Недитяча гра

Вирви аркуш із зошита. Краще в клітинку, посередині. Розгорни й намалюй велике коло. Поділи коло на частини, наче годинник і порозкидай усі літери абетки по його секторах.

Тепер візьми голку та нитку. Краще червону. Встроми голку в центр кола, проказуючи тричі: «Гість прийди, гість прийди, гість прийди!»

 

— А далі? — наполягала Віка, очі її блищали, як під час гри в шахи «сьогі».

Четверо дівчат і двоє хлопців стали колом перед робочим столом і стежили за діями Лесі. Хтось із хлопців донотував аркуш у клітинку, чорний маркер і стертий, погризений олівець.

— Що це, якась дурнувата гра? — Сюзанна зиркнула на магічне коло розділене на вісімнадцять секторів.

— Я дізналася про неї від мами. Це щось подібне до гадання. Виклик дружнього духа, щоб той відповів на питання, або зробив пророцтво, — Леся знизила плечима.

Вона обережно накреслила великі прописні літери, а нижче намалювала цифри від нуля до дев’яти.

— Ой, клас! влаштуємо власний спіритичний сеанс, — Віка засяяла, заплескала в долоні.

— Якщо це спіритичний сеанс, то хіба нам не треба медіум? — Ерміл стенув плечима.

Антон і Ерміл полишили решту хлопців, та радо приєдналися до пустощів однокласниць.

— О так-так, неодмінно треба! Хай Леся буде нашим медіумом. Еге ж?

— Якщо тебе навчила мати, думаю це логічно, — погодився Антон, він усміхався широко й щиро, що навіть руді ластовинки на його щоках всміхалися.

Сюзанна тихенько гмикнула й змовчала. Звісно, вона не стане сперечатися з Ерміловим ліпшим другом. Весь клас знав, що Сюзанна «таємно» закохана в Ерміла.

— Ну гаразд, все одно на цьому дурнуватому уроці нудно.

— Все готово, лишилося знайти голку й нитку, — сповістила Леся, відклавши маркер та олівець.

Тепер коло нагадувало мішень для гри у дартс.

— Ну, прикол…

— Я! Я маю, маю голку! — Віка дістала з кишеньки зеленого піджака невеличкий паперовий квадратик. — Там все є, я завжди ношу з собою про всяк випадок.

Сюзанна пирхнула й перезирнулася з подружкою: «дивачка», — прошепотіли її яскраво червоні від помади вуста.

Леся відкрила пакетик і витягла звідти найбільшу голку та просунула червону нитку у вушко. Після чого встромила голку в центр кола.

— А тепер ми, либонь, маємо взятися за рученята й заспівати якусь молитву.

Сюзанна зловтішалася. Її смішок радо підхопила Інга, а Віка навпаки, аж застрибала від нетерпіння.

Я маю зосередитися, а вам нічого робити не треба. Краще поміркуйте, що хочете спитати, поки я прикликатиму духа. Пам'ятайте, кожен має одне питання.

— Шкода, краще б три, як із бажаннями.

Вуста Сюзанни скривила хижа посмішка.

— Сюзі, ти така лиха. Якби ти була медіумом, точно прикликала б якогось демона, — Віка похитала головою.

Інга хихотнула в долоньку, та стрімко витяглася в спині й налякано глянула на подругу.

— Прикуси язика, руда халепо! То й що? Щоб надурити вас дурників багато розуму не треба. Я б теж впоралася! Дай-но мені голку, — Сюзанна обпалила Віку повним призирства поглядом і потяглася до Лесі, та Ерміл вчасно перехопив її руку.

— Чекай, не треба втручатися в обряд. Леся його почала, хай вона проведе.

— Еге ж! Хіба ти не бачила, як воно трапляється в горорах? — Втрутився Антон. — Порушив ритуал, пішов на фарш. 

— Я не дивлюся таку дурню, — Сюзанна зиркнула на хлопця, зелені очі люто блищали за густими віями.

— Шкода, а мені подобаються гостросюжетні фільми, — Ерміл випустив її руку.

Сюзанна нарешті замовкла, аж щелепою клацнула.

— Ага, усі одинадцять сезонів «Ходячих мерців» переглянув. Правду я кажу?

