Розділ другий — Персіваль

2.1. А шо, так можна було?

— Ну серйозно, я не зможу в цю п’ятницю, — нив Персі, — ми з Яріком з’їжджаємось.

Разом з Артуром він стояв серед стелажів на другому поверсі, бо так у них повелося — з усіх питань виключно особисті розмови. Артур дивився на нього як на зрадника й точно вже вважав ворогом їхньої майже таємної спільноти.

— То лицарі для тебе вже не такі важливі? — примружившись спитав він.

— Я ще не пропустив жодної зустрічі, — нагадав Персі й хотів встромити руки в боки, але знав, що від цього його положення могло лише погіршитись. — Цього разу просто фізично нереально.

— І коли ви прям почнете жити разом? — неочікувано змінив настрій перемовин Артур. Лякав, як завжди, але Персі зумів взяти себе в руки.

— Ну, гадаю, за пару тижнів точно перетягнем всі потрібні речі.

Артур почав задумливо шкребти нігтем корінець якоїсь товстої книжки та на підозріло довго замовк. Персі напружився ще сильніше. Чисто теоретично, Артур зараз шкріб ту книжку, щоб потім схопити її й надавати Персі по голові, але час ішов, а він цього не робив. Отже, найгірший поворот можна було виключити. Раптом Артур хитро всміхнувся й задер носа.

— Тоді готуй свій вареник, — він хлопнув долонею по книжці та випростався, — до кінця місяця будеш приймати всіх нас, ясно? — Артур підняв брови, що виглядало не так переконливо, як просто страшно. — Звісно, в знак вибачення за пропущену зустріч.

— Ти знущаєшся? — Персі похитнувся на крок назад й, розвернувшись спиною до книжкових полиць, трохи сперся на них. — У нас всього три кімнати.

— Непогано, дитячу вже облаштували?

— Несмішно, — буркнув Персі.

— Серйозно, малих я теж приведу.

Від такої заяви хотілось вити вголос. Якщо п’ять гостей — це була цілком адекватна кількість для квартири, то ще четверо ліцеїстів точно могли рознести її. Персі від початку не міг зрозуміти, яким чином до них в клуб затесався брат Артура зі своїми однокласниками, однак, схоже, на те були свої причини. Тяжко зітхнувши, він підняв погляд на місцевого короля.

— Тоді цього місяця не злись, шо я буду зайнятий на вихідних.

— Дві сходки у тебе.

— Друга через місяць.

— Домовились.

Дивно, коли теперішнє зустрічається з минулим. У всіх сенсах. Чіплятись за людину, яка схожа на людину, яка померла — ну зовсім трохи лячно. Персіваль тричі морально вмер під час знайомства зі своїм ментором Святославом. У нього було відчуття, ніби повернувся на півроку в минуле, до того часу, коли в будинок навпроти вікна на кухні прилетіла перша ракета; до того, коли дізнався, що двоє придурків-друзів поперлись в Бучу; до того, як дізнався, що живим повернувся лиш один із них.

А тепер інший сидить навпроти нього й пояснює щось про систему, в якій він працюватиме в близькому майбутньому. За скляною стіною у його нових колег, схоже, обідня перерва, але ця перегородка майже не пропускає звуки.

— Отже, ти історик? — питає Святослав та, не дочікуючись відповіді, кидає друге питання. — Як занесло в айті?

— Якось так склалось, — знизує плечима Персі.

— Мабуть, тебе змалечку змушували кодити? — немов жартує Святослав.

Персі стискає руки в кулаки й опускає їх під стіл. Хоча який в цьому сенс, якщо вони все одно сидять на одній стороні стола. Святослав точно бачив його резюме й знає, що його прізвище настільки ж незвичайне, як і у власника цієї компанії — мабуть, тому й спитав таке. Між ними повисає мовчанка. Персі відповідати не хоче, а Святослав чекає, наче від цього щось зміниться. Нарешті він зітхає і трохи йорзає на стільці.

— І як же тебе занесло на історичний?

— Тато сказав, що там найкращі студентські роки.

— Це правда?

— Схоже на те.

Далі несеться ще море пояснень, що, як і коли робити; мільйон технічних термінів, котрі він вже чув від тата, але без українського акценту. Після викладу технічної частини Святослав розповідає про їхні веселі тімбілдінги. Персі знову киває йому.

— Ну добре, — видихає Святослав і, впершись в бильця крісла, починає вставати, але завмирає на півдорозі. Дивиться кудись прямо.

Персі не розуміє, що відбувається. Дивиться на Святослава, намагається побачити причину його дивної поведінки. До них з протилежного кінця робочого простору широко крокує чимось дуже невдоволена незнайомка. Скакуче руде волосся, вся в білому й масивних кольорових кросівках. На ходу вона розщібає свою невеличку бананку і щось згрібає в жменю.

Святослав знов падає в крісло та, здається, хоче стати невидимим.

— Це хто? — пошепки питає Персі, бо йому теж стає трохи страшно від розгніваного погляду незнайомки.

— Смерть, — майже пищить Святослав, коли скляні двері кімнати штовхають з тої сторони.

Рудоволоса дівчина не відразу розуміє, що їх треба потягнути на себе, але справляється з цією дилемою.

— Радій, скотина, — вона зупиняється й замахується зі своєю жменею.

У Святослава летить зв’язка ключів, але він ухиляється, тож чутно чергу дзеленьків спочатку об стіну, а потім і на підлозі. Незнайомка розвертається на п’ятах і, задерши носа, так само стрімко йде від них. Персі тримається за бильця свого крісла, озирається на Святослава, який досі ховається під столом.

— Ну все, в п’ятницю наєбенюсь, — майже щасливо повідомляє Святослав і таки відкидається на спинку крісла. — Не трусись, вона більше не повернеться.

***

— Мені хуйово, — дивлячись в стелю, доволі голосно видає Персі, коли хлопають двері квартири. Він лежить зіркою на ліжку й намагається не рухатись, бо від кожного напруження м’язів стає морально боляче.

З коридору лунає шурхіт одягу, падають кросівки, й до його кімнати заглядає Ярослав.

— Коли ти почав вживати такі погані слова? — наче й жартома питає він, але Персі навіть не дивиться на нього. — Через Артура?

— Святослава, — виправляє його Персі. — Для чого тато так вчинив зі мною?

— Я певен, він ненавмисне, — Ярослав стукає двічі по одвірку й зникає з поля зору Персі. З його кімнати чутно шелест одягу — мабуть, переодягається.

— Завтра знов ця їхня тусовка, — накривши лоб передпліччями, волає Персі так, щоб Ярослав його почув. — Підеш зі мною?

Ярослав вже в хатніх шортах та з розтягнутою майкою в руках знову заглядає до його кімнати.

— А шо, так можна було?

— Можна, — бурмоче Персі. — Бляха, там ше й Лейла буде.

— Невже вона тобі справді сподобалась?

— А їй сподобались лише мої кучері.

— Тому ти взяв і постригся, от дурне.

— А тобі ті патли в очі не лізуть?

— Дівчатам таке подобається, а мені подобається їм подобатись, шариш? — Ярослав смикає бровами й знов кудись тікає.

Інколи його дуже складно зрозуміти, і зараз Персі теж його не розуміє. Як можна жертвувати своїм комфортом лише заради чиєїсь уваги?

2.2. Зі Святом, ну, Святославом

Святослав тягне банку*. Зовсім не таких тімбілдінгів чекав Персі. Зовсім не того, що хлопці й дівчата, на п’ять-десять років старші за нього, будуть так по-гуртожитському тягнути срані банки. Особливо, Адам. Раніше здавалось, що лідер має бути відповідальним. Відповідально тягнути срану банку.

На минулих двох зустрічах такого не було, а ця, схоже, якась особлива. Он Лейла прийшла навіть зі своєю пляшкою на нуль сімдесят п’ять. Якби у Персі була молодша сестра — скільки там, десять з гаком років різниці з Адамом? — він би точно не дав їй такого чудити.

— Ти будеш? — під боком питає його Ярослав, очі якого аж світяться.

Персі дивиться на Лейлу, котра терпляче чекає, поки Адам шмалить траву.

— Буду, — похмуро відповідає він та трохи з’їжджає по стіні.

Після Лейли пляшка на нуль сімдесят п’ять потрапляє до рук єдиної дівчини з їхньої команди. А потім і Персі вирішує позичити цю дівчачу банку. Вона невелика, після неї не хочеться роздерти собі горло й навіть можна затримати подих довше ніж на дві секунди. От тільки дарма він це робить.

Двері на кухню повільно відчиняються, і в них заходить хлопець в лицарських обладунках з котом на руках. Кіт видається дуже знайомим, а потім й це чудо з маскараду знімає свій шолом. Персі давиться повітрям й таки закашлюється. Голова крутиться, горло дере. Крізь сльози він дивиться на Ярослава, котрий очима по п’ять копійок розглядає знайомого.

Руслан дивиться на них не менш здивовано, та під його руку влізає Лейла.

— Народ, це Мерлін, наш новий натурник.

Персі покидає пляшку у воді й відходить до Ярослава.

Мерлін.

Руслан тисне руки всім, хто їх простягає, підходить навіть до Персі та Ярослава й вдає наче вони незнайомі. Мабуть, так навіть краще. Краще, до миті, коли він завмирає, потім сіпається, але сам простягає руку Святославу.

Цей вечір офіційно стає найгіршим в житті Персіваля. Йому було дуже важко побачити Артура живим, а що зараз відчуває Руслан, який був з ним в останні миті життя — уявити просто неможливо.

Світ Персі похитується й немов трохи перевертається. Він хапається за зап’ястя Ярослава, бо відчуває, що може впасти. Бачить, що Руслан досі не відпускає долоню Святослава і щось йому тихо говорить. Недобре це все.

— Перс, гей, Персік, ти норм? — Ярослав смикає його за плече й трохи підтягує вверх. Персі дивиться на нього розгублено, перед очима трохи туманно.

— Зара стругану, — скрипить він і в доказ того закриває рот долонею.

Персі чує, як Ярослав кличе Лейлу, питає, де вбиральня, й просить допомогти їм дійти. Персі хотів краще з нею познайомитись, але зовсім не так. Ярослав, взявши його ззаду під обидві руки, штовхає його тіло вперед, не даючи зігнутись. Лейла перед ними відчиняє двері вбиральні й питає щось про воду. І йде. Персі махає Ярославу, щоб він зачинив двері, й миттю падає на коліна перед унітазом.

Фонтан виходить зовсім не веселкою. В горлі досі дере. Ярослав ззаду щось повчальним тоном проповідує. Двері знову відчиняються. Персі хоче плакати. Він і так вже плаче, бо по-іншому ніяк. Лейла гладить його плече й показує склянку з водою. Він знову намагається виблювати свої нутрощі.

___________________

*банка — спосіб курнути; можливо, ви чули про «воднік». береться відро або пластиковий бутель з відрізаним верхом і пляшка 0,75-1,5 літра з відрізаним дном. щоб без лишніх зайобів простіше взяти бонг, але у кого то з гуртожитку, то на все життя

***

Голова важка, а від кожної спроби поворухнутись ніби м’язи зсихаються. Про сухість в горлі взагалі хочеться забути, але не можеться. Персі перевертається на живіт й кладе лице в подушку. Миттю приходить усвідомлення, що якимось чином він доповз до чийогось ліжка. Розплющує очі. В кімнаті доволі темно, але складно не помітити великого іграшкового кота, що прямо перед очима. Персі шарахається від нього на іншу сторону ліжка.

Хтось зовні вперто намагається вибити двері сусідньої кімнати, але дуже скоро облишає це заняття. Натомість відчиняються двері до Персі, в кімнату потрапляє трохи світла, від чого він зажмурюється. Хтось вмикає світильник біля ліжка, котрий не менше ріже очі, але з часом це проходить.

— Ти живий? — питає Лейла й торкається його лоба. Приємна холодна долоня, але від неї чомусь нудить.

Персі киває й знову намагається пірнути обличчям в подушку.

— Пити не хочеш?

Звучить дуже заманливо. Персі помалу підіймається, щоб сісти під наголів’я, а Лейла кладе йому на ноги пляшку. Він одразу ж хапається за неї, відкручує й починає пити. Через п’ять ковтків кривиться, бо усвідомлює, що це наймерзотніша вода, котру він пив у своєму житті.

— Поляна квасова, а шо ж ти хотів, — ледь не сміється Лейла. — А ти нечасто куриш, так?

— Майже рік тому, на Геловін. А ти?

— Мабуть, весною ше. Виспався?

— А скільки я проспав?

— Ну, вже майже перша ночі. Народ внизу фільм дивляться, але є нюанс, — вона трохи нахиляється до нього й майже пошепки продовжує. — Мерлін з вашою блондинкою ледь двері в гостьову спальню не виламали.

— З Дашою?

— Зі Святом, ну, Святославом.

— Ти серйозно?

— Здається, у когось сьогодні буде секс, — Лейла пересмикує бровами, а за стіною чутно глухий стук. — Хочеш їх послухати чи підеш зі мною їсти піцу?

— Пару хвилин, і я прийду.

— Ну давай, я вже грію.

Вона виходить з кімнати. Персі хапається за своє волосся. Хочеться кричати вголос, але за стіною ці двоє, і Лейла тільки вийшла, і повна хата людей. Якби ж все могло скластись по-іншому.

Якби він схопив Руслана за горло й витягнув надвір. Якби той дістав свою звичну цигарку й сказав, що ледь не скоїв найбільшу помилку в своєму житті. Тоді вони б могли просто мимохідь згадати минуле, можливо, навіть дістати з інтернету якусь католицьку молитву за покійного друга, аби він не капостив з того світу.

Але єдиний шанс втрачено. Старий Мерлін і новий Артур разом за стіною.

Тепер Персі може лише сподіватись, що в понеділок, якщо він таки наважиться, Святослав не захоче його вбити від запізно розкритого минулого. Втім поки що можна ще спробувати поїсти з Лейлою піцу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.