Розділ третій — Святослав

3.1. Шо, знов?

Сидячи на щоранковій зустрічі, Свят майже не слухає колег; намагається переварити сьогоднішній ранок. Бо на прощання Руслан обіймав його на кілька хвилин довше ніж зазвичай, немов не хотів відпускати. Раніше такого не було. Він підіймає погляд на Адама, який починає розповідати свою частину, дивиться на новенького джуніора, й врешті-решт перезиркується з Персі. Той знову сидить насуплений, ледь очі не закочує, смикає головою, наче у Свята до нього є якісь питання. А вони є.

Свят затримує трохи погляд на ньому, потім дивиться на свої складені в замок пальці й знов на Персі, який від цього неначе нашорошується. Готовий рятувати весь світ, якщо мама дозволить.

Після зустрічі вони перетинаються на кухні. Свят відкриває свій термос із ромашковим чаєм, бо без нього не вивіз би останній місяць. Персі падає на стілець коло нього зі своїм блакитним ланчбоксом з коалою, в якому незмінна вівсянка й шматочки курячого філе. Починає їсти, поглядом пропалюючи в Святі дірку, але за кілька хвилин подає голос.

— Шо, знов?

— Знов, — легко погоджується Свят. Бо Руслан знову розповідав про художників у суботу. — Чого ти мене не попередив?

— А я шо, знав? Ну, може, здогадувався, шо між ними шось було, але я невпевнений в цьому.

— Я більше не можу так, — Свят починає інтенсивно сьорбати свій чай.

— Ну, блін, запропонуй йому з’їхатись, — Персі змахує своєю вилкою, ледь не виколює Святу око, але, на щастя, його руки на пару сантиметрів коротші, ніж могли б бути. — Живете на дві хати. От ми з Яріком на другому курсі ше з’їхались, і це було наше найліпше рішення. Він вже бозна скільки дівчат перезустрічав, але з другом жити в кайф, я серйозно, — він стукає ложкою по краю ланчбокса, струшуючи з неї кашу, однак, майже відразу підбирає її знов. Стільки безсенсовних дій.

Свят дивиться на нього як на дурачка. Дуже сподівається, що у нього вийшов цей погляд, бо — ну справді — який друг? Він не знає випадків, коли міцна чоловіча дружба починалась з липкого погляду, а через кілька десятків слів — з пристрасних поцілунків.

— Ти знаєш, шо я йому не друг.

— А ти знаєш, шо це не так, — абсолютно безглуздо впирається Персі й нарешті перестає гребти ложкою по дну ланчбокса. — Чувак, я не казав, але мені на першій зустрічі з тобою хотілось здохнути. Я не уявляю, як Рус може бачити тебе кожен день. Ше й ці ваші стосунки… — він кладе свої недоїдки на стіл й сплітає руки на грудях. Схоже, теж тепер почувається гімняно. — Мені шкода, шо тобі доводиться віддуватись за все людство, але хто тебе змушує? Шось не подобається — просто береш і кидаєш, шо тут складного?

Не те щоб Свят не чекав таких порад від нього; вони не зовсім підходять до наявної ситуації. В принципі, слухати поради про стосунки від людини, у якої їх не було — приблизно те ж, що й сходити до ворожки.

Свят розтирає долонями лице, щоб не закричати вголос, й майже спокійно видає:

— Як я не додумався! — театрально стукає себе долонею по лобу. — От прям зараз піду й так і зроблю, — за мить він вже кривить рота й з-під брів тяжко дивиться на Персі. — Ти дупля не відстрелюєш в людських стосунках, так?

А той наче й не розуміє, що сказав не так. Лиш знизує плечима й відводить стомлений погляд кудись на колег за скляною перегородкою.

— А шо ж, коли вам всім потрібний лише секс.

***

Складно. Свят досі не може пояснити собі, чому найбільша розрада в його житті — це єдиний спосіб змусити Руслана заснути. Чому єдиний хлопець після всі дівчат в його житті одразу став особливим. Звичайний хлопець, котрий на звичайній, одній із тисяч вечірок у його житті, запропонував переспати. Вперше в житті. Для чого він погодився? Для чого привів у свій дім? Чому впустив разом з котом?

Палячи цигарку на зимовій набережній, із задубілими тремтячими руками, бо в рукавицях незручно, він знову чекає його на півгодини довше. Й Руслан приходить, знову з котячою торбою. Вони беруть шаурму на вечерю й відразу йдуть до квартири Свята, хоча інколи йому просто хочеться разом пройтись по вечірньому місту. Хоч раз без кота.

Шаурма залишається на кухонному столі; Марен вже знає, де стоять його миска та лоток. Руслан знову обіймає Свята незвично довго й навіть не намагається роздягнути. Й цього разу Свят не стримується.

— Поводишся так, ніби я скоро помру, — шипить він у вухо Руслану й штовхає його в груди.

— Я не хотів, — немов йому дуже тяжко, видихає Руслан й відводить погляд вбік.

— Ти дивився вже нового Тора? — швидко питає Свят і, схопивши торбинку з шаурмою, прямує до дивану. В спину чутно тихе «ні». — Тоді подивимось його.

Він вмикає фільм й сідає під саму стіну на розкладеному дивані. Руслан вмощується поруч. За п’ять хвилин вони вминають свою шаурму, а за годину Свят хоче вбити себе, бо ввімкнув саме цей фільм. Бо останній раз він почувався так гімняно, коли вбили Локі. Йому страшно дивитись далі, страшно дивитись на Руслана. Лякає навіть Марен, що заскокує до них на диван й розвалюється на самому краєчку.

До плеча Свята тулиться голова Руслана, а потім він сповзає нею йому на руки. Свят повільно перебирає пасма його волосся, намагаючись не робити різких рухів. Дуже складно. Руслан стискає рукою його ногу над коліном і не відпускає. Так вони не змінюють пози до кінця фільму. Руслан не рухається, а Свят просто боїться зробити щось не так. Вже зробив.

Коли йдуть титри, Свят наважується покласти руку на плече Руслана, й той одразу ж накриває її своєю, потім перевертається на інший бік та втискається обличчям в його живіт. Дихає повільно, але страшно гаряче, від чого Святу стає трохи боляче. Він терпить.

— Тобі не сподобався фільм? — питає, затикаючи рот совісті, а у відповідь чує лиш тихе сопіння.

Свят тяжко зітхає й дивиться на кота, що так солодко спить вже на спині. Хоч хтось почувається тут по-справжньому вдома. Тричі проклявши себе, він сповзає вниз по стіні, розвертається паралельно до Руслана, який на мить піднімає голову та дивиться на нього занепокоєно, й лягає поруч обличчям до нього.

— Вибач, — шепоче Руслан. І в цьому слові більше сенсу ніж в усіх його «я теж».

____________________

3.2. 11.11.2000 — 1.03.2022

Шоста ранку. Свят хоче вбити себе за нічний ледь не секс-марафон і такий ранній підйом в будень. Втім Руслан спить. Марен з-за його плеча світить своїми жовтими очиськами. Свят намагається якомога тихіше вилізти з ліжка й підходить до вікна. Прислоняє долоні до прохолодного скла й повільно видихає. Жодного натяку на схід сонця. Зима. Він трохи здригається, коли всім тілом врешті відчуває температуру кімнати. Під ковдрою було тепліше.

Ззаду чутно скрип ліжка. За мить ззаду до Свята притискається гаряче сонне тіло. Руслан збирає його волосся на одну сторону й цілує відкрите плече. Й ще раз трохи вище. Свят розвертається в його обіймах й підштовхує назад до ліжка, але перший падає на нього спиною.

Тіло слухається не дуже добре, втім ноги вже знають, як і кого обіймати. Між сідницями стає прохолодно від змазки, потім трохи боляче, та майже одразу кидає в жар. Руслан рухається плавно й — що дивно — не поспішає. Свят і хоче попросити його прискоритись, бо треба хоч трохи поспати перед робочим днем, але не може. Йому так подобається. Повільний секс у них траплявся від сили кілька разів й тільки коли Руслан мав на нього настрій. І ось він знову такий.

Свят сильніше обіймає його руками й ледь не плаче, бо знову таке відчуття, що Руслан думає, що він скоро помре. Але він тут, живий.

— Я кохаю тебе, — шепоче Руслан йому у вухо. Звучить як якесь марення, точно не реальність; він ніколи не казав цього перший.

Свят хоче відповісти, але в горлі наче кістка застрягла. Йому хочеться вірити, але він знає правду, що руйнує всі надії. Замість слів він просто тягнеться до губ Руслана й цілує його.

На диво, цей один раз затягується на цілих півгодини, й, коли Руслан зупиняється, тіло Свята вже повністю зводить приємними судомами. На очах сохнуть сльози задоволення. Він боїться випустити Руслана з обіймів, дозволяє всім тілом придавити себе до ліжка й на одному подиху випалює:

— Давай жити разом.

Так, це точно не зможе розв’язати основну проблему в їхніх стосунках, але хочеться.

***

— Ну привіт, — зітхає Свят.

З надгробної плити на нього дивиться хлопець із зібраним ззаду світлим волоссям. Фотографія точно з якогось документа, але він все одно ледь помітно посміхається. Свят сам би не знайшов його на величезному цвинтарі, а Персі лиш попросив не йти сюди в суботу вранці. Але через Руслана було складно підібрати інший час.

Артур Вернадський

11.11.2000 — 1.03.2022

Свят подумки всміхається, але відразу ж дає собі ляпаса. Неправильно було подумати, що батьки придбали його на чорну п’ятницю.

Справді схожий, лиш майже на шість років молодший. І вже точно не доживе до двадцяти семи, щоб порівняти. Однак, не можна ж порівнювати людей лише за зовнішністю. Персі казав, що Артур був ще тим невгамовним гулякою. Невже Руслану здалось, що він такий самий? Зі свого досвіду Свят знає, що знайомства на вписках не входять в топ найвдаліших. Власне, і їхнє не можна таким назвати.

— Я перепрошую, — лунає доволі далеко, але потім повторюється трохи ближче.

Свят озирається на незнайомця. Хлопець років двадцяти, чорне пальто, недоречні в сніг та мороз блискучі туфлі.

— Ми знайомі? — якось дивно питає він, сильніше притискаючи руки до тіла — мабуть, бо змерз.

Свят хитає головою і відступає на крок від могили, хоче вже втекти, але незнайомець знову кличе.

— Ви знали Артура?

— Ні, але…

— Мерлін? — занадто різко перебиває незнайомець.

Свят вже хоче сказати «ні» — про що він меле? — але згадує, що при знайомстві Руслан спершу назвався саме Мерліном. Це було дивно, але тому й запам’яталось.

— Мерлін, — погоджується він.

На обличчі незнайомця розповзається жах, що змінюється здивуванням, а потім він взагалі блідніє. Здається, що його зараз знудить; Святу краще тікати. Але він стоїть.

Незнайомець витягує праву руку з кишені й простягає Святу.

— Кей, тобто Іларіон, — він зиркає на могильну плиту. — Це мій брат.

Кава-мобіль з парою високих столиків поруч. Доволі приємний запах гарячого шоколаду зі стакана Свята та чорна кава Іларіона, що максимально його перебиває навіть на відстані витягнутої руки.

— Отже, Ви з Мерліном, — крутячи по стільниці свій стакан, втретє повторює Іларіон. — Не віриться, що він розповів.

— Не розповів.

— Чорт, мені шкода, — Іларіон трохи сильніше хитає свій стаканчик, через що кава ледь не виливається через край.

— Не варто, — відмахується Свят і дістає цигарки. Питати Іларіона, наскільки вони йому не подобаються, чи пропонувати одну не збирається. — Ми справді схожі?

— Так, але я б вас не сплутав, — він стукає кілька раз нігтями по стінці стаканчика. — Не знаю, може, це через, ну…

— Вік?

Іларіон мовчить. Свят має рацію. Він починає інтенсивніше смоктати цигарку, щоб швидше допалити, й залишає недогарок в попільничці.

— Не кажи Руслану, шо бачив мене.

— Це якась таємниця?

— Будь ласка, — більш переконливо додає Свят й, допивши свій шоколад, викидає стаканчик в смітник. — Сподіваюсь, це ненадовго.

____________________

3.3. Нема художників?

Майже рідна кухня Адама. Коло старих друзів і колег, та знову банки, бо від них не буває такого бодуна, як після великої кількості алкоголю. В Адама день народження, а його молодша — хоч вже й не мала — Лейла знову вмовляє Персі надягнути сукню. Кожен раз одне й те саме. Якби вона просила Свята, то він вже давно б погодився, бо з таким терпінням повільно йти до своєї мети, в якої шанси один до мільйона, — це ще треба вміти.

На кухню нарешті вривається Руслан з котом. Занадто радісний, незвично радісний. Випадково штовхає плечем Андрія, який тільки-но втягнув банку, від чого той починає кашляти, й привалюється до стіни поряд зі Святом. Дивиться на нього, кілька разів відводить погляд; просить потримати Марена й, не дочікуючись відповіді, одразу віддає кота йому в руки. Тягнеться наступний до банки.

У Свята з цим котом недомовлена взаємна образа, однак цього разу він не намагається розцарапати йому обличчя, сидить спокійно.

— Шо це з ним? — доволі голосно, але в саме вухо, питає Персі, від чого Свят шарахається трохи вбік. Він знизує плечима й починає гладити кота так, що той навіть не виривається.

Руслан тягне свою банку й секунд через десять, видихнувши дим, розвертається обличчям до Свята. В його погляді щось дивне, трохи лячне, від чого Свят нахмурює брови й впирається п’ятою в плінтус. Руслан зминає губи, робить глибокий вдих і каже так, що всі точно чують:

— Ми вирішили жити разом.

Всі замовкають. Марен штовхає Свята в плече й зістрибує на підлогу. Друзі дивляться на Руслана як на чорта, який бозна-звідки тут взявся й взагалі міфічне створіння. Але потім всі ці погляди звертаються до Свята. Особливо Персі, який тепер дивиться на нього вдвічі пильніше.

Як мінімум двоє людей в цій кімнаті знають Руслана краще, ніж Свят. Власне один скоро пропалить в ньому дірку, а Ярослав впустив на підлогу ложечку з покришеною шишкою* й поки не збирається її підмітати.

— Це правда? — першою прокидається Лейла.

— Ви на приколі? — гримає Ярослав і таки присідає збирати те, що могло стати міцною банкою.

— Свят сам запропонував. — Так, майже місяць тому, а ти тоді нічого не відповів.

Персі єдиний починає аплодувати, а потім губами майже притуляється до вуха Свята.

— Ой дурбецало, — пошепки тягне він і сильніше стискає його плече.

Свят невпевнений, кого із них обізвав Персі, та чомусь вважає, що обох. Руслан дивиться на них з посмішкою, після якої точно нічого доброго не станеться. Здається, ця ніч буде довгою.

_______________

*шишка — не та, про яку ви подумали. це засушене суцвіття марихуани (чи що ви там ще курите)

***

Субота, 6:00

Знову будильник. Свят підсовується ближче, ледь не засовує голову під плече Руслана, але той встає з ліжка. Знову. Хочеться теж встати, гаркнути на нього, щоб більше не звав до себе й сам не приходив в дні, коли прокидається так рано. До художників. Але цього разу щось змінюється.

Руслан підходить до вікна, стукає кілька разів пальцями по склу та повертається до ліжка. Сам обіймає Свята та наче вже нікуди й не збирається йти.

— Нема художників? — з хрипами віді сну питає Свят.

— Нема, — коротко відповідає Руслан і притискається губами до його плеча.

Через півгодини будильник не повторюється, а Руслан лежить поряд, хоч і не спить.

Покидати свою власну квартиру, котру таки зміг купити лише трохи більше як рік тому, Свят не бажає категорично. Жити разом. Руслан пішов годину тому за своїми речами. Сам.

Свят не квапиться вставати з ліжка, але розуміє, що скоро треба буде. Руслан, мабуть, притягне кучу своїх речей, і йому доведеться викидати чи знаходити нове місце своїм. Тепер ідея з переїздом не здається такою класною. Одна справа, коли Ярослав і Персі разом шукали собі квартиру, і зовсім інша — підселення. Свят пам’ятає, скільки речей довелось перевозити сюди з квартири, котру він винаймав зі своєю колишньою. А ще як довго після розставання вона вивозила свої речі звідси.

Раптом на подушку перед самим носом заскокує Марен. Нестрашно, але неочікувано. Треться своєю сракою об його обличчя, але Свят терпить перші миті з надією, що скоро він втече. Він не тікає. Лягає під боком і виставляє своє руде пузо, дивиться на Свята. І починає мурчати.

Враховуючи їхні відносини, це доволі дивно. Марен мурчав тільки Руслану і, можливо, одного разу Лейлі, але іншим — ніколи. Святу теж не мурчав, та й недолюблювали вони одне одного. Чи у котів пам’ять коротка?

Витягнувши одну руку з-під ковдри, Свят таки простягає її до кота, а той навіть дозволяє погладити своє пузо. Диво. Секунд десять витримує, після чого перевертається на лапи й відходить так, що Свят більше не може до нього дотягнутись; озирається. І все стає прозоро.

— Корм закінчився? — питає Свят, немов Марен зможе йому відповісти.

Котяра зістрибує з ліжка, підходить до дверей та знову озирається. В цю мить Свят розуміє, що більше валятись йому не можна, або після повного переїзду дехто може влаштувати йому солодке життя й обісцяні капці.

На кухні рука на автоматі тягнеться до банки з кавою. Свят бере її та дивиться на плиту, на котрій ще не стоїть турка. Переплутав. Ставить банку на стільницю й достає вже з шухляди котячий корм. Марен тим часом намагається своїм хвостом переламати йому ноги. До Свята повільно приходить усвідомлення, що щось тут не так.

Вперше Руслан не взяв кота з собою.

Так, вперше Свят сам діставав торбу з його кормом. Знав, де він лежить тільки тому, що сам придумав для нього місце.

— Це йому на терапії допомогли передумати чи як? — питає Свят у Марена, котрий дивиться на нього своїми величезними очиськами й не збирається відповідати. — Ти ж з ним завжди ходиш, міг би вже й навчитись розмовляти, — він посміхається Марену й врешті насипає йому корм; тоді ловить себе на думці, що робить щось дивне. Розмовляти з котами явно не є ознакою здорового психічного стану.

____________________

3.4. Відпусти мене

Свят знає, який сьогодні день. І Руслан, схоже, теж пам’ятає. Рівно рік від повномасштабного вторгнення. Вони ще не вставали з ліжка. Руслан дивиться в стелю, а Свят, вдаючи, що спить, з-під вій дивиться на нього.

П’ятниця. Останній робочий день, але йти нікуди не хочеться. Свят підсовується впритул до Руслана й кладе голову йому на плече, притискає долоню до його грудей. Відчуває, як він майже не дихає, й сам перестає.

— Я вихідний, — шепоче під вухо Руслану.

— Я теж.

Руслан обома рука притискає його до себе.

За півгодини безсенсовного лежання Свят таки наважується поворухнутись і, взявши до рук телефон, знову вмощується головою на Руслана. Хоче написати Адаму, що недобре себе почуває, взяти відгул, але натомість бачить в чаті команди переслане від директора.

З причини того, що у багатьох із нас сьогодні з самого ранку розболілась голова-живіт-кістки, всіх інших прошу також відмітити собі вихідний.

Далі написано ще щось про зустрічі з клієнтами, до яких Свят ніякого відношення не має, тож він просто блокує телефон і відкидає його до краю ліжка.

— Полежи ше трохи зі мною, — просить Руслан, немов Свят вже збирається вставати.

Вони лежать мовчки. Десь півгодини. Руслан починає виводити пальцем візерунки на плечі Свята, але досі дивиться в стелю. Від цього стає боляче. Свят рухається, залізає на Руслана, придавлюючи його повністю собою, складає долоні під його ключицями, дивиться йому в очі, а вони мов скляні. Шарнірна лялька.

Продовжувати терпіти це більше нема сил.

— Дожили, — випалює Свят, хоча зовсім не це хотів сказати.

Погляд Руслана поступово проясняється; трохи сумний, але з ледь помітною посмішкою.

— Ти такий гарний зараз.

— Це натяк на ранковий…

— Кохаю, — посміхаючись шепоче Руслан й заправляє волосся Свята йому за вухо; виглядає так, наче зараз заплаче, і, справді, з кутика його ока скочується сльоза. Боляче.

Свят підтирає її великим пальцем, трохи зсувається набік й кладе голову на подушку над плечем Руслана. Той обіймає його.

— Сходимо разом в душ? — питає Свят, але вставати не поспішає.

Руслан у відповідь мукає щось нерозбірливе, але несхоже на відмову.

***

Майже південь. Свят сидить за столом з кавою в руках і спостерігає за Русланом, який вже кілька хвилин просто бовтає ложкою в піалі з залитими молоком пластівцями. На підвіконні на задніх лапах стоїть Марен і гупає передніми по вікну — за склом літають сніжинки.

В масштабах країни сьогодні річниця найжахливішої за останні роки події. Та Свят знає, що особисто у Руслана ця річниця через п’ять днів. Він досі мовчить про це. Марен перестає стукати по вікну. Руслан підіймає погляд на Свята, липкий. За мить кладе ложку в піалу й підсовується зі стільцем впритул до плеча Свята. Мовчки жметься до нього й таки починає їсти.

В грудях Свята защемляє — чи то знову невралгія, чи від душевного болю. Він відхиляється трохи назад, притискається щокою до плеча Руслана й кладе долоню на інше.

— Хочу піти на цвинтар, — бурмоче він.

— Для чого?

— До кого, — виправляє Свят, та не відповідає на жодне з питань. — Завтра зранку підеш зі мною?

— Не можу, — Руслан міцно стискає ложку; його рука починає трохи труситись.

— Я сам піду?

— Не йди.

— Підеш зі мною?

Руслан мовчки відводить погляд. На вікно. На Марена. Свят вирішує не хвилювати більше його цим питанням; все одно завтра буде видно. Він обіймає Руслана зі спини, тулячись щокою до його лопатки.

— Яке б не було твоє рішення, я тебе кохаю, добре?

— Свят, — кличе Руслан. Дуже дивно чути від нього своє ім’я; це, мабуть, вперше. — Нам треба в ліжко.

— Для чого?

Руслан мовчить, але все й так зрозуміло. Свят трохи вагається, потім встає зі стільця й простягає Руслану руку, кличе за собою. Опиняється в його обіймах, а потім затиснутим між ним та стіною біля дверей в спальню. Підіймаючи кофту Свята, Руслан цілує його в губи, заціловує лінію щелепи й ледь не вгризається в шию. Трохи боляче, але у Свята мурашки на потилиці. Він відкидає голову на стіну й хапається за плечі Руслана. Стільки пристрасті було лише в їхню першу зустріч.

За мить Руслан хапає його за сідницю, відштовхується від стіни й таки заводить їх обох до спальні. Повністю скидає зі Свята кофту й придавлює його собою до ліжка. Торкається скрізь. Свят просить його трохи пригальмувати, та замість відповідної реакції чує тріск тканини. Схоже, звук приводить Руслана трохи до тями.

За його погляд в цю мить Свят готовий віддати всі гроші світу. Збуджений, з червонющими вухами, й переляканий, Руслан дивиться вниз на домашні треніки Свята, котрому теж стає цікаво, що там сталось. Наполовину розірваний шов на паху.

— Я ненавмисне.

Свят хоче сміятись вголос, але натомість лиш посміхається, щоб не налякати Руслана ще сильніше.

— Нічого, — він тягне Руслана знову до себе, але той впирається.

Вони дивляться одне на одного й більше не рухаються. Свят не розуміє причини, з якої Руслану раптом захотілось до ліжка, але тепер його бажання, схоже, вивітрилось так само швидко, як і накрило. Руслан нахиляється ближче до обличчя Свята й цілує його в щоку; сповзає трохи вниз і просто лягає на нього, прислоняючись вухом до його грудей. Свят, трохи розчарований різкою зміною настрою, обіймає Руслана за плечі й намагається вгамувати свої думки і тіло; Руслан придавлює собою його пах, що зовсім не полегшує це завдання.

— Вже не хочеш? — пошепки питає Свят.

— Хочу, — бурмоче Руслан.

Свят міцно стискає губи. Збудження змішується з образою. Він обіймає Руслана ногами не від бажання бути ближче до нього. А щоб не втік.

— Ти любив його? — здавлюючи плечі Руслана, питає Свят.

— Шо? — Руслан відчутно здригається.

— Ти кохав Артура? — більш впевнено повторює Свят.

— Пусти, — Руслан намагається відштовхнутись від ліжка, але Свят знає, що він не зможе підняти їх двох разом, й сильніше стискає його в своїх обіймах.

— Скажи.

— Відпусти мене, — зриваючись на крик, благає Руслан й на мить таки підіймає Свята над ліжком, але на більше його не вистачає.

Цієї миті Свят знімає з нього одну ногу, відштовхується нею трохи від ліжка й завалює Руслана на спину; сідлає його живіт. Видно, що він шокований тим, що щойно трапилось, але й сам Свят не очікував, що вийде провернути такий маневр. Задоволений своїм успіхом, він схиляється до обличчя Руслана. Той хапається за його стегна, але нічого більше не робить.

— Гадаєш, мені легко жити знаючи, шо я просто заміна? — Свят впирається в його плечі, більше навалюється на них.

Руслан відвертає обличчя вбік. Мовчить. Авжеж, він все розуміє. Але таки видавлює тихе «ні». В цю мить Свят думає, що краще б ніколи не підіймав болісну для них обох тему.

На щастя, Руслан більше не намагається втекти. Свят відчуває, як його руки підіймаються вверх по стегнах й обіймають за талію, змушуючи нахилитись трохи вперед. І він майже лягає на Руслана, котрий досі не хоче дивитись на нього.

З одного боку, Святу самому вже хочеться тікати, але, з іншого, це саме те, що він врешті відучився робити в кожній незручній ситуації. Бо дедлайни можуть горіти не тільки на проєктах, а і в особистому житті. Він й так довго відкладав цю розмову, сподіваючись на ініціативу Руслана, та терпець вже урвався.

— Ти мені подобаєшся, — випалює Свят. — Попри все мені подобається проводити час з тобою. Торкатись тебе й те, як ти торкаєшся мене. Мене вже навіть не ненавидить твій кіт. Але ти приховував від мене дешо важливе, а я приховував, шо знаю це, — він гладить долонею щоку Руслана. — Поглянь на мене.

Й Руслан дивиться. На диво. Але виглядає так, наче всередині тричі вже вмер.

— Хто я такий? — через силу видавлює Свят, не відводячи погляд від його обличчя.

— Свят, — видихає Руслан. Наче це якесь прокляття Волдеморта.

— І я зараз тут з тобою, не хтось інший. Беручи до уваги наше минуле, ти хочеш і далі бути зі мною? Жити зі мною, спати зі мною, залишати Марена зі мною.

— Ти хотів відвести мене на могилу Артура?

— А ти б пішов?

— У мене ше є час подумати?

Звісно, у нього є час. У нього був цілий рік часу, щоб наважитись сходити на цвинтар до загиблого друга. Свят дуже сподівається, що походи Руслана на терапію допомогли йому не тільки з переїздом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
corola
26.11.2022 20:59
До частини "Розділ третій — Святослав"
Спойлер!
Не уявляю, як почуватимусь 24 лютого наступного року, але чомусь впевнений, що теж не захочу сильно активізуватись. Це ж срака. А тепер… Хто закінчує на такому моменті? Тобто чекати тиждень, щоб дізнатись, чи підуть вони на цвинтар і що взагалі буде з їхніми стосунками? І наскільки я розумію, то буде вже від четвертого персонажа? Якщо так, то виходить субота, якщо вони підуть, то це скоріш за все буде Іларіон? А як не підуть, то…? ААА Порошенко забери мене звідси Куди я дінусь, звісно почекаю… вже чекаю.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Декаслі
    27.11.2022 00:21
    До частини "Розділ третій — Святослав"
    Спойлер!
    І знову дякую за всі відгуки! Так, персонаж буде інший, однак я ше думаю над Ларіком. Порошенко Вам не допоможе хд
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше