Післямова

Голова гуділа так, наче нею дзвонили в церковні дзвони на Великодній тиждень. Збоку чувся неприємний високий писк, а в тілі тяжким застиг тупий біль.

Кирило спробував відкрити очі, але темрява навколо не відпускала його. Невже це і є його пекло за те, що наклав на себе руки? Бути вічність прикованим до ліжка з якимись трубками на шкірі й неприємними звуками в темряві? Що ж, він цілком заслужив на це.

Раптом темрява видала нехарактерний, надто людський звук й стиснула його долоню. Кирила пробив холодний піт. Невже? Він спробував порухати пальцями. М'язи відізвались неприємним натягом. Він не зміг стримати глухий стогін.

З боку долоні щось ворухнулось. Ліжко під ним продавилося. Кирило вже не був певен в тому, що потрапив в пекло. Мить і приміщення спалахнуло хворобливе‑білим світлом, яке може бути тільки в одному місці. Коли очі Кирила перестали сльозитися від різкої зміни освітленості, він побачив невелику шафу з ДСП, вішак для речей й юнака, що завмер напроти ліжка, все ще тримаючи руку на вимикачеві.

Сеня дивився на нього широко відкритими очима. Кирило навіть з такої відстані міг заприсягтися, що вони були червоними й опухлими, так, наче Сеня не спав кілька ночей.

— Цікаве в мене покарання, — слова гострими лезами різали пересохле горло, але він не міг виносити тяжкої тиші, що повисла в палаті щойно світло загорілося, й перебивалась лише механічним писком кардіомонітора.

— Бовдур, — виплюнув Сеня й нетвердим кроком підійшов до нього.

Кирило думав, що Сеня вдарить його, закричить, піде геть, але ні. Він здивував його. Гарячі міцні руки охопили його за плечі й притиснули до тіла. Дихання когось іншого приємно лоскотало шию.

— Я думав ти помер.

— Я це й зробив, — Кирило коротко всміхнувся. Все ж, якщо його пекло було настільки схожим на рай, він не проти вмирати щоразу.

— Ні! Ні, бовдуру, ні, — Сеня щільніше притиснувся до нього, що дихати стало важче. — Ти не... ти тут. Живий.

— Але ж...

— Ти живий.

Впевненість в голосі Сені не давала шансів аби засумніватися в його словах. Та й навряд чи в пеклі було б так приємно, коли тебе обіймають й коли сорочка мокне від чужих сліз. Кирило спробував обійняти Сеню, але руки спалахнули болем й він гулко зашипів.

— Зачекай, я покличу лікаря.

— Ні, — Кирило похитав головою.

— Треба, — з натиском сказав Сеня. — А потім поговоримо, добре?

— Добре.

Сеня м'яко всміхнувся, коротко погладив його щоку й вилетів з палати, на ходу витираючи рукавом обличчя. Кирило відвернувся до вікна. За незакритими жалюзі займався світанок або ж догорав захід сонця. Темно‑синє небо вводило в оману, як і кількість автомобілів на світлофорах.

Годинника в палаті не було, а сама вона виглядала не як всі попередні палати в яких йому доводилось бувати. Тут було надто стерильно. Окрім шафи, вішака та ліжка зі стільцем меблів в палаті було небагато: невеликий медичний столик на коліщатках, певне, на ньому медсестра привозила ліки та стійка з крапельницями.

Двері з тихим клацанням відкрились й прошелестіли лінолеумом. Перед схвильованим Сенею в палату увійшла висока жінка років сорока в синьому костюмі й з невеликою папкою в руках. Вона привітно всміхнулась Кирилові.

— Що ж, Мальцев, ви прийшли до тями навіть раніше ніж ми очікували.

— А...

— Вам зробили переливання, ви втратили майже півтора літри крові. Якби ваш партнер запізнився хоча б на кілька хвилин, боюсь, могло бути пізно.

Кирило коротко глипнув на Сеню. Він стояв трохи позаду за лікаркою й заламував пальці. Під синіми очима пролягали синці, а кров на нижній губі він бачив навіть звідси. Він врятував його? Це був не сон помираючого мозку і він дійсно вижив? І їх щойно назвали партнерами й містерами? Він точно був або в чистилищі, або не в тій лікарні, що зазвичай. Хамуваті нахили місцевого персоналу різко відрізнялись від приязної усмішки лікарки.

— Коли я зможу піти звідси?

— Кір, — Сеня сіпнувся до нього, але зупинився.

— Вам доведеться побути тут ще кілька днів, ми поспостерігаємо за вашим станом. Вам будуть прописані зустрічі з психіатром й за його висновком буде складено акт виписки. Я все це говорила вашому партнеру, але вам теж потрібно знати, про відповідальність за подібні вчинки.

— Тобто?

— Можливо, буде потрібний курс лікування в психіатричній клініці, — терпляче пояснила лікарка.

— Він відмовляється від того, аби лягати в «дурку». Про це не може йти й мови.

