Частина 5. Ненависть і сміх попри все.
Вікторія втомлено зашилила руки в кучері, видихнула й повернулась до Катрусі:
– Вони ненавидять нас. Все, що є у нас, адже в них цього немає.
Тулі зафирчав, певно така відповідь здавалась йому дещо наївною, прозаїчною і, для дітей, чи що.
Він підчепив кігтями комбінезон і пирснув:
– Ага, вічний привід – землі, а люди їм тут не потрібні. Своїх вистачає.
Катруся не витримала й буцнула набридливого друга ногою, а сама мовила:
– Але хіба недостатньо було попросити?
На це питання дівчинки вже ніхто не відповів та й сама вона знову занурилась у свої думки.
Попросити… Але ж якщо ми не хочемо віддавати, вони мають просто піти. Піти й побудувати щось своє.
Дорога втомлювала, тягнулась й нерівно звивалась. Дівчинка припинила слухати радіо й поглядала то у вікно, то на Тулі, що, здається готував засідку на крісло батька.
Дівчинка шикнула на нього, за що отримала гримасу з язиком у відповідь.
– Катю, припиняй бавитись.
– Це не я, це все Тулі, – ображено відповіла, вказівний палець направляючи в напрямку бісеняти.
– І Тулі скажи, що так не можна.
Татко розсміявся, аж раптом різко зменшив швидкість – попереду щось відбувалось.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!