Іринка

Ірина Мальцева, відмінниця й в перспективі золота медалістка вела за руку свого п'ятирічного брата. Її очі були червоні від сліз. Минулої ночі Кирило чув як Іринка сварилась з батьками й їх друзями. Вона намагалась щось їм донести, зриваючись на крик. Потім слів стало майже не розібрати. А далі й взагалі був сам крик та плач.

— Не хвилюйся, котику, — казала вона до малого, який стискав в вільній руці вафельний стаканчик морозива. Воно приємно холодило пальці й залишало вершковий присмак на кінчику язика. — Ми йдемо до хороших людей. Нас більше ніхто не скривдить.

— Ми йдемо в гості? — Кирилко вдивлявся в її сумні сірі очі й міцніше стискав тонкі пальці маленькими долоньками.

— Краще, — Ірина присіла перед ним, наслинила палець й витерла морозиво з пухлої щічки. — Ми йдемо додому.

— Ми ж тільки вийшли, — Кирилко зупинився на мить й з подивом поглянув на старшу сестру, не розуміючи нащо було виходити з квартири, ще й так поспіхом, аби знову іти туди.

— То не наш дім, котику, — заперечила дівчина, якось надто гірко всміхаючись. Малий Кирилко багато чого ще не розумів, але відчував, що сестрі зараз не легко. — Нас чекають в іншому місці.

— А там буде морозиво?

— Звісно, буде, — розсміялась Ірина й підвелась, простягаючи йому вільну руку. — Ходімо.

Вони минули парк й перейшли дорогу. Люди йшли пероном їм на зустріч й несхвально косились у бік двох дітей, одягнутих в запраний, розтягнутий одяг. Але Іра лише міцніше тримала руку брата й упевнено йшла вперед. Для неї їх ніби не існувало. Не існувало нічого, крім неї самої й маленьких пальчиків, що стискались кожного разу, варто було їй на хвилину провалилися в гіркі роздуми.

— Нас уже чекає Свєта, — пояснила вона, коли Кирилко запитав куди вони так поспішають. — Пам'ятаєш Свєту? Ми поживемо трохи в неї, а потім я вирішу що нам робити далі.

Кирилко підвів до її злегка видовженого, такого схожого на вафельний ріжок для його маленької уяви, обличчя цікаві очі й з непритаманною для п'ятирічної дитини серйозністю запитав.

— А чому ми не підемо додому?

Іринка всміхнулась й потріпала його по розпатланому хвилястому безладу куцого чорнявого волосся. І з жалем сказала.

— Немає у нас більше дому, котику.

— Тато знову тебе бив?

В голосі Кирилка було стільки дитячої безпосередньості, що на мить в Іри перехопило подих. З грудей з шумом вирвалось повітря. Перед очима стали картини минулої ночі. Кирилко кілька разів смикнув її за пальця й покликав на ім'я.

— Якщо він ще до тебе підійде, я захищу тебе, — пообіцяв він, міцніше стискаючи морозиво, що біла напіврозтанула субстанція вивалилась через промокле вафельне донце.

Кирилко вкинув стаканчик до рота й посміхнувся на всю половину молочних зубів. Іра дістала з сумки пачку серветок й протерла кожен палець маленької долоньки.

— Ти вже мене захищаєш, — сказала вона, тріпаючи Кирилка за щічку.

— Правда? — здивувався хлопчик. — Як?

— Тим, що ти є. Ти — мій любий молодший братик. Ти — той, заради кого я живу й поруч з яким буду завжди.

— А ти — моя сестричка й ми завжди будемо разом.

— Так, будемо. А тепер почекай мене тут, я в туалет збігаю. Нікуди не йди.

Іринка помахала брату й зникла за пластиковими дверима з великим мутним склом, на якому липкою стрічкою було приліплено білий клапоть паперу з корявим почерком. Кирилко ще не умів добре читати прописи, але цифру п'ять впізнав. Можливо, то була вартість входу. Сестричка розповідала йому, що в місті потрібно платити, аби сходити до туалету. Нащо так робити Кирилко не розумів. Він ніколи не мав грошей і тому не платив за себе. За нього це завжди робила сестричка. Тато з мамою ніколи не брали його у місто.

Він чесно намагався чекати Іринку. Навіть не ганявся за голубами, як зазвичай на вокзалі. Місцеві бабусеньки підгодовували їх зерном та хлібом. Траплялося, що вони дозволяли це зробити й маленькому Кирилкові. Він сміявся й розсипав навколо себе купки зерен, та найбільше тримав на розкритій долоньці. Тоді один з голубів, біленький з сірою плямкою на потилиці, наче хтось крапнув фарбою, сідав йому на руку й приймався видзьобувати й голосно туркотіти.

Сьогодні для бабусеньок було ще рано й тому він розглядав перон, уявляючи що то все його володіння. Вони часто гралися з Іринкою в королівства. В нього навіть був невеличкий замок, який сестричка потай подарувала йому на Миколайчика. Він досі пам'ятає як зрадів, побачивши під подушкою велику коробку з конструктором.

Об ногу щось потерлось. Кирилко, зосереджений на спогляданні голубів, смикнувся від неочікуваності й перевів погляд донизу. Поруч з ним стояв великий чорний кіт й обурено вдивлявся йому в обличчя. Кирилко всміхнувся й простягнув до котика долоньки, але той лише вимогливо нявкнув й гайнув на інший бік перону. Кирилко хвилину повагався, озираючись на пластикові двері, за якими зникла Іринка, й кинувся слідом.

Коли Іра вийшла з туалету, вона побачила лише пусту лавку й заповнений людьми перон — вони готувалися до прибуття поїзда. Вона озирнулась довкола, але ніде не було видно ні чорного розпатланого волосся, ні жовтої футболки з Губкою Бобом, улюбленим персонажем брата. Нічого. Іра злякалась, що щось сталося, а її не було поруч. Тривога дзвонами забилась в голові й вона кинулась до людей: може хто бачив куди пішов брат?

— Вибачте, — звернулась вона до підстаркуватого чоловіка в побитому міллю костюмі, — ви не бачили тут хлопчика в жовтій футболці? Це мій брат.

— Ні, юна леді, не бачив, — гидливо відмахнувся чоловік, окидаючи її зверхнім поглядом. — Краще слідкувати треба було.

— Дякую. Пробачте, — відізвалась вона й кинулась далі, роззираючись довкола.

Поруч з вокзальним буфетом стояла група підлітків, але вони нікого не бачили. Невисока жінка в шкіряних штанях й білій вузькій сорочці поруч з табличкою «зупинка першого вагону» — також.

— В мене немає налічки, побирайся де-інде, — відмахнулась висока білявка в сірому кардигані, щойно Іра відкрила рота.

Очі щипало. Вона загубила брата. Єдину живу душу, яку любила понад усе й яку обіцяла собі захищати до останнього. Вона зупинилась посеред перону, коли до неї підійшла невисока зморщена бабуся, одна з тих, що завжди годували тут голубів, хоч як би їх не ганяла охорона.

— Він он там, — указала вона на інший бік перону, через рейки. Там, на останній колії, синів навпочіпки її брат. — Я бачила, як він за кошеням туди гайнув.

В Іринки камінь з душі впав. Вона рвано подякувала бабусі й кинулась вперед. Над головою пролунало сповіщення про прибуття потяга.

— Кирилку! — крикнула вона, але її крик потонув у гучному сигналі локомотиву. Останнє, що вона бачила, були перелякані темні очі її молодшого брата.

***

Вони з бабою Валею сиділи в яскраво освітленій палаті. Поруч пищали страшні білі коробки, приєднані до Іринки прозорими й білими трубками. Й все навколо було таким же білим. Навіть Іринкина сорочка. Іринка ніколи не любила цей колір. Кирилко ж його тепер просто зненавидів.

— То все ти винен, — причитала баба. — І послав же Бог нам таку кару на голови наші та за гріхи наші. Говорила ж я Світлані, що не треба їм друга дитина, а вона все заладила: виплати, допомога, Іринці не сумно буде! І от. Тепер що?

— А Іринка скоро прокинеться? — слухати бабині образи хлопчик звик — вона завжди була невдоволена усіма, окрім Іринки. Й те, мабуть лише тому, що сестричка дуже рідко приходила до неї в гості.

