Глава 3. Тіні давно забутого минулого

Зірки сяють, час спливає.

Лиш небу відомо, що нас чекає...

Доки Сяомін знаходилась у безсвідомому стані в резиденції генерала Лі Цян Вея, її дух потрапляє в дивний світ на межі часу та простору.

Потрохи повертаючись до нормального стану, Сяомін декілька разів зробила глибокий вдих і видих, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Її непокірне тіло відмовлялось зрушити з місця хоча б на крок. Думки Сяомін були в хаосі, не дивно, що її стан був таким поганим.

Дещо заспокоївшись та трохи подумавши, Сяомін важко зітхнула:

- Дідько, чому я тут...? І власне, де тут...? Я померла? Хто-небудь все ж може мені пояснити, що це за дивне місце? Агов!

У відповідь Сяомін почула лише тишу, тишу, яка тиснула на розум та пригнічувала дух. Почуття безвихідності раптово нахлинуло на неї, ніби потужна хвиля, намагаючись затягнути на дно. Набравшись хоробрості, командир Чень зробила декілька кроків вперед, у пітьму. Темрява заполонила усе довкола, не даючи змоги відрізнити небо від землі, і лише торкання опори дозволяло хоча б трохи орієнтуватися в просторі.

- Не знаю, куди мене закинуло і що тут взагалі відбувається, але якщо я загинула і це загробний світ, то я його зовсім інакше собі уявляла, - подумала Сяомін і схрестила на грудях руки, немов намагалась себе захистити.

Сяомін побачила, як генерал Лі притримував її майже бездиханне тіло, її темно-карі очі засяяли, розкриваючи прихований блиск цього дивного місця.

Сяомін нахилила голову вниз і лише зараз помітила, що одягнена не у військовий одяг, а в чудову жіночу сукню з квітчастою вишивкою; її довге темне волосся було обережно укладене і заколоте великою золотою шпилькою у формі фенікса.

Хоча вигляд Сяомін не був гідний ні імператорського двору, ні Небесного царства, вона сяяла витонченістю та красою юності.

- Як давно я не почувала себе такою...гарною, - з нотками суму в голосі прошепотіла Сяомін.

Досхочу покружлявши та помахавши довгими рукавами, дівчина зупинилась. Якби генерал Лі зараз побачив Сяомін, він би дуже пошкодував про своє невідання.

- Чого здіймаєш стільки шуму? - пролунав з темряви дивний голос, змусивши Сяомін здригнутись від несподіванки та переляку.

- Хто тут? Покажися! - викрикнула дівчина і легкий холод пробіг поза її спиною.

- Я вартівник цієї вічної пустоші. Але тебе не повинно хвилювати, хто я, краще запитай у себе, ким ти є насправді...? Великий воїн, або дівчина, засліплена жагою до помсти, дівчина, яка боїться справжнього життя поза війною?

Питально піднявши брови, Сяомін вже збиралася в'їдливо відповісти, але вартівник її випередив.

- Зараз ти не у світі мертвих, але й живою тебе наразі складно назвати. Так як ти втратила свідомість через отримані в битві поранення, твій дух зміг проникнути в цей простір, недосяжний для багатьох небожителів, тим більше смертних.

Сяомін стояла в ступорі, не розуміючи ні слова з того, що зараз було сказано.

- Який світ...? Який інший вимір...? Що за нісенітниці? Просто поверни мене назад у моє тіло.

- Твоє потрапляння сюди означає, що ти володієш чимось особливим або ж непідвладною для інших силою. Тут ти маєш можливість побачити все таким, яким забажаєш. Правда це чи ні - все залежить лише від твого вибору та готовності прийняти істину.

- Ти хочеш сказати, що все тут залежить від моєї уяви? Навіть твій вигляд?

- Так, навіть мій вигляд.

- Цікаво...

