Другий шанс

Я прокинулась від звуку якоїсь мелодії. То виявився будильник Ліліан. Я підняла свою голову з її колін, на яких проспала всю ніч, щоб вона змогла звестись з дивану. Дівчина потягнулась та коли йшла на кухню по телефон промовила:

– Софі, спи ще, я тебе розбуджу пізніше.

Глянувши на неї заспаними очима, я повалилась на диван та заплющила очі. Спати хотілось неймовірно та коли я, майже, поглинула знову в сон, до мене почали повертатись думки про вчорашній день. Згадавши, як Кріс вчора мене чекав біля дому я неохоче розплющила очі, які засліплювало сонце, та почала майже на осліп, рукою шукати телефон на журнальному столику. Знайшовши його, я ввімкнула та скривилась від світла екрану. Я побачила багато пропущених дзвінків та повідомлень від нього. Кинувши телефон на столик, чи то від злості, чи то від образи, я знову намагалась заснути, але в мене нічого не вийшло. “Хто вона така? Про що він хотів поговорити вчора зі мною?”– ці думки крутились в моїй голові та не хотіли покидати її. “Якщо це його дівчина, то чого він запрошував мене на побачення та проводив зі мною час?”. На всі питання я хотіла отримати відповідь, але в цей же момент я не хотіла його навіть бачити.

Я встала з дивану та пішла на кухню заспана, засмучена та дуже голодна. Там я побачила Ліліан, яка стояла біля плити та готувала сніданок.

– Доброго ранку. – позіхаючи, промовляю я та підходжу ближче до подруги, подивитись, що вона готує.

– Я ж казала тобі спати, чого прокинулась?

– Я вже виспалась. – знов позіхаю я та обертаючись, щоб пройти до столу, вдаряюсь головою об відчинену шафу. – Дідько.

– Софі, ти жива? – питає Лілі витираючи руки рушником. – Все добре?

– Так, все нормально. – сміюсь я потираючи лоба.

– Ну ти даєш, подруго. Снідати будеш?

– Не відмовлюсь.

Я проходжу до столу та сідаю за нього, спостерігаючи за Ліліан. Я звертаю увагу на її звичайну, але водночас й прекрасну зовнішність. Можливо, так здається через її харизму, але вона завжди здавалась мені красунею. Ліліан дуже жіночна, висока та фігурна дівчина. Шкіра в неї трохи смугла, а волосся гарного шоколадно-каштанового кольору, довге та трохи хвилясте, зараз зібране в неохайний пучок, дає змогу побачити її тонку шию, на якій набите татуювання.

– Тобі покласти авокадо в тост? – перебиває мої думки дівчина.

– Так. – я піднімаюсь зі стільця та прямую до вітальні. – Я зараз повернусь.

– Не вбийся по дорозі.

Я проходжу у вітальню та беру телефон. Цікавість перемагає злість та образу і я обережно розгортаю вкладку сповіщень, де можна прочитати всі повідомлення Крістофера за ніч.

21:49 – “Чому ти не відповідаєш? З тобою все добре?”

22:10 – “Софі, я буду чекати до ранку, але, будь ласка, нам терміново треба поговорити.”

22:30 – “На вулиці не так спекотно, як можливо ти думаєш, ти ж не хочеш, щоб я помер від обмороження прямо перед твоїм будинком?”

22:50 – “Я буду чекати в машині, поки ти, не вийдеш з дому. На добраніч.”

7:00 – “Май на увазі, я досі чекаю тебе.”

– Софі, йди їсти.

– Біжу. – кажу я, залишивши телефон на столику та пішла на кухню. – Уявляєш, він, скоріш за все, досі чекає мене там, поки я, вийду поговорити з ним.

– Пропоную поїхати в поліцію, та написати заяву за переслідування. – каже Ліліан жуючи свій тост та дивлячись у свій телефон.

– Ліліан, Кайлі тебе запрограмувала під себе?

– Ні. – смієть вона. – Ну а який ще варіант? Ти навіть не зможеш піти до

себе додому.