— Мовчи вже! — баба штурнула його в плече з такою силою, що він ледь не впав на старий червоний лінолеум. Далі вона зло глипнула в його сторону й затягнула молитву, зціпивши руки перед собою й не відриваючи погляду від блідої фігури з перемотаною головою й загіпсованими ногами, підвішеними на химерних рогах, схожих на гойдалку.

Двері в палату відчинились й всередину увійшов дядько в такому ж як усе навколо білому халаті. На його бейджеві гордо виднілися сині друковані літери: «Лікар‑травматолог О. В. Малецький». Він підійшов до пискливого пристрою й зробив запис у своєму блокноті, який тримав в правій руці. Потім повторив те саме з іншими пристроями й лише тоді повернувся до Кирилка й баби Валі.

— Пані Валентино, — почав він без емоційним голосом, — ваша онука в комі вже понад три тижні й покращень немає ніяких. Динаміка в кращому випадку негативна. Ми не можемо більше підтримувати її життя безкоштовно, але ви можете ознайомитися з вартістю послуги в прайсі, — додав він, коли баба зиркнула на нього лихим карим оком.

— Від вас не вимагається нічого окрім підтримки моєю онучки для помочі Божої, а ви й того зробити не здатні.

— Пані Валентино, — лікар розгублено відступив й кинув миттєвий погляд на Кирилка. Той сидів, втупившись в зчеплені долоньки й думав. Останнім часом він багато думав. І думки ті були зовсім не з хороших чи тих, що звично б назвали притаманними дітям. — Зрозумійте, що не все під силу ні Богу, ні медикам. Іноді ми не можемо боротися зі смертю.

О. В. ще повмовляв її трохи та врешті‑решт зміг вивести роздивитися прайс на рецепції. Кирилко вперше з того ранку залишився з сестрою наодинці.

Коли поїзд зупинився, її дістав машиніст. Він був білий як молоко й перемащений в яскраво‑червоній крові. Кирилко забув про котика, за яким побіг на той бік й про те, що вони йшли в гості до Іринкиної подруги. Він ще багато чого не розумів, але відчував, що сталося щось лихе.

На пероні почалась тиснява. Хтось кричав аби викликали «швидку», хтось говорив про поліцію та органи опіки. Кілька разів до нього підходили дорослі й питали номер матері або батька. Кирилко на те просто мовчав.

Лікарі прибули швидко, або то йому так тільки здалося. Він сидів поруч з Іринкою майже так само як і зараз, і тримав її скривавлені пальці. Здається, його хтось штурхав й намагався відтягнути від сестри, але він лише плакав й міцніше стискав слизькі пальці.

В лікарні Іринку відразу забрали до реанімації, а в нього випитували хто він, звідки, де їхні батьки й чому вона кинулась під потяг. «Кинулась під потяг», — ці слова били значно сильніше, ніж хотілось би. Він часто бачив в новинах сюжети, що хтось кидається під потяг. Вони майже ніколи не виживали. І він боявся, що так буде і з Іринкою.

Вона шукала його, вона просила його нікуди не йти, а він пішов. І тепер його люба старша сестричка лежить в білій кімнаті на білих простирадлах, вся обмотана страшними білими трубками, що зникали в черевах великих білих пристроїв, що видавали неприємні пискливі звуки.

Він зліз зі стільця, люб'язно принесеному для нього санітаркою й підійшов до ліжка. Воно було високе, майже таке ж як і він сам, але Кирилко зміг дотягнутися до тонкої блідої долоні. Її холод вразив його. Іринка, яка завжди зігрівала його й заспокоювала ночами, коли приходили страшні сни, зараз була холоднішою за морозиво, яке він їв того ранку. Це відкриття шокувало його ледь не більше, ніж те, що за всі ці три тижні батьки жодного разу не прийшли в лікарню, тільки передали деякі речі Кирилка бабі й кинули на нього повний ненависті й позбавлений ясності погляд.

Вони звинувачували його у тому що сталося. Й він розумів це. Не хотів, але розумів. Він став причиною цього холоду блідих пальців й пискотливих пристроїв.

Того разу він бачив сестричку востаннє. Батьки не прийшли навіть попрощатися з нею. Її похоронили за парканом кладовища. Навколо всі тільки й шепотілися по те, що старша Мальцева дочка звела рахунки з життям.

Наступний рік Кирилко жив із бабусею в передмісті, аж поки йому не прийшов час йти до школи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.