Леся міцно заплющила очі, вона вже не чула голосів однокласників, бо спинила плин думок. Робила так вже не раз. Десь глибоко під серцем спалахнув вогник. Шкіру рук легенько пощипувало, наче їй в долоні тицяли крихітними голочками. А ще відчуття присутності. І ніби хтось витріщається в спину, аж волосся на потилиці заворушилося. Знайоме відчуття. Леся прошепотіла ледь дихаючи:

— Як тебе звати?

Голка смикнулась. Закружляла невпевнено, а тоді все швидше й швидше, наче здичавіла стрілка компаса, що шукала справжню Північ.

— Що відбувається? — Віка нахилилася над столом, вчепилася в Лесині плечі. — А...Ш…У…

Голка зупинилася й завмерла на «У».

— Це його ім’я.

— Чиє ім'я? Господи, яка дурість, — пирхнула Сюзанна. — Ти це вигадала, очевидно ж! Що за дуркувате ім'я, Ашу.

Голка повисла на нитці ледь не падаючи на сині клітинки. Леся підхопила лікоть правиці лівою рукою для зручності.

— Ну що, хто перший?

Однокласники штовхалися ліктями, перешіптувались, кепкували.

— Давай я спробую, — зголосився Ерміл.

— Тільки звертайся до нього на ім’я.

— Ашу, як твоя ласка, скажи мені…

Ерміл не встиг договорити, бо Антон нахилився над аркушем.

— Як звуть дівчину Ерміла? — гукнув він прямісінько в коло, наче під столом був захований мікрофон.

Голка сіпнулась і стала кружляти за часовою стрілкою.

— А…р…і…т…а… — зачитала Віка. — Крутезне ім'я в панянки! Іноземне, точнісінько як у тебе, Ерміле. Певно, вона буде емігранткою.

Ерміл всміхнувся, похитав головою.

— Я не знаю нікого з таким ім'ям.

— Нічого, все життя попереду.

— Аріта? Що за тупість, — Сюзанна тупнула каблучком. Звісно ж, вона чекала почути своє ім'я. — Це все фейк, зізнавайся! Ти це зараз вигадуєш!

— Ти втратив своє питання, — спокійним голосом констатував Ерміл.

Антон загигикав гучніше.

— Це було того варте, брате! Глянув би ти на свою пику!

— Я наступна, — Віка підняла руку, наче збиралася відповідати, усмішка не сходила з її вуст. — О мудрий дух, на дивовижне ім'я Ашу, дай відповідь, чи отримаю я дванадцять балів за контрольну по алгебрі?

— Знайшла, що спитати, — пирхнула Інга, як завжди скопіювавши тон Сюзанни. — І дурню ясно, що ні! Хіба що наша математичка зляже з грипом, чи закордон чкурне.

— А дух каже: «ТАК», — Віка тицьнула на магічне коло. — Потойбічним силам видніше!

Вона проігнорувала тихеньке: «От дурко» й смішок Сюзанни.

— Дякую тобі, Лесю, чудова гра. Ну, хто наступний?

— Ашу, скажи скільки років я проживу?

Голка миттю ожила, забігала по колу.

— Це К чи Д? А ні-ні, зрозуміла сімдесят три, — Віка озвучила цифри. — Це добре? Чи погано? Наче не дуже мало. Моїй бабусі шістдесят п'ять у цьому році буде. Ой, мені шкода Ерміле…

— Так це ж просто розіграш! — обурилася Сюзанна, гупнула рукою по столу. — Ти ж сама голкою водиш. Ти сама це робиш! Немає тут ніякого духа! — вона почервоніла від обурення. — Не вірю я в ці дитячі дурощі.

— То перевіримо? — Віка відскочила від кола, звела руки до стелі й прогаркавила. — Дух, якщо ти поруч, то яви нам себе! 

Двері зі скрипом прочинилися й у клас закотилась Зінаїда Трохимівна. Погляд водянистих майже прозорих очей сфокусувався на бешкетниках. Тонкі вуста зійшлися у лінію, а тонкі брови, що формою нагадували крила чайки, злетіли напудреним чолом. 

— Так, що тут відбувається?

