Нестерпна Буденність

Моя перша вулиця, як перше кохання, як наречена. Тоді здавалося, що іншої немає і не буде. Перші самостійні подорожі палісадами, перше падіння з дерева, бджола ужалила в палець і сусіди, що захищають свою марелю, як Скрудж МакДак - скарбницю.

Є двір - колодязьна «хрущоба», заселена в однорік і породившая два десятки моїх та мого «старшого» одноліток.

«Свій» двір. Всі інші - «ті» двори, де хлопці б’ють не питаючи хвамілії. А за це - йдемо стінка на стінку (з камінням і без) до першої крові.

Дівчатка з кольоровими кульками, ляльками, скакалками та грою «в резінки».

Перша вулиця, перше шкільне кохання, перший дільничий, карти, пиво, перший ганджубас. Розписка «більше в парку ДЗД розпивати і хуліганити не буду». Але наречена зновуі знову вимагає адреналіну, тестостерону і розслабону.

Армія… Кохання не витримало двохрічної розлуки.

Після повернення до ставшого затісним двору минають не роки, не місяці - лічені тижні, і тепер рідна вулиця, мов стара дуен’я у затертому корсеті сірих п’ятиповерхівок, ревниво дивиться лорнетом несплячих сусідів на двох молодиків (мене і старшого братана), що сунуть, не втрапляючи на тротуар неслухняними ногами «на койку».

Бо завтра знов чекає нова коханка - Хрещатик. А там: робота, інститут, пивас, дівки, більярд і ганджубас. І примара легкого щастя «пєрєстройкі».

Але шалені 90-ті ми зустріли з «нареченою» разом. Моя вулиця стала бандершою і радо мене прийняла. Згадати з нею є багато що, а дітям розказать - сумнівно. Мадам горіла хіттю, турецьким золотом, долярами і заумним триндєжом про владу Сатани над світом.

Сьогодні з полегшенням згадую, як не вистачало тоді сили завдати фатального удару і духу - на «серйозне дєло».

Що ж забрало тоді у мене «сили і впевненість»? Що не дало вступити з бандершою навіки у шлюб?

- Сотні прочитаних правильних книжок. д’Артаньян, Іван Богун, Іхтіандр, «Прапороносці», Робін Гуд та прочі герої, розповіді про яких завоювали для мене серце мого першого кохання, і геть позбавили мене бажання жити разом з дешевою шльондрою, у яку моя наречена перетворилася.

Спускаючись до підвалу її борделю, залишаю поверхами дорогий піджак, взуваю замість лабутенів кирзяки, міняю «Космос» на «Біломор» (а то й «бички» у витягнуту папіросну гільзу), рахую жалібні гроші’… На пиво витрачатись западло’, у бандерші є на заначці самогон і спирт. Дільничий оказався п*дор, і вже давно «у тємі» з н@грами і г@роїном, знову сміливості не вистачає на «серйозне дєло», але і без нього світить «твьордая пятьорка усілєного».

І, стоячи у вітряно-лютому місяці лютому на зупинці, дивлячись через міст метро Берестейська на хвіст «першого кохання», я вже готовий віддати душу хоч богу, хоч чорту, аби лише звідси втекти. Нах…й.

На моє щастя, саме Бог виграв тендер на мою душу. І вулиця, змінилася, розквітла. Ми зрозуміли власні помилки, у чомусь покаялися, щось пробачили, а щось забули. Виплакались у парку, де колись разом варили ширку.

І зрозуміли, що ми давно вже не сім’я. Занадто багато болю ми пережили разом, а жити хотілося, не оглядаючись назад. Ми відпустили одне одного, розлучилися, роз’їхалися геть, подеколи нагадуючи про себе короткими зустрічами у соцмережах.

Вулиця, де тепер живу - моя люба. Моя дружина. Останній будинок закапельного містечка. Далі - поле, ліс на горизонті, Дністер, червоний захід сонця, тиша і, дуже сподіваюсь - Небо.

Хоч осінню сусіди (дай їм, Бог, здоров’я!) палять листя, але і пригощають помідорою, домашніми яєчками, вином (хоч знають - я не п’ю!).

Сюди веде шикарная дорога. І я люблю вганяти себе нею в місто накатом, на «нейтралці» прогріваючи свій сивий турбодизель два-і-п‘ять.

Тут я живу, пишу, кохаю. Йдучи дорогою, здоровкаюся з усіма - знайомими і незнайомими - підряд. Сюди я вдячно повертаюся зі «сходу».

Я хвалюся своєю вулицею. Тут я зустрічаю дітей, друзів, сюди запрошую гостей.

І вас…

Чекаю в гості… Буде інтересно.