–До речі, я вчора замастила свою сорочку і в ній на роботу, я точно не зможу піти. Можливо ти знайдеш щось для мене?

– Знайду, а зараз їж.

– Дякую, люба!

Після сніданку, Лілі запропонувала мені червону, сатинову сукню з квітковим принтом та невеличким поясом. Воно було достатньо довге на мене, з чого подруга посміялась, адже по її словах, на неї воно коротке.

Ми зібрались та поїхали до клініки на машині Ліліан.

Їхавши я вирішила перевірити сповіщення.

8:54 – “Я так розумію, ти не вдома. Чудова ніч.”

Я намагаючись стримати сміх, повертаю телефон, щоб Ліліан також подивилась це повідомлення. Вона киває головою, але продовжує дивитись на дорогу, а коли під'їхала до світлофора та зупинилась, перевела погляд на екран.

– Невдаха. – вдоволено посміхається вона, наче знала, що так станеться й забрала мене вчора до себе.

Ми разом починаємо сміятись.

– У тебе є плани на вечір? – питаю я, коли ми заспокоїлись.

– Взагалі, так.

– Нічого собі, а які?

– Йду на побачення з однією дівчинкою.

– За рік спілкування, я знаю, що коли ти кажеш що йдеш на побачення, то це вже не просто “одна дівчинка”.

– Вірно. – посміхається подруга.

– Розкажи про неї. – захопливо прошу я, закидуючи одну ногу на сидіння, щоб повернутись до Ліліан.

– Її звати Ларейна і вона художниця. Вона сьогодні прийде забрати мене з роботи, тоді я й познайомлю вас.

– Чудово, я буду чекати.

***

– Ліліан, можна я спробую в тебе зарядити ноутбук, а то в мене щось сталось з розеткою в кабінеті. – кажу я несучи комп'ютер в руках.

– Звісно, ось вільна розетка.

Я ставлю комп'ютер на стіл, вмикаю зарядне та двері клініки відчиняються. В коридорі щось падає, а в щілині дверей, я бачу Крістофера, який впустив свій телефон. Все що я встигаю зробити, сховатись за стійкою та поводити себе якомога тихіше.

– Доброго ранку, мене звати Ліліан, я адміністраторка цієї клініки. Що Вас цікавить? – вона белькоче, не відриваючи погляду від мого ноутбука, удававши, що працює за ним. – Якщо Ви бажаєте записатись на консультацію психолога…

– Ліліан. – перебиває її Крістофер.

Вона легенько махає головою та неохоче піднімає голову.

– Пане Флоренс. – промовляє вона, дивлячись на нього та схиляючи голову набік.

– Де Софі? Я не можу з нею зв'язатись уже понад добу.

– Я не знаю де вона. – адміністраторка знову переводить погляд на комп'ютер.

– Можливо з нею щось сталось?

– З нею все добре, я з нею спілкувалась, але вона сказала, що не буде на роботі близько 2 днів, це все що я знаю.

– Чому? Що сталось?

– Я не знаю. – огризнулась Лілі, дивлячись прямісінько в очі чоловіку.

– А коли вона повідомила про це? Софі мені не відповіла ще вчора з ранку, можливо, якщо вона раніше подзвонила тобі…

– Пане Флоренс, я зараз на роботі, і в мене багато справ, якщо Вас не цікавлять теми, з якими я можу вам допомогти, то прошу не відволікати мене.

– Так, так, вибач. Якщо вона щось напише тобі, то повідом її про мій прихід.

Лілі мовчить та надалі “працює” за ноутбуком. Я не бачу, але чую, як він повільно йде до виходу, після чого двері тихо зачинаються.

– Піднімайся. – невдоволено каже Ліліан.

– Та він мене переслідує!

– Ти пропала безвісти для нього, я не здивуюсь, якщо через годину, тут буде 20 бригад поліції, які будуть допитувати мене, що я знаю про твоє зникнення.

