Другий шанс

Коли ми виходимо з кав'ярні на вулицю, сонце вже гріло землю своїми промінчиками після холодного дощу.

– Можемо прогулятись по місту, чи піти в парк. – запропонував Крістофер, все ще стурбований чимось.

– Не хочеш прогулятись до набережної? – натякнула я.

– Тільки при умові, що ти не замерзнеш. – турботливо каже він.

Ми крокуємо нога в ногу, але мовчимо. Ніхто не наважується почати розмову.

– Запитуй. – він запитливо глянув на мене. – Ти хочеш щось спитати, я бачу. – уточнюю я.

– Що ж, – витримує він невелику паузу. – я не знаю, що конкретно спитати, мені цікаво почути яким було твоє життя, розкажи мені те, що я пропустив.

– Важко сказати, що це було життя, чесно кажучи. Я шкодувала мільйон разів, про те, що накоїла. Кожен день хвилювалась, щоб з тобою все було добре, адже я пам’ятала як ти кохав мене…

Він мовчить, не підводячи погляду з-під ніг.

– В один момент я вже наважилась написати тобі, виправити все, пояснити, що я не можу жити без тебе, та все повернути… – винувато розповідаю я. – Але передумала в останній момент.

– Скільки ми не спілкувались на той момент? – сухо питає Крістофер.

– Близько двох тижнів. Я почувалась такою пустою, знаю, що це може звучати дивно, адже я залишила тебе, але я надіюсь ти розумієш, що я не хотіла цього робити.

Мовчання.

– Я хотіла подзвонити тобі. – продовжую я. – Були думки, навіть про те, щоб купити квитки до Шевтсбері. Але я не змогла… – я витримую паузу, бо намагаюсь стримати сльози, які вже готові политись з моїх очей. – Я не навчалась, близько 4 місяців. Тільки коли мені почали погрожувати відрахуванням, я взялась за голову. Через це, я не спала дням і ночами, треба було вчити усе за всі 4 місяці. Закінчивши університет, я зовсім не була щаслива. Я постійно згадувала про те, як ми хотіли зустрітись після закінчення університетів. Ти ж пам’ятаєш?

– Я все пам’ятаю, Софі, усе.

– Після, влаштувалась на роботу в лікарню, працювала там близько 2 років. Мені це не приносило задоволення та і думки про тебе мене не покидали. Я прийняла рішення здійснити нашу мрію та переїхала в Венецію рік тому. Пам’ятаєш як ми хотіли переїхати сюди, – я оглядаю вулицю по якій ми йдемо. – адже, Венеція – це місто кохання та романтики.

– Так, звісно.

– За свої заощадження, взяла в оренду невеличкий кабінет, який став місцем моєї роботи. Познайомилась з Ліліан, коли шукала собі асистентку. На цьому все, я не знаю, що ще розповісти, в моєму житті було пусто без тебе.

Я підняла голову, щоб побачити його очі. Вони були наповненні болю.

– Крісе... – я протягнула руку до його щоки.

– Все нормально, Софі. – холодно відповів чоловік та прибрав мою руку.

Ми продовжували йти. Я обдумувала все, що сказала. Боялась, що сказала щось не те. Поки я роздумувала, ми майже дійшли до набережної.

– А яким було твоє життя? – наважилась запитати я.

– Звичайним. Довчився на ІТ, поїхав одразу після навчання в Лондон, знайшов чудову роботу про яку мріяв все життя, але найбільше я мріяв бути разом з тобою. – проковтнув він. – Я був готовий пожертвувати всім, щоб виконати цю мрію.

Тому наважився приїхати сюди близько 4 місяців тому. Було дивно надіятись, що я зустріну тебе, але надія помирає останньою, правда? – з усмішкою, яка виражала точно не щастя, промовив Кріс. – Я не міг тебе забути і я вирішив піти до психолога, хоча розумів що мені допоможе тільки один лікар… – він подивися на мене. – Ось так і склалось моє життя.

– Ти плануєш повертатись в Лондон?

– Не збирався, я вже знайшов собі тут роботу, не можу сказати, що вона гірша за попередню. Я сумую за Британією, вона для мене, як другий дім. Але куди ж я повернусь тепер, коли я знайшов те за чим сюди приїхав? – його гарний, безмежний погляд дивився прямо мені в очі.

Від цих слів я засоромилась та вирішила скоріше змінити тему.

– Як твої батьки? Я так мріяла познайомитись з ними в реальності, мабуть, я їх сильно розчарувала…

– Навпаки. – захихотів Крістофер. – Вони єдині люди хто казав мені, що в тебе були вагомі причини на скоєне. І тільки завдяки їм, я вірив, що колись ми зустрінемось знову.

– Я їм так вдячна, вони досі пір живуть у Шевтсбері*?

– Так, не захотіли переїжджати. Сказали, що не зможуть переїхати поки ти не приїдеш до них. – зніяковіло сказав чоловік.

– Я обов'язково хочу до них поїхати. – сказала я. – Тільки разом з тобою.

Ми далі прогулювались набережною та побачили невеличке вуличне кафе:

– Ти не хочеш тако? – запропонував Крістофер.

Насправді їжа, яку ми їли в кав'ярні насправді була не великих порцій та й ніхто не наївся, адже атмосфера була досить напруженою.

– Я ніколи від тако не відмовлюсь. – захопливо посміялась я.

Ми взяли тако, я з куркою та грибами, а Кріс з рибою, та сіли на лавку.

– Я так люблю тако! – у захваті від страви промовила я з напханим ротом. – Можна спробувати твоє?

* Шефтсбері – місто та цивільна парафія в графстві Дорсет, Англія.

– Так, звісно. – він підніс свій лаваш в мою сторону, та я надкусила.

– Ммм, я хоч і не дуже люблю рибу, але тако – відпадне.

– Воно й справді смачне. – сказав Кріс. – Секунду… – він протягнув свою руку до моїх уст та обережно витер соус на краєчку губ.

Метелики в моєму животі ожили, всі думки покинули мене, я дивилась в його безмежно гарні очі. Я зрозуміла, що його обличчя починає наближатися до мого. Я послідувала діям чоловіка та коли ми були вже зовсім поряд нам хтось завадив:

– Buongiorno, молоді люди, хочете дізнатись що вас чекає в майбутньому?

Це була жінка дуже схожа на циганку. Їй було за 50 років, вона була пухкенька та з довгим чорним волоссям, в яке вплетено сотня прикрас. На її руках було дуже багато каблучок та браслетів. В руках вона тримала карти таро, а з сумочки, яка перекинута через плече, виглядало ще багато різних карток та інших речей якими користуються ясновидці.

Ми різко відсторонюємось один від одного та Кріс прокашлюється. Я дивлюсь на нього захопливими очима, але він пошепки каже:

– Ти серйозно?

Я усміхаючись, метеляю головою:

– Так, ми були б не проти, що для цього треба? – звернулась я до жінки.

– Так пані, візьміть цей камінь та міцно тримайте його в руці. І ваш хлопець хай також це зробе. – жінка простягає і йому камінь.

Я спочатку хотіла сказати, що ми не зустрічаємось, та глянувши на Кріса, якого це не стурбувало, вирішила промовчати.

– Тепер ви повинні думати про справжні почуття до партнера, тобто, якщо він вас розчаровує, пані, – вона подивилась на мене. – думайте про це, а якщо ви, – перевела погляд на Крістофера – думаєте про те, щоб зробити їй пропозицію, то так і думайте. – сказала жінка та почала тасувати карти.

Ми обоє хіхікнули Крістофер зручно сів на лавці, трохи підійняв голову та закотив очі в роздумах про мене, я глянула на жінку, яка чекала від мене того ж.

«Чого ж я справді хочу?» – я ще раз глянула на Кріса, – «я хочу бути з ним, хочу, щоб він кохав мене як тоді, хочу прокидатись з ним та засинати. Я хочу проводити з ним кожен день. Мені нікого більше не треба. Хочу жити з ним, готувати романтичну вечерю та зустрічати його з роботи.»

Мої думки перебила ворожка.

– Дівчина кохає Вас, більше за своє життя, пане, – хитала вона головою та дивилась спідлоба на Кріса. – а ось Ви не впевнені у своїх почуттях. Ви боїтеся щось їй розповісти, щось не домовляєте. – жінка продовжує тасувати колоду. – Якщо карти не помиляються, ви пережили розлуку, при чому не коротку, понад рік. – вона дивиться на свої карти. – Понад 3 років, правда?

Ми оглянулись один до одного.

– Так… – не голосно промовила я.

– Вам треба буде скоро пережити складну ситуацію, – звертається вона вже до мене. – через яку, ви знову можете перестати спілкуватись, але не на довго, а вам чоловіче, зробити складний вибір. Можливо, ваш вибір затягнеться, але чим довше Ви будете відтягувати, тим гірше.

Кріс зніяковів.

– Я бачу що ви, створені один для одного, але головне не зруйнувати все.

Ми обоє опустили погляди до низу та не промовили ні слова.

– І не слухайте інших, ні ви, ні ви, – подивилась вона на нас по черзі. – слухайте тільки своє серце і не роздумуйте про свої подальші вчинки, піддайтеся хвилям долі та ви будете щасливі.

– Дякуємо Вам. – промовив Кріс.

– Якщо хочете можете купити ці камінчики собі на згадку, а якщо ні, то попрошу з вас за гадання 6 євро.

– А скільки коштують ці камінці? – поцікавилась я.

– Кожен по 10 євро, пані.

– Ми їх беремо. – перебив мене Кріс та вручив жінці 30 євро. – без решти, дякуємо.

– Щастя вам мої любі! – жінка зникла в натовпі.

Тільки зараз, я згадала за тако, яке лежить поруч зі мною на лавці.

– Ти повірила їй? – питає Кріс дивлячись кудись в далечінь.

– Те, що вона дізналась, що ми не спілкувались 6 років, хоча ніхто про це не сказав, багато про що говорить.

Кріс промовчав.

Коли я доїдала своє тако, у Кріса задзвонив телефон. Він відійшов та повернувся трохи засмучений:

– Вибач, Софі, знаю сьогодні особливий день, але мене терміново викликають на роботу, маю бігти.

– Так звісно, тільки запиши мій номер, щоб ми не загубили один одного, ще на 6 років. – жартівливо кажу я.

***

Я прийшла додому виснажена, мої ноги нили від втоми, але в душі, моєму щастю не було меж. Роззувшись біля вхідних дверей, я пройшла до свого ліжка та бахнулась на нього. Сил не було навіть усміхатись, але в душі я стрибала від щастя.

Раптом мій телефон задзвенів, мені прийшлось вставати з ліжка, щоб дійти до сумки, яку я поставила на кухні. Дістала телефон та побачила, що мені телефонує Кайлі.

Кайлі моя найкраща подруга, ще з часів університету. Зараз вона живе у Франції зі своїм чоловіком, тому ми не бачились уже понад рік. Вона працює в одній з найкращих лікарень Франції хірургом, як і її чоловік. Я завжди заздрила її зовнішності, пам'ятаю як плакала ночами в 17 років, бо вважала її гарна, а себе, ні. У неї дуже гарне блондинисте, хвилясте волосся в поєднанні з веснянками та янтарними очима. А ще вона вище мене та однозначно стрункіше.

– Привіт люба, чого це ти мені не дзвониш, в тебе вже, як пів години перерва, я, взагалі-то, чекаю.

– Привіт Лі, я не на роботі сьогодні, ти не повіриш, що сьогодні сталось.

– Ой, та не лякай мене хоч. – посміялась подруга.

– Сьогодні я провела день з Крісом.

– Смішний жарт, Софі. – з сарказмом сказала Кайлі.

– Я не жартую, ми з ним зустрілись в клініці.

– Не може бути. – уже більш серйозно відповіла подруга.

Я розповіла їй повністю про сьогоднішній день:

– І що ти збираєшся далі робити, Софі? Ти не думала, що у нього міг хтось з'явитись?

– В плані?

– В плані, чому він залишався в Венеції стільки часу? Можливо він приїхав через якусь дівчину, або приїхав та зустрів когось, тому і сидить тут, так довго.

– Та ну ні, Лі, я бачу, що він мене кохає, хоч нам обом і складно. Та він і розповів мені, чому залишився.

– Ну не знаю, не знаю. Це тільки моє припущення.

– Я відчуваю, я бачу по його очах, що він ображений на мене. Але я бачу й любов… Не знаю, але я не буду більше покидати та тікати. Я кохаю його до нестями, Лі.

– Люба, дивись, не зроби собі гірше, боюсь, якщо цей раз повториться все, то фізично я точно не зможу бути поруч.

– Я відчуваю, що все буде добре.

– Добре Софі, мені треба бігти, дзвони мені!

– Бувай, Лі.

Іншу частину дня лив дощ, я провела майже весь час за переглядом серіалу, а ближче до десятої почала готувати вечерю.

Я готувала соус до пасти, як почула дзвінок телефону. Підбігши, на екрані побачила, що це Кріс.

– Доброї ночі, не потурбував? – каже він спокійним, щасливим та одночасно й змореним голосом.

– Зовсім ні, – відповідаю я. – я готую вечерю.

– Що готуєш?

– Пасту з грибами та соусом.

– Я завжди хотів спробувати твої кулінарні шедеври.

– Обов'язково тобі приготую все що забажаєш. – хіхікнула я.

– Слухай, я хотів запропонувати зустрітись, але завтра та в суботу, я буду з ранку до ночі на роботі, тому зможу тільки в неділю.

– Так звісно, я тільки за, в мене також буде багато роботи наступні два дні.

– Добре, тоді я кину тобі місце та час пізніше, смачного та добраніч Софі Бейклін.

– Солодких снів, Крістофере Флоренс. – усмішка на моєму обличчі з'являється знову.