Нестерпна Буденність

Присвячується Олегу В. та всім, хто "в тємі"

- Ти хто такий?

Крива посмішка у відповідь. Чому я маю втрачати частину своєї зарплатні з-за того, що якийсь алкаш достатньо «протверезів», щоби вимагати дострокового повернення додому? Сидить, падло, гойдається на стільчику, руки схрещені на грудях.

- То хто ти такий? Душеспаситель?

Курити хотілося до безтями, та, розминаючи у пальцях цигарку, вирішую спершу таки завершити розмову.

На ґанку юрмилося з десяток реабілітантів – осінній дощик і відлига геть не додавали їм бажання палити надворі. Тому протяг, що мав освіжити кімнату, натомість насичував її тютюновим смородом, реготом і матюками.

- Ти не у шкільного завуча - не мовчи.

Опа-ча! Спинка вирівнялася, плечі пішли назад, підборіддя догори. Зачепило?

- Я просто. Не хочу. Бути. Серед цеї. Сволоти. Що лиш «ганяє тягу» зранку до ночі і триндить про свої «подвиги». Яка «програма»? Яка «терапія»? Це бидло тупо тут перекумарюється, поки мамки і татки слинявлять вам гроші. Мені простіше буде вдома займатися ділом.

- Яким? Маєш бізнес? Роботу? Тебе чекає сім’я? Церква? – я непомітно іду в атаку. – Вони ж і скинулися, щоби ти провів ці три місяці саме тут!

Червоні, опухлі від настоянки глоду руки зійшлися на столі пальцями в замок, аж пучки побіліли. Плечі зсутулилися, але не зом’якли, лице опустилося, та не від сорому.

А хто казав, що буде легко? Хоч я і сподівався, що це станеться не в мою зміну. Та чи не знак це від Вищої Сили – переді мною єдиний алкоголік у цему шоблі наркоманів? Такий же худий аскет, як і я сам, якого не цікавить нічого, крім….

- Нащо ти ліз зі своєю Біблією до цеї, як ти кажеш, сволоти? Хотів їх врятувати?

- Вже не хочу!

- Ха! Образився. І на кого?! «Я до них з усім серцем, хотів допомогти, а вони…», – йду ва-банк: мімікрую, кривляюся на всю. З моїм хриплим прокуреним голосом, шкелетними неголеними щоками і через один залізними зубами це має виглядати… бридко.

- Бог хоче їм допомогти. Ніхто не зможе, лиш…

- Ще раз – ха! Вони тебе просили? Хтось тебе з твоїм богом і Біблією запрошував?

- Так у «Програмі» ж є другий і третій «кроки», коли…

- Коли, бляха, «ми звертаємося до своєї Вищої Сили»! До своєї! Не! До! Твоєї!

А ти, розумний. Всі алкоголіки-інтелігенти розумні. Тому й спиваються.

- Повернемося до головного питання: «Ти хто такий?». Відповідь ти знаєш, але не годен в неї повірити. Бо не годен прийняти. Тому скажу тобі дві речі, а далі – діло твоє.

Спалах очей і мовчазний кивок опущеної вже у безсилому відчаю голови.

- Ти – алкаш! Був би ти ким іншим – не сидів би тут, серед цеї, як ти кажеш, сволоти. Знаєш, у чому їх проблема? Вони не хочуть бути кращими. А сильна сторона? Вони справжні. А ти – дешева фальшивка, що намагається бути не тим, ким є насправді – самозакоханим, гордим, невдоволеним життям жлобом.

А тепер даю «світло в кінці тунелю».

- Тому навчись. Навчись любити спершу себе, і тоді ти навчишся любити ще когось. Але любити по-справжньому…

- Як?

- А це вже програма, як мінімум, на три місяці. Іди – «насолоджуйся»… і скажи всім – продовжуємо за п’ять хвилин.

Відчиняю вікно настіж, і відразу в голові паморочиться від холодного мокрого подиху жовтневого листя. Дивлюсь на заяложену пальцями цигарку, на напівголі клени вздовж паркану, на калюжі під вікном. Чую, як мій алкаш (ну точно як я ще якихось три роки тому), перекриваючи стихаючий гомін вже накурених реабілітантів каже: «Ще п’ять хвилин…».

Викидаю цигарку у пожухлу, але ще зелену мокрінь трави і стиха плачу заплющивши очі. Маю право… ще п’ть хвилин.