— Арсене, це питання буде вирішувати пацієнт спільно з психіатром. Ви не маєте ніякого юридичного права щось говорити про це, — тон жінки з привітно‑нейтрального став холодним, що ним можна було б заморозити лід для Анькиного улюбленого «мохіто». Кирило всміхнувся від згадки про подругу й сум охопив його: її не було поруч. Хоча вона й не була зобов'язана. Ніхто не був. Його тут взагалі не мало б уже бути.

— Кириле, скоро прийде медсестра, змінить крапельниці й принесе поїсти. Скажіть, вам щось потрібно?

— Води б не завадило.

— Добре.

Жінка ще раз всміхнулась йому й вийшла з палати. Сеня одразу розслабився й опустився на стілець поруч з ліжком. Він стиснув пальці Кирила, намагаючись не зачепити трубку крапельниці, що стриміла йому з кісті. Сині очі з болем вдивлялись йому в обличчя.

— Ти хоч уявляєш як налякав мене? Пощастило, що ти так вени й не задів. Ти чим думав взагалі?

— Я думав ти шкодував, що врятував мене, — відізвався Кирило, уникаючи дивитись на нього.

— Я був злий тоді й не думав, що говорю. Кіре, я... пробач мені, якщо зможеш.

Злам в голосі розбив і без того крихкий самоконтроль Кирила. Він повернув голову й зіткнувся з хворим поглядом запалених очей. Подих застигнув в грудях. Кирило слабко всміхнувся й стиснув пальці, які Сеня все ще тримав у руці.

— Ти мав на те повне право. Я вчинив як останній гівнюк, розповівши все твоєму батькові. Ти не мав мене рятувати.

— Мав.

— Ні, — Кирило похитав головою й палата злегка розмилась перед поглядом.

— Я кохаю тебе, бовдуру ти такий, звісно ж що мав! — Сенька ледь не прокричав йому ці слова просто в обличчя.

Кирило відкрив рота, аби відповісти, але двері в палату відчинились й медсестра вкотила візочок з їжею. Поруч з тарілками стояло дві великий колби з фізрозчином й кілька скляних ампул. Вона мовчки змінила пусту крапельницю Кирила й вийшла, уникаючи навіть дивитись у їх бік.

Коли двері за медсестрою зачинилися, повисла незручна тиша. Що відповісти на зізнання Сені Кирило не знав. Він боявся, що хлопець знову сказав це на емоціях й згодом відмовиться від своїх слів, як це зробив на випускному, коли цілувався з Катькою.

— Лікарка сказала, що мені зробили переливання крові.

— Тобі пощастило, що в нас однин резус.

— То ти?

— Так, трохи, — кивнув Сенька, відпускаючи його руку й закочуючи рукав олімпійки до ліктя. Там красувалась рівненька округла ранка від введення системи. — Анька теж хотіла, але в неї група інша, вона не підійшла.

— Вона була тут?

— А ти, я дивлюсь, тільки про неї й цікавишся, — Сенька якось дивно похнюпився. — Так, вона тут щодня в години відвідування. Мені дозволили залишитись з тобою, як гаранту того, що ти не спробуєш повторити коли отямишся. Знав би ти, як я злякався, коли Анька подзвонила, що ти залишив записку й зник. Вона була на іспиті, тож...

Кирило кивнув й дістав з візочка склянку з водою. Рука тремтіла й кілька крапель пролилось на ковдру. Сенька зітхнув й перехопив склянку та підніс її Кирилові до губ. Приємна прохолода фільтрованої води огорнула палаюче горло.

— Дякую.

— Не роби так більше.

— Що тобі з того? — Кирило знизав плечами й відвернувся.

Обличчя Сені скривилось як від ляпасу. Він зціпив зуби й став перераховувати, загинаючи пальці.

— Те, що я зізнався батькам. Розповів їм про нас. Знайшов тебе на бісовому закинутому заводі й віддав майже півлітра крові, хоча більше пінти не рекомендовано. Мене змусили писати купу відмовних папірців, що в випадку негативних наслідків я не маю ніяких претензій до лікарні! Та я думав, що ніколи більше тебе не побачу, придурку!

— Я думав ти мене ненавидиш, — Кирило слабко всміхнувся. Йому однозначно подобався такий Сенька. Сенька, що хвилювався про нього, Сенька, який хоч і важко, але приймав свою орієнтацію, Сенька, який зробив перші кроки для свого прийняття й прийняття того, що було між ними.

— Краще б це... Можу я?

— Так.

— А твої мати з сестрою? Ну, батько то ясно, як віднісся до цього, а вони?

Сенька відвернувся й глухо засопів. Він помовчав трохи, розглядаючи власні пальці. Потім підвів твердий, не терплячий заперечень, погляд на Кирила й сказав:

— Я не дозволю тобі так просто піти. І не дозволю нікому тебе у мене забрати. Але якщо ти думаєш, що я так просто від них відступлюсь, ти помиляєшся. Ти подарував мені шанс відчувати так, як я завжди хотів. Я ж дам тобі шанс щоб жити так, як ти того заслужив.

Кирило слабко кивнув й обкусані губи накрили його власні. Сльози змішались зі смаком крові. Досі він й не помічав, що плечі Сені тремтять від плачу. Здається він все ж вижив.

І в цьому, як і в його смерті, була не його провина...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.