Нестерпна Буденність

Сто років тому, коли своє нахабство я називав радикалізмом, а небажання думати – рішучістю, це і сталося.

На той час минуло вже зо три роки, як мене «осяяло світло справжнього християнства», і я вже достатньо оклигав від кількарічного нарко-марафону, щоб можна було братися за розум.

Столичні ВУЗи були мені не по кишені, і я пішов на дистанційне навчання до коледжу у Житомирі. То ж кожні три місяці я винаймав на два тижні кімнату у Петровича – того самого морського офіцера під шістдесят, що після виходу на пенсію подався на заробітки на лісоповал і там понівечив свій хребет і застудив вуха.

Я тоді уміло поєднував свій фінансовий «голод» з постами та молитвами, ще й віщав про користь дошлюбного утримання від сексу. Петрович же був взірцем «мужика», найвищою чеснотою якого було на останні гроші випити кварту горілки за вечерею і закусити смаженею на шість яєць із хлібом та салом. І якщо я на погуляти містом не мав часу і коштів, то всесвіт мого хазяїна цілком вміщувався у шестиметровій кухні.

От і сиділи ми з ним вечорами на тій кухні удвох. Спілкувалися, сперечалися. Він – міцний круглолиций лисіючий чолов’яга у старому, витертому на ліктях халаті та в’язаній шапочці з балабоном (беріг вуха), скалічений двома шлюбами і комуняцькими лекціями про згубну ніщоту християнства, а напроти – я – «пізнавший істину» колишній наркоман і бандюк, з його точки зору ще надто молодий, аби знати що по чому у цему житті.

Я тоді вже зустрічався зі Свєткою, а Петрович жононенависнічав. То ж і дискутували ми про релігію, жінок та здоровий образ життя. Опонент з нього був ніякий – на всі мої моцні аргументи про Бога мав одну відповідь: «Цего не може бути!», а про жінок – «Ти їх ще не знаєш». І гупав по столі круглим, завбільшки із його голову, кулаком. Результатом цих посиденьок завжди був «брейк» по кімнатам, де я себе заспокоював Святим Письмом, а Петрович себе – пивом.

На передостанню сесію я приїхав вже у стані щойно одруженого і застав у Петровича Зінаїду. Повногруду молодицю років під… не скажу скільки, адепта нового «спасителя» – Порфирія Іванова. Заявилася вона лише у гості і скоро пішла, але, як той Карлсон із мультика, «обіцяла повернутись».

Тепер вже наші кухонні диспути отримали новий зміст. Замість тупого нігілізму Петрович висував не менш тупі аргументи своєї нової релігії. А ЗОЖ набув для нього вигляду скаженої аскези. Добре, хоч у засадах духовного єднання із протилежною статтю ми стали майже єдині.

Другий тиждень моєї сесії відзначився рішенням Петровича «піти на семиднєвку». Тобто – на тижневе голодування. Як він сам прохопився – то Зізі його підмовила, щоб перевірити серйозність намірів. Намірів на неї чи на іванОвщину, я так і не второпав, а уточнювати не схотів.

То й клопоту було б, але до цього Петрович більше одного дня не голодував! Та гарт і гонор морського вовка додавали йому рішучості, і… почали. Дистильована вода – пити шість склянок на день. Плюс (якщо те можна назвати «плюсом») ранком та увечері по клізмі у два літри кожна. Переганяти воду у домашніх умовах я його навчив – каструля, велика миска… – нехитрі застосунки для розумної людини.

Перші дні пройшли бадьоро. Петрович заливав мені про полегшення свого тілесного і духовного стану і паралельно висміював особливості мого християнського посту. Я ж не суперечив, а чекав кульмінації. А та настала з приїздом до мене Свєтки.

Чи я вже казав, що ми допіру одружилися? Ще й «медовий місяць» не догуляли. І от – у Петровича пішов четвертий день, а у нас пішла жара!

Сексом ми ще намагалися займатися тихо, але як ви те собі уявляєте у хрущовці? І наші ночі тепер були сповнені стогонів (моїх, свєтчиних і Петровича) та чалапання капців до санвузла і назад. Новеньких наших – із тихим сміхом, а стоптаних Петровича – із зітханнями. А перед світанком до його стенання додавалися тихі матюки.

Ранком, коли Свєтка годувала мене, чим тільки вдячна жінка могла годувати свого молодого чоловіка, на кухню зазирала неголена бульдожа морда у шапочці з балабончиком. Потягнувши носом, Петрович смиренно брав трилітрову банку дистиляту, дві склянки випивав, а із залишками ховався у санвузлі. Характерний звідти хлюпіт апетиту мені не псував, а охання та стогони не розчулювали.

Широченні сутулі плечі у тлінному халаті, з під нього – криві волохаті ноги у в’язаних шкарпетках, туга у збляклих сірих очах – ось і маєте собі образ «жертви іванОвщини».

Нарешті я проводжаю Свєтку на вокзал, а Петрович готується до «виходу». На стіл ритуально встановлюється дволітровий пакет лимонного соку. На моє зауваження про небезпеку пити таке після семи днів голодухи, бліда тінь морського офіцера презирливо кривить губи і пирхає: «Це буде клізма».

Перед навчанням я ще встигаю заскочити додому щоб застати акапельну оперу під назвою «Ведмедя ґвалтують борсуки». «Вісімнадцять плюс» в плані нецензурщини. Ще бачу як із санвузла визирає лик розхристаного великомученика у сивих волохатих грудях. Той видає ротом звук, наче йому в дупу хтось щось засаджує, зникає у пітьмі, а далі вже лунає потужне плескотіння страшної суміші лимонного та шлункового соків.

За кілька годин повертаюся із занять. Ще не піднявшись на свій поверх, вже відчуваю запахи, що сповнюють мою душу веселою тривогою.

На кухні, прилизаний і поголений, із свіжими порізами на обвислих, вкритих хворобливим рум’янцем щоках, у спортивному костюмі Петрович виглядає молодше років на двадцять за... принаймні – свого учорашнього «я».

У здоровезній каструлі, де протягом семи днів ми переганяли воду, вже булькотить густе бурякове вариво з цибулиною і чималим свинячим маслаком.

- Петровичу! – кажу без тіні сміху. – А як же… Іванов, голодування?

- Пішов він нАхєр! – хазяїн сердито помішує на пательні шкварки з цибулею.

- А Зізі?..

Сталевий блиск сірих очей морського вовка закриває мені рота.

- Пішла і вона нАхєр, – зажарка гулькає у каструлю, вариво миттю перетворюється у борщ, Петрович лиховісно посміхається. – А якщо ти не поїси зі мною – теж підеш нАхєр.

І я усміхаюся. Обіймаю його за плечі.

- То, я – за хлібом?

- Купи ще…ну… того’…

- Добре. Чекушки буде достатньо?..