– Я надіюсь цього не станеться. – сміюсь я.

– Я також. – невдоволенно відповідає Лілі.

Двері клініки знову відчиняються та я, з переляку, ховаюсь за стійку.

– Це клієнт. – через зуби, тихо та роздратовано промовляє Лілі.

Я з нервовою та натягнутою усмішкою підіймаюсь з-під стійки.

– Добрий день. – промовляє жінка.

– Добрий день, пані Левіс?

– Так, так.

– Рада вас вітати, мене звати Софі, я Ваш психолог. Прошу пройти до мого кабінету.

***

Вже близько 8 вечора, я сиділа у себе в кабінеті дороблюючи роботу на ноутбуці, знаючи, що клієнтів сьогодні вже бути не повинно. Двері клініки відчинились, але я не приділила цьому увагу, поки не почула голос з коридору.

– Знову Ви, Крістофере. – роздратовано пробурмотіла адміністраторка.

Я підскочила з крісла та стала за прочиненими дверима в мій кабінет, щоб все було чутно, але й мене не було видно. Я чула стукіт свого серця та голосне дихання.

– Так, Ліліан. Наскільки знаю, робочий день у тебе вже закінчився, тому хочу поговорити.

– До кінця мого робочого дня ще 15 хвилин.

– Ліліан… – в його голосі чути розчарування, хвилювання та деяке благання до Лілі послухати його.

– Про що Ви хочете поговорити?

– Я не можу заспокоїтись увесь день. Ти справді не знаєш де вона?

– Навіть якби я знала, Крістофере, я б тобі не сказала. – суворо та сухо промовляє адміністраторка, перейшовши до чоловіка на “ти”.

– Чому?

– Досить Крістофере. Досить. У неї є причини не хотіти спілкуватись зараз з тобою. З нею все нормально, а зараз попрошу тебе покинути клініку та перестати шпіонити за Софі. Всього доброго.

– Добре, окей, звісно, так й зроблю. – гримнув він на Лілі та голосно хряпнув дверима.

Я нарешті нормально видихую.

– Софі, він мене дістав. – кричить мені Ліліан.

– Думаєш мене, ні? – відповідаю я виходячи зі своєї схованки.

– Тебе ні, я хоч і не психолог, але ти це робиш, бо тобі подобається. Подобається, коли він приділяє тобі всю свою увагу. І тому, зараз, ти не відповідаєш йому, щоб він хвилювався та шукав тебе увесь день.

Я мовчу. Двері клініки відчиняються. “Тікати нема вже куди.”– думаю та примружуюсь я, в надії побачити там хоч когось, але не Крістофера. Та до клініки, заходить дівчина, з прямим рудим каре, веснянками та великим носом, який додає їй ще більше краси до зовнішності. Одягнена вона максимально комфортно та спортивно. А на обличчі я бачу декілька проколів з золотими сережками.

– Привітик! – вигукує вона до Ліліан.

– Добрий вечер, сонце. – Лілі підбігає до дівчини та цілує її в щоку. – Познайомся, – каже вона показуючи на мене. – моя сувора керівниця, але одночасно і хороша подруга, Софі.

– Приємно познайомитись, я Лорейна. – всміхається мені дівчина.

– Взаємно. – промовляю я.

– Софі, відпустиш мене за 10 хвилин до кінця мого робочого дня? – підморгує мені подруга.

– Я хоч і сувора, але так вже й бути, йди. – жартую я та Ліліан заходиться сміхом.

Адміністраторка почала збиратись, а я пройшла до свого кабінету та виглянула у вікно. Внизу я побачила чорний мерседес.

– Ми пішли, Софі. – крикнула мені, сміючись Ліліан.

– Зачекай, Лілі. – я проходжу до холу. – На вулиці стоїть його машина.

– Ти впевнена? – посмішка на її лиці змінюється на незадоволення.

– Так.

– Добре, люба, я спробую щось зробити.

– Дякую, хорошого вам вечора! – посміхаюсь я.

Коли дівчата пішли