Глава 7. Повернення в Гуаньду

Фортеця Гуаньду

Декілька днів безперестану лив сильний дощ, і лише на ранок третього дня, хмари розсіялись, пропустивши останні теплі сонячні промені. Осінь все глибше заходила в землі Піднебесної, охоплюючи округ за округом, з півночі на південь.

Минуло вже декілька днів, але Чень Сяомін все ще не приходила до тями. Мей Мей міняла пов’язки, накладаючи мазь, щоб рана не запалювалась та залишалась чистою.

Минулої ночі Сяомін стало гірше. У неї знову піднявся жар, дихання стало майже не відчутне, серце ледь не зупинилось. У гарячці, крізь затьмарений розум, дівчина часто кликала батьків, просила щось зупинити. Ввесь цей час Лі Цян Вей не відходив від її ліжка. Йому всім серцем було шкода Сяомін, хоча вираз його обличчя залишався різким та холодним.

На щастя до настання світанку її стан стабілізувався й генерал залишив дівчину.

***

На вулиці вже світало.

Невідомо скільки пройшло часу, коли Сяомін нарешті відкрила запалені очі.

Обпершись на ліжко слабким тілом, вона різко встала.

Голова була важкою, ноги підгибались, плюс різкий біль в районі живота. Постоявши нерухомо на одному місці й тримаючись за місце поранення, їй ніби дещо полегшало. Після чого Сяомін стала уважно оцінювати кімнату.

Простір був оформлений просто, але функціонально зручно. Вміст поличок та шаф був чітко та зрозуміло структурований, на столі панував ідеальний порядок, доповнював картину простий дере’яний стілець. На перший погляд здавалось, що все підібрано навмисно – у простому стилі, зі сторогими чіткими лініями, лише синє та коричневе. Охайно, витончено, організовано, функціонально.

Однак при більш прискіпливому розгляді можна було помітити маленькі красномовні деталі, такі як, наприклад, великий різьблений стіл із червоного дерева, дорогі порцелянові вази на одній з полиць шафи, чорний шовковий халат прекинутий через спинку стільця. Багато інших мілкий елементів інтер’єру. Навіть від простирадел, на яких вона лежала, віяло багатством і витонченістю смаку господаря кімнати.

Сцени схожі на швидко мінливі кадри кінострічки почали проноситись перед її очима, несучи занадто великий потік інформації. від чого розболілася голова. Це змусило тіло, яка нещодавно піднялося, впасти назад на м’який килим.

Стиснувши зуби, вона стримувалась деякий час. Біль, накочувався хвилями, неначе прилив, змушуючи Чень Сяомін застогнати.

***

Лі Цян Вей цієї ночі знову не міг заснути. Повернувшись на світанку до своїх покоїв, він прийнявся продивлятись нові звіти. Генерал продумував тактику захисту в разі нової атаки повстанців, детально все обговорюючи з Інь Ци (який, доречі, теж залишився без сну).

Несподівано з сусідньої кімнати почувся грохіт.

– Що це за шум? – здивовано спитав Цян Вей у помічника, відірвавши погляд від звіту, який саме вивчав.

– Не знаю…але звук доносився з головних покоїв.

Генерал Лі кинув усі папери та ринувся у сусідні покої. Заходячи в середину Цян Вей наштовхнувся на Мей Мей, що також прибігла на звуки.

Сяомін розпласталася на холодній підлозі, певно впавши, намагаючись піднятись з ліжка. Вона застогнала й спробувала сісти. Зелений атласний халат Але ця спроба не завершилась успіхом… Невдало розвернувшись, Сяомін відчула різкий колючий біль, який змусив її зморщитись та схопитись рукою на місце поранення. Вона не раз отримувала поранення на завданнях, але кожного разу її рятувала вроджена здатність швидко відновлюватись, але цього разу доля вирішила погратись з нею у гру на виживання.

– Сяомін, ти нарешті прийшла до тями! – полегшено видихнув Лі Цян Вей підходячи до дівчини. – Не рухайся, інакше рана знову відкриється та почне кровоточити.

Легким рухом піднявши Сяомін з підлоги, він взяв її на руки та обережно вклав назад у ліжно та сів поряд. Її очі були тьмяними, вона ще не до кінця прийшла в себе.

– Пити, - пробурмотіла вона.

Лі Цян Вей взяв чашку з водою та простягнув їй.

Схоже, Сяомін дійсно відчувала сильну спрагу. Вона швидко випила воду, так і не піднявши очей на генерала Лі. Зітхнувши, вона облизала пересохлі губи та нарешті підняла свої темні очі на Лі Цян Вея. Перші декілька секунд дівчина розгублено усвідомлювала, що відбулось. Крім знаходження в чужому маєтку, її також збентежило неочікувана поява симпатичного чоловіка. Не кажучи вже про те, що це був перший раз в її житті, коли дівчина прокидалась у ліжку майже не знайомого чоловіка.

Ті ж самі декілька секунд Лі Цян Вей використав на те, щоб швидко оглянути командира.

Нарешті, вона змогла в повній мірі оцінити ситуацію, яка зараз склалалсь і її очі розширились, зазвичай бліде лице почервоніло.

– Дякую, генерале. Де це я? – зберігаючи спокій спитала Сяомін.

Дівчина вже мала здогадки якою буде відповідь.

Спостерігаючи, як повільно піднімаються повіки Сяомін, генерал серйозно спитав:

– Як ти себе почуваєш?

– Голова болить, ніби зараз розколиться, – ледве чутно відповіла Сяомін, намагаючись припіднятись на ліжку.

Її розум досі був як у тумані, усе тіло неймовірно боліло. Лі Цян Вей обережно допоміг Сяомін сісти, підклавши під спину м’яку подушку.

– Ти виснажена після важкої битви, нічого не їла та не пила декілька днів, до того ж була серйозно поранена. Немає нічого дивного в тому, що ти погано себе почуваєш, - сказав Цян Вей.

Його погляд завмер на її чолі. Дуже швидко від підняв руку, щоб торкнутись її. Настільки швидко, що дівчина просто не встигла відреагувати, а відчуття його дещо грубих пальців на її шкірі відізвалось відчутним поколюванням.

Сяомін нахмурилась і нахилила голову, уникаючи торкання в характерній для неї природній реакції. Така поведінка колючого їжачка змусило генерала ще раз поглянути дівчині в обличчя. Холод та різкість на мить зникли з його очей, а на губах з’явилась ледве помітна усмішка.

– Генерале Лі, що ви робите? – обережно спитала Сяомін, втиснувшись у подушку, і навіть несвідомо прийняла оборону позицію.

– Що таке, боїшся що я щось зроблю з тобою? Не хвилюйся, дівчата схожі на тебе, мене не цікавлять.

– Як ви дізнались? – приголомшено спитала Сяомін, накрившись по самі плечі ковдрою. Вона пірнула під теплу тканину і оглянувши себе, винирнула назад. З усвідомленням того, що сталось, очі дівчини почали повільно розширюватись. – Це ви мене переодягли?

– Ні, це зробила моя служниця Мей Мей, - спокійно відповів генерал.

– Як ви дізнались, що я жінка?

– Я дізнався про це, коли ти врятувала мене. Оскільки ти приховувала це стільки часу, я не став викривати тебе, наражаючи нас обох на небезпеку, - рівним тоном відізвався Цян Вей.

– Ви бавились зі мною ввесь цей час… - примружившись продовжила вона.

Лі Цян Вей нахилився вперед, його очі похмуро блиснули, і він повільно відповів:

- Думай як тобі завгодно.

У тьмяному світлі, з пугаюче близької відстані, Сяомін вдивилась в обличчя чоловіка. Симетричне обличчя можна було б назвати гарним, різкі, чіткі риси обличчя пом’якшувались плавними лініями, створюючи приятним загальне впечатление. Живі очі оцінюючи дивились із-під темного волосся.

- Господарю Лі, ліки які ви просили вже готові, - сказав слуга, підходячи до господаря з підносом у руках.

- Ти надто слабка, якщо не хочеш померти, прийми ліки, - сказав Цян Вей взявши невеличку глибоку тарілку з паруючим темним відваром.

- Пий… Не хочу щоб ти померла. Як я тоді поясню судовій палаті, що дивна дівчина, до того ж поранена, померла у моєму маєтку? Померти легко, жити завжди було набагато складніше.

- І лише у цьому причина?

Загадково посміхнувшись, Лі Цян Вей передав Сяомін ліки. Тремтячими руками вона взяла тарілку та нюхнула. Різкий аромат трав вдарив у ніс і подразнив горло, викликавши у Сяомін кашель. Під суворим поглядом чоловіка, вона обережно зробила ковток.

- Гаряче…та гірке… Як люди взагалі можуть таке пити? -

- Ти відбираєш чужі життя на полі битви, але не можеш випити гіркий відвар? Ти неймовірна! – сміючись сказав генерал.

Насупившись, Сяомін потягнулась, щоб вихватити тарілку з рук генерала, але знову зачепивши рану, важко дихаючи лягла назад.

- Давай, я допоможу тобі, - сказав Цян Вей, ложкою зачерпнувши ліки.

Здивована Сяомін прийняла допомогу генерала. Ясравий сонячний промінь, звільнившись від темних дощових хмар, проник у кімнату, осяявши обличчя Лі Цян Вея. На стомленому лиці генерала Лі був вираз таємничості. Сяомін ніколи не вдавалось прочитати цей темний всепроникаючий погляд.

- Я знав жінок далеко не з такою милою зовнішністю, які могли зарубати чоловіка, не змигнувши оком, - відповів Цян Вей. – Але жодна з них не мешкає тут, у Гуаньду.

- Стоп…що? Далеко не такої милої зовнішності…? Що ж у моїй зовнішності вам здалося милим? – її зазвичай спокійне обличчя відбивало хвилювання.

- Ти неймовірно вправна на полі бою, - продовжив він. – Не лише з мечем. Мене давно зацікавило: хто навчив тебе тактиці бою?

Сяомін не захотіла відповідати й стулила рота.

- Добре, якщо не хочеш, можеш не відповідати. Готовий закластися, що та сама людина й дала тобі такий чудовий меч, – Шкода, що ця людина не навчила тебе уникати неприємностей. Ну тобто, шкода для тебе.

На обличчі дівчини з’явилось дивний, складночитаємий вираз.

- Чому вас це так цікавить?

- Я хочу дізнатись, хто ти така, Чень Сяомін? – сказав він прохолодним тоном. – Навіщо ти зі шкіри лізла, щоб потрапити в загін Хубен? Як дівчині взагалі могла забратись у голову думка стати воїном?

- А як щодо вас, генерале Лі? Як вам вдається кожного разу випереджати ворога в його діях і тим самим перемагати? Ви дійсно звичайна людина, що досягнула всього своєю майстерністю?

Сяомін пригадала видіння, малюнок в книзі, портрет Бога війни, аж занадто схожого на генерала… Підозри пустили своє коріння.

Лі Цян Вей приглушено розсміявся. Цей звук здався Сяомін майже образливим висміюванням.

Дівчина відчула не лише подив, але й гостре розчарування. Їй здавалось, що Лі Цян Вей зрозуміє, якщо все ж таки дізнається правду. Тим паче, що він врятував їй життя. Вона ж потрапила в неприємності через примху долі, а не через власну нерозумність. Плюс їй здалось, що він високо оцінив її дії, коли тільки но розмовляв з нею. Називав же найкращим воїном. І тепер що, коли місія виконана й ворог відступив, змінив свою думку на зовсім протилежносту? Вона зовсім не могла зрозуміти цього чоловіка.

Мабуть, Лі Цян Вей відчув хід її думок – за напруженим мовчанням і складному виразу обличчя.

- Відчуваєш себе несправедливо ображеною?

Сяомін зберігала мовчання.

Цян Вей продовжив провокувати її, використовуючи складночитаємий, беземоційний тон.

- Ти хочеш дізнатись, на основі чого я роблю свої висновки про місцезнаходження ворога? Все просто – інтуїція. Кожен досвідчений воєначальник із часом отримує навички такого ефективного її використання. Як би там не було, як це стосується питання, яке я тобі задав?

- Я не прагну влади, не прагну возвеличення чи збагачення. Я всього лише хочу служити своїй країні та захищати імператора, - її голос був слабким, але чітким.

В кімнаті запанувала тиша.

Зіштовхуючись зі складними ситуаціями, Сяомін все менше була схожою на звичайну людину.

Більшість молодих воїнів, що поступали на службу зазвичай мріяли про те, щоб досягнути бажаного й доказати таким чином власну силу та спроможність. Сяомін, схоже, народилась з повною відсутністю подібних амбіцій. В ній було відсутнє «я доб’юся цього, чого б мені це не коштувало», їй було куди цікавіше дізнатись «як там могло статись». Вона спеціалізувалась на військовій справі, була вправним воїном та щось мислила в військових стратегіях тому, що до цього в неї була цікавість і здібності. Сяомні також не звикла піклуватись про ні інших, ні про саму себе. Це дозволяло їй мати холодну, ясну голову, але разом з тим – робило трохи безсердечною.

Саме тому, після цієї несподіваної ситуації з Лі Цян Веєм, дівчина була засмучена.

Вони розмовляли одне з одним так близько всього декілька разів за той рік, що вона служила під його командуванням. Сяомін залишала враження відмінного книжкового черв’яка та вмілого стратега, гідного його уваги учня та підлеглого. Але не більше того.

Однак у такі моменти як зараз, коли її зазвичай спокійне дихання збивалось, а вираз обличчя видавав хвилювання, образ командира Чень ставав більш живим. Це була мініатюрна дівчина з довгим темним блискучим волоссям, маленьким блідим бличчям, на якому постійно панував серйозний вираз. Сяомін була дуже розумна, дещо зарозуміла й мала сильну волю, але при цьому залишалась наївною.

Все вірно, служба в імперському війську – це робота, яка змушує стикатись обличчя до обличчя зі смертю, кров’ю та потворним прояв людської натури. А вона була всього лише молодою дівчиною, нехай і неймовірно талановитою, але все ж занадто наївною.

Раптово Сяомін відчула себе розбитою та смертельно втомленою. Бажання подрімати прямо зараз виявилось досить сильним, і дівчина не бачила сенсу не підкоритися йому.

- Генерала Лі, я хочу відпочити, - не витримала вона й першою порушила мовчання.

Вигляд Сяомін дійсно був змученим. Її великі темні очі яскраво контрастували з блідим запалим обиччям, довгі вії все повільніше опускались та піднімались. Потріскані губи дівчини викривились в щось схоже на посмішку, погляд став стальним.

Поворухнувшись, вона насупилась, наморщивши блідий лоб.

Лі Цян Вей видихнув і допоміг їй прийняти зручне положення.

- Добре відпочинь, - сказав Цян Вей вже теплішим тоном.

***

Ззовні швидко темніло: осінній день завершувався разом із західним сонцем, що відкидало в вікно золотаво-помаранчеве світло. Якби не тьмяне сяйво декількох свічок, що мерехтливо наповнювало простір, у кімнаті не було б світла.

Сяомін поворухнулась, побурчала й прокинулась. Вона примружилась та кинула погляд на вікно.

«Вже стемніло, довго ж я спала», - позіхнувши вона й обережно сіла.

Розчісуючи волосся перед дзеркалом, вона подивилась у вікно, там зовсім стемніло. Її брови легенько здригнулись, коли її бліді пальці протягнулись вперед та зі скрипом відкрили вікно. На вулиці було темно. Прохолодний літер приносив у вікно запах рослин із саду.

- Пані, навіщо ви встали біля відчиненого вікна? Вам може стати гірше, - пробурчала Мей Мей, заносячи до кімнати їжу.

Повернувши голову, вона побачила, що Чень Сяомін так і не зачинила вікно. Служниця підняла брови й підвищила голос.

- Пані, ви слухаєте, що я кажу?

- Слухаю, слухаю, - Сяомін повернулась й подивилась на неї з посмішкою, ніби перед нею й не було буркотливої дівчини. – Продовжуй, будь ласка.

Мей Мей поклала на стіл тарілки, зробила три широкі кроки до вікна й простягнула руку, що його зачинити. Але під її рукою прослизнула інша рука й утримала вікно, не даючи його зачинити. Це була хвороблива Сяомін.

Мей Мей повернулась та злякано вирячила очі на Сяомін, яка сказала з напів посмішкою:

- Я просто хочу відчути вітер та подихати повітрям. Адже воно весь день зачинене…

- Але, якщо ви захворієте, господар Лі не пробачить мені цього.

Сяомін вже почала дратувати ця юна особа. Її темні непроникні очі дивились на дівчину абсолютно спокійно. Мей Мей відчула холодну ауру, яку випромінювала Сяомін, поглядаючи на неї.

«Можливо, я була занадто різка з нею? Я не мала так себе поводити…», - подумки злякалась Мей Мей, понуривши голову.

Вся кімната поринула в напружену тишу. Атмосфера стала ще більш важкою й почала давити на служницю.

- Якщо пані не хвилює її здоров’я, то ти, дитинко, нічого не зможеш із цим вдіяти, - почувся позаду приємний жіночий голос.

Очі присутніх зараз же розвернулись до неочікуваної гості.

- Пані Сяомін, у таку погоду як зараз, дуже легко підхопити застуду, особливо якщо довго стояти біля відчиненого вікна, - стримано повторила жінка, киваючи в сторону вікна. – Так що покваптесь і зачініть його.

Сяомін нічого не лишилось, як зачинити вікно та повернутись назад до ліжка.

- Пані Яньгуан, ви нарешті повернулись, - засяяла Мей Мей.

Яньгуан кивнула.

- Мей Мей, залиш нас, - ліниво мовила жінка.

Служниця не промовивши більше ні слова швидко залишила кімнату.

Сяомін і Яньгуан у повній тиші поглянули один на одного.

- Хто ви? – від тону дівчини віяло відчутним холодом.

Незнайомка явно була здивована тоном дівчини, але незабаром вираз її обличчя змінився. Вона з цікавістю в очах продовжила розглядати Сяомін.

- Я - людина завдяки якій ти ще можеш тут стояти, - байдуже кинула незнайомка. – Моє ім’я Яньгуан, я лікарка. Раджу тобі тимчасово перестати геройствувати та відновити сили.

Дівчина промовчала. В її обличчі, зверненому до лікарки, Яньгуан побачила полегшення та розуміння.

На деякий час запанувало мовчання, злегка розведене звуком дихання їх обох.

- Дякую за мій порятунок, - підводячись з ліжка сказала Сяомін і вклонилась лікарці.

Коли Сяомін вставала, жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся. Яньгуан здалось, що дівчина навіть не усвідомлює, що на її мініатюрному тілі з’явилась глибока рана. Не дивлячись на тендітність у цій дівчинці прихована лякаюча сила. Лице було симпатичним, але зараз світла шкіра стала білоснішною та ніби прозорою, без натяку на рум’янець, що створювало враження слабкої та вразливої істоти. І як така дівчина могла взагалі справлятися з небезпечними та складними ситуаціями?

- Сяомін, якщо ти так вдячна мені, повертайся у ліжко й дай оглянути твою рану, - спокійно мовила Яньгуан.

Сяомін слухняно лягла на шовкові простирадла. Яньгуан зняла пов’язку.

- Рана швидко загоюється, - заключила лікарка вона, присипаючи білим порошком. – Однак, поглянь, твої різкі рухи ледь знову не відкрили кровотечу. Маєш поберегти себе деякий час.

- …Добре, - відізвалась Сяомін помітивши серйозний погляд лікарки.

Лі Цян Вей проходячи повз, окинув поглядом приміщення, що відкривалось для нього через поріг із відчиненими навстіж дверима, й затримав його на Сяомін, яка в той момент сиділя на ліжку. Дівчина розповляла з Яньгуан, не пропускаючи жодного слова лікарки. В цей момент вона виглядала дуже жвавою.

- Я не буду тебе ні про що розпитувати, - з легкою посмішкою сказала Яньгуан. – Я розумію тебе краще, ніж хтось інший. Але дам пораду: покинь цю справу, допоки не втратила життя.

Дівчина відсторонено поглянула в темне вікно.

- Війна, як гіганська прірва, здатна поглинути несчислену кількість життів за короткий проміжок часу. Зруйновані будинки, осиротілі сім’ї, випалена земля. Моя смерть у порівнянні з цим – ніщо.

Думки дзигою крутились в голові Сяомін, але додумати їх не вдалось.

- Хто тобі сказав ці слова? – пролунав із дверей глибокий і потужний голос генерала Лі.

«Не кімната, а прохідний двір», - подумки обурилась Сяомін. Її вираз обличчя залишився незворушним, а погляд холодним.

- Мій батько, - майже не чутно відповіла вона.

Дивно, але ці слова здались Лі Цян Вею дуже знайомими. Він чув їх в дитинстві від одного з генералів Небесного війська.

Сяомін здалося, що генерал різко відчитає її або навіть буде відкрито висміювати, особливо з урахуванням минулої неловкой ситуації, одначе він різко змінив тему:

- Як вона? – спитав він Яньгуан.

- Набагато краще, - кинула лікарка. – Нехай відпочине хоча б декілька днів, рані необхідний спокій.

Генерал із цікавістю покосився на Сяомін. Вона навіть на нього не дивилась, міцно замислившись та граючи з простирадлом. Задумчивіе очі генерала вивчали її обличчя.

- І ще, - пригадав Цян Вей. – Сяомін, подкоти лівий рукав до плеча.

Дівчина на мить завмерла. Побачивши, як вона зблідла, він обережно поклав руку на її плече:

- Що сталось?

Сяомін не звернула увагу на його доторк. Все ще розгублено дивлячись кудись в сторону, вона прошепотіла:

- Я в порядку. Просто дещо прийшло в голову.

Чоловік м’яко посміхнувся. Допомагаючи Сяомін закотити рукав, він помітив,що не дивлячись на свою мініатюрність, вона має доволі сильні руки.

Цей жест не міг пройти повз Яньгуан. Вона скосила погляд на цю дивну парочку, кутки її губ піднялись у ледь помітній посмішці. Лікарка оглянула слід від стріли на руці дівчини.

- Це безперечно отрута, - заключила вона після тривалих роздумів. – Але яка саме, поки що я не можу сказати. Рана не глибока. Диво, що вона досі не загноїлась. Невже це не турбувало тебе?

Лікарка очима зустрілась з поглядом Сяомін. Дівчина не відповіла їй і лише байдуже знизала плечима. Командир перепела погляд на обличчя генерала й помітила, що той також пристально дивиться прямо на неї. Нездоровий рум’янець вкрив її обличчя.

- Що ж, дякую за турботу. Але вам не варто про мене хвилюватись, - з роздратуванням сказала Сяомін.

З тих пір, як вона потрапила під нагляд генерала, їй приділяли занадто багато уваги. Оскільки генерал та лікарка мовчали, командир Чень подумала, що вони завершили. Вона вже протягнула руку, збираючись опустити рукав, коли генерал несподівано присів перед нею навпочіпки. Його темні, глибокі очі виявились наодному з нею рівні.

Чоловік задумливо вглядівся в обличчя Сяомін.

Через таку неочікувану фізичну близькість генерала до неї, Сяомін виявилась спантеличеною. Виходить, він спеціально зайняв таку позицію, щоб приховати їх різницю в зрості? Навіщо? Щоб він збирається робити?

Зоровий контакт не обривався. Генерал уважно дивився в злегка почервонівші очі дівчини. І, нарешті, він зволив відкрити рот.

- Якщо твоє життя для тебе не важливе, то для мене воно має велику цінність.

Сяомін зніяковіло опустила очі.

Воєначальник багато хотів сказати своїй підлеглій, але її втомлений, розбитий вигляд повністю відбив у нього бажання продовжувати.

- Необхідно зняти відмерлу шкіру, щоб розчистити рану, - перервала їх Яньгуан. - Мені необхідні гострий ніж, свічка та вино. А тобі, дівчинко, доведеться знову потерпіти, інакше справи будуть кепські.

Яньгуан протерла рану та ніж міцним напоєм. Нагрівши лезо над вогнем свічки, вона повернулась до дівчини.

- Зараз буде трохи боляче, - попередила жінка.

Лікарка обережно зробила надріз. Темна кров жахивою квіткою розтеклася рукою в сторони.

Дівчина не видала жодного звуку, лише зажмурила очі і сильно стиснула в кулаки руки, що лежачи на її колінах. Буря емоцій, яка ще декілька секунд назад накривала її з головою, раптом відступила, а похмуре відчуття безсилля та розпачу почало розчинятися в ній, як грозова хмара під поривом осіннього вітру.

Завершивши маніпуляції, Яньгуан перев’язала руку дівчині.

Сяомін у напруженні дивилась на дороге взуття Лі Цян Вея. В неї різко виникло палке бажання залізти зараз під ковдру та сховатись від усього світу.

- Була рада познайомитись з такою цікавою дівчиною як ти, - спокійним голосом Яньгуан повернула в реальний світ.

Жінка зібрала речі, кивнула генералу та граційно вийшла з кімнати. Лі Цян Вей вийшвов слідом за нею, щоб перемовитись некількома словами.

Коли він повернувся, Сяомін, бліда і змучена, вже міцно спала, скрутившись калачиком на м’якій ковдрі. Навколо була повна тиша, лише тихе сопіння цієї мініатюрної жінки наповнювало простір. Чоловік уважно і спокійно подивився на дівчину. Просторий білий шовковий костюм…у такому одязі комнадир Чень виглядала навіть ще більш жіночною та тендітною.

***

Тієї ночі Мей Мей, у знак вибачення, нагодувала її кістковим бульйоном, пекуче гарячим, різким і солоним водночас. Сяомін жадібно пила його – так швидко, як тільки могла. Харчуючись у військових походах лише кашею та, у кращому випадку, в’яленою рибою, цей простий бульйон був для неї найсмачнішою стравою за останній час.

Цян Вей наказав Інь Ци слідкувати за Сяомін, і дізнатись більше про її минуле. Його дуже зацікавила ця сповнена таємниць войовниця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.