Вона стрімко наблизилась до компанії.

— Що ви робите? Я ж роздала всім завдання! Ви вже намалювали схему? 

Помітивши магічне коло, вчителька простягла до нього рожеві, пухкі пальці, вхопила аркуш і смикнула догори. 

– Мартиненко, що це у вас? 

Зінаїда Трохимівна повертіла коло, зсунула квадратні окуляри на носа, брови-крила вигнулися дугою. 

— Це якась гра? Ви що в дитячий садок не ходили? Ану, повернулися всі за парти! 

Вчителька розлючено смикнула червону нитку, що звивалася в руках Лесі. Вона потягла з такою силою, що голка вистрибнула з кола й вп'ялася Лесі у вказівний палець. 

Дрібні крапельки крові потрапили на літеру А. Леся ахнула й хутко прибрала руку. Подряпану шкіру наче обпекли. Та такого не може бути. Голка була цілком звичайною. Гострою, холодною, тонкою. Зінаїда Трохимівна не заспокоїлась, допоки голка й аркуш не опинилися в її пухких руках.

— Це я конфіскую, і щоб більше такого на моїх уроках не було. Зрозуміло? Досить займатися дурощами, Мартиненко!

Леся лише хитнула головою й глянула на палець. Було не так боляче, як образливо. Дуже образливо й трохи лячно. Відчуття чужого, уважного погляду посилилося. 

Леся ледь стримувалася, аби не оззирнутися на однокласників, що шепотілися за спиною. Захотілося щезнути, негайно, аби не чути здавлене їх гиготіння й осуд.

Зінаїда Трохимівна задоволено усміхнулася, сунула аркуш під пахву й заплескала в долоні, гучно аплодуючи своєму тріумфу. Однокласники неквапно розсілися по місцях. Леся сіла за парту поруч із Вікою. Палець болів і вона бездумно сунула його до рота. 

— А цікаво було, еге ж? 

Віка штовхнула її ліктем у бік. Очі подруги весело сяяли.

— Цікаво, — пробурмотіла Леся. 

Стрімко випросталася. Поза спиною пробіг мороз. Волосся на потилиці, аж дибки стало. Позаду хтось був й уважно за нею спостерігав. Але ж у них із Вікою остання парта. Хіба що якийсь однокласник закрався в кутку. Леся глянула на двері. Нікого.

— Увага! — Зінаїда Трохимівна поплескала в долоні ще гучніше. —Мартиненко, не відволікайтеся. Ще одне зауваження й підете до директора. 

Попередила вчителька ласкавим голосом. 

Леся зітхнула, ну що за день такий. Наче в неї без того мало проблем. Ще не вистачало, щоб батьків викликали за дурнувату гру. А тоді її насварять, казатимуть: «розчарувала, нездара, дурепа». 

Хоча ні, звісно не казатимуть. Ніколи не кажуть. Просто мама дивитиметься на неї таким поглядом, наче Леся вчинила страшний гріх, стисне губи в лінію й порожнім голосом прочитає чергову мораль. Від такої думки їй похололо в грудях. 

Леся намагалася слухати урок. Навіть робила записи в зошиті. Проте відчуття, що за нею спостерігають не минало, а до кінця уроку стало таким гострим, що сидіти за партою й чекати було вже боляче. Рука сама по собі, знову й знову виводила в клітинках три літери «А», «Ш», «У». 

Дзвінок розлетівся класом, вгвинчуючись у мозок. Хотілося затиснути вуха, проте треба було терпіти. Сидіти смирно, удавати слухняність. Нарешті, коли відгриміло — Зінаїда Трохимівна втретє поплескала в пухкі долоні.

— Можете бути вільними.

Леся схопила підручник, помальований зошит, старенький планшет і пенал, запхала все в наплічник та першою вилетіла за двері, не дочекавшись Віки.

Відчуття, що хтось встромив у неї уважний погляд згасло лише надвечір, коли Леся повернулася додому зі школи. 

— Діти, тихіше! Прошу вашої уваги, — Олена Степанівна стала перед інтерактивною дошкою (торішній дарунок батьківського комітету), довга тінь, аж встромилася в білий екран і зосередила на собі увагу всього класу. — У нас новенький! 

Класна керівниця привітно усміхалась всім і кожному. Тендітна, молода, красива й неймовірно чепурна, як завжди. Так зване живе втілення жіночності. Леся дуже хотіла бути схожою на Олену Степанівну. Однак скільки не гляділа в дзеркала не бачила й тіні тендітності чи краси. Прикро.

— Зустрічайте вашого нового колегу, — вона широким жестом вказала на зачинені білі двері, — Артур Мірдеян із далекого сходу. Він із родиною переїхав із Вірменії, сподіваюсь ви потоваришуєте.

— Привіт усім! — промовив чорнявий хлопчина з приємною усмішкою. 

Леся здригнулася, глянула на Віку, тоді знову подивилася на двері. Але ж вони щойно були зачинені! Ніякого Артура біля дошки не було. Як же це могло статися? 

Вона закліпала, потерла втомлені очі. П'ятий урок, їй дуже хотілося спати. 

Дівчата позаду зашепотілися, захихикали, а Леся зосереджено втупилася в зошит. Незрозуміло чого, та їй було соромно дивитися на нового однокласника. Соромно й ще трішки лячно. 

Зошит був розкритий, а посередині стало з’являтися чорне велике коло із секторами. Вісімнадцять секторів у кожному літери, та в перших десяти цифри.

Леся нажахано спостерігала за тим, як нізвідки в її зошиті з'являються чорні записи. 

—У нас декілька вільних місць. Обирай, яке тобі до вподоби.

— Я вже обрав, — сповістив новенький приємним голосом. Перешіптування однокласників супроводжували його повільну ходу. Він наблизився, на зошит і чорне коло впала густа тінь. Голоси дітей миттєво затихли. 

Важке передчуття стисло груди, дивитися на нового сусіда не хотілося. 

Леся підвела погляд від аркуша, вимушено всміхнулася й заклякла. Перед її партою стояло ніщо.... 

Безформна пітьма без обличчя, що важко коливалася, мов брижі на чорній воді.

Леся вскочила на ноги, стілець гупнувся на дерев’яну спинку. Єдиний звук хутко проковтнула непорушна мовчанка. 

Затисла рот рукою й позадкувала до вікон.

— Що трапилось, Лесю? — коралові вуста Олени Степанівни сіпнулися вверх до мочки вуха, розтяглися в довжелезній посмішці. — Чи тобі не подобається твій новий друг?

Серце гупало в грудях так гулко, що вона ледь розчула класну керівницю.

— Хіба ви не бачите... Це ж нелюд… нелюд, — затинаючись забурмотіла Леся. — Тінь. 

Вона поглянула на Олену Степанівну, замість класної керівниці навпроти дошки стояла лялька. 

Шкіра втратила колір, стала попелястою, наче аркуш зошита, червоні вуста півмісяцем розітнули обличчя, а замість очей два широких провалля, звідкіля позирала чорнота. 

— Не бачу? — вона в’їдливо загиготіла. — Це ти не бачиш, дитино!

Леся озирнулася в пошуках підтримки, та однокласники витріщалися на неї порожніми очима, бліді обличчя розтяглися в диких посмішках. 

«Тікати, треба тікати». 

Наче читаючи її думки Олена Степанівна встала навпроти дверей, схрестила руки на грудях. Страшна посмішка промовляла: «не втечеш», − порожні очі виклювала пітьма.

Леся обернулася до вікна, бо то був єдиний шлях до порятунку. Вона стрибнула на високе підвіконня, не озираючись, крутнула ручку донизу й потягла стулку. Другий поверх, не високо.

Леся глянула вниз, замість вузького дворика за вікном виникло ще вікно. Вона заклякла на мить, тоді ще раз потягла ручку донизу. І все повторилося. 

Стулки відчинялися, та за ними були ще вікна, ще, й ще… 

Що відбувається? 

Тим часом тінь наблизилася, стала в притул. Вологе, гаряче дихання ковзнуло від потилиці по шиї. Химерне передчуття наповнило груди жахом, руки та ноги скула крига. Час розтягся, неначе хтось сповільнив світ для драматичного кадру. Леся озирнулася. І в ту ж саму мить, чорне ніщо проковтнуло її з головою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.