістає з рюкзака пачку старих рукописів, котрі вони стягнули зі сховища заборонених паперів. — Знайшов?

Ланселот наближається до них, махаючи роздрукованими списком книг, котрі в сімдесятих роках заборонили виставляти в цій бібліотеці, а після розпаду союзу всі наче забули про них.

— Вибачте, у нашої бібліотекарки дуже цікаві сексуальні вподобання.

Мерлін вихвачує у нього один з аркушів і швидко продивляється список.

— Почнем з кінця зали, — він впевнено крокує до останнього стелажа, на ходу роздаючи доручення друзям. — У нас двадцять хвилин до обходу, де Ґаллі?

— Вже почав свою частину.

— Я ж просив дотримуватись плану.

— Уже дев’ятнадцять хвилин, придурки, — розноситься з другого поверху, і всі бачать Ґалагада, що перехилився через поручень. — Вісімнадцять.

Він вмить розплющує очі й бачить лиш темно-синю стелю. Тіло охоплює жар, але немов свічка, що погасла, він вистигає за кілька секунд і з головою пірнає під ковдру, ховаючись від кімнатної прохолоди. На годиннику за сімнадцять шоста, а за вікном досі ніч. Вже півроку йому регулярно сниться цей сон-спогад, і щоразу він підривається з ліжка за вісімнадцять хвилин до будильника.

Це було перше завдання, що придумали собі нові лицарі Круглого Столу та їхній перший тріумф.

Накинувши на плечі кофту, Руслан відчиняє вікно й підпалює цигарку. Власник квартири не дозволяє палити в приміщенні, однак за всі роки проживання тут Руслан зустрічав його рази три. Він глибоко втягує дим і затримує дихання, поки голова не починає крутитись. Видихає повільно, подумки просячи минуле відпустити його, але зарання знає, що це не спрацює, як і сотні разів до цього.

— Руслан? — лунає з боку ліжка хриплий віді сну голос.

Він забув, що вчора повернувся додому не один. Зовсім забув.

— Вибач, — погасивши наполовину спалену цигарку в попільничці, Руслан зачиняє вікно й сідає на ліжко, підгинаючи одну ногу під себе.

— Прохолодно, — Свят простягає до нього руки, й Руслан залізає під ковдру, обіймає його.

Тишу кімнати розрізає дзвінок будильника, але Руслан миттю його вимикає.

— Мені скоро йти, — каже він, дивлячись в екран смартфона.

Субота, 6:00

— Вихідний же, — наче нагадує Свят.

— Живописці не сплять, — з похмурою посмішкою відповідає Руслан й переносить будильник на півгодини.

1.2. Його звали Артур

Він майже засинає у вагоні електрички, але чує всі назви станцій і ногами відчуває, як в рюкзаку крутиться кіт. Єдиний друг, що залишився після університету. А колись у них був свій гурток на факультеті.

Руслан виходить на Дарниці й дивиться на годинник. Ніколи не запізнюється. Драний чаклун.

— Доброго ранку.

— Чай будеш? — жінка відходить вбік, пропускаючи його до квартири, й зачиняє двері.

— Дякую, — Руслан знімає куртку, подумки відтворюючи слова психотерапевта, що повторяються кожного разу. Ось вона вже просить його пройти до кабінета й трохи почекати й за мить зникає за дверима кухні.

Руслан проходить до її кабінета й, випустивши кота з рюкзака, сідає поруч з ним на диван. Через пару хвилин повертається пані Анастасія із заварником та чашками на таці й наливає чай.

— Як спалось, Руслане? — занадто спокійним тоном запитує вона.

— Знову снився сон, той, де ми в бібліотеці.

— В ньому щось змінилось?

— Ні, я просто спостерігав за хлопцями, й закінчився він на тому ж моменті. Цього разу я не плакав.

— Як гадаєш, чому?

— Мабуть, бо спав не сам, Свят залишився.

— Не хотів показувати йому свою слабкість?

— Мабуть, — він дивиться на кота, що, притулившись до нього, звернувся клубочком і тихо сопить.

— Скільки снів було цього місяця?

— Десь чотири чи п'ять, кожен раз бібліотека.

— Ти давно там був?

— Ше як вчився.

— У тебе не було думок, що, можливо, час знову туди навідатись?

— Як маніяк на місце злочину? — з кривою усмішкою перепитує Руслан й бачить, як Анастасія трохи розчаровано піднімає брови.

