Другий шанс

Прокинулась я від теплих променів сонця, які світили мені в обличчя. Я насолоджувалась ними близько 10 хвилин, після чого взяла телефон, щоб подивитись час. Побачила повідомлення від Крістофера:

“Доброго ранку.

Я дзвонив, але ти, мабуть, ще спиш,

тому не підняла слухавку.

Коли прокинешся, обов'язково набери мене.”

На моєму обличчі знову з'являється м'яка усмішка, я одразу телефоную йому. Гудок. Один, другий. Він довго не підіймає слухавку і я вже збираюсь передзвонити пізніше, але все-таки, чую його зосереджений голос, який дає зрозуміти що він зайнятий:

– Доброго ранку, Софі.

Я хоч і не бачу його в цей момент та прекрасно чую, що його голос пом'якшився, а ще він це промовляє зі своєю обережною, заспокійливою та одночасно солодкою усмішкою.

– Привіт Крісе, ти вже на роботі? – відповідаю я та йду на кухню.

– Так, але нічого страшного не станеться, якщо з тобою поговорю декілька хвилин. Як почуваєш себе?

– Прекрасно. – відповіла я дивлячись в холодильник та розуміючи, що в мене немає чим поснідати.

– Я радий. Ти будеш збиратись зараз в клініку?

– Так, але спочатку зайду кудись поснідати, вдома нічого немає.

– Тоді тобі смачного сніданку та хорошого дня, а мені треба вже бігти.

– Дякую велике, легкої тобі роботи.

– І тобі дякую, я зателефоную тобі ввечері.

– Буду чекати.

***

– Доброго ранку, Софі. – вітає мене Лілі.

– Привіт, як ти?

– Добре, ти як? Як там Флоренс? – запитує вона дивлячись на мене з-під лоба та усміхається.

Я дивлюсь на неї та саркастично усміхаюсь:

– Чудово.

– Нічого собі, ти хоч поясниш мені хто цей принц?

– Коли буде час, обов'язково, а зараз відправ мені розклад, тільки на цей раз без таких сюрпризів.

– Постараюсь. – каже Ліліан.

Клієнти лились один за одним, перерви були дуже короткі, або їх взагалі не було. Я запрацювалась та загубила плин часу, як раптом до кабінету заходить Вів'єн:

– Софі, там кур'єр до тебе.

– Дивно. – дивлюсь я з незрозумінням на неї. – Я нічого не замовляла наче.

– То точно до тебе, ходи.

– Секунду.

Вийшовши з кабінету, в коридорі я бачу кур'єра з прекрасним букетом білих троянд. Я на мить остовпеніла

– Пані Бейклін? – каже кур'єр дивлячись на мене.

– Так, так, це я. – розгублено відповідаю.

– Розпишіться, будь ласка. – він дає мені лист на ручку. – Так, добре, візьміть. – кур'єр подає мені букет.

Аромат троянд розноситься навколо мене. “Він пам'ятає як я їх люблю” – я помічаю маленьку записку та розгортаю її:

“ТАК, Я ПАМ'ЯТАЮ ;)”

На моєму обличчі знову з'являється усмішка:

– Дякую, пане.

– Вдалого дня.

– Ну нічого собі, як немає особисто твого принца, так він не дає про себе забути. – сміється Ліліан любуючись моїми квітами.

Я щаслива дивлюсь на неї та біжу до кабінету по телефон та дзвоню Крісу.

– Крістофере, ти здурів?

– Ого, кур'єр так швидко впорався. – сміється він. – Сподобались?

– Величезне дякую! – говорю я та ловлю прекрасний аромат троянд.

– Я радий, що тобі сподобалось. Як проходить робочий день?

– Більш менш, клієнтів багато, але загалом, справляюсь, а в тебе як там?

– Сьогодні до ночі в офісі, роботи дуже багато, але я обов'язково тобі подзвоню коли звільнюсь.

– Я буду чекати. – усміхаюсь я. – Дякую за квіти, вони неймовірні.

– Будь ласка, Софі.

***

Інша частина дня пролетіла настільки швидко, що я і не помітила, як сонячна та життєрадісна Венеція за вікном, перетворилась на загадкову й сутінкову.

Коли я продивлялась пошту на ноутбуці до мене в кабінет зайшла Ліліан:

– Софі, ти йдеш додому чи в тебе плани?

– Та ні, буду додому збиратись.

– Тоді запрошую тебе пройтись вуличками вечірньої Венеції, потім зайти в ресторан на вечерю та після піти додому. – каже Лілі, кружляючи та наближаючись до мене, подає мені руку з натяком на те, що роботи на сьогодні вистачить.

– Нічого собі, ну давай. – даю я їй свою руку та підводжусь. – Куди хочеш піти?

– Побачиш, чекаю тебе на виході.

Коли ми вийшли на вулицях вже почали загорятись вуличні ліхтарі та гірлянди, які освітлювати вулиці та додавали їй загадковості та романтичності.

– Твої улюблені. – каже Вів'єн, кидаючи погляд на мої квіти.

