Розуміння

— Ґей, педику, — Сенька сплюнув на щойно вимиту підлогу, відліпившись від підвіконня. Слідом за ним оживилась й компанія його прихвостнів.

За останні кілька років їх і без того ніколи не бувший дружнім клас взагалі розколовся. І якщо в перших класах хтось ще міг вступитися за Кирила перед Арсеном, то зараз більшість або прийняли його сторону, або робили вигляд, що нічого не помічають.

Як завжди він був одягнений в сірі спортивні штани й вітровку, куди тільки й подівся той хлопак з першого класу, який щодня носив костюм та краватку. За літо Горький витягнувся й втратив більше половини волосся — чи то збрив, чи то самі повипадали. Кирило не знав. Питати лячно, а роздивлятись коли тебе копають ногами, не дуже зручно.

Кирило відвернувся й спробував проскочити на подвір'я, де його чекала Анька. Вони не бачилися з червня, як він поїхав у табір. Вони кілька разів здзвонилися через телефон вихователів і на тому все. Аня обіцяла йому розповісти про Францію, куди вони збиралися з батьками на відпочинок.

— Я шо, до стіни розмовляю? Ти, курво, чуєш мене? — Сенька підступив ближче й схопив Кирила за плече, розвертаючи до себе. На нього зло дивились два кришталево‑синіх колодязі й Кирило вперше в житті пошкодував, що в очах не можна втопитись.

— Я думав ти не до мене, — пробубнів він, намагаючись відійти, але грубі пальці боляче уп'ялись в плече.

— Хіба педикам дозволялося думати?

— Я не педик, — заперечив Кирило, шукаючи шляхи відступу. По обидва боки від нього стояли Сашка й Пашка — близнюки, які вирізнялися особливою люттю в цькуванні й тим, що ще в шостому класі потрапили на облік до дитячої кімнати поліції.

— Та хіба? — реготнув Пашка, розминаючи пальці.

— А кого ми тоді в таборі з Колькою бачили? — підхопив його сміх Сашка.

Кирило ледве стримався, аби не затремтіти всім тілом. Він чудово знав, що близнюки не могли його бачити ні з ким, бо їх просто не могло бути в тому ж таборі, що був він. Але знайоме ім'я змусило його занервувати.

— Нам тут одна пташина наспівала, що ти смокчав йому, — повільно, розтягуючи слова, сказав Сенька. — А ти знаєш, що ми робимо з педиками?

Що вони роблять з педиками Кирило не знав, але сумнівався, що щось хороше, враховуючи те, що вони восьмий рік знущалися з нього лише через те, що він відрізнявся, не був таким же безликим коротко підстриженим хлопчаком з перманентним інтересом до футболу й прогулювання уроків.

— Нормальні пацани на балет не ходять.

— І не малюють всіляку мазню посеред уроку.

— Ну що, сам вибачишся чи допомогти?

За що він має вибачатися Кирило не розумів й тому просто глянув на Сеньку з‑під лоба. Волосся впали йому на очі й йому довелось здмухнути чубчик. Сенька хижо вишкірився й збив влучним ударом у вилицю старі окуляри в квадратній оправі. Удар був таким сильним, що Кирило не втримався на ногах і розпластався на підлозі. Від зустрічі з кахлем в голові задзвеніло, а в роті почувся присмак заліза — певне, він прокусив щоку.

Сенька присів над ним й зверхньо окинув повним огиди поглядом.

— Такі як ти — помилка природи, — плюнув він й копнув його в стегно, потім перевернув його на спину й всівся зверху.

Перший удар прийшовся в щелепу. Сенька колотив його з такою злістю, наче в ньому, в Кирилові, ховалась причина усіх його нещасть. Він щось кричав йому в лице, але Кирило не міг розібрати й слова. У вухах шуміло від адреналіну. Здається, Сенька проклинав його й звинувачував у чомусь. Його смугляве обличчя перекосило від люті.

На горло опустились гарячі пальці й видих застиг у ньому. Удари продовжували сипатися й він, скоріш за все, втратив би свідомість, якби Сашка з Пашкою, що доти лиш підбадьорювали й заохочували свого друга, не відтягнули його від Кирила.

Сеня кидав на нього злі погляди, аж поки перед ним не пронеслась невисока фігура з викрашеним фіолетовою фарбою волоссям. Анька впала перед ним на коліна й допомогла сісти. Потім обережно помацала ґулю на потилиці й сердито повернулась до Сені.

— Якщо у вас, йолопів, хватає клепки домахуватися до інших, то має хватати й на те, щоб знати, що з вами буде, якщо він зніме побої!

Анька кидала блискавки. На якусь мить Кирилові здалося, що Сенька якось збліднув під її натиском. Її розпатлане волосся здіймалось з кожним рухом, що лише додавало грізності.

— Він же... педик, — гидливо заперечив Пашка, ніби боявся, що саме слово забруднить його гірше осінньої багнюки.

— Він — людина! — викрикнула Анька, підступаючи до нього. — А от в тому, що ти відносишся до цього ж виду, я вже починаю сумніватися.

Пашка був ледь не на дві голови вищим за неї, але в злості точно програвав. Коли Анька злилась, в хід йшли будь‑які предмети. Навіть якщо їй було нічим тебе вдарити, в хід могли піти туфлі. Їх вона вміла кидати прицільно.

— Якщо тобі, лайна шматок, не вистачає клепки зрозуміти, що всі люди рівні й мають право на своє життя, то що ж, вітаю, еволюція зіграла з тобою дурний жарт!

— Що тут за шум? — на крики зі спортзалу вийшов фізрук. Туговухий Юрій Анатолійович був одягнутий в костюм, який на його згорбленій поставі здавався недоречним. — Горький, знову до людей чіпляєшся?

Вчитель перевів погляд з розчервонілого Сеньки, якого все ще тримали під руки Сашка з Пашкою, на стискаючу й розтискаючу кулаки Аньку.

— Агеєва, — сказав він настільки голосно, що в Кирила задзвеніло у вухах, — скажи мені, що тут відбувається?

— Юрію Анатолійовичу, ці троє... — почала Анька, але Кирило її перебив.

Він не хотів створювати зайвих неприємностей. Він вже звик. Тим паче, якщо вона зараз пожаліється, все дійде до директора й тоді йому не позаздриш. Директор не дуже любив його. Можливо, справа була в тому, що батьки ніколи не здавали грошей на штори й шкільні екскурсії, а може через те, що через нього школа не рідко звучала в неприємному контексті в поліції. Хоча, сказати на своє виправдання Кирило міг те, що безпосередньо всі неприємності починав не він. Він був лише жертвою обставин, яка майже кожного разу потрапляла в лікарню.

— Ми трішки посварилися, але вже все владнали, вчителю, — Кирило усміхнувся й з розбитої губи потекла цівка крові.

— Ага, я бачу як ви владнали, — він скептично окинув поглядом його обличчя й перевів погляд на Сеньку. — Так, на перший раз я зроблю вигляд, що нічого не бачив. Не треба воно мені. Але наступного разу я вас сам до дільничного відведу. Остогидили мені ваші гиркання.

— Так, вчителю, — кивнув Кирило, намагаючись підвестися. Анька схопила його під лікоть й притримала. Також вона простягнула йому окуляри. Одна лінза тріснула.

— От і добре, — Юрій Анатолійович махнув рукою й зник за дверима спортзалу.

— Ти зовсім з дубу впав? — прошипіла Анька, щойно за вчителем закрилися двері. — Він тебе ледве не вбив!

— Він не зміг би, — відповів Кирило, не відриваючи погляду від здивованого Сеньки.

Той невідривно стежив за його рухами, так, ніби бачив його вперше. Пашка щось сказав йому, але Сенька лише роздратовано смикнув ліктем й звільнився з їх пут. Кирило не знав, що відчував, не знав, чи відчув те ж Сенька, але в той момент, коли стегна Сеньки охопили його власні, Кирило зрозумів, що пропав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.