Наслідки

Ранку четверга Кирило ніколи не боявся так, як сьогодні. Голова неймовірно розколювалась. Так, ніби в ній випиляли отвір, поселили всередину дятла й заварили намертво. Найменший звук віддавався тріпотінням й жахом переляканої пташки, яка шукала вихід зі своєї смертельної пастки.

Годинник на стіні зверхньо косився мутним розтрісканим оком й показував пів на восьму. До зустрічі з колишньою вже класною керівничкою залишалось достатньо часу.

Кирило сів на ліжку, ледь стримуючи блювотні позиви, й проклинав вчорашнього себе за те, що не послухав «бармена» й змішав усе що тільки міг. Після розмови з батьком Сені він не повернувся в спортзал. Він майже годину просидів на підлозі старого вуличного туалету, яким користувались хіба аби покурити чи прогуляти уроки, й потім пішов додому.

Він не пам'ятав половини з того, як добирався, але чітко знав, що страх й провина за те, що він вчинив наздоганяли його вже тоді. В той момент, коли він побачив Сергія Горького, в ньому зіграла образа й ревність. Він визначив те гірке почуття в грудях. Він ревнував Сеню до Катьки. Раніше він би може відмахнувся від цього, бо не мав на нього ніякого права, але після тих місяців, що в них були... Кирило відчував себе використаним. Зрадженим й викинутим на узбіччя, як непотрібну більше іграшку, бо дитина виросла.

Тоді він думав лише про те, як зробити Сені боляче. Він забув, яким був його батько. Він забув за що старший Горький відсидів у в'язниці п'ять років. Того вечора за нього думав алкоголь.

Голова боліла нестерпно й Кирило дав собі обіцянку ніколи більше не пити. Отримавши перше в житті похмільне він ще менше став розуміти батьків, які добровільно обрали пити, а потім отримали залежність. І від того вже було тяжко знайти хороші ліки. Для того було потрібне їх свідоме бажання й чималі зусилля, а Кирило не вірив, що подібне колись станеться.

Він підвівся на нетверді ноги й посунув до ванної. З покритого вапняковим нальотом крану крапала вода. Кирило сказав собі, що потрібно буде глянути щось в «Сантехніці» й дістав щітку з ящичку за дзеркалом. Краєм ока він зачепив своє відображення. Чорне скуйовджене волосся, бліда наче в мерця шкіра, бридкий сірий костюм й така ж синя краватка. Ягідкою видовища були огидно‑карі очі, за які батько вважав його не своїм сином.

В них в сім'ї нікого не було з очима кольору кінського лайна, хоча Анька звала їх терпким шоколадом. Кирило ненавидів свої очі. Він чув, що існує операція зі зміни їх кольору на блакитний, але він боявся втратити зір. Та й грошей на неї в небагатої сім'ї двох алкоголіків й школяра не було. Тому йому доводилось миритися з цим, носити окуляри з товстими лінзами й шукати підробітки аби купувати кольорові лінзи у «Все для косплею» за рогом. Коштували хороші лінзи не дешево, хватало їх не на довго та й природніх кольорів було замало. А ті, що він міг собі дозволити були крикливо‑зелені або червоні з чорним обідком.

Найкращим подарунком на минулий день народження був сертифікат на похід до офтальмолога та на пару місячних контактних лінз від Аньки. Тоді він три тижні зміг спокійно дивитись на своє блакитнооке відображення в дзеркалі, поки не впустив одну в раковину, коли знімав ввечері. Їх колір був таким же як у Сені: холодним й наче не зовсім живим. Але вони йому подобалися. Як і Сеня...

Кирило ледь чутно схлипнув. Спогади й думки вчорашнього вечора наздоганяли його. Якби він міг все виправити. Якби він міг не казати, не напиватися. «Бармен» попереджав його. Згадавши про Марка, Кирило заліз в нагрудну кишеню і дістав з нього складену вдвоє серветку. Вона трохи зім'ялась. На дій рівним почерком було виведено:

«+380(ХХ)-ХХХ-ХХ-ХХ

Набери мене, якщо потрібно буде поговорити. Ти симпатичний.

М. Г.»

Кирило з хвилину витріщався на номер. Потім повернув серветку до кишені, швидко умився, змінив бридкий костюм на чорні бриджі й футболку з надписом «I Love my Dad», яку Сеня повернув кілька днів тому через Аньку.

Коли він вийшов з виділеної Агеєвими кімнати, в носа вдарив запах пригорілої яєшні. Анька знову намагалась приготувати щось, окрім випічки, що було б таким, від одного вигляду чого можна було труїти тарганів. Він не хотів ображати її кулінарні здібності й завжди з'їдав усе до крихти. Її мати навіть сміялась аби Анька цінувала його, бо не кожен здатен любити настільки, аби в очі казати, що смачно, коли шлунок так й проситься вивернутися назовні. В подруги не виходило приготувати нічого іншого, окрім випічки. Це було досить кумедним, але неймовірно дратувало саму Аньку.

— Наша принцеса прокинулась, — жваво проспівала Анька, відволікаючись від сковорідки на якій безбожно догорала яєчня. — Ти таке пропустив вчора!

— Ань, давай потім, я поспішаю, — Кирило коротко обійняв її й вилетів в коридор, на ходу набираючи номер з серветки.

— Ти куди?

— Справи.

— Невже з Сенькою помирилися?

— Гм, — невизначено гукнув Кирило.

— Передавай йому привіт тоді й скажи, що те, що вчора він зробив було... а, забий, думаю він сам тобі все розкаже!

Анька вибігла з кухні, обійняла Кирила за плечі й коротко чмокнула в щоку.

— Обережно тільки, а то ти вчора так різко зник. Я здивувалась, коли мама сказала, що ти прийшов до нас.

— Вдома змінились замки. Здається, вони таким чином мені сказали, що пора жити дорослим життям.

Анька коротко видихнула й прикрила рот долонею. Кирило лише відмахнувся й застібнув застібку на босоніжках. Краща частина його одягу вже давно була в Агеєвих, як і половина знарядь для малювання. Документи в школі. Єдине, про що він шкодував, були його роботи — майже всі вони зберігались в його кімнаті в потаємному місці за подвійним дном шафи. Тепер, скоріш за все, шафу продадуть й купа зображень Аньки й Сені опиняться в когось незнайомого. Й добре буде, якщо покупець не виявиться кимось збоченим й не стане шукати їх.

— Та забий, це те, чого варто було очікувати. Я вступлю в університет й переїду в гуртожиток. Думаю, я зможу домовитись з деканатом про оплату після першої зарплати.

— Ти не виглядаєш засмученим, — Анька схрестила руки на грудях й вигнула брову.

«Бо в мене є інші причини для хвилювання».

— Бо нічого іншого від них я не очікував. Вони одразу сказали мені, що я з ними тільки до закінчення школи.

— Ех, — Анька похитала головою, — от же ж і щастить тобі, як потопельнику, от чесно! Добре, біжи до свого коханого, Ромео, потім поговоримо.

— Гаразд!

Кирило ще раз обійняв Аньку, нагадав їй про яєчню, яка вже мала перетворитись на вугільний попіл, й злетів вниз сходами. Годинник на телефоні показував одинадцяту.

Вони домовились зустрітися з Марком в невеликому кафетерії неподалік від школи. Кирило не хотів пропустити можливість забрати останні роботи, до яких міг отримати доступ й тому просто не міг запізнитися на зустріч до Олегівни.

— Ну і чому ти мені подзвонив? — Марко хитро всміхався, тягнучи через соломинку нудотно солодку каву з льодом.

— Ти написав, що якщо мені потрібно буде з кимось поговорити, то можна, — Кирило знизав плечима й оперся щелепою на зібрані в замок пальці.

— І про що розмова? Чи ти хотів запросити мене на побачення?

Кирило злегка здригнувся на останньому слові, але покаянно схилив голову.

— Я зробив вчора дурню.

— А я тут до чого?

— Ти говорив мені не мішати алкоголь, але я не послухав.

— Так, — Марко повільно кивнув, не відриваючи погляду від обличчя Кирила. Така увага змушувала його відчуватися ніяково. А ще ці блакитні очі... ніби небеса вирішили карати його таким збоченим методом. Ніби він тепер все життя буде змушений бачити навколо лише блакитні очі. Іринка, Колька, Сеня тепер Марко... всі вони. — І до чого тут я?

— Ти видався мені... обізнаним в тому, як залагодити провину, — зізнався Кирило.

— Що ж, — Марко відкинувся на стільці й закинув ступню однієї ноги на стегно іншої. — Ти звернувся за адресою. Обмальовуй ситуацію, а я подумаю, що можна зробити.

Кирило набрав в груди повітря й почав. Він розповів як після того, як забрав з «бару» пляшку й випив достатньо, захотів покурити, а цигарок не виявилось. Розповів, як пішов на «курилку», як зустрів там батька Сені (не називаючи імен, звісно) й як розповів йому все: і правду, і брехню. Як Горький‑старший вдарив його й пішов, як потім дібрався додому до подруги й що тепер боявся, що батько міг щось зробити Сені.

Марко уважно його слухав і з кожним словом його обличчя приймало все смурніший вигляд. Згодом, коли Кирило закінчив, він зітхнув й виніс вердикт:

— Н‑да... ти конкретно облажався, чуваче. Я навіть не знаю чим в цій ситуації допомогти. Зазвичай я знаю що робити, коли тебе застукали не в той час не з тим, ким треба або якщо ти забув про річницю, а таке... — він похитав головою. — Що робити в цій ситуації я не знаю.

— Я також.

— Спробуй зв'язатися з ним. Пояснити якось, не знаю, чуваче.

— Я в нього в заблокованих. Вже кілька тижнів. Але там він сам винен.

— Послухай мене сюди, — Марко відсунув від себе напів порожню склянку з напоєм й схилився над стільницею. — В будь‑якій сварці чи непорозумінні завжди, чуєш мене, завжди винуваті обидві сторони конфлікту. Один щось не так зробив, інший щось не так побачив чи почув, один подумав, що він може зрадити, а інший не хотів вірити в те, що йому зраджують. Байдуже яка ситуація! Немає винних лише коли тебе ґвалтують чи вбивають! Там провина лише на мучителеві. Зрозумів?

Від тону з яким Марко випльовував ці слова, Кирила ніби припечатало до стільця. Він не міг поворушитися. Зазвичай таким тоном його ображали, або говорили наскільки він маловартісний, але тепер... Марко казав правильні речі. Або вони здавалися правильними через впевненість Марка в своїй правоті.

— Але зараз, — Марко продовжив, повернувшись назад до стільця, — ти та сторона, яка промахнулась сильніше. Й тобі потрібно робити крок на зустріч. Хай би там що не було в минулому, але ти викрив його орієнтацію тій людині, якій він не хотів цього говорити, тоді, коли він не хотів відкриватися ні перед ким. І мало того: ти ще й оббрехав його. І якщо хоча б половина з того, що ти сказав про його батька правда, то хлопчині добряче перепало вчора. І це пояснює вчорашню бійку.

— Бійку? — Кирило виструнчився. Анька теж хотіла щось сказати йому перед тим, як він пішов, але він надто поспішав на зустріч аби її вислухати.

— Та якийсь татуйований дядько налетів на білявчика й відмудохав його, поки мужики не відтягнули його.

— Як він?

— Хто?

— Білявчик, про якого ти кажеш.

— А я по чім знаю? Я лише бачив, як лисого вивели з зали й пацана відправили кудись з медсестрею. Усе. Не забувай, що я — просто бармен, а не нянька для всіх.

— О‑ох, — Кирило впустив голову на стільницю й вкрився руками.

— Дай угадаю: той білявчик і є кохання всього твого життя? — Кирило придушено угукнув. — Тоді я розумію чому ти напився. Він весь вечір терся біля якоїсь дівки. Але це не виправдовує твого тупого вчинку.

— Що мені робити?

— Ну-у, — протягнув Марко, — сумніваюсь, що він захоче бодай колись з тобою говорити, але ти маєш спробувати. Знаєш де він живе?

— Пропонуєш мені шпигувати за ним?

Марко коротко розсміявся.

— Не те що б, але ти можеш спробувати підкараулити, коли він буде повертатися додому або йти кудись й пояснитися. Всіляк краще, ніж сидіти перед незнайомцем, який може виявитися збоченцем й виливати йому всю душу.

— Звучить не як хороша порада.

— Інших у тебе немає, — Марко знизав плечима й підвівся. — А зараз вибач, мені пора на роботу.

Щойно вхідні двері закрились за Марком, Кирило розрахувався з бариста за каву й пішов в школу. Знайти Олегівну було легко: вона обідала в своєму кабінеті, як і завжди. Вона була єдиною вчителькою, що ніколи не купувала їжу в їдальні й завжди носила все з дому.

— А ось і ти, — сказала вона, коли Кирило привітався, попередньо постукавши по відкритих дверях. — Твій блокнот он на краю стола. Можеш забирати.

— Дякую вам.

— Ти добре малюєш, — раптом сказала жінка, поправивши окуляри на великих сірих очах. — Я не втрималась підглянути. В тебе талант.

— Дякую, — Кирило коротко кивнув, притискаючи заповітний скетчбук до грудей.

— Вже визначився куди вступатимеш?

— Так.

— Поділишся зі строю цікавою жінкою?

— На художника, — максимально байдуже відповів Кирило.

— Добре, — кивнула Олегівна. — Це тобі підходить. Ну, що ж, думаю, тобі вже час чи не так?

— А, так. Дякую. До побачення.

— Щасти.

Кирило вискочив зі школи все ще притискаючи малюнки до грудей. Зараз це було єдиним, що зв'язувало його з минулим: зі школою, батьківським домом та Сенею. Тільки якщо перші два не залежали від нього, то з Сенею він проколовся сам. Й проколовся дуже сильно.

Кирило планував все ж скористатися «порадою» Марка, якою б дикою вона не була. Але щойно він завернув за ріг школи, як йому на переріз вийшов Сеня. Кирило привітався з ним, але хлопець пройшов повз, ніби не помітив його. Кирилові це не сподобалось і він схопив Сеню за руку.

— Гей, я до кого розмовляю?

— Відпусти, — прошипів Сеня.

— Ні. Тільки після того як поговоримо.

— Хіба є про що? Я думав, ти сказав уже все, що хотів. Учора.

Відсторонений, майже що безжиттєвий тон голосу Сені вдарив його. Вперше за одинадцять років Кирило бачив його таким. Сині очі вицвіли, під правим розквітав темно‑фіолетовий синець в формі дебелого кулака. Дивно, як Сергій не зламав синові носа. Під тяжкістю тьмяного погляду Кирило відступив. Провина охопила його з головою: в тому, як зараз виглядав Сеня була тільки його провина.

— Я не... — почав було Кирило, але Сеня його перебив.

— Дай вгадаю: ти не хотів цього, так?

— Та‑так.

— Але ти це зробив, — заперечив Сеня. — Розповів йому про... нас. Тобі навіть вистачило нахабства аби прибрехати. Для кращої картинки. Ну, як тобі картинка, — він вказав рукою собі на обличчя, — подобається? Хочеш іще покажу?

Не чекаючи відповіді, Сеня задер футболку й виставив на показ сузір'я з чорних відмітин. Великі й малі, вони густішали на ребрах й майже розчинялись в звичайному кольорі його шкіри на животі. Кирило оторопіло потягнувся до нього, але на півдорозі перехопив власні пальці й притиснув до грудей.

— Це все...

— Він майже зламав мені ребра, — виплюнув Сеня, не зводячи лихого погляду з Кирилового обличчя. — Лікар сказав, що є кілька тріщин. Мені пощастило, що його відтягнули вчасно.

— Ти не ночував вдома?

— Аби він убив мене? — голос Сені зірвався на крик. — Ти ж знав що він зі мною зробить і сказав йому! Сказав!

— Мені шкода, — Кирило інстинктивно зробив крок на зустріч до нього, але Сеня вдарив його по руці й відхитнувся. Футболка впала на місце, приховавши страшні наслідки Кирилової ревності.

— Це все — твоя провина! І тепер він може мене вбити! І все це через тебе, а ти кажеш, що тобі шкода?! Ти взагалі головою хоч думав?!

— Я...

— Мовчи! — обірвав його Сеня. З очей йому котились сльози. — Мовчи! Ти вже й так сказав достатньо! Знаєш, я шкодую що врятував тебе на тому мості. Краще б ти тоді вмер!

Сеня набрав повен рот слини й смачно харкнув Кирилові під ноги. Потім він розвернувся й покрокував геть, тримаючись за ребра.

***

Що ж, Сеня хотів цього. Він шкодував про врятоване життя, а Кирило ніколи й не хотів бути врятованим. Він знав, завжди знав, що всі біди його близьких в ньому. Сестра померла через нього, батьки стали пити також, баба Валя розчарувалась в ньому коли він не зміг більше ходити на балет. І тільки Анька постійно вірила... але чи продовжила б вона це робити після того, що він зробив з Сенею?

Дощ напускався й калюжа уже діставала кісточок на ногах. Біль ставав усе слабшим. Тільки в голові шуміло. Він все ж не зміг. Не витримав усього того, що вирішила навалити на нього доля. Як би Іринка не розповідала про красу світу, за свої вісімнадцять років він так і не побачив її.

Холод скував його. Тільки це був не той противний холод, після якого ти знаєш, що обов'язково застудишся, ні. Це був холод‑обіцянка, холод‑полегшення. Цей холод мав остаточно забрати усі його проблеми, всі негаразди, дати відпущення.

До слуху долетів ледь чутний за ревінням дощу скрип, ніби хтось відчинив двері. Кирило хотів повернути на нього голову, але сил не було. Погляд туманився, але він бачив, як над ним схилилась широка фігура.

Хтось кликав його на ім'я. Хтось знайомий, хтось, кого Кирило аж ніяк не очікував побачити на даху старого покинутого заводу автомобільних шин. Він коротко шепотів чуже ім'я, але замість слів виходив лиш скрип.

— Тихше, не треба, — сказане болючим голосом, було останнім, що він почув перед тим як востаннє закрити очі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.