Мавка

— Я лише трохи повеселюся....

Дівча із зеленими косами (цього разу її нутрощі приховала біленька сорочка до колін) поглянуло на вербу-матір й побігло туди, де ліс ставав рідшим. Її босі ноги немов пролітали над травою, а волосся легко розвівалось на вітрі. Мавки ходять мов привиди: у них немає тіні й трава під ними не хитається.

Зараз вона пробіжить повз житло її володаря — лісовика, далі підійде до річки, де панує водяник. Вона напам’ять знала кожен метр цього лісу, куди заходити можна, а куди навпаки — не варто. Проте сьогодні мавка прямує трохи далі за ліс... Її мета — хлопці з села, тож щойно вона вийшла з хащ, присіла на найближчий пень й стала чекати тих, кого звабить її вбивча краса.

Сонце зовсім недавно зійшло, тож часу в неї вдосталь. Проте довго чекати мавці не довелося, бо вже за мить з села вийшов білявий хлопець у вишитій сорочці, білих штанях та з вудкою у руках. Він поволі йшов у бік ставка, де жили русалки, коли помітив надзвичайну красуню, що сиділа сама на трухлявому пеньку. Йому не раз казали, що коли дівчина має зелене волосся, то підходити до неї не варт, бо забере життя. Але хлопчина не міг зупинитись, її врода притягувала все більше й більше.

Але коли він навіть підійшов, з горла слова не вискакували. Проте мавці розмови були не потрібні — бережно взяла його за руку й повела у непроглядні хащі. Раз у раз вона всміхалася, але й далі вела хлопця на смерть. Вони проминали сотні дерев, а мавка підморгувала лісовим духам, яких звичайні люди помітити не могли. Нарешті вони добрались до галявини, яку зі всіх боків оточував листяний мур, й «дівчина» поглянула на хлопчину, проте вже не так, як раніше. Замість доброти на її обличчі вимальовувалась ненависть.

В останній момент, коли мавка простягла руки, щоб залоскотати нерозважливого хлопця, той відстрибнув на кілька кроків і з його рота нарешті пролунало:

— Як тебе звати? — стиха мовив хлопець.

— Моє ім’я утворилось від слова смерть, — загадково всміхнулась мавка. — Тобі звідси вже не вийти, тож не ворушись, і я все зроблю так швидко, що ти й не помітиш.

— Що... що ти зробиш? — хлопець намагався пригадати, що він знає про тих жахливих істот — мавок, але нічого не міг згадати.

Від такого питання нявка наморщила носа. Вона ніколи не розмовляла з людьми, яких потім вбивала, але цей буде винятковим. Трохи подумала та й сказала:

— Погублю тебе, як колись занапастили мене.

Тиша поглинула усе, поки хлопець роздумував над словами мавки. Проте дівчина вже заждалась, тож почала повільно підходити до нього. Знову ж в останній момент він врятувався, відійшовши на кілька метрів.

— Стій! — вигукнув юнак, але продовжив уже не так сміливо: — Стій... будь ласка. Дай мені спокій, а я тобі в обмін... хрещення. Мій батько священник.

— Хрещення, кажеш, — ошелешена мавка відступала, — але мені добре й так...

В її голосі відчувалась невпевненість. Спокуса стати ангелом її перемагала, і це було видно. Але чому раптом так захотілось потрапити на небо?.. Раніше вона просто вбивала цих наївних хлопців, навіть знаючи, що вони можуть її похрестити. Невже цей хлопчина так їй приглянувся? Ні, не може бути. Він такий самий, як і інші, але ще живий. Можливо, через те, що це її останній шанс? Бо скоро семиліття...

Похрестити мавку можна тільки протягом перших 7 років від смерті дитини, якою вона була, а до цієї дати лишались лічені дні. Колишнє дівча закусило губу, досі ведучи битву з собою. Врешті вона взяла юнака попід руку й промовила:

— Сьогодні ти живий. Я прийду завтра, на той самий пень, а ти відведеш до свого батька й він мене похрестить. Якщо все, що ти сказав, це безглузді людські дурощі — я уб’ю тебе і всю твою сім’ю.

— Добре, домовились. А най би по тебе смерть прийшла, — полегшено видихнув хлопець.

— Не вийде... Вербиць убити неможливо, — підморгнула йому мавка.

Вони розлучилися на тому самому місці, де й побачились. Мавка швидко полинула в глибини лісу, а хлопчина в протилежний бік — до села. Щойно нявка пройшла кілька кроків, з-за дерева показався, спираючись на тростину, старенький дід, проте сила в ньому текла активно, мов гірські ріки. Лісовик — свого господаря мавка впізнала одразу. Немов маля, що накоїло'ї шкоду, вона винувато подивилася вниз, чекаючи на слова власника лісу.

— Бавишся, ніби дитина... І коли ж ти награєшся нарешті? — зітхнув лісовик.

— Прості розваги, нічого більшого, — нервувалась мавка. — Хіба не для цього ми створені?

— Ох, не знаю я, не знаю.... Іди вже, — відпустив її лісовик.

Вона пішла, але цього разу вже озиралася на всі боки. Вечоріло, а на чугайстра натрапити не дуже й хотілося. Мавка ховалась за деревами й не намагалась виходити на більш відкриті території. На горизонті вже виднілася матінка-верба. Її дівча могло впізнати зразу, бо на одному з боків стовбура було надщерблення від удару сокирою. Хтось намагався замахнутись на життя її та її матері, але цьому бовдуру не вдалось. Нехай знає, що не так і просто вбити лісну істоту!

Занурена в думки, мавка повністю втратила пильність. Виринути з них її змусив шелест у величезній купі листя. Приглянувшись, вона помітила на секунду чиєсь хутро. Тільки не він, будь ласка...

Бічним зором вона також помітила зелене волосся, що промайнуло серед дерев. Здається, його власниця саме прямувала сюди. Ніби мавка, що з неймовірною швидкістю наближалась сюди, де на них чигає чугайстер...

Мавка, що ховалась за деревом, вже хотіла закричати, видати себе, але врятувати іншу, подібну собі істоту, але було запізно — чугайстер помітив ту.

Вона ще побачила, як величезна, з сивим хутром лапа покрила собою бідолашну жертву... Далі мавка заплющила очі й побігла кудись поперед себе, не бачачи більше нічого. В голові завис той момент і нікуди не збирався іти. Мимоволі з очей потекла сльоза. Вона бачила багато смертей, більшість з яких спричинені нею самою, але це все були люди, а не такі, як вона, лісні духи. Одні за одною, солоні краплі рікою лились з синеньких оченят. В голові панували лиш дві думки: про ту мавку та як добігти до рідної верби'''.

Лиш тоді, коли нявка опинилась під листяним куполом дерева, вона трохи заспокоїлась. Проте безжально вбита подруга по роду її не покидала. Добре, що хоч чугайстра не побачила, бо тоді він точно почав би снитися їй в жахіттях. Поволі мавка скинула сорочку, трохи сподіваючись, що її спинні нутрощі відлякають ворогів. Але сильно не покладала на це надію, бо все може піти не в той бік.

Коли мавка вгамувалась вже повністю, вона вирішила, що на сьогодні гулянок вистачить. Несподівано її зморив сон, тож, щойно вона притулилась до дерева, її повіки заплющились.