– Так…

Лілі дістає з сумки пачку “Marlboro”, витягає звідти 2 сигарети та подає одну мені.

– Я не буду. – кажу я.

– Нічого собі, ти не перестаєш мене дивувати.

– Я почала курити від болю та жалю, який сама собі принесла, і зараз мені вони вже не потрібні.

– Софі, я знайома з тобою не дуже багато, близько року, і знаєш, саме за час, як я тебе знаю, ти ніколи не була такою. – посміхнулась Лілі та почала підпалювати сигарету.

– якою такою?

В повітрі поширюється аромат “Marlboro” та я починаю згадувати дуже багато моментів. Наприклад, тоді, коли сиділа у своїй кімнаті вночі після того, як батько вкотре побив мене. Таке було не раз, але найкраще я запам'ятала день вночі коли я сиділа з повністю відчиненим вікном, яке розташовано над моїм ліжком. Я була в одній білизні, а на плечах накинута ковдра. Я багато плакала та курила саме ці сигарети. Або, наприклад, дні коли я прогулювала уроки математики в школі. Я тікала на стадіон та курила сигарети там. Потім мене знаходили вчителі, викликали батька в школу і йшовши додому, я знову курила та єдине про що думала те, чи виживу я після батькових побоїв сьогодні.

Після того як я познайомилась з Крістофером в інтернеті, в моє життя наче прийшов промінь сонця, який рятував мене від нервових зривів та куріння. Він ненавидить куріння і пообіцяв кожного дня питати чи курили я. Я швидко кинула, адже я не могла брехати йому ще в перші дні.

– Софі, ти зі мною? – перебиває мої спогади Лілі.

– Так, так, вибач. Так якою ти мене не бачила? – кажу я повертаючись до реальності.

– Такою щасливою.

– Він змінив мене та моє життя як колись давно, так і зараз.

– Це видно, Крістофер Флоренс – принц з казки про сплячу красуню і тільки він здатний повернути тебе до життя.

– Й справді.

– Розкажеш мені про нього за вечерею?

– Давай в інший раз, не хочу сьогодні.

– Звісно, тільки тоді коли будеш готова.

Ми йшли маленькими та одночасно чудовими вуличками та вже через 10 хвилин були в ресторані який знаходився неподалік набережної.

– Ваше меню, пані. – подає меню офіціант мені та Лілі.

– Що будеш замовляти? – каже Лілі продивляючись меню.

– Не знаю ще, зараз гляну, а ти щось придумала?

– Я буду щось легке, скоріш за все, салат.

Я дивлюсь меню, коли мій телефон на столі вібрує та на екрані з'являється повідомлення від Кріса:

“В неділю о 19.00, я за тобою заїду.”

– Що, принц пише? – поглядає Ліліан через стіл на мій телефон та усміхається.

– Так, написав час коли заїде за мною в неділю. – кажу я та лагідно всміхаюсь.

– Ну нічого собі, на побачення йдете?

– Щось типу того. – захихотіла я.

– Пані, обрали що замовите? – сказала офіціантка, підійшовши до нас.

– Так, я буду карбонару. – кажу я, вказуючи на меню.

– А я салат з креветками, та ще червоного напівсолодке нам двом. – каже Лілі та захопливо дивиться на мене.

– Добре, ваше замовлення буде готово приблизно через 15 хвилин, вино одразу принести чи все одразу потім?

– Все одразу.

– Як скажете, пані.

Тільки зараз я помітила, як багато людей навколо прогулюється вулицями та вечеряє в закладах. Венеція ввечері – це щось прекрасне. Холодне повітря, яке йде від води, нікому не докучає. На небі яскраво світе місяць та палають зорі. Неподалік дядечко грає якусь прекрасну мелодію на скрипці й поруч танцюють декілька закоханих пар.

З Лілі ми весь вечір розмовляли на різні теми та коли вже доїли свої страви зібрались йти додому. Ми розійшлись з нею та коли я вже майже прийшла до свого будинку мій телефон задзвонив. Кріс.

– Добрий вечір, не відволікаю?

– Добрий, та ні, підходжу додому. – кажу я. – Як справи?

– Нормально, але втомився за сьогодні, зараз буду збиратись вже додому.

– Ти весь день сьогодні працюєш, так завжди?

– Ні, зараз терміново треба владнати декілька програм, це тільки на пару днів.

– А, зрозуміла.

– Я тобі перетелефоную, коли вже буду вдома. Я побоявся, що ти вже відпочиваєш, тому дзвоню зараз.

– Звісно, я буду чекати.

Я зайшла до квартири, поставила квіти у вазу та вирішила зателефонувати Кайлі:

– Ще не спиш? – кажу я.

– Привіт, тільки з роботи їду зараз. – відповідає вона дуже стомленим голосом.

– Ого, так пізно.

– Складна операція з восьмої ранку, закінчили буквально хвилин 30 тому. Їду до мами забрати Валері, бо як вона мені сказала він її уже всіх нервів лишив.

– Жах, то може краще завтра вже поговоримо?

– Ні, ні, давай зараз, піднімеш мені хоч настрій, як у тебе день пройшов?

– Загалом добре, але сьогодні весь день також працювала. – відповідаю я розуміючи тільки зараз, як я втомилась.

– Що цікавого, як там Крістофер?

– Сьогодні кур'єр доставив букет білих троянд прямо в клініку від нього.

– Ого-го. – сміється Кайлі.

– Я сама була в шоці. Лі, вони такі гарні. – говорю я та б'ю ногами по ліжку від радості.

– Вірю люба, а мені сьогодні також букет Джуліет подарував. Тільки з органів людини. Разом 12 годин милувалась. – каже подруга з сарказмом.

Я починаю дуже голосно сміятись, а Кайлі стверджує, що це не смішно та вона готова вже заплакати. Після того, як ми вдосталь насміялись, Кайлі запитала:

– Софі, ти справді хочеш все повернути? Пройшло стільки років, людям властиво змінюватись.

– Я не знаю, Кайлі. Я однозначно його кохаю, але я не впевнена в його почуттях…

– Нічого собі, подарунки, побачення, різні парні амулетики від циганки: це хіба не каже про його щирі почуття?

Я згадую, що на шиї в мене висить нитка з рожевим камінчиком, який ми купили у циганки та намацую його через футболку.

– Каже, мабуть, але я відчуваю, що щось не так.

– Ох, добре люба, я вже приїхала до мами, тому буду йти, якщо що, дзвони мені.

– Звісно подзвоню, добраніч.

Тільки після розмови з Лі, я зрозуміла як давно, я не дізнавалась як батько.

Після того як я змогла нарешті втекти від нього, він майже одразу захворів на лейкемію. Я дізналась про це не одразу, а після того, як мій номер телефону дізналась Стефані. Вона розповіла, що одного дня хотіла навідатись до нас та знайшла тільки сплячого, сп'янілого батька. Вона подумала, що він знепритомнів та викликала швидку і вже в лікарні обстеження показало початок лейкемії.

Стеф – це моя тітка. Вона залишилась доглядати за батьком після того, як дізналась про хворобу. Я перераховую кошти на лікування батька та їм обом на життя, та телефоную тітці спитати як у них справи. Звісно, вона зла на мене досі, оскільки я покинула батька на неї. Але у мене не було іншого вибору, крім як втекти з того пекла.

Мої думки перервав дзвінок телефону.

– Доброї ночі, ще не спиш? – каже Крістофер змореним, але одночасно задоволеним голосом.

– Ні, ні, як раз чекала твого дзвінка. – відповідаю я.

– Розкажеш мені як пройшов твій день?

І знову спогади поглинають мої думки. Він кожного дня питав у мене це, а я розповідала, на якому місці у мене сьогодні новий синяк. Тоді, я не знала його в житті, це був звичайний інтернет товариш з яким ми ділились своїми проблемами. Але він справді врятував мене. Прийшов та став моїм сенсом життя.

– Та нічого особливого, день пролетів дуже швидко, клієнти лились один за одним, але твій сюрприз однозначно підняв мені настрій. Після роботи ходили з Ліліан в ресторан на вечерю, та ось повернулась хвилин 30 тому додому. А ти як? Розкажеш мені що ви там таке на роботі зламуєте?

– Та не зламуємо ми, – сміється Кріс. – просто у власників однієї кампанії виявили серйозний вірус. Самі вони не владнали проблему, тому звернулись до нас. Загалом найбільшу роботу ми вже виконали, залишилось тільки відновити дані та почистити систему.

– Це так все складно, я ніколи не розуміла, чому саме це, ти обрав як роботу свого життя.

– У мене також таке питання. – сміється він. – Ти завтра йдеш на роботу? – питає він.

– Мені страшно відповідати на такі питання після сьогоднішнього сюрпризу. – сміюсь я.

– Але все ж. – каже він також хіхікнувши.

– Так, але вже на парочку годин пізніше почну і закінчу також.

– Зрозумів. До речі, що можеш порадити нашому босу? Він постійно всім не задоволений. Може йому треба консультація психолога, чи просто хай його асистент підсипає щось в каву? – бурчить Крістофер.

– Хай приходить особисто до мене на консультацію, все вирішимо. – сміюсь я.

– “Флоренс, де ти ходиш, у нас купа роботи, а ти як завжди” – перекривлює він свого боса. – Щоб ти розуміла, я просто відійшов в туалет.

– По твоїм розповідям, уже можу зробити висновок, що у нього проблеми з агресією – сміюсь я.

Ми ще трохи говоримо та я глянувши на годинник вирішую запитати:

– Уже так пізно, ти ще не йдеш спати?

– Як я можу піти спати коли говорю з тобою?

– Тоді я вже буду класти слухавку, щоб скоріше ти пішов спати. – турботливо говорю я намагаючись не показувати того, як мене ощасливили його слова.

– Я цього не хочу, але я послухаюсь тебе, бо і справді зараз засну.

– Солодких снів тоді. – тихенько говорю я.

– На добраніч. – відповідає він.