Сяомін стала, заплющивши очі, глибоко вдихнула та уявила таке улюблене для неї зоряне небо та місяць з його благородним срібним сяйвом. У ту ж мить темрява навколо розсіялась, перетворившись на безкрайнє нічне поле ароматних рожевих хризантем, осяяних молодим місяцем, який тільки-но зійшов, а небо всіялось безліччю сяючих мерехтливих крапок.

- Нічого собі! – лише і змогла сказати командир Чень, стоячи з роззявленим ротом та широко розплющеними очима від здивування. Навіть будучи Небожителькою, вона ніколи не стикалася з такою магією.

- Це заворожує, чи не так? Що це за магія така? Ніколи не бачила нічого подібного… – поцікавилась Сяомін, із замріяним виразом на обличчі, милуючись місячним сяйвом. – А ось щодо тебе, хранителю, ти можеш і далі залишатись "безтілесним голосом", якщо ти так хочеш залишатись у тіні. Мені байдуже, який у тебе вигляд, навіть уявляти не цікаво. Краще дай відповідь на питання: як мені повернутись назад?

Будь-хто, спостерігаючи зі сторони, міг подумати, що Сяомін несповна розуму, бо ж розмовляла з повітрям.

- Дівчино, ти ставиш занадто багато питань, на які не можу відповісти. Знай, у цьому світі я твій союзник, але навіть я не всемогутній. Ти повернешся у свій світ війни та страждань, як тільки твоя енергія відновиться, і пришвидшити це не в моїх силах. Чи не хочеш ти використати цей час з користю для себе? Я можу допомогти тобі відтворити дитячі спогади і, можливо, ти зможеш знайти в них відповіді на свої питання.

Густі темні брови Сяомін здивовано піднялись. Зненацька вираз її гарненьного обличчя став серйозним. Вона вже давно здогадувалась, що у справі її батька не все так просто, бракувало чогось важливого, того, з чого почалась уся ця історія…

- Гаразд, я згодна, – відповіла Сяомін без долі сумніву в голосі.

Тільки Сяомін промовила ці слова, як навколишній простір знову змінився, даючи дорогу яскравим сонячним променям, які на мить засліпили очі дівчині.

Раптово Сяомін опинилась у давно покинутих нею горах у Небесному царстві. Долина водоспадів була так само прекрасна, як і останнього разу, коли вона бачила цю місцину, покидаючи домівку. Спогади, ніби бурхливий потік увірвались у голову дівчини, викликавши жахливий головний біль. Потираючи скроні, вона намагалась угамувати свої думки, заспокоїти розум.

- Чудово, я все ще можу щось відчувати, можливо, я дійсно не загинула, - подумала Сяомін - і легка посмішка з’явилась на її досить симпатичному обличчі.

- Не хвилюйся, твій час помирати ще не настав. Тебе не так то й легко вбити, хоча, мені здається, ти цього постійно прагнеш, безглузде дівчисько, – сказав хранитель, немов прочитавши думки Сяомін.

Кулаки Сяомін стиснулись, але заплющивши на мить очі, вона заспокоїла свій порив відповісти на колюче зауваження. Так чи інакше, вона тут знайде хоча б якісь підказки для просування у своїй небезпечній місії, тому не варто безглуздо сваритися з союзником.

- Навіщо ти переніс мене у Місячну долину?

- Я нікуди тебе не переносив, ти там, де була до цього. Зараз ти бачиш лише спогади, котрі колись давно сховала в дальні кутки своєї пам’яті. Чи знаєш ти, що частина твоїх спогадів була спеціально заблокована, коли ти була милим безтурботним дитям? Це зробили в надії, що прийде час - і ти станеш достатньо сильною для прийняття свого істинного призначення та зможеш переламати хід війни з демонічними силами, – сказав хранитель низьким голосом.

- Що ти пам’ятаєш про своє дитинство? Твої спогади поверхневі, позбавлені важливих деталей… Лише те, що роблять у дитинстві звичайні дівчата: веселощі з друзями; навчання рукоділлю, танцям, живопису; вечори з сім’єю у квітучому саду… Можливо, ти навіть маєш вцілілих спогадів про те, як батько допомагав тобі оволодівати силами, які ніби-то маєш від народження, але це все омана… Ти у всіх деталях знаєш, що відбувалось у Небесному царстві до та після зникнення твого батька, адже він був не звичайним дрібним, нікому не відомим божком, а генералом, близьким з самим Богом війни. Але як можна віднайти істину, не знаючи з чого все почалось? Зараз я даю тобі можливість повернути усе, що колись відібрали, та повернути втрачені декілька тисяч років свого безсмертного життя, звичайно, якщо ти цього хочеш.

- Хранителю, твої слова манять, але… Стривай, я ніколи нікому не розповідала, чому покинула Небесне царство та спустилась у світ людей. Мені здається, що всі вже забули про моє існування як Небожительки Чень Сяомін, так мало небесних знали, хто я насправді. Так звідки стільки подробиць відомо тобі?

- Як ти і казала, я звичайний «безтілесний голос», якому відкриті всі знання про минуле, теперішнє та майбутнє. Наша зустріч була вирішена Небесами… То що ти вирішила, Небожителька Чень?

Слова чоловіка змусили Сяомін задуматись, адже він дійсно мав рацію. У кінці кінців, повернутись у давно забуте минуле було не такою вже й поганою ідеєю. Тіні рідних вже давно переслідують її, не даючи спокійно спати темними ночами.  Доки сутність дівчини залишалась таємницею у світі людей, вона зможе хоча б ненадовго повернути справжню Чень Сяомін – веселу та життєрадісну й зрозуміти, що ж насправді сталось у той час.

Солодно потягнувшись та поправивши плаття, Сяомін важко видихнула. У її очах засяяв небезпечний вогонь рішучості:

- Добре, я згодна! Покажи мені все, що зможеш.

- Кх, кх, чудово, – відповів хранитель дещо прокашлявшись.

Світ навколо Сяомін став наповнюватись усе мілкішими деталями: аромати квітів, крики птахів, шум лісу і навіть краплі води, які потрапили на шкіру з невеличкого струмка поблизу. Усе відчувалось, ніби справжнє. Але фальш цього світу видавало лише одне: нахилившись до прозорої води, у якій відбивалось безхмарне блакитне небо, Сяомін не побачила свого відображення.

Тінь дівчини також відмовлялась слідувати за нею, хоча сонце було далеко не в зеніті.

- Мене ніби не існує. Хех! Чудово, усе, як у реальному житті... - пожартувала Сяомін, намагаючись приховати свій страх.

- Прямуй до маєтку своєї сім'ї. Далі ти зрозумієш, що потрібно робити.

Зробивши крок на шлях у невідомість, Сяомін добровільно перекрила всі шляхи для відступу. Попереду її чекала зустріч не лише з рідними людьми, але й з давно забутими страхами.

Тепер лише стародавній ліс розділяє Сяомін з сім’єю.

- Як давно я не стояла ось так безтурботно, слухаючи шелест зеленого листя… - різко сказала Сяомін.

Навколо усе виглядало тихо та спокійно, неначе витвір митця. Прекрасна дівчина самотньо, але гордо стояла посеред поля, усім своїм виглядом випромінюючи силу. Вишиті золотими нитками квіти, неначе сотні маленьких сонць, сяяли на її біло-червоній сукні; обличчя розпливлось у загадковій посмішці, а безкінечно глибокі темні очі зникли під опущеними повіками. Ці очі таїли всі кольори цього світу. Коли вони повільно відкрились, з них засяяло світло.

Усе було так, ніби яскраве сяйво огорнуло Сяомін, через що іншим було б складно на неї дивитись.

Поглядом відшукавши стежину, яка вела в гущавину лісу, Сяомін зійшла на неї, швидко щезнувши між деревами. Ця дорога завжди була безпечною:  тут рідко можна було зустріти великих диких тварин, а за розбій у Місячній долині сурово карали, тому ніхто не наважувався порушувати закони Небесних. Саме тому, коли юну Сяомін змушували займатись нудною вишивкою або вивчати етикет, вона часто тікала сюди, прихопивши молодшу сестру, яка постійно пленталась за нею хвостом. За це сестри Чень постійно отримували прочуханів від матінки. Батько, Чень Лівей, не забороняв їм ходити до лісу, завжди прикриваючи доньок перед жінкою, але суворо забороняв заходити у саму глиб, наближаючись до гір.

Сяомін ніколи не виділялась слухняністю, а її витівки та войовничий характер були відомі чи не кожному в Місячній долині, але навіть вона ніколи б не наважилась порушити батьківську заборону.

Сяомін з дитинства було все одно на незичливі погляди жінок, коли вона одягалась у чоловічий одяг, коли йшла по самі вуха вимазана в багнюці, або коли ганяла хлопців, які дражнили її та інших дівчат… Оточення часто називало її бунтаркою. Матінка постійно сварила доньку за це, кажучи, що дівчину з таким суворим норовом ніхто не зможе витримати.

- Дівчина має бути тендітною, ніжною та поступливою, а не постійно потрапляти в неприємності через свою зухвалість. Ти маєш стримувати свій норов і бути тихіше, ніж вода у безвітряну погоду… – постійно повчала Сяомін матінка.

Це бісило та ображало. Саме через це Сяомін часто сварилась з матінкою та йшла їй наперекір. Щоб не зробила юна дівчина, матінка завжди засуджувала її дії та критикувала її захоплення. Вона не розуміла, чому не можна бути самою собою? Навіщо робити те, що від неї очікують інші? Як можна терпіти, коли тебе ображають? Чому люди безкарно ображають інших? Вона не вірила, що світ настільки несправедливий.

Подорослішавши Сяомін заради втіхи частенько непомітно пересувалась містом, переодягаючись різними людьми - і тому була в курсі всього, що відбувалось у долині та знала всі плітки. Цікаво, якби матінка знала, що казали її подруги про сім’ю Чень, чи змогла б вона тоді спокійно відреагувати і продовжити спілкуватись з цими безсмертними дамами…?

Але негативні плітки обернулись на користь Сяомін. Досягнувши двадцяти п'яти тисяч років, вона мала вступити в шлюб, але ось у чому біда: її наречений, накивав п'ятами з долини напередодні весілля, з жахом повернувшись у рідні краї, і ніхто з Місячної долини більше не хотів одружуватись з такою войовничою жінкою. Сяомін не надто й засмутилась таким розвитком подій у її житті. На той час у плани юної небожительки теж не входило ставати відданою дружиною, тому вона продовжила займатись своїм самовдосконаленням як воїн. А через деякий час безслідно зник її батько, і усі турботи лягли на плечі Сяомін.

Усі поступово почали забувати, що в сім’ї Чень була красуня старша дочка, переключивши всю увагу на молодшу доньку Чень Мен-яо. Мен-яо, порівняно з Сяомін, була менш норовливою, мала чудовий смак в одязі, чудово  вишивала та співала. З дитинства вона вирізнялась своєю елегантністю та ніжністю. Сестри – дві повні протилежності.

Сяомін обожнювала розповіді батька про його походи та битви, незвичайні стратегії і могутню військову міць Небесного царства. З дитинства вона уявляла себе воїном, який верхи на прудкому чорному коні з сяючим мечем у руці, перемагає ворога, і усі знають його ім’я. Маленька дівчинка часто потайки спостерігала за тренуваннями батька та намагалась повторювати рухи, але виходило в неї досить незграбно. Будучи генералом у війську Небесного імператора, Чень Лівей не міг залишити без уваги здібності доньки.

Виходячи в ліс під виглядом прогулянки з донькою, він непомітно для інших (навіть для дружини) почав вчити Сяомін бойовим мистецтвам, володінню мечем та кинджалом, і стрільбі з лука. Лівей завжди казав, що сміливості замало для перемоги, потрібні також сила, розсудливість, безпристрасність та об’єктивний погляд на ситуацію.

- Завжди аналізуй та оцінюй події, що відбуваються навколо тебе… - казав він Сяомін.

А ось дати цінну пораду, на випадок суцільного хаосу довкола, він певно забув. Зараз, продираючись через лісові зарослі, вона могла лише згадувати, як декілька разів таємно прокралась у військовий табір, щоб хоч краєм ока побачити, як тренуються справжні солдати. А потім сама стала такою у земному світі.

Будучи дитиною, Сяомін не розуміла, навіщо батько так сумлінно займався її навчанням. Їй же просто подобалось вчитися усьому, що було пов’язано з військовою справою. Але зараз, озираючись у минуле, Сяомін розуміла: батько наперед знав, якщо з ним щось станеться, а донька докопається до істини та завершить почату ним справу.

Непомітно для себе Сяомін пройшла більшу частину шляху. Між дерев вже виднівся ясний просвіт, у якому проглядалися силуети міських будівель.

Не стримавшись, дівчина побігла зі всіх сил, щоб швидше побачити місце, де вона зростала та проводила свої найщасливіші дні. Всього декілька кроків – і ліс позаду. Веселий плескіт води під невеличким кам’яним містком змусив Сяомін зупинитись. Відразу за цією переправою, оточений кленами, стоїть її батьківський дім.

Маєток сім’ї Чень розташовувався на заході Місячної долини, у самій  мальовничій частині міста. Будівля була більшою, порівняно з іншими, та виділялась елегантним оздобленням. Усе видавало, що тут мешкає небожитель особливого статусу.

Швидко переправившись через річку, дівчина попрямувала до дерев’яних воріт маєтку, оздоблених металевою ковкою. Дерев'яна табличка, що висіла над ними, з надписом "Сіфен" (західний вітер), сяяла в промінні обіднього сонця. Легенько відчинивши ворота так, щоб ніхто її не помітив, Сяомін збиралась зазирнути на подвір’я, але зупинилась. Її увагу привернуло те, що перехожі, проходячи впритул біля неї, ніби не бачать підозрілої дівчини, яка не приховуючи своїх намірів, намагається пролізти до чужого маєтку. Сяомін підійшла до першого зустрічного:

- Дівчино, зачекай... Дозволь у тебе спитати… - звернулась Сяомін до дівчини, яка проходила повз. На вигляд їй було років дванадцять, блакитне вбрання служниці підкреслювало її витончену фігуру та додавало ніжності юному обличчю.

Але відповіді не було. Незнайомка навіть не подала вигляду, що почула Сяомін. Тоді командир Чень схопила невиховане дівчисько за руку, але доторкнутись до неї так і не змогла. Рука Сяомін спокійно пройшла крізь тіло дівчини, не зустрівши ніякої перепони, ніби та була привидом. Вона завмерла, здивовано розглядаючи свої руки та намагаючись швидко скласти усі факти докупи й знайти рішення проблеми.

- Я тут всього лише спостерігач, і ніхто з місцевих не зможе дати відповідь на мої питання… Я зможу побачити лише те, що колись давно закарбувалось у моїй пам’яті, – зробила висновок Сяомін, нарешті склавши пазл.

Тепер не боячись, що її поява може якимось чином повпливати на хід подій, Сяомін сміливо відчинила ворота свого дому та зайшла всередину. Їй відкрився такий рідний великий та завжди доглянутий двір. Тут саме рясно рожевим цвітом квітли персикові дерева, які так любила матінка. Під розлогим деревом стояв різьблений кам’яний стіл, за яким теплими літніми вечорами збиралася уся родина.

Але куди усі ділись? Зазвичай багатолюдний двір, зараз був тихим та покинутим, навіть слуги які завжди бігали у справах, кудись зникли.

Забувши, що її ніхто не чує, Сяомін вигукнула:

- Матінко! Батьку! Сестро! Де ви всі?

Вона перевірила кімнати, але нікого так і не знайшовши, вирішила піти на кухню. Тут вона нарешті натрапила на декількох служниць та підслухала їхню розмову:

- Ти чула, кажуть, що господарі сьогодні знову вирушили до гірського водоспаду? Чи не занадто часто вони ходять у те зловісне місце? Я чула, у давні часи там загинуло багато солдат, тому тепер на гірських схилах відбуваються дивні речі: вода зненацька починає текти в протилежному напрямку, здіймається сильний вітряний вихор, а в тернистих зарослях гірського узлісся часто знаходять мертвих тварин… Мені завжди казали, що то гибла місцина, забороняючи навіть ногою ступати в ті землі. Так що ж там робить господар, та ще й з дітьми? – здивовано спитала молода служниця в куховарки.

- Що ти таке кажеш?! Ти не так давно сюди потрапила й ще не знайома з усіма правилами цього маєтку, але дивись, щоб таких розмов більше ніхто не почув, інакше тобі не уникнути покарання. Тут навіть у стін є вуха... Це справи генерала Чень та його сім’ї, ніколи не згадуй про це, якщо не хочеш, щоб тебе вважали шпигункою та позбавили життя! Краще повертайся до роботи і допоможи мені, – погрозливим тоном сказала пихата жіночка, вказуючи на досі не порізані овочі.

Зібравши усі свої сили, Сяомін стрімголов побігла до місця, згаданого служницею, на ходу прораховуючи найкоротший шлях. Місячна долина на той час нараховувала біля двох сотень будинків та маєтків, без урахування чайних будиночків, постоялих дворів та інших міських будівель, запозичених у людської раси. Швидко дібратись через усе місто на інший край долини було нереально, навіть для фізично загартованого воїна, а коня тут дістати було неможливо. Несподівано Сяомін згадала декого, хто може їй допомогти:

- Агов! Хранителю! Я знаю, ти тут! Не міг би ти допомогти мені, інакше я буду вічність бігати по місту, розшукуючи свою сім’ю.

У мить Сяомін опинилась біля величних темних скель, на вершині яких зеленів тисячолітній ліс. Неприступне підніжжя стародавньої гори, яка багато тисячоліть тому, у часи кривавих битв та протистоянь між світами, була зруйнована надпотужним вибухом. Її завжди біла вершина сягала хмар, закриваючи сонце. Таємничий світ у середині гори було зруйновано. Усе, що від неї лишилось – це величезне темне каміння, розкидане по всій долині, та самотні скелі, що розпростерлись на тисяч лі. Води, що утворювали підземні ріки та озера знайшли вихід назовні, століття за століттям пробиваючи собі нове потужне русло. Розширяючи свої території річка зростала, неначе змій минаючи усі перегороди й згодом розчиняючи їх у собі. Колись маленька водна цівка, стала могутнім потоком, що продовжував життя далеко за межами Місячної долини.

«Неначе граційний журавль, танцює ріка між скелями, неначе швидкий тигр, спадає вона з гір», - казала матінка.

Від приголомшливого гуркоту води, що падала з великої висоти, у мандрівниці на мить заклало у вухах. Води могутньої гірської річки масивним потоком спадали вниз, розділяючись на дві частини величезним камінням, що виступало назовні. Серед місцевих ці водоспади-близнюки здавна називали «Водяними драконами» або "Водоспади Фейлун". Для більшості жителів це було лихе місце, цілковито просякнуте темною енергією Інь, але в дійсності все було набагато складніше… Але що саме тут відбулося тисячі років тому, Сяомін ніяк не могла пригадати, а усі спроби завершувались невдачею та легким помутнінням розуму.

Добре подивившись довкола, дівчина помітила чотири фігури, які прямували на неї. Такі знайомі силуети… Чим ближче вони підходили, тим зрозуміліше ставало – це родина Сяомін. Широкоплечий, кремезний батько разом з граційною матінкою спокійно йшли позаду, а енергійні юні сестри Чень бігли попереду, намагаючись швидше прибути до улюбленого місця. Дитячий сміх, гучний та радісний, неначе щебетання диких птахів, відлунням розносився по місцевості.

Підійшовши ближче до водяного потоку, генерал Чень Лівей покликав до себе доньок та присів перед ними навпочіпки. Щоб не прогавити жодної деталі їхньої розмови, Сяомін підійшла ближче.

- Сяомін, Мен-яо, ви знаете легенду про те, чому наша долина називається саме Місячною? Ви чули розповіді про таємний артефакт, який ніби був схований у цих горах багато тисяч років тому? Артефакт, який потрапивши не в ті руки здатний занапастити не лише Небесне царство, а й усі існуючі світи… - почав свою розповідь батько, намагаючись перекричати шум падаючої води.

- Я знаю, що колись дуже давно відбулася жахлива міжкланова війна, – невпевнено відповіда маленька Сяомін. – У цій долині загинуло багато тисяч воїнів Небесного клану. Вони були уражені дивною невідомою силою, яка знищила їх безсмертні душі, залишивши лише бездиханні тіла. Нікому не відомо, яку зброю використав ворог, але вважали, що це якийсь магічний артефакт, здатний впливати на кров Небожителів, тим самим позбавляючи їх життєвої сили та безсмертного духу.

- Так, усе правильно, люба Сяомін, - похвалив дівчинку батько і посміхнувшись поклав руку на її маленьке плече. - Але звідки тобі це відомо?

- Ну, я ж не увесь час тікаю від домашньої роботи та навчання...

- Не так давно вона почула це на уроці, а потім тиждень бігала за вчителем, випрошуючи книгу хоча б з найменшими деталями цієї історії, – насупившись додала Мен-яо.

Сяомін була старша за Мен-яо на десять тисяч років, тому їй подобалось передражнювати молодшу сестричку, на що Мен-яо часто ображалась і потайки робила різні пустощі у відповідь. Генерал Чень дуже любив молодшу доньку, тому побачивши, як та образилась на похвалу Сяомін, розносився в широкій посмішці.

- Не хвилюйся Мен-яо, зачекай ще трошки, і я навчу тебе багатьом цікавим умінням.

Але цій обіцянці не судилося здійснитися… У дитинстві Сяомін завжди здавалось, що її батько, могутній генерал Чень Лівей був непереможним та мав жити вічність. Найсильніший воїтель Небесного царства (після Бога війни), майстер бойових мистецтв, один з небагатьох володарів магії повітря у Місячній долині – усе це про нього. Але яка ж мінлива та непередбачувана доля.

Зараз перед нею, вже дорослою дівчиною стояв чоловік, сповнений таємниць та секретів, чоловік, який до останнього приховував істину від усього світу, тим самим намагаючись вберегти його від повторення минулих помилок.

- Якби я зараз могла, я б сказала дещо Мен-яо. Коли ти дорослішаєш, ті, хто завжди тебе підтримував, піклувався про тебе, поступово залишають тебе. Тебе чекають нескінченні труднощі… Ти зрозумієш, що життя сповнене ризиків, не можна розслабитися ні на хвилину. Але чи знаєш ти, що є найбільшим щастям у житті? Ти маєш життя; ти володієш гострим кликном у боротьбі з супротивником; ти можеш подолати всі перешкоди та відправитись куди завгодно – чи це не щастя? У цьому світі багато людей втрачали своїх близьких… Але знаєш, більшість з них не можуть нічого зробити, окрім як плисти за течією через низьке похождення чи обмежений розум. Але в тебе завжди є шанс обирати…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.