Домовленість

Батюшка читав молитву, але Кирило його не слухав. Його думки снували далеко за межами церкви. Він був настільки поглинений своїми справами, що ледь не пропустив момент, коли потрібно перехреститися й вклонитись. Баба Валя смикнула його за рукав й кинула докірливий погляд.

Це була друга всеношна поспіль. В понеділок мало бути якесь свято, про яке Кирило знову не пам'ятав і тому він уже другу ніч був змушений стояти на колінах перед вівтарем й хреститися, вдавати що молиться й молитися, аби його думки не були почуті.

— Ти сьогодні був якийсь засмучений, онучку, — сказала баба, коли вони повернулись додому й Кирило став збиратися в школу.

Він позіхнув й повернувся до Валентини. Вона збирала йому з собою сніданок. Після всеношних він рідко снідав вдома. Це був його рятівний ритуал, аби не зійти з глузду, коли баба запиралася в своєму молільному кабінеті й продовжувала молитися, просячи у Всевишнього про спасіння душі Кирила, про помилування за той гріх, який він зчинив, коли через нього померла його сестра. Ніби це могло її повернути. Ніби взагалі це могло щось змінити.

Щойно він вийходив з будинку, як на найближчій зупинці його зустрічала знайома зграя безпритульних собак. Він як завжди віддав їм варені яйця з м'яким жовтком й за три укуси проковтнув сухий бутерброд з ковбасою й сиром. Баба хоч і була набожною, але посту перестала дотримуватися після останнього прийому в лікаря. Здається, це було років з шість тому.

— Не виспався. Сьогодні має бути важливий тест.

— Хай Бог помагає.

— Ага, — кивнув він, закидаючи сумку на плече. Схопив клунок зі сніданком, почекав поки баба Валя перехрестить його й поцілує в обидві щоки й вийшов під противний крижаний дощ.

— Я думала, ти вже не прийдеш, — прошепотіла Анька, коли Кирило ввалився в клас посеред уроку мокрий та злий.

— Всеношна, — коротко відповів Кирило, борючись з позіханням.

— Так понеділок же.

— Якесь церковне свято. Я знову забув яке.

— Не сварила хоч?

— Ні, навіть в щоки розцілувала.

— Не схоже на неї.

— Може батюшка звернув увагу на те, яку вона хустину купила.

— Молоді люди, ми вам не заважаємо? — гучний голос Маргарити Олегівни неприємно вдарив в хвору від безсонної ночі голову.

— Ні, дякуємо, — відмахнувся Кирило, перш ніж зміг себе осмикнути.

— Мальцев! — задихнулась вчителька. — Як ти смієш? Що це з тобою останнім часом: на заняття спізнюєшся, грубиш? Невже з хріновою компанією зв'язався?

Її голос з кожним словом ставав все вищим й сильніше тиснув на виски. Кирило ледве стримався аби не відповісти, але здається, вона того хотіла.

— Чому мовчиш, коли вчитель тебе запитує?

— Вчителька, — тихо виправив її Кирило. — Мені нічого сказати. Всі завжди додумають все за мене, так нащо щось говорити?

— Та ти... Та як ти... — темні очі вчительки бігали за товстими лінзами, що робило її схожою зі старою золотою рибкою, яка колись плавала в акваріумі в класі, коли вони ходили до початкової школи. — Марш до директора! І після уроків залишаєшся чергувати в лаборантській!

— Ага.

Кирило підвівся, схопив мокру від дощу сумку й посунув до виходу з кабінету, крапаючи на підлогу. Тільки коли третя крапля з гучним гепом впала на лінолеум, він зрозумів, що в класі була непритаманна тиша. Він ледве стримався аби не озирнутися й не знайти очима Сеньку й Катьку. Цікаво, які в них обличчя? Мабуть, вони не очікували, що постійно тихий хлопчик для биття почне показувати зуби. Але замість того, щоб піддатися спокусі, він поправив лямку сумки й штовхнув двері.

Директор вже чекав його, коли він постукав у двері. Мабуть, Олегівна не полінилася й подзвонила йому, аби особисто пожалітися на знахабнілого учня.

— Мальцев, — замість привітання сказав директор, киваючи на стілець з іншого боку довгого столу. — Маргарита Олегівна мені вже все розповіла.

— Добре, — Кирило байдуже знизав плечами, опускаючи мокру сумку на зелений килим. Певне, він залишить по собі пляму. Про стан підручників і конспектів в той момент він взагалі не думав.

— Щось ти не виглядаєш як той, хто розкаюється, — крякнув Сергій Іванович, підпираючи потрійне підборіддя зібраними в дашок пальцями.

— А маю?

— Ох, — директор видихнув й старомодний коричневий костюм натягнувся на грудях. — Маргарита Олегівна працює в нашій школі вже тридцять років. Вона поважний вчитель, не можна отак при всіх її висміювати.

Кирило здивовано перевів очі з гладкої поверхні столу на директора. Його лисина виблискувала в світлі лампи. Що такого йому розповіла Олегівна?

— Вибачте, але я не розумію про що ви.

— Все ти розумієш, молодий чоловіче, — директор перебив його жестом. — Не потрібно придурюватися. Думаєш, ти перший учень, якого до мене присилають? Всі ви кажете, що нічого не розумієте.

— Але я дійсно...

— Досить! — строго сказав Сергій Іванович. — Маргарита Олегівна просила тебе покарати. І я дуже схильний до того, аби зробити це. Тим паче, що ти вже не один раз фігурував на зборах педагогічного комітету. Я розумію, що ти підліток і тобі досі тяжко через сестру, — на цих словах Кирило здригнувся, — ми всі досі з болем згадуємо ту жахливу трагедію.

Тихий шепіт в голові Кирила говорив, що аби вона не була претенденткою на золоту медаль і не їздила на всі змагання від школи, то про її смерть за дванадцять років вже всі давно б забули. Він ледь стримався аби не хмикнути від свого ж спостереження. Яка корислива цинічність. І найсмішнішим було те, що він дійсно не зробив нічого з того, за що його зараз збиралися покарати.

Кирило ніколи не порушував поведінки в класі. Хіба що кілька разів вибіг з класу, коли його підняли на сміх, як виступав біля дошки. Або прогуляв минулого семестру ледь не місяць через побиття, аби ніхто не бачив його синців.

— Дитинство скінчилося. Більше жаліти тебе ніхто не буде. Пора брати відповідальність за свої вчинки. Тебе буде покарано строком на два тижні. Маргарита Олегівна просила тебе призначити на лаборантську, але я не дуже довіряю в матеріальному плані учням, думаю, ти мене розумієш. Тому після занять ти маєш залишатися чергувати в класі.

Останній раз, точніше, єдиний раз, коли його карали до того, був у сьомому класі. Він вліз в бійку з дев'ятикласниками, вступившись за Аньку. Тоді йому сказали майже те саме.

«Дитинство скінчилося. Ніхто не буде тебе жаліти»... так, наче до того хтось це робив.

— Вони якісь довбонуті, забий на це, — порадила Анька, коли на обідній перерві Кирило розповів їй про покарання. — В Олегівни життєве кредо: ні тижня без покараного учня. Директор уже просто задрався з цим і просто карає всіх без розбору, бо нову хімічку посеред року хрін знайдеш.

— Ніби мені від того легше.

Кирило длубав ложкою в прісній кукурудзяній каші. Складалося враження, що погода змовилась зі школою й вирішили добити його.

— Але подивись на це з іншого боку: ти зможеш менше часу бути вдома.

— З таким же успіхом я міг би просто жити в тебе, — усміхнувся він, відкладаючи ложку й присуваючи до себе склянку з компотом.

— Мої батьки завжди раді, коли ти приходиш.

— Ні, — похитав головою, — я не хочу доставляти неприємностей.

— Ти не будеш, — заперечила Анька, хапаючи його за долоню. Кирила пересмикнуло. — Вибач, — вона знічено відсторонилася.

— Не вибачайся, — відмахнувся Кирило, хапаючи сумку й перебираючи вологі підручники. Потрібно буде зайти в барахолку, купити на заміну, аби бібліотекарка не гиркала. — Все добре. Правда, все добре. Я почергую два тижні в класі й забудемо про це як про страшний сон.

— Говориш так, наче уже все вирішив.

— Я просто змирився.

— Ург, ти невиправний, — простогнала Анька, опускаючи голову на руки.

— Тому ти зі мною й спілкуєшся.

— І то правда.

Заняття закінчились ще о третій, та сонце вже сіло, коли Кирило вийшов за ворота. Прибирати клас довелося не як при чергуванні: помив підлогу, обтер сухою ганчіркою дошку та й ходу, а повноцінно. Прибиральниця тьотя Люба ще й прийшла перевірити, чи віддер він жуйки на передньому ряді парт.

— Добре, на сьогодні досить, а завтра продовжиш. Роботи го‑ой, на всі дві неділі вистачить, — завірила вона його так, наче казала не про старі приліплені до парт жуйки, а про відкриття нового парку атракціонів десь за містом.

Кирило лише мовчки кивнув, склав реманент в комірчину й поспішив втекти, поки сердобольна тьотя Люба не вирішила, що квіти в горщечках все ж краще полити сьогодні.

До його будинку залишалось ще кілька кварталів, як перед ним, знервований і злий, виник Сенька Горький. Він вийшов з тіні, наче спеціально слідкував за ним. Кирило напружився, поправив лямку сумки на плечі й приготувався бігти.

Але Сенька не рухався. Він стояв перед ним, стискав руки в кулаки й ніби от‑от мав замахнутися й вдарити Кирила, але щось його зупиняло. Зрештою Кирило не витримав і запитав.

— Чого тобі?

Відповіддю стало мовчання, наповнене злого шипіння. Кирило підійшов на крок й спробував штурхнути Сеню в плече, але той відсахнувся з жахом витріщившись йому в обличчя. Кирило завмер від побаченого — губи його кривдника тремтіли так, наче він ось‑ось розридається.

Кирило зціпив зуби й порахував до п'ятнадцяти. Шок потроху відпустив й він повторив спробу поговорити з Сенею.

— Щось сталося? Я можу тобі чимось допомогти?

— Ми можемо поговорити де-інде? — голос Сені тремтів, слова зносило вітром й Кирилу довелося кілька разів перепитати його.

— Так, — відповів він. — Тут неподалік є кафе.

— Без сторонніх, — безапеляційним тоном відрізав Сенька.

— Добре. Йди за мною.

Кирило розвернувся й пішов в іншу сторону від будинку. На ходу він дістав з внутрішнього карману пальта телефон й набрав повідомлення Аньці: «Твої вдома?»

За кілька секунд прийшла відповідь: «Так. Що треба?» — значить, квартира Агеєвих відпадає. Хоча він і не ризикнув би привести Горького прямо до них додому, але в їхньому будинку був незапертий вихід на дах, а там вже можна було поговорити.

«Я відведу Сеньку на наше місце? Він хоче поговорити без зайвих очей».

«Він же тебе вб'є!»

Ніби він сам не думав про подібний сценарій! Але Сенька ніколи не справляв враження хитруна. Він був скоріше локомотивом, який пер до цілі не помічаючи ні перешкод, ні суперників.

«Тому й пишу тобі, що якщо щось станеться — забезпеч йому алібі».

«Ти знаєш, наскільки ти дурний?» — Кирило був певен, що Анька зараз закотила очі й ляснула себе долонею по лобі.

«З іншим ти б не подружилася,» — відповів Кирило, а потім слідом надіслав: «Він не виглядав як той, хто замислив убивство», — й заховав телефон.

Кирило очікував, що Сенька буде відпускати їдкі коментарі або взагалі штурне його в сніг й відлупцює на півдорозі, але вій йшов слідом тихо. Й це лякало ще більше. Тому, коли вони дійшли до покинутої будівлі заводу автомобільних шин, Кирило ледве стримувався аби не втекти. Він чекав якогось підступу й сподівався, що не помилився й Сенька все ж не штурне його вниз, тому не став підійматися на дах, а лише завів в старі вбиральні.

Всю сантехніку звідси винесли ще за довго до того як Кирило з Анькою знайшли й облюбували завод. Точніше, Анька знайшла, а Кирило просто згадав, що бував тут з сестрою ще до її смерті. Можливо, навіть самі власники винесли меблі. Або безхатьки й наркомани, що регулярно ночували на низьких бетонних перекладинах між «кабінками».

— Про що ти хотів поговорити? — запитав Кирило, схрестивши руки на грудях й спираючись на розмальовану лайливими висловами стіну. Автор їх був не багатий на фантазію, але, певне, вважав себе дуже дотепним. Тому поруч зі стандартними «лохом» та «курвою» красувався лайливий віршик «про дівчину Олю з сусідньої школи».

— Моя молодша сестра потрапила в лікарню, — прошепотів Сеня. Його голос тремтів як осінній листок, що якимось чином зміг протриматись до пізньої зими.

— А я тут до чого? — Кирило сподівався, що миттєву заминку Сеня прийме як здивування тому, що він йому це каже, а не зів'яже з трагедією дванадцятирічної давнини.

— Бо тобі не начхати.

— З чого ти це взяв?

— Я подобаюсь тобі.

Кирило лише хмикнув й окинув його максимально глузливим поглядом, на який був здатен.

— То Пашка підкинув ту «валентинку», — раптом зізнався Сеня. — Він прокрався на великій перерві в кабінет Олегівни й спер твою малювалку. Я прямо офігів, коли побачив скільки там моїх портретів, — він спробував розсміятися, але щойно їх погляди перетнулися, відразу замовк.

— І до чого тут це?

— Мені треба щоб хтось вислухав мене, — від прямоти, з якою Сеня це випалив в Кирила защемило в грудях.

Ніхто ніколи не казав йому нічого подібного. Такі слова могли говорити лише про безмежну довіру. Але Сенька просто не міг йому довіряти. Як і Кирило Сеньці. Він хотів йому вірити, але не міг. Після майже одинадцяти років знущань от так от перестріти свою жертву й очікувати на розуміння й жалість?!

— Чому ж не підеш до своїх вірних песиків, а прийшов до мене?

— Їм все одно, — сказав Сеня, опускаючись на брудні бетонні перекладини. Від віку вони місцями розтріскалися й розкришилися, але сидіти на них було ще досить зручно.

Кирило відліпився від стіни й опустився поруч з Сенькою.

— Сильна заява. То що ти хочеш аби я вислухав?

Сенька отетеріло витріщився на нього.

— Ну ти ж через це в сталкери заліпився. Чи скажеш ні?

— Угу.

— Добре, — кивнув Кирило. — Тільки що я отримаю натомість? Ти ж не думаєш, що поцілував мене один раз і все, я прибіжу за найменшим помахом пальчика?

— А ти дійсно змінився, — протягнув Сенька. — Хочеш аби я тобі відсмоктав?

Кирила наче облили крижаною водою. Він зціпив зуби з такою силою, що у вухах залущало. Він зло повернувся до Сені й прогарчав:

— Геть.

— Я ж тобі подобаюсь.

— Іди геть!

Кирило схопився на ноги й указав Сені на вихід. В голові гуло від образи. Якщо він судить людей по собі, це не означає, що всі за послугу, хоч і заклятому ворогові, який подобається до вологих снів, будуть згодні на щось подібне.

— Якщо ти вирішив з мене познущатися, то радій: в тебе вийшло.

Кирило розвернувся, підхопив з підлоги сумку й хотів було піти, коли пальці обпекло жаром.

— Зажди, — попросив Сеня. Він ніколи не просив нічого. Точніше, Кирило ніколи не чув аби Сеня про щось просив когось. Але зараз він робив це й розуміння цього змусило Кирила обернутися. — Я не хотів тебе образити. Не цього разу.

— Окей, — зітхнув Кирило, висмикуючи долоню з гарячих пальців Сені й опускаючись на перекладину настільки далеко, наскільки міг. — То що ти хотів щоб я вислухав?

— Допоможи мені прокрастись в лікарню.

— Так, ми про це не домовлялися. На кого я тобі схожий?

— Ну ти ж частий там гість, — запручався Сеня, знову намагаючись вхопити Кирила за руку, але той знову відсмикнув її.

— Цікаво навіть через кого? — Кирило криво усміхнувся, схрестивши руки на грудях.

— Я більше не буду тебе бити, — пообіцяв Сеня. — Клас думатиме, що ми маємо свої «тьорки» й не полізуть. Вони бачили, як ти харкнув мені в лице.

— То я маю оце просто отак повірити? — Кирило вигнув брову.

— Ти маєш на мене компромат. Той цілунок тиждень тому в ярку, — нагадав йому Сеня.

— І ти думаєш, мені повірять?

— Хтось та й повірить. А як і ні, то репутацію ти мені точно підмочиш цим, — Сеня знизав плечами й відсунувся від Кирила. — Вона вперше в лікарні сама. Мама поїхала до тата на побачення в колонію, а мене не пускають, бо я неповнолітній.

— І я маю з цим якось допомогти? — здогадався Кирило. Сеня кивнув.

— Ти багато разів був в лікарні. Маєш знати санітарок чи хороших медсестр, що проведуть.

Кирило дійсно лежав в їхній районній лікарні разів з тридцять за останні десять років, але надто дружніх стосунків ні з ким не водив. Тільки санітарка тьотя Зіна й медбрат Ігор були з ним досить ласкаві й постійно приносили щось смачне та книги, аби йому не було нудно.

Він замислився: що він втрачає? Якщо їх спіймають, то завжди можна сказати, що він привів товариша зі школи поговорити з Ігорем, бо вони збираються вступати в медичний й хотіли б поспілкуватися з кимось досить старшим, але молодим, хто ще пам'ятає всі «красоти» навчання. А якщо в них вийде прокрастися непоміченими, то його муки можна вважати закінченими. Звісно, ніхто не гарантує того, що Сеня дотримається обіцянки, але на те він всім розповість про цілунок. І хай навіть Сеня виверне все так, ніби це Кирило його поцілував, факт замовчування й те, що Кирило прийшов в понеділок в школу, а не лежав у реанімації, теж грали не в його користь.

Зваживши всі «за» та «проти», Кирило все ж кивнув.

— Добре, але однокласники також не зможуть мене чіпати.

— Згода! — Сенька широко всміхнувся й простягнув йому руку для рукостискання. Кирило трохи повагався, але потім вклав холодні пальці в розкриту долоню.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.