Пролог
…Так і кінчається світ
Так і кінчається світ
Так і кінчається світ
Не бабах а лиш схлип…
Томас Стернз Еліот
(епіграф)
Знаєте, ми створіння порожні, опудала подорожні… Наше життіє не вартує ніц!..
У багатьох з нас, якщо не у всіх, голови солом'яні. І всі мають, врешті-решт, один кінець – смерть. Якщо всі наші голівоньки падають в землю, стають прахом, і неважливо що ми робимо по нашім шляху, то який в усьому сенс?!.
Наші надії, чи ж то острахи, всі загнивають і стають трухою. Марні, абсолютно безсенсні…
Тому, людина – лиш форма аморфна, тінь без барви, порух без руху, сила без запал…
Чи ж ні?!..
***
Саме такі думи я мав, знаходячись у темному безмежі. Ви уявляли собі свою смерть?!. Певно, ні… А якщо так, то я браво буду здивований, ви тоді похвалу від мене матимете, і щире питання... Це питання просте. Яка? Яка! Скажіть… Скажіть мені, яка ваша смерта?..
Певно, відповіді будуть різні, та навряд цікаві. Тож, прагнете взнати мою?!. Ні?! Байдуже. Скажу сам собі…
Все одно раю, як бачу, нема… Одна порожнеча. І казна скільки я тут буду линути. Тож… Як я вмер?!.
О, я просто був офісним клерком, вліз в авантюру, займавсь казна-чим, по тупості, і мене «хлопнули», як муху. Праві були ті, що відмовили слухати сю типову й нудну ситуацію. Та чи ваші смерти кращі?! Ви такі як і я. А я, такий як ви. Всі, все ж, однакові – тупі прості опудала! Подорожні, на перехресті життя й смерти…
Яка була моя сімейка? Нах… Кхм… Для чого вам се?!. Ой, пох… Скажу.
Ну, проста, сіра, така як у кожного. Біологічний батько «пішов по хліб», якщо ви зрозуміли, що то значе… Вітчим, який право сказати зміг стати за нього, був простим механіком. Мати – вчителька. Кажу ж… Сіра й пуста. А ваші краще?!.
О, є звісно багатії, але чи кінець у вас не такий як і в нас?! Яка поміж нами різниця?!. АААА?!!!...
Ніяка. Все…
От така х…Малята…
Все порожньо… І всі – пусті душі, які линуть врешті-решт у пустку.
- Справді?!. Таки в порожнечу? – раптом почув я голос у своїй макітрі…
Геть чокнувсь…
- АГОВ!!!! До тебе кажу! Таки в порожнечу?.. – роздавсь в мені той самий голос.
- Хто ти?! Де ти? Покажи себе! – злякавсь я,
Ви мене зрозумійте, я не боягуз, але чи були б раді ви, коли зненацька хтось руйнує самотність?..
- Це не варто того. Знай. Все не так, як ти собі надумав. Але… Ти випадок цікавий… Вирішено. Так, так! Це буде цікаво. – як навіжений говорив й сміявсь невідомий.
- Ти, мать твоя кур…кляте пі… Хто ти, єб… А най тебе… – все лаявсь я.
- АХАХАХАХАХАХАХ! Вибір я зробив ідеальний, як у воду гледів… Успіху, Джон Спароус. – сказало воно, а я покривсь мурахами. Його голос виражав, що мені буде херово. Я давно вмів бачити таке. Коли люди хочуть зробити тобі падляночку, ти бачиш се відразу, якщо не є довбань. А я, хоч і не геній, та і не довбань.
І я був правий…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!