Другий шанс

Я сиділа не відриваючи погляду від своїх рук, якими я перебирала персні на пальцях, від хвилювання, а Крістофер, в свою чергу, розсівся закинувши руки за спинку канапи та вперто і впевнено дивився на мене.

– Канапа звісно дуже зручна, але може, ми нарешті почнемо розмову? – каже він, настільки серйозним тоном, що я відчуваю себе маленькою дівчинкою, яка провинилась перед татом і чекає від мене пояснень про скоєне. “Я не винна в цьому. – думаю собі я. – Чому я так себе поводжу, якщо насправді, нервувати повинен він.”

– У мене є декілька питань, але як я розумію, відповіді на них не буде, поки не розкажу все я.

“Не мовчи.” – я намагаюсь пересилити себе, сказати хоч слово, дати відповідь та замість просто мовчу.

– Добре, раз так, я почну… – зітхає він.

– Хто вона? – я нарешті видавлюю з себе, хоча б, ці 2 слова, та спрямовую свій погляд на нього

– Ти про кого?

– Жінка з якою ти цілувався в офісі? Хто вона? Твоя… дівчина?

– Ти за мною шпигувала? – він починає неголосно сміятись.

– Ні, я, всього лиш, хотіла пригостити тебе кавою та сніданком, знаючи, що в тебе буде важкий день, але як я зрозуміла, твоя дуже важка та важлива робота зводиться до блондинок в кабінеті.

– То ти все-таки, то все бачила. – протираючи однією рукою очі, каже він. – Добре, я все поясню, але перед цим, це через це, ти ховалась від мене стільки часу?

Я киваю.

– Геніально. – сміється він. – Що ж, це довга історія, але я все зараз роз'ясню.

– Було б чудово.

Раптом мій телефон в його кишені задзвонив.

– Хто це в нас? – він з ентузіазмом дістає телефон. – Кайлі. Давно ми з нею не розмовляли.

“Дідько.”

– Привіт, Кайлі.

– О господи… – застогнала Лі.

– Та я не господи, всього лиш Крістофер. Хлопець твоєї подруги.

– Ти мені не хлопець. – холодно відповідаю я.

– Та невже? – осуджує чоловік, дивлячись супер невинним поглядом.

– Софі, я думала, ти зрозуміла все після нашої розмови. – сердиться подруга.

– Кайлі, це не те, про що ти думаєш.

– Загалом, я шукав твою подружку з вчорашнього вечора, бо вона вирішила трохи пограти в хованки. Але я не такий дурний, як подумала пані Вілсон та пані Бейклін, і я знайшов її в клініці, після того, як пані Вілсон, вперто доводила мені, що не знає, де пані Бейклін. А після, я її переслідував, і зараз ми сидимо у неї у квартирі та я намагаюсь вибити з неї, хоча б, 2 слова.

– Софі, знаєш що таке поліція? – невдоволено каже Кайлі.

– Знає, і вона мені нею погрожувала, але ця пані, мене ніколи їм не здасть, адже закохана в мене до нестями.

Метелики в моєму животі оживають, а легені відмовляються дихати. Я відчуваю, як мої щоки заливаються рум'янцем та підіймаю голову, дивлюсь на чоловіка випученими очима. Крістофер посміхається, а після того, як побачив мою реакцію, починає сміятись.

– Добре, Софі, перетелефонуєш мені, коли звільнишся з полону цього маніяка.

– Бувай Кайлі. – він кладе слухавку та ховає телефон назад до кишені. – Ну що, продовжимо? – він досі не може заспокоїтись, та ще трохи хихоче.

Я дивлюсь на нього, після чого відводжу погляд, не в змозі дивитись на його самовдоволену усмішку яка так і каже: “Хіба я сказав не правду?”

– Ну так не цікаво, – він починає посуватись ближче до мене, а після легеньким рухом бере мене за підборіддя та направляє мій погляд на нього. Я не можу піти проти його дій. “Мені це подобається.” – ось так краще.

Він посувається назад на своє місце.

– Ти хотів щось пояснити. – нагадую я.

– Точно. Що ж, після того, як ти зникла безвісти, 6 років тому, прямо як сьогодні, до речі, я почував себе жахливо. Весь час в Британії, я не міг тебе забути, і ні разу не закохався в когось іншого. Я, навіть, намагався тебе знайти й приїжджав до тебе в місто, але мої пошуки були марні. Після того як, я переїхав до Венеції, та почав шукати нову роботу, мене взяв до себе в компанію один чоловік. Мій керівник. В перший робочий день я познайомився з Асторією і ще в перший день, вона почала залицятись та фліртувати зі мною. Пройшло близько місяця і я, як і раніше, не хотів відповідати взаємністю цій дівчині. Сама робота, мене повністю влаштовувала, а на інші посади, в інших компаніях, я йти не хотів. Хоча, була одна, але мене туди, на жаль, не прийняли. Пройшло близько місяця, можливо, трохи більше, мого перебування в цій компанії та мій керівник сказав, що якщо я, й на далі, не буду відповідати його дочці Асторії взаємністю, то він мене просто звільнить та не виплатить зарплату. Близько пари днів тому, на то період, я купив машину та грошей в мене було не багато, тому в мене не було іншого виходу, крім того, як залишитись, та відповідати Асторії взаємністю.

Ти знаєш, я весь цей час, був як наче мертвий. Всі 6 років. І я подумав, що можливо це якийсь знак долі, щоб почати життя з чистої сторінки. Асторія мені зовсім не подобалась, чесно кажучи. Коли ми почали зустрічатись, все що їй треба було, це мої кошти. Разом ми майже не проводили час, тільки декілька вечерь в ресторані з її батьками. Два тижні тому, вона, моїм коштом, полетіла до США з подругою.

Коли повернулась ти, в день, коли я тебе зустрів, я зрозумів, що мої почуття за 6 років, зовсім не згасли. Зрозумів, що кохаю тебе так, як кохав коли мені було 17. В неділю, перед нашою вечерею, я розійшовся з нею. Зранку, в понеділок, я сам звільнився з тієї компанії, а вона прилетіла до Венеції та зізналась мені, що в неї був коханець і вона з ним їздила до США, а не з подругою. А на останок, поцілувала мене, зі словами що я ніколи не був їй цікавий, а цікавили її лише гроші, які виплачував мені її батько.

– Тобто, те що я бачила, це…

– Так, це вона мене поцілувала. Я цього не хотів. І скоріш за все, ти не бачила продовження, адже, я її відштовхнув, майже одразу та почав збирати речі, щоб якомога скоріше, покинути те місце.

– А робота? Ти ж звільнився.

– Сьогодні був на співбесіді тієї компанії, що не прийняла мене кілька місяців тому. Вони все-таки погодились взяти мене на роботу.

– Ого, вітаю, це… – я не можу знайти слів, щоб сказати хоч щось. – Крісе…

Він різко посувається до мене, обхоплює руками моє обличчя та цілує мене. Наші губи злились в довгоочікуваному, палкому поцілунку. Я звісила свої руки йому на плечі, а він тендітно перебирав моє волосся. Поцілунок був повільним та м'яким. Наші серця бились в унісон, а дихання було важким, ми обоє чекали цього моменту, дуже багато років.

Його руки потроху перейшли до вивчення мого тіла, до вивчення, кожного його сантиметру. Мої вуста почали набрякати від його терпких поцілунків. Я неохоче відсторонююсь, але моя рука залишається лежати на його щоці. Наші обличчя знаходяться в декількох сантиметрах один від одного, так, що я відчуваю його тепле дихання.

– Ти мене пробачаєш, якщо я пообіцяю, що більше нікого не буду цілувати крім тебе? – шепоче він.