— Ти маніяк?

— Гаразд, тупе порівняння.

— У тебе ж були друзі з менших курсів? Вони ще не закінчили навчання, так?

— Буде трохи дивно, якшо я припрусь до них, як-не-як давно не бачились, — він закочує очі й відвертається до вікна.

— Ти тільки зі мною говорив про той випадок?

— Якби це можна було просто так назвати, — Руслан бере на руки кота й починає гладити, можливо, трохи інтенсивніше, ніж тому хотілося б, але — серйозно — випадок?

— Чай вистигає, — пані Анастасія бере в руки чашку с блюдцем, та Руслан повторює за нею. Марен відразу зістрибує з його колін, немов відчуває, що у когось тут трохи тремтять руки.

— Знаєте, одного разу я говорив про це з Кеєм, але тільки тому шо він брат Артура. Він сказав, шо це не моя провина.

— Ти ж знаєш, що це не його справжнє ім'я?

— Та це неважливо, ми просто так звикли.

— Руслан, Круглого Стола більше не існує.

— Не думаю, шо малі перестали збиратись без нас.

— Але без Артура це більше не той Круглий стіл, вірно?

— Ну для чого ви це знову? — тихо ниє Руслан і, поставивши чашку на столик, згрібає здивованого кота в обійми.

— Я розумію, що ти відчуваєш, але вже час…

— Та шо ви розумієте, кожен раз одне і те ж, — бубнить він собі під ніс, починаючи чухати Марену шию.

— Тобі треба поговорити з кимось про те, що сталось.

— А Ви думаєте, для чого я кожен місяць прусь до вас через все місто?

— Ти занадто зациклився на цьому, Руслане.

— А мені здається, що ні.

— Чому для тебе це важче, ніж смерть власної мами?

— Та не були ми з нею настільки близькими, — фиркає Руслан. — Артур знав про мене все, а я знав про нього навіть те, що він не розповідав Кею, — він сердито дивиться на Анастасію, але у відповідь лиш її важкий погляд. Жінка тицяє кінчиком ручки у своє підборіддя і знову щось записує.

— Він знав всі твої секрети?

— Саме так.

— Руслане, скажи, у твоєму житті не сталось нічого, про що ти не хотів би зараз розповісти Артуру?

— Та в моєму житті нічого не сталось!

— Ти певен? — вперто повторює вона, поглядом пропалюючи в ньому дірку.

Руслан, замружившись, дивиться їй в очі та в середині відчуває, як вона палкою тицяє в його серце.

— Ні, — він саджає кота коло себе і починає вже помаленьку м'яти його шию.

— Нічого приховувати чи ти не певен?

Руслан відводить погляд в сторону. Так, він ніби не хотів розповідати Артуру про іншого хлопця. В принципі, те, що йому подобаються хлопці, а не дівчата. Він би точно йому цього не пробачив. Щирий греко-католик.

— Ви були як брати, так? — немов з якимось жахливим натяком питає Анастасія. Ця жінка знає все; для чого він розповів їй про свої почуття? — Я знаю, ти б…

— Для чого Ви це робите? — понуро перебиває її Руслан.

— Якби ви зустрілись зараз…

— Він би був живий, — Руслан сильніше стискає шию Марена, від чого той роздратовано нявкає й тікає з-під його руки на підлогу.

— Йому було б боляче дізнатись, що ти зустрічаєшся з хлопцем, чи не так?

— Я пережив його дівчат, він би пережив мого хлопця.

Руслан концентрує погляд на спині кота, що заскочив на столик й нюхає чай в його чашці. Він розуміє, що Анастасія починає його конкретно бісити своїми колупаннями в його почуттях.

— Як би Артур відреагував на те, що ти зустрічаєшся з хлопцем, що схожий на нього?

— Звідки Ви знаєте? — він похмуро дивиться на жінку.

— Руслане, ти сам сказав мені. Ти намагаєшся воскресити його? Ти хоч пам'ятаєш його справжнє ім'я?

— Артур.

— Ти певен, Руслане?

— Його звали Артур.

— Ти не пам'ятаєш його імені?

— Господи, шо Ви причепились?

— Він же частіше кликав тебе справжнім іменем?

— Яка різниця?

— Ти ще не ходив на його могилу? — питає Анастасія, і Руслана аж сіпає від її слів.

