Глава 6. Вижити будь-якою ціною.

Світ на межі часу на простору. Місячна долина у Небесному царстві.

- У моєму житті було лише кілька випадків, коли реальність більше скидалась на сон. Наприклад, того дня, коли батько мав повернутись, я почула лемент матінки, який закликав мене та Мен-яо тікати. Все було наче в тумані – ніби я була там, але чомусь утратила зв’язок зі своїм тілом. Змусивши себе повернутись до реальності, я вибігла надвір, - почала пригадувати Чень Сяомін. – Перебравшись через високу зовнішню стіну, до маєтку ввірвалась група озброєних людей у чорному вбранні. За манерою рухів та зовнішнім виглядом вони нагадувати найманців, з якими їй та батьку нещодавно довелось стикнутись в лісі. Охоронці та люди генерала Чень оточили матінку та сестру, даючи їм час безпечно сховатись всередині та дістатись до таємного тунелю, що вів за межі маєтку.

У грудях Сяомін, десь у глибині, все стислось, а в роті пересохло. Дівчина стрімголов підбігла до них, витягуючи з піхов меч, подарований батьком. На щастя, вона встигла захопити його з собою.

Чоловіки на мить здивовано завмерли, немов статуї, широко розплющивши очі. Сяомін, також не ворухнулась ні на крок, обернувшись до них.

- Четверо охоронців залишаються зі мною, останні захищайте господиню та молодшу пані, допоможіть їм вийти звідси неушкодженими, - її голос був чітким та спокійним.

Почувши холодний, спокійний голос дівчини – голос професіонала, який розуміє, про що говорить – воїни швидко прийшли до тями та підкорилися наказу юної господарки.

- Слухаємось, - відізвались солдати.

- Сяомін, що ти робиш? – почала протестувати матінка. - Швидше хапай Мен-яо та рятуйтесь.

- Ви чули наказ, виконуйте! – безапеляційним тоном крикнула дівчина й повернувшись спиною до матінки, разом з іншими воїнами ринулась у бій.

Не дивлячись на спокій та професійну поведінку, Чень Сяомін відчувала, як колотиться її серце, як вспітніли руки. Думки в голові змішались в хаотичному порядку, було доволі складно зосередитись.

Охоронці обступили господиню й другу доньку сім’ї Чень та силоміць завели в середину.

- Пані Чень, не хвилюйтесь, старша молода пані за вміннями не поступається багатьом з нас, з нею все буде добре, - намагався заспокоїти господиню Чень Мейфен один з молодих воїнів.

Юна войовниця разом з воїнами швидко розправились з декількома нападникам, одначе один з них зміг залишитись непоміченим та відчинив браму. Ще п'ять найманців увірвались в середину. Все "військо" без сперечань підчинялось Сяомін. Кожен солдат був готовий віддати своє життя за сім’ю Чень.

- Вам народ жити набридло, якщо смерті шукаєте! - гряче звернулась Сяомін до ворогів, переводячи дихання.

У вухах стало проявлятись чітке «ту-дум, ту-дум…». Їй було страшно. Не дивлячись на багатолітні тренування, дівчині було дуже складно, все ж, вона була ще заслабкою та юною для стримування нападників такого рівня. Декілька солдатів отримали легкі поранення та швидко повернулись у стрій, захищаючи її. Відступати було нікуди...

- Захистіть юну пані! Тримайте оборону! – пролунав гучний наказ одного з офіцерів.

Люди маєтку Чень стояли закривавлені, а навколо піднялась пильова димка.

Чень Сяомін просто сподівалась на самовпевненість найманців. Можливо, зіткнувшись з воїнами, здатними дати відсіч, вони припускатимуться помилок. Перемога сумнівна, проте можлива.

Коли один з нападників кинувся на неї, Сяомін крутнулась та хвицнула його мечем під коліно так сильно, що він гепнувся на кам’яну стежку, хапаючи ротом повітря. Тепер йому, як мінімум, більше не світило займатись бойовими мистецтвами.

Вона зціпила зуби, борячись із сильним бажанням далі ухилятись від ворожих нападів. Клинки виблискували, яскраві у полуденному світлі денному світлі. Метал бив об метал і дзвенів, що було чутно за декілька лі. Сяомін билась, метаючись по всьому двору, і поки кидалась сюди-туди, її ноги ступали спритно. З розчервонілого обличчя стікали тонкі цівки поту.

- Приємно боротися з кимось, окрім батька та самої себе, - подумала юна небожителька.

Один із найманців, ймовірно головний у цьому загоні, переключився суто на неї. Його примружені очі пристально стежили за дівчиною, шукаючи слабкі місця. Сяомін пам’ятала все, що виправляв їй батько, усі погані звички від яких намагалась відучити матінка. Вона мала бути сильною, триматись, заради сім’ї, заради себе.

Ворог почав низку жорстоких ударів, намагаючись загнати Сяомін в кут. Вона поступалась, намагаючись захиститися від цього шквалу, від його клинка, що постійно норовив убити її. Інші нападники були слабшими, але він ні. Знову і знову войовниця ухилялась та відбивала його удари. Піт укриває її обличчя й тече між лопатками.

Після одного з різких кроків, її стопа врізалась у гострий камінь, що стирчав з землі. Сяомін захиталась, і скориставшись цим, найманець атакував. Вона ледве рятується, не даючи себе простромити, але це коштує дівчині меча, який блискавично вилетів зі спітнілої долоні та з глухим ударом упав на землю.

Гнів надавїй сил, і завдяки йому дівчина втікла з під ворожого клинка, дозволяючи йому по інерції пролетіти повз, зачепивши всього декілька локонів її волосся. Тоді сильно вдарила його ліктем у ребра й вихопила кинжал, що стирчав у ножнах на його поясі.

Прийом не надто чесний, але Сяомін й не вчили бути такою. Здивований, він завмер на якусь мить, а потім вдарил небожительку кулаком у живіт. Її відразу скрутило від болю, вона впала на землю. Потворний чолов’яга нахилився над нею та схопивши за волосся, підняв голову дівчини. Знявши маску, він відкрив своє потворне обличчя, вкрите безліччю шрамами. Він оскалив свої криві зуби, неначе скажений шакал, готовий загризти свою здобич.

- Добігалась, дівчинко! Маєш останні слова? – зі злостю спитав злодій.

У голові в гуділо та злегка паморочилось, живіт зводили судоми. Сил меншало. Рухатись ставало дедалі важче.

«Здавайся», - підказував Сяомін змучений мозок. Але небожителька все розуміла, не важливо, здасться вона чи продовжить до останнього боротися, її все одно вб’ють.

Надто багато нападників та занадто мало охоронців. Їй здалось, що це кінець… Зненацька, здалеку почувся дзвінкий скутік декількох десятків кінських копит. Загін швидко наближався до маєтку, наближаючи надію на порятунок.

Вже через мить у дворі, неначе ураган, з’явились два десятки воїнів на чолі з генералом Чень Лівеєм, одягненому в сяючі лати. Воїни своїми могутніми тілами зайняли майже весь двір, оточивши нападників з усіх сторін на направивши на них гострі Мао*.

Важко дихаючи, Сяомін хрипко заміялась.

- А ти й твої люди підготували останні слова? – пролунав спокійний, навіть льодяний голос.

Всі були вражені, включаючи нападника, який тримав у своїх руках джерело цього голосу. Чоловік безсознательно опустив голову, щоб побачити обличчя Сяомін. Йому навіть в голову не могло прийти, що жертва може по-справжньому налякати його.

У цей момент, вона з усієї сили встромила кинжал у ногу чолов’яги. Той завив від болю та розмахнувшись своїм мечем, встромив його у ліве плече дівчини. У шоковому стані вона не відразу зрозуміла, що сталось, а через декілька секунд дивне відчуття тепла рознеслось тендітним тілом, ніби хтось огорнув його ковдрою. Пульсуюча енергія потекла її жилами. Відчувши неймовірну легкість та силу в руках, Сяомін простягнула їх вперед, для нанесення останнього удару. Підсвідомо вона утворила повітряний вихор і жбурнула нападника подалі від себе. Плоть чолов’яги відразу пронизали декілька списів воїнів генерала Чень Лівея, а бездиханне тіло відкинули в сторону. Інші нападники розкусили капсули з отрутою, приховані між їхніми зубами, позбавивши себе життя. Ні винуватців, ні доказів.

Відчуття приємного тепла зникло так само швидко, як і з’явилось. Я хапала повітря ротом, неначе риба, викинута на берег. Батько підбіг до мене й обережно рівно поклав на землю.

- Дівчинко моя, тримайся! Зараз буде дуже боляче, ти маєш потерпіти, - сказав він нахиляючись над Сяомін.

Обережно ухопившись за руків’я меча, що стирчав з мого плеча, він висмикнув його. Кров червоним потоком бризнула з рани. Батько відірвав шматок чистої тканини від одягу та затиснув ним рану. Сяомін з останніх сил залишалась при свідомості. Піднявши доньку на руки Чень Лівей стрімголов поніс її до кімнати. Дівчина вперше в житті бачила, щоб батько так швидко бігав.

- Швидше, покличте лікаря! – наказав він.

Розвернувшись до доньки, Чень Лівей присів поруч, взявши її за руку.

- Сяомін, ти сьогодні була справжня молодець, - м’яко прокоментував батько.

- Я всього лише допомогла зупинити злодіїв. Будь-хто з твоїх воїнів зміг впоратись з цією задачею, і напевно навіть краще, ніж я.

Чень Лівей сприйняв її слова з посмішкою та доброзичливим кивком. Бачучи його реакцію, Сяомін зрозуміла одну річ – у порвнянні з тим, що щоденно роблять на своїй службі його підопічні, її вчинок всього лише незначна дрібниця.

Лікар прийшов швидко не зважаючи на поважний вік. Оглянувши старшу доньку сім’ї Чень, він сказав:

- Рана юної небожительки дуже глибока, лезо пройшло близько до серця, але не зачіпило його, тому вона ще жива. Я зробив усе, що в моїх силах. Якщо дівчинка переживе ці два дні, то вона буде жити. В іншому випадку… Лише Небеса зараз вирішують її долю.

- Дякую, лікарю, за вашу роботу. Слуги, проводьте пана до виходу.

У цей час матінка та Мен-яо повернулись зі сховища. Почувши новини про поранення Сяомін, вони відразу помчались до її кімнати.

- Як таке могло статись!? – ридаючи питала матінка чоловіка.

Вона стукала йому в груди кулаком, звинувачуючи в усьому, що сталося з їхньою донькою. Розділяючи почуття своєї дружини, Чень Лівей міцно обійняв її, притуливши голову до свого плеча. Він сам був у страшенному розпачі. Він звинувачував себе в тому, що не зміг повернутись раніше, що взагалі погодився допомагати восьмому принцу. Саме через цей союз постраждала його донька…

Налякана Мен-яо мовчки стояла позаду батьків. Її милим дитячим обличчям текли рясні сльози.

- Матінко, батьку, не сваріться через мене, - ледве чутно прошепотіла Сяомін. – Це був мій вибір, нічиєї провини в цьому немає.

Не стримуючи сліз, матінка підійшла до неї. Її обличчя було зблідлим від хвилювання, а очі червоні від безперестанного потоку сліз.

«Краще б вона сварила мене, ніж ось так оплакувала, ніби я вже померла», - подумалось дівчині. Вона знала, що матінка дуже любить її, не зважаючи ні на що, тому зараз їй було дуже важко бачити її, свою доньку, в такому стані. Намагаючись зробити миле бличчя, Сяомін слабо посміхнулась.

- Матінко, не хвилюйся, зі мною все буде гаразд. Смерть не схопить мене своїми пазурами. Я дуже втомилась, хочу спати… - тихо мовила вона, все повільніше кліпаючи очима.

***

Після того, як лікар наклав знеболюючі ліки, біль послабшав і Сяомін нарешті змогла заснути. Далі все як в тумані. Наступного дня вона декілька разів ненадовго приходила до тями й знову непритомніла. Її стан погіршувався, відлік пішов на години. Ніякі ліки Небесних не допомагали, вони лише полегшували стан і знімали біль, але не більше.

Розуміючи, що звичайні методи безсилі, Чень Лівей вирішив використати останній метод, метод відомий лише йому. Він намагався усе прорахувати, усю ніч вивчаючи стародавні записи заклинань та магічних формувань для стримання енергії. Якщо він нічого не вдіє – Сяомін помре, якщо ж він допуститься хоча б найменшої помилки – вона теж може померти… Радісна перспектива, нічого не скажеш.

Наступного дня їй стало зовсім зле: піднявся жар, тіло почало скручувати від судом. Часу на вагання більше не було. Знайшовши критий екіпаж, батько запряг коней та відвіз Сяомін глибоко в гори. Дорога була з вибоїнами, візок постійно хитало, тому вони зупинялись декілька разів, щоб дівчина могла відпочити. Приблизно через годину – півтори вони зупинились.

- Сяомін, ти зможеш іти? – спитав Чень Лівей, допомагаючи доньці зійти з екіпажу.

- Так, зможу.

Дивно, але після такої тряски дівчині стало трохи легше, принаймні вона могла йти без допомоги.  Її дещо похитувало, але в цілому кроки були впевненими, не дивлячись на жар.

Вони підійшли до темних скель та зупинились. Чень Лівей уважно вивчав поверхню, промацуючи частину скелі, щось шукаючи. Уважно дослідиши кожен кам’яний виступ, він нарешті знайшов необхідний камінчик. Натиснувши на нього, він привів у рух механізм, що з шумом відкрив прохід до темної печери.

Чень Лівей дістав із невеличкої шкіряної сумки сяючу перлину й разом з Сяомін зайшов у середину. Прохід за ними з шумом зачинився, перекривши джерело світла. Тепер лише ця маленька перлина освітлювала їм дорогу.

Вони йшли мовчки. Було чутно лише шурхіт каміння під їхніми ногами та капання води зі склепіння печери. Сяомін втратила відчуття часу. Здавалось, вони блукали в кам’яному лабіринті декілька годин. Втома підкошувала ноги, рана знову відкрилась та почала кровоточини, утворивши на одязі червону пляму. Дівчина вже майже висіла на руці батька.

- Нам ще довго йти? Я більше не маю сил, - голос її .

- Потерпи ще трохи, ми майже на місці.

І дійсно, Чень Лівей мав рацію. Пройшовши декілька поворотів, вони потрапили до круглої кам’яної зали неймовірних розмірів. Сяомін відразу помітила вирізьблені в підлозі дивні канали, які утворювали складні візерунки.

- Батьку, де це ми? – спитала дівчина оглядаючи приміщення.

- Це святилище Вуюе**, - відгукнувся генерал Чень. - Тут зародилась сила наших предків, саме тут майстри бойових мистецтв у давні часи відточували свою мастерність. Це місце давно покинули, адже світ змінився, змінились цінності. Тепер тут зберігається наймогутніша зброя, яку всі вважають давно загубленою. Навіть Небесний імператор не відає про її місце знаходження й ніхто в усіх світах. Лише я та ще декілька небожителів.

- Невже це легендарний Льодяний лотос? – темні

Чень Лівей кивнув головою. Очі дівчини знову заполонила темрява, а тіло стало складно керованим. Заледве дійшовши до великого каменю, що стирчав неподалік, вона сіла на нього, стершись спиною на стіну.

           - Щось мені знову зле. Треба трохи відпочити.

Батько дістав невеличку пляшечку з дивною рідиною та вилив її у кам’яну чашу, що стояла посеред зали, бурмочачи дивні слова собі під ніс. Зненацька чаша запалала блакитним полум’ям, наповнивши приміщення м’яким сяйвом та теплом. Тепер на склепінні печери можна було роздивитись значні льодяні утворення, які ніби приховували якусь таємницю. Крапля за краплею масиви льоду танули під дією вогню, дощем опадаючи на підлогу.

Батько підійшов до мене на наркив своїм плащем, не даючи змерзнути. Сяомін здивувало те, що краплі води зосереджувались лише в центрі печери, не потрапляючи на неї з батьком.

- Моя люба дівчинко, скажу відверто, ти ще не готова до того, через що маєш пройти. Але здається Небеса вирішили по іншому.

- Що ти маєш на увазі? Скажи прямо, - нахмурилась Сяомін, і подивилась йому в очі – прямо й важко.

- Скоро ти сама все зрозумієш, - спокійно відповів Лівей.

Канали вдосталь наповнились талою водою, проявивши приховане зображення лотоса. Під тиском води спрацював новий механізм, відкривши потаємний прохід. Потік холодного повітря вирвався на волю, швидко заповнивши печеру. Дивне відчуття неспокою піднялось всередині Сяомін, забороняючи йти вперед. Намагаючись не зважати, вона сповзла з каменю на землю. Чень Лівей допоміг доньці підвестись на ноги та підвів до тунелю. Теплий плащ з гуркотом спав з тендітних дівочих плечей. Не звернувши на це уваги, вона обережно ступила вперед, ніби зараз мало статись щось непередбачуване.

Тунель був вузьким та низьким. На ніби наспіх вирізьблених стінах, проглядались дивні написи, незрозумілі для неї, зображення давніх богів, фрагменти війни та зображення дивного сяйва, що випромінював один з воїнів, стоячи попереду війська. Можливо це був головнокомандувач цієї армії. Шкода, що через високу вологість, більша частина фарб втратила свої кольори, а інша частина зображень зовсім зникла. Судячи з усього, цим написам не одна тисяча років. Цікаво, ким вони були створені й про що тут розповідається?

- Не відставай, - пролунав голос батька і відлунням прокотився печерою.

Зі своїм мініатюрним зростом, у Сяомін не виникло труднощі з просуванням, а ось генералу довелося дещо зігнутись. Чим далі вони проходили, тим яскравіше ставало довкола. Мозок дівчини почав інтенсивно працювати, намагаючись визначити, звідки тут, у глибокій печері, могло з’явитись на стільки потужне джерело світла. Повітря ставало холоднішим, перетворюючи кожен її стривожений видих на парову хмаринку.

Швидко минувши прохід, вони потрапили в сяючу льодяну кімнату. Стіни, підлога та склепіння – все було вкрито товстим шаром льоду. Посеред льодяного гроту на кам’яному постаменті парив легендарний Льодяний лотос. Саме він був джерелом магічного сяйва, що наповнювало грот. Кожен промінь, відбиваюсь від дзеркальних льодяних поверхонь, сліпив очі.

Оступившись, Сяомін ледве встояла на ногах, обпершись на холодну стіну. Відчувши, як холонуть пальці, вона різко відсмикнула руку та сховала у рукав, намагаючись її зігріти.

Юна небожителька змерзла, губи посиніли, руки ледве рухались. Здавалось, ще трохи й вона залишусь у цій льодяній гробниці навіки.

- Зачекай мене тут, я зараз повернусь, - беземоційно мовив Чень Лівей і швидко зник.

- Стій, не кидай мене, - налякано кинула Сяомін.

Ринувшись за батьком, дівчина впала на коліна, не маючи жодних сил встати. До горла піднявся грудок, вона не могла вимовити ні слова. Її шкіра стала льодяною, як усе довкола. Відчувалась простягнута рука смерті.

Сяомін вдивлялась у таке рідне обличчя батька та не розуміла що бачить. Його обличчя не виражало ні любові, ні шоку, ні тим паче жалю. Не можна було сказати, що лице було порожнім. Воно – його очі, його вуста – щось виражали та вона гадки не мала, що саме.

Хвиля відчаю затопила її. «Невже батько дійсно кинув мене? Ні, він не міг…» - судомно пролунало в голові.

Дівчина поглянула батьку вслід і побачила, як він накладає магічну печатку на вихід. Тепер вона назавжди залишусь у цій льодяній пастці. Рідний батько покинув її помирати у такому моторошному місці.

Розпластавшись на підлозі, Сяомін заплющила очі, приготувавшись до смерті. Її спокій порушив ледве чутний звук, схожий на дзвін розбитого нефриту. Піднявши повіки, вона відразу їх опустила, захищаючи очі від занадто яскравого сяйва. Напівпрозорі пелюстки лотоса один за одним розкрилися, вивільнивши перлину, кольору неба. Вона нависла над ним, рокручуючись неначе дзиґа. Перетворившись на круглу сяючу пляму, перлина з тріском розлетілась на тисячі дрібних шматочків, розміром не більше піщинки. Звуки магічного вихору ставали ближчими й дівчинв все ж довелось знову розплющити очі. Крізь каламутний погляд, Сяомін бачила, як піщинки кружляють над її тілом.

Вона нервово поворухнулась. Неначе за наказом, вихор на мить нерухомо завис, а тоді обрушився на дівчину. Кожна часточка проникала в тіло, завдаючи неймовірного болю. Сяомін крутилася на всі сторони, намагаючись їх уникнути, але все було марно. Ніби живі істоти, частки змінювали напрямок, переслідуючи її.

До цього спокійно спокійна командир Чень різко відчула увесь той біль, який пережила в юності. Її тіло та душа, теперішні та минулі, поєднались воєдино. Зараз вона, войовниця Чень Сяомін, лежала на підлозі льодяного гроту, зкорчившись від жахливого болю. Кожна клітина її тіла ніби збожеволіла, приймаючи енергію артефакту. Вона кричала в весь голос, благаючи вбити її, лише б скінчити ці муки. Прокликаючи весь світ, Сяомін подумала, що навіть будучи тут, її зв’язок із тілом у світі людей нікуди не зник. Вона залишалась живою, а отже, усе, що відбувалось з нею тут, мало відображення там.

- Я ще занадто юна для смерті. Небеса, за що ви так зі мною? Чим я завинила перед Вами? Пф, це не наймиліше місце для смерті. Як холодно… Я замерзаю… Я так хочу спати… - бурмотіла Сяомін. – Хто б міг подумати, що пекло так скоро покличе мене? Хоча це й добре. Чим швидше я помру, тим скоріше це закінчиться.

Сяомін відчувала як жар повністю охопив її тіло. У маренні вона кликала свого батька та матінку. Її очі повільно закотились, вона перестала дихати. Виглядало так, ніби Сяомін покинула цей світ.

Остання піщінка пронизала бездиханне тіло дівчини. Магічне сяйво зникло, настав морок. Чень Лівей повернувся назад та на мить завмер, тримаючи у руці сяючу перлину. Приголомшено підбігши до доньки, він опустився біля неї на коліна та обійняв тендітне тіло.

- Сяомін! Ні, ти не можеш так загинути! Ти маєш вижити будь-якою ціною! – не вірив власним очам чоловік. Гарячі сльози омили вкрите зморщками втомлене обличчя.

Він поклав доньку на землю. В його очах, командир Чень була його юною дівчинкою з минулого. Збираючись зробити штучне дихання, він ненароком зачепив її рану. Невидиме поле, що зараз оточувало Сяомін, відкинуло Лівея назад.

Крехчучи, він встав та підійшов ближче, намагаючись розгледіти у напів сумерку, що ж насправді сталося з його донькою.

На тілі, з вигляду мертвої Сяомін, почали затягуватись рану, зникла хвороблива блідість, її груди повільно піднялись, роблячи такий очікуваний вдих. Життя поступово поверталось у тіло дівчини. Її очі відкрились, повернувши барви в життя Чень Лівея.

Лівей допоміг стомленій доньці сісти та сильно обійняв її.

- Пробач мені. Через мене ти стільки страждала… Але тепер ти будеш жити! І ніякий ворог не зможе цього відібрати.

Дівчина гірко заплакала. За усі століття, вона ні перед ким так не плакала… Вона не знала через що: чи від радості, що захишилась живою, чи від зустрічі з батьком, хоча б і на мить.

- Сяомін, як ти себе почуваєш? Як твоя рана?

- Я її не відчуваю, неначе все загоїлось. Зі мною все…

Не встигла промовити Сяомін, як сила, що проникла в її тіло, почала жилами плинути до голови та кінцівок, ніби намагалась вирватись назовні. Обхопивши руками голову, вона почала кричати:

- Зупини це! Зупини!

Чень Лівей відключив Сяомін одним ударом. Донька тихо сповзла в його руки, більше не відчуваючи болю. Він закотив рукав її вбрання та присвітив, оглядаючи руку доньки. Чорні жили проступали крізь шкіру, поступово поширюючись тілом, неначе отрута. Тіло дівчини не витримувало такої сили. Душа Сяомін відділилась від дівчинки з минулого.

Чоловік розвернув юну Сяомін до себе спиною та сконцентрувавшись, передав їй частину своєї сили. Тепер вона мала можливість стримувати льодяний вихор, але контролювати його не в змозі. Лівей мав запечатати льодяний вихор, доки тіло доньки не буде достатньо сильним для його підкорення.

Сказавши заклинання давно забутою мовою, Чень Лівей доторкнувся до скроні доньки та перекрив хід силі, а заразом приховав ці болючі спогади в дальній куток її пам’яті. Він виніс непритомну дівчину з печери й вони повернулись додому, ніби нічого й не сталося.

Знову повенулась пітьма та голос хранителя, що повернув дівчину в реальність.

- Небожителько Чень, ти побачила та відчула на собі, що зробив твій батько. Він скористався рідною донькою, аби не дати клану демонів захопити владу над світами, - ліниво протягнув хранитель.

- Ні, ти не правий! Він рятував моє життя! – у Сяомін по шкірі досі бігали мурахи від останніх подій.

- А чи дійсно це так? – льодяним тоном запитав чоловік. Не варто вірити всьому, що ти бачиш, дівчино. Подумай над цим, коли повернешся у своє тіло. Доречі, будь обережна, шпигуни володаря демонів у свіх світах розшукують дівчину з родимою плямою в формі лотоса на попереку. Ой, точно, здається, вони шукають тебе… А якщо без жартів, не довіряй нікому. Чуєш?

- Дякую за попередження. Принаймні, тепер я знаю, чому стала мішенню для вбивць з усіх світів, - без тіні посмішки подякувала Сяомін.

- Твоє тіло достатньо відновилось, аби ти могла повернутись назад. Але ти тепер також частина цього світу, тому я буду наглядати за тобою.

- Хранителю, стривай. Скажи, як я можу вивільнити силу та навчитись нею керувати?

- Отрута в твоїй крові пригнічує твої магічні здітності. Ти маєш позбутися її, лише тоді потужна сила, прихована в тобі, потече твоїми жилами. Настав час повертатись. Не забувай моїх слів!

Напівпрозорі духи налетіла на Сяомін з усіх сторін, виштовхуючи дівчину вгору, геть з цього світу. Нарешті вона повернеться у світ живих. Досить з неї духів…

* Мао – різновид китайського спису Цян, давній вид холодної зброї.

**Вуюе - п'ять лун.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.