– Звісно. – я починаю хихотіти, падаю на нього так, що ми разом лягаємо на диван. Він зігріває мене теплими обіймами, а я дарую йому короткі поцілунки. Ми обоє мовчимо. Нам добре разом, навіть, коли ми просто мовчимо. Я так і засинаю з думками, про те, як же мені добре в його обіймах.

***

Я прокидаюсь від лагідних поцілунків в моє чоло.

– Доброго ранку, кохана. – лагідно шепоче він.

Я потягаюсь та підіймаю голову, щоб поглянути на нього. Він усміхається своєю чарівною посмішкою та прибирає пасма волосся, які за ніч, скуйовдились на моєму обличчі. Я закидую свою руку на його груди, обіймаючи його.

– Доброго. – промовляю я.

Він терпко обіймає мене та закриває свої повіки, насолоджуючись мною.

– Ти пригостиш мене сьогодні сніданком? – каже він, досі з закритими очима. Я помічаю, його довгі чорні вії, які майже торкаються щік.

– А що б ти хотів?

– Без різниці, я хочу поласувати твоїми кулінарними шедеврами. Я пам'ятаю, як ти раніше любила готувати та обіцяла приготувати все, що я захочу, коли ми зустрінемось.

– І тепер, ти хочеш, щоб я виконала свою обіцянку?

– Дуже хочу.

Нашу розмову перериває дзвінок його телефону.

– Вибач, люба. – він тягнеться рукою до тумбочки, на якій лежить телефон, дивиться на екран та підіймає слухавку. – Слухаю. Так, так. Звісно, добре, дякую. До побачення.

– Щось важливе?

– Не звертай уваги. – відповідає він, вимикаючи телефон. – Тобі о котрій на роботу?

– На 10, наче. – відповідаю я, трохи закидуючи своє волосся назад.

– Зачекай, що це в тебе? Ти десь вдарилась? – каже Крістофер, побачивши невеликий синяк на моєму чолі.

– Так, вчора у Ліліан, об кухонну шафу. – сміюсь я.

– Бідна, дай поцілую, щоб не боліло.

Він турботливо цілує та відпускає мене зі своїх обіймів, щоб я могла приготувати нам сніданок та зібралась на роботу.

– А ти ще не йдеш сьогодні на роботу? – кричу я йому зі спальні, обираючи одяг, який сьогодні одягти.

– Треба прийти, розкласти свої речі в кабінеті, а завтра вже на роботу. – промовив чоловік. – А ти сьогодні до скільки працюєш?

– Десь до 7, як завжди.

– Планів на вечір не маєш?

– Поки що, ні. – усміхаюсь я.

***

– Ну все, біжи працювати. Дякую, ще раз, за сніданок, було дуже смачно. – каже мені Крістофер, припаркувавшись біля клініки.

– Нема за що. – відповідаю я, відстібаючи ремінь безпеки та вішаючи сумку собі на плече.

– Ти забула дещо.

– Що саме?

Він дістає зі своєї кишені, мій телефон.

– Точно. Дякую, що віддав. – скептично кажу я. – Ну що ж, я вже піду.

– Ти забула ще дещо.

Я нахмурююсь та намагаюсь зрозуміти, про що він говорить. Чоловік уважно продовжує дивитись на мене та стримує сміх.

– Я не розумію.

– Не поцілуєш свого хлопця, перед тим, як піти? – виражаючи здивування, каже він.

Я починаю сміятись та тягнусь до нього. Мої вуста торкаються його губ легко, коротко й ласкаво.

– Так вже краще. – задоволено промовляє він.

– Хорошого дня. – усміхаюсь я.

– І тобі.

Я вийшла з автівки та пішла до клініки.

– Які люди. – каже Ліліан коли я заходжу до клініки.

– Привітик. – кажу я знімаючи своє пальто.

– Що це за пані, яка просто світиться від щастя, невже, це наша пані Бейклін?

– Та сама. – сміюсь я.

– Не віриться. Я так розумію, що принц насправді хороший?

– Так.

– Ну вітаю тоді, що сказати.

– А в тебе як там, побачення з тою неймовірною дівчиною?

– Все пройшло чудово. – усміхається Ліліан та відводе погляд, соромлячись.

– Я рада за тебе. – сміюсь я. – До скільки ми сьогодні працюємо?

– До 7:30. – промовляє адміністраторка, дивлячись в комп'ютер. – Я вже відправила тобі сьогоднішній список.

***

Коли мій останній клієнт пішов, я вийшла спитати щось у Ліліан, але всі мої питання одразу забулись, коли я побачила, біля стійки адміністратора, Крістофера.

– Привіт. – промовляє він ласкаво, з такою ж ласкавою усмішкою, яка з'являється на його обличчі, коли бачить мене.

– Ти вже тут. – я підбігаю та обіймаю його.

– Звісно, чекаю тебе, розмовляю з Ліліан.

– А точніше розповідає мені, яка я геніальна, що вийшла з клініки та не вимкнула світло. – незадоволено, закочуючи очі, каже Лілі.

– Ну правда, як так можна. – сміється Крістофер.

– Я піду візьму речі та можемо йти, добре? – перебиваю їх я.

– Звісно.

– Софі, в тебе завтра робота до 5, май на увазі. – кричить мені в слід Ліліан.

– Як раз, ми встигнемо на концерт. – каже Крістофер.

– Точно, концерт. – згадала я.

– Ти вже й забула? – каже Кріс.

– Трохи. – кажу я виходячи з кабінету та на ходу одягаючи пальто.

– Хорошого вам вечора. – усміхається нам Ліліан.

– Дякую Ліліан. Ходімо, люба?

– Так, ходімо.

Він відчиняє двері та дає змогу, вийти мені першій.

– Як пройшов твій день? – каже він, зачинаючи двері.

– Загалом добре, але я трохи втомилась. А в тебе як?

– Також добре, їздив в офіс, знайомився з колегами.

– Там хоч нема колеги “дочка керівника”?

Він починає сміятись.

– Не переймайся, немає.

– Куди ти сьогодні мене відвезеш? Надіюсь, не в ліс.

– То потім, а сьогодні… – він витримує невеличку паузу, удаючи, що роздумує. – скоро побачиш.

– Так не цікаво. – відповідаю я, виходячи з будівлі.

– Ще й як цікаво.

– Добре, але давай тоді скоріше, мені вже натерпиться.

Він відчиняє двері автомобіля, щоб я могла сісти, а після сідає й сам. Чоловік запалює авто, та обережно, постійно, то обертаючись назад, то дивлячись в дзеркала, намагається виїхати з місця парковки.

– Ти мені й зараз не скажеш куди ми їдемо? Мені правда дуже цікаво.

– Потім все… – він замовкає, обертаючись назад та нарешті виїжджаючи на дорогу. – Побачиш.

– Одні секрети.

– Не секрети, а сюрпризи, люба.

– Добре.

Крістофер був одягнений у чорний костюм, піджак від якого, він кинув на задні сидіння, перед тим, як сісти за кермо. Я спостерігала за його діями та рухами. Його тіло було чудовим, витонченим, трохи худорлявим та неймовірно привабливим. Мій погляд впав на його худі, венисті руки. Однією він легко кермував, а інша просто лежала на його коліні. Він був розслабленим, але уважно слідкував за дорогою.

– Чого це ти мене так уважно розглядаєш? – усміхається він.

– Ти дуже гарний…

Він переводе свій погляд на мене, та показує всю свою любов та подяку, за мої слова однією лише усмішкою.

– Але так не чесно.

– Що саме?

– Ти мене спокійно можеш роздивлятись усю дорогу, а я, повинен слідкувати за дорогою і не можу тобою любуватись.

– Можливо, ти зможеш мене роздивитись там, куди ти мене везеш?

– Тільки якщо ти дозволиш.

– Тобі це завжди дозволено. – я кладу свою руку на його, та відчуваю тепло його тіла. Декілька хвилин, ми просто мовчимо, спостерігаючи за дорогою.

– Я тебе кохаю, Софі. – тихенько каже Крістофер, перебиваючи тишу.

– Я тебе також, Крісе.

***

– Ми на місці. – промовив Крістофер, відстібаючи пасок безпеки. – Колись, ти мені розповідала, що любиш мексиканську кухню, тому запрошую тебе на вечерю саме сюди.

Чоловік вказує на невеличкий заклад, який знаходився в тонкому перевулку. Я побачила його назву, тільки коли ми вийшли з авто.

– “Ігуанна”, ніколи не чула про цей заклад.

– Будемо надіятись що тут смачно готують, бо особисто я, дуже голодний. Ходімо?

Я з легкою посмішкою кивнула.

– Buonasera, amici!* Не хочете смачно повечеряти в нашому ресторані?

Чоловік стояв біля входу до закладу та тер долоні, щоб зігрітися. Він був повним та мав довге волосся, зав'язане у хвостик.

– Ми й прямуємо до вас. – сміється Крістофер, обійнявши мене однією рукою.

– Ой, я такий радий. Така гарна пара завітає до нашого ресторану.

Я сміюсь та дивлюсь на Кріса. Він мило посміхається та дивиться прямо.

Всередині ресторану нікого не було. Цей заклад однозначно не славився своєю популярністю, і для мене було здивуванням, що Кріс обрав саме його.

– Прошу, пане, обирайте який столик Вам до душі.

– Хай моя пані обирає. – Крістофер перевів свій погляд на мене та солодко посміхнувся.

– Он той. – я вказала на столик, який стояв біля входу.

– Софі, ти не змерзнеш? Можливо сядемо всередині?

Buonasera, amici!* ( з італ. Добрий вечер, друзі )

– Я не змерзну. – відрубую я.

– Я можу винести вам пледи. Й меню зараз принесу!

– Дякуємо. – відповідає Крістофер.

– Який добрий чоловік. – промовляю я, коли офіціант зайшов до середини.

– Й справді.

– Я приніс меню, пані тримайте. – каже чоловік простягаючи його мені. – І вам також, пане.

– Grazie. – дякує Крістофер.

– Покличте мене, коли оберете страви. – усміхається офіціант.

– Добре, пане, дякуємо. – я усміхаюсь йому у відповідь.

– Що бажаєш замовити? – питає Кріс, уважно переглядаючи меню.

– Каседелію з креветками. – відповідаю я, не роздумуючи.

– Ти наситишся? Весь день нічого не їла, і замовляєш одну каседелію. – своїм звичним серйозним та наполегливим тоном, промовляє чоловік.

– Я візьму тоді ще салат.

– Ти як спеціаліст цієї кухні, скажи, що таке “Macho nachos”.

– Це дуже смачна страва. Кукурудзяні чипси запікають з овочами, сиром. Часто ще додають фарш.

– Якщо кажеш що смачно, то я спробую. Як раз, тут є варіант без фаршу.

– Друзі, Ви вже обрали що будете замовляти? Можливо вам щось порекомендувати? – веселим та голосним тоном, підходячи до нашого столика, промовляє офіціант.

Крістофер замовив каседілію та салат з креветками для мене, веганське буріто для себе, та мачо начос на нас двох. Офіціант, з напоїв, порадив нам взяти мохіто.

– Останній раз, коли я пив коктейлі, по типу, мохіто, мені було років 18. – усміхається Крістофер, віддаючи меню чоловіку.

Від його слів я починаю сміятись, а він на мене прискіпливо дивиться.

– Я заїду до тебе в офіс та заберу тебе там завтра? – питає Кріс.

– Я думаю, що так.

– Чудово.

– Ти пам'ятаєш як ми говорили по телефону, та мріяли про те, щоб ми пішли на концерт “Arctic Monkeys” разом? Це здавалось недосяжною мрією. – кажу я після невеликої паузи.

– Звісно пам'ятаю Софі.

– Я така щаслива, що ми зараз тут разом.

– Я обожнюю твої раптові приливи ніжностей, кохана.

– Дорогі мої, ось ваші страви. – каже офіціант, виринаючи з середини ресторану та кружляючи до нашого столика з декількома тарілками в руках.

– Дякуємо, пане. – ласкаво промовляю я, беручи свою каседелію.

– Можете називати мене просто Фін, пані. – сміється чоловік, подаючи страву Крістоферу.

– Чудово, дякуємо Фіне. – промовляє Крістофер, вдихаючи пряний аромат страв на нашому столику.

– На здоров'я, любі, приємного смаку!

– Дякуємо. – відповідає Кріс. – Він й справді кумедний. – каже він, коли офіціант зайшов назад до середини.

– Дуже добра людина, видно, що він любить свою справу, хоч і працює тут, мабуть, за копійки.

– У кожного своє покликання в цьому житті, долю не зміниш. – каже він та відкушує своє буріто.

– Ти правий.

– Це справді дуже смачно. – каже Крістофер жуючи.

– Я знала що тобі сподобається. – відповідаю я, наколюючи на виделку салат.

– Я думав, що на смак, це буде як фастфуд, але це зовсім інше. Ти умієш готувати щось з цього вдома?

– Так, я і не раз це робила.

– В наступний раз, ніяких ресторанів, вечерю готуватимеш ти.

– Домовились.

Їжа й справді була дуже смачна. Ми куштували страви один одного, сміялись та розмовляли. Тоді я й зрозуміла, чому Крістофер обрав саме таке місце. Ні в одному дорогому ресторані, ми б не могли так відкрито та відверто поводитись. Я знала, що Крістоферу, важко бути собою у суспільстві, тому я ніколи не ображалась на його суворий тон, до якого він звик. Я завжди відчувала себе особливою коли він відносився до мене з теплом.

– Пане, пані, Вас все влаштовує? – запитав офіціант, виринувши з середини закладу.

– Так, Фіне, ваші страви нереально смачні. – відказую я.

– Я радий що вам сподобалось! Вам принести рахунок?

– Так. – відповідає Крістофер.

– Добре, я зараз повернусь.

– Будемо ходити сюди частіше. – каже Кріс, витираючи краєчки губ серветкою.

– Я рада, що тобі сподобалось.

Фін вийшов з ресторану з невеличкою дерев'яною коробочкою, розмальованою в різноколірний орнамент.

– Прошу.

Крістофер поклав декілька купюр та підвівся.

– Люба, ходімо?

– Так. – Я підіймаюсь та застібаю пальто.

– Ти не змерзла? – він складає пледи, які нам виніс Фін, та кладе їх на стільці.

– Ні, все добре. – усміхаюсь я, подаючи свою руку Крісу.

– Пане, тут забагато Ви поклали… – кричить Фін, коли ми вже трохи відійшли.

– Фіне, решта вся тобі. – перебив його Крістофер.

– Але тут багато… – чоловік замовчав спіймавши суворий погляд Кріса. – Дякую, пане, приходьте ще, я вас буду чекати.

– З задоволенням, Фіне. – кричу я.

– Всього доброго!

Ми підійшли до автомобіля, Крістофер відчинив мені двері, а після й сам сів на місце водія.

– Дякую тобі за цей вечір. – кажу я, дивлячись на чоловіка, який пристібає ремінь безпеки.

– Тобі дякую, Софі.

– Крісе.

– Так?

– Я так кохаю тебе.

Чоловік нарешті спрямовує свій погляд на мене та на його обличчі розквітає ніжна усмішка.

– Я тебе сильніше. – швидко промовляє він після недовгої паузи.