Він навіть не знає, де та могила, бо не ходив на похорон. Ледве позбувшись жахливих кривавих картинок з минулого, він не хотів думками знов повертатись в ті часи. Тим більше, просити Кея зводити його на могилу свого брата, здається, буде виглядати як справжнісіньке знущання над ним. Мабуть, втратити рідного брата таки жахливіше ніж друга. Але він не бачив того жаху, через який пройшов разом з Артуром Руслан. Він ніколи не дізнається, як це — без досвіду та прав, посунувши скривавлено друга на пасажирське, сідати за кермо й тиснути на педаль газу.

— У мене зустріч з Кеєм опівдні, — повідомляє Руслан, хоча останній раз спілкувався з ним бозна коли й ні за яку зустріч на сьогодні не домовлявся.

— Пам’ятаєш його справжнє ім’я?

— Ларік, Іларіон, — похмуро по складах вимовляє Руслан.

— Поговориш з ним?

— Подивимось.

Руслан підбирає кота зі столика й саджає собі на руки. Той складає лапки йому в руку й починає мурчати. Набагато приємніше ніж купа беззмістовних питань. Йому набридли ці розмови. Набрид цей чай і ця кімната. Набридла щомісяця субота о шостій ранку й брехня, котру він вливає у вуха Свята. Все набридло.

1.3. До речі, про збіги

З навушників лунають довгі гудки. Руслан навіть рахує їх; вже десять. Він затримує палець над червоним кружечком з телефонною трубкою, але гудки нарешті припиняються, й замість них лунає тихе «ало, хто це».

— Кей, це я, — Руслан озирається на всі боки, немов намагається побачити свого співрозмовника.

— Мерлін? — в його інтонації гарна доза здивування, й довга пауза лише підкреслює це. — Давно не бачились, ти як?

— Та ось вийшов з Мареном, — він думає, що треба спитати те ж саме, але мовчить.

— Як він?

— Розтовстів до зими, — Руслан знову запинається, але таки наважується. — Слухай, ти ше ходиш до бібліотеки?

— Так, ось якраз збирався.

— Ми можем зустрітись на каву?

— Звісно, коли тобі буде зручно?

— Я вже тут біля Мака.

— Окей, скоро буду.

***

— Давно не бачились.

Іларіон сідає за столик навпроти Руслана і пальцями зачісує свою світлу шевелюру назад. В ньому складно, але таки можливо впізнати брата Артура. Руслан з хвилину розглядає його, так і не поздоровавшись, а в голову приходить лише «подорослішав». З їхньої останньої зустрічі пройшло півроку, навіть більше. Майже вісім місяців. Складно уявити, що він міг настільки сильно змінитись.

— Тебе не впізнати, — таки видавлює з себе Руслан.

— Життя потягало, — з кривою посмішкою намагається пошуткувати Іларіон, але Руслан розуміє.

— Я б сказав, це ти його потягав.

— А ти досі приколіст, — він зі звички штовхає Руслана в плече, а потім якось дивно ривками відсмикує руку, дивиться на свою розкриту долоню, потім знову на нього. — Вибач.

— Розумію, — в голові вмить пролітають спогади, від котрих хочеться тікати. Ось тільки нікуди.

— Ти не можеш бути впевненим, шо Круглого Стола на Мерліна не існувало, — упершись руками в майже круглий обідній стіл, Артур дивився на місцевого Мора, який продовжував гнути свою палицю.

— Це всього лиш видумані персонажі старих казок, вони настільки ж реальні, як і вампіри, — Мор сів на своє місце, з якого встав в емоційному пориві, й відвернувся вбік.

— Вони швидше щось середнє між вампірами і Дракулою, — спокійно вдумливо мовив Кей, не відриваючись від читання підручника. — Дракула існував, але ми не можем точно сказати, чи був він вампіром.

— Та шо про це відомо такому сопляку, як ти?

— Цей сопляк не підвищує голос, що вже каже про наявність у нього інтелекту, — Кей з усмішкою зиркнув на нього й продовжив читати.

— Ах ти шмаркач, — Мор знову підірвався зі стільця й вже хитнувся в бік Кея, але Мерлін ззаду стрімко схопив його за плечі й, всадивши на стілець, схилився над його вухом.

— Чувак, якби ти не вірив у існування тих лицарів, ти б не опинився тут і не взяв би собі ім’я одного з них, я правий?

— Гаразд, але в чаклуна я точно не повірю, — Мор склав руки на грудях і зітхнув, приймаючи поразку.

— Як в нього можна не вірити, якшо він стоїть прямо за тобою? — Артур почав реготати, як в кімнату влетів Персіваль.

— Валим, маман через півгодини повертається.

Іларіон помішує еспресо з трьома стіками цукру, але пити не поспішає.

— Як твої справи? — питає, не відводячи погляд від картонного стакана, а Руслан теж дивиться на вихор кави в ньому.

— Непогано, а твої?

— Стабільно, — Іларіон посміхається кутиком рота. — Ти досі ходиш на терапію?

— Вона досі не вірить, шо Артур — то справжнє ім’я, — Руслан сумно посміхається й піднімає погляд на друга, котрий тепер теж дивиться на нього.

— Єдине ім’я, що зійшлось, — додає Іларіон і залпом випиває свою каву, кривиться від мерзотного смаку. — Чувак, — просочене жалем, — стільки часу пройшло. Не вірю, що в твоєму житті нічого не змінилось.

— Не єдине, — з запізненням видає Руслан й протирає ліве око. — Я недавно зустрів Персі, пам’ятаєш його?

— Складно забути наших, як він? — не дуже зацікавлено питає Іларіон.

— Та в нормі, досі грає у своїй групі, — відмахується Руслан й опускає погляд на стіл; чіпляється пальцями за рюкзак з котом, який навіть і не думає вилазити, хоча раніше робив це за першої нагоди.

— Пам’ятаю, він завжди був як Рапунзель у своїй вежі.

— Здається він так і помре самотнім.

— Ну, а сам ти як? В універі був майже на рівні з Персі, тільки з моїм братом постійно десь лазив.

— Так ми ж були король і чаклун.

— Викладай давай, — Іларіон складає пальці в замок і трохи нависає над столиком, удаючи уважного слухача.

— Є у мене дехто, — вже тихіше каже Руслан.

— І хто ж у тебе є? — Іларіон під’їжджає ще ближче по столу, наче хоче, щоб йому на вухо розкрили цю таємницю. Руслан так і робить.

— Хлопець є, — шепоче він, від чого Іларіон відхиляється на спинку стільця, а на його обличчі лиш подив.

— Такого я не чекав, чесно, — він торкається свого лоба, щік, немов перевіряє, чи нема гарячки, а Руслан думає, що його вуха ще ніколи не були настільки багряними. Здавалося б, кого це більше мало б хвилювати. — Я думав, ти назвеш якусь викладачку… очманіти, — він підіймає брови і швидко кліпає кілька разів. — Очманіти, — Іларіон дивиться на нього. — Тільки не кажи мені, що це Персі.

— Ні, але так вийшло, шо його колега, — Руслан складає передпліччя на столі й ховає за ними нижню частину обличчя. Тепер йому вже теж незручно.

— Двічі очманіти. Відчуваю, без чар не обійшлось.

— Я, як чаклун, кажу, шо це чистої води збіг.

— До речі, про збіги, — Іларіон випростовується й поправляє піджак. — Я недавно взнав, що Ґаллі одружився, одружився з вашою однокурсницею. Пам’ятаєш Єву?

— Так, ти занадто часто про неї триндів.

— А ви називали мене малим дурником і казали, що вона застара для мене.

— Ну знаєш, два роки на її користь тоді здавались колосальними, та й ти тоді ше в ліцеї вчився.

— Я так злився на вас з Артуром за це, — Іларіон опускає погляд в стіл, точно згадуючи не зовсім приємні миті з минулого. — Мерлін, ти вибач, але мені вже час йти, Ґарі чекає в бібліотеці.

— Ти ше спілкуєшся з хлопцями?

— Тільки з мого потоку, — він встає зі стільця й поправляє своє чорне пальто. — Радий був тебе нарешті побачити. Телефонуй, якщо що. Хлопці будуть раді зустрітись з тобою знову.

1.4. Можеш не прикидатись

Руслан тихо зачиняє двері квартири й, поставивши рюкзак на підлогу, випускає кота, котрий одразу вискакує та мчить на кухню. Знімаючи верхній одяг, він помічає куртку, а потім і черевики Свята; розуміє, що він ще не пішов. І, мабуть, досі спить. Руслан проходить на кухню за котом й намагається якомога тихіше зробити собі чай.

Здається, минає вічність до тієї миті, коли хлопають двері ванної. Руслан раптом усвідомлює, що вирячився на носок, що висить на батареї, а Марен, що сидить на підвіконні, майже весь час дивиться на нього. Руслан швидко хапає зі столу смартфон, знімає блокування й намагається вдати, що хоча б корисно марнував час. Навіть відкриває новини міста. Ось знову аварія на узвозі.

— Шо читаєш? — він не помічає, коли плечі стискають чужі руки, й поряд випливає світла голова.

— Та ось, новини, — загальмовано відповідає Руслан. Свят цмокає його в щоку й торкається чайника. — Вже вистиг.

— Ти знаєш, шо якшо не наливати в нього воду, то дно прогорить? —наче й жартівливо, але не зовсім констатує Свят і виливає в чайник всю воду із фільтра. — Як там художники? В яку позу поставили сьогодні?

— Коліно-ліктьову, — з посмішкою каже Руслан й продовжує гортати стрічку новин.

— Сподіваюсь, вони не деталізували твої фінгали під очима, — Свят піднімає пальцями його обличчя й уважно роздивляється його. — Ти бачив себе в дзеркало? Міг би сьогодні нормально поспати.

— Не хвилюйся, після смерті висплюсь, — відповідає Руслан, сподіваючись, що Свят сприйме це за жарт, і дивиться на нього. Намагається дивитись настільки ж уважно, як і він, але очі починають сльозитись, і доводиться кліпати.

— Серйозно, — Свят для переконливості піднімає брови, але його перебиває свист чайника. — Сам ляжеш чи тебе вкласти? — він вимикає плиту й робить собі каву.

— У мене є плани на сьогодні.

Руслан слідкує за його рухами. Такі плавні, немов виміряні. Свят сідає коло нього й починає колотити ложкою каву.

— Які? — він нарешті припиняє калатати по стінках чашки й здуває пару.

Руслан дивиться йому в очі, але одразу відвертається до вікна. Справді, які плани можуть бути у вихідний?

— Нічого не робити? — не зовсім впевнено відповідає він, ледь помітно знизуючи плечима. — Це можна назвати планом?

— Якшо чисто теоретично, — починає Свят, замружившись, але Руслан перебиває його.

— Тобто не те шоб нічого не робити, я холістичний валяка, і, швидше за все, з’являться якісь справи.

— Це ти так відшиваєш мене на вихідні?

— Вибач, мені справді треба побути на самоті. Якшо ти не проти.

— Тобто я все-таки можу бути проти?

— Руслан, — лунає як з-під води, але це зовсім не має значення. — Руслан, — повторюється знову знайомим голосом. — Бляха, Мерлін, — його штовхають в плече, від чого він робить крок вбік.

— Шо? — занадто голосно волає він, щоб Артур нарешті відстав від нього.

— Дивись, а то півонії з вух полізуть, — Артур ляскає його долонею по лобі та відвертається до віконної арки, дивиться кудись вдалечінь. — Там, здається, люди на кораблі стоять.

— Як ти взагалі їх помітив? Вони ж такі маленькі, — Руслан притуляється плечем до нього.

— Прямо як ти в будівлі аеропорту? — Артур трохи похитується в його бік.

— Приблизно, — Руслан складає руки на підвіконні й втягує голову в плечі. В тому аеропорту дійсно було ніяково. — Я навіть не знаю, як тобі віддячити за реалізовану мрію.

— А ти спитай, — Артур розвертається тілом наче трохи до нього, але досі дивиться у вікно.

— Питаю, як?

Артур витягує навушник, вішає його на плече Руслана й розвертається, спираючись спиною на стіну. Він дивиться спочатку собі під ноги, потім підіймає погляд на Руслана.

— Ти знаєш, про що я мрію, тож заціпся й радій, дурбецало. І якщо з’являться ще божевільні ідеї, ти скажеш мені, і ми зробимо це разом, — він стукає Руслана кулаком в плече, але потім, недовго думаючи, хапає його за кофту й тягне до себе в обійми. — Не можу повірити, що ми в Сан-Франциско.

— Я теж, — видихає під його вухом Руслан.

— Ти воістину Мерлін.

— Хто б казав.

В навушнику бозна котрий раз по колу грає пісня Скота Маккензі про квіти у волоссі.

Свят не пішов.

Сидить на кухні й гучно клацає на своєму лаптопі, хоч і відправив Руслана спати. Заважає. Навіть Марен під боком тихіше сопить. В кімнаті трохи жарко — мабуть, Свят викрутив батарею на максимум, як він пішов — і дихати майже неможливо, але Руслан впирається, бо не хоче вставати. Якщо постаратись, то й так можна заснути, а як вставати, то може збити весь настрій, до того ж не хочеться будити Марена.

З кухні лунає тихий голос Свята, й він прикриває двері, після чого починає говорити голосніше. Руслан стискає кулаки під ковдрою. Він майже пообіцяв ще трохи поспати, але досі не може. Марен трохи відкочується від нього, перевертаючись на спину, і світить своїм рудим пузом. Руслан не стримується, запускає пальці в його шубу.

На кухні хлопає вікно. Руслан міцно зажмурюється. Двері в кімнату відчиняються, а за мить під інший бік притуляється Свят.

— Можеш не прикидатись, — шепоче він і тягне край ковдри на себе.

Мабуть, Марен невдоволений такою людською поведінкою, бо зістрибує на підлогу й за мить вже стукає лапками по підвіконню. Свят закутує їх двох, від чого стає ще спекотніше, але сказати про це Руслан не наважується.

— Мене затвердили на новий проєкт.

— Тепер не матимеш часу на мене?

— Тепер подумаєш, скільки часу міг провести зі мною, а не на своїй самоті.

Від його слів трохи боляче, але поцілунком в щоку він наче намагається загладити свою провину. І ще одним, і ще. І Руслан пробачає те, на що не встиг образитись. Дозволяє осідлати себе й цілувати вже в губи. Відчуває, як Свят починає гладити його пах, і кладе долоні на його стегна. Його довге волосся лоскоче вухо, але вже так звично, що Руслан просто приймає це. Він веде руками вверх до сідниць Свята й не намацує перешкоди у вигляді білизни, лише складки футболки, котрі зовсім не заважають. Отже, прийшов заколисувати.

Приспустивши з Руслана боксери, Свят повільно сідає на його член і десь на хвилину завмирає, намагається дихати рівно, але у нього погано виходить. В ньому вузько й гаряче, немов можна розплавитись. Руслан міцніше стискає його сідниці та, коли Свят сильніше навалюється на його груди, починає рухатись в ньому. Спочатку повільно й поступово прискорюючись. Свят зминає подушку над його плечима, втискається в неї лобом і, здається, знову не дихає, лише тихо час від часу муркоче на вухо.

Незадовго до розрядки Руслан теж перестає дихати та потім міцно притискає Свята до себе, не даючи йому злізти; відчуває, як футболка на його животі стає вологою.

— Я тебе кохаю, — шепоче Свят на вухо, а Руслан, як завжди, відповідає «я тебе теж», бо не хоче здаватись невдячним.

Він не знає, наскільки це правда чи брехня, але знає, що завдяки Святу впродовж вже двох місяців може спати більше ніж п’ять годин на добу. Тому повертає голову набік і притискається губами до його щоки.

— Я тебе кохаю, — балансуючи на межі сну та свідомості, тихо повторює Руслан.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
corola
24.11.2022 19:16
До частини "Розділ перший — Руслан"
Спойлер!
Не вперше читаю нц, але щось вуха палають… мабуть, від теперішнього часу, бо сприймається трохи дивно… палаючими вухами. Критик_ОР дуже влучно написали про почуття, бо я ледь не вмер на останніх рядках. Дякую мою за клінічну смерть ~ Вже страшно, хто буде наступним, бо з Руслана Ви наче зайшли з квіточок.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Критик_ОР
    14.11.2022 23:41
    До частини "Розділ перший — Руслан"
    Від себе точно можу сказати, що я б залюбки прочитала про цих героїв ще. Мені однозначно сподобався формат. Це такий емоційний реалізм. Ви вміло маніпулюєте читацькими почуттями. І це аж ніяк не погано. Автор має вміти це робити. У вас вийшло. Я, мабуть, місцями забувала дихати, поки читала, і повністю розчинилися у травмі Руслана, приміряла її на себе. Це було легко, бо ваш стиль, влучні образи злегка заволоділи моєю увагою.  Дуже крута фішка зі справжніми іменами, вона запам'ятовується. Навіть постійна присутність кота в історії розкриває персонажа, його прив'язаність до близьких собі. Чудова ідея з тематичним клубом, щонайменше оригінально, "видовищно" та цікаво. Коротше, я в повному захваті й дякую вам. На 17 сторінках ви вмістили цілий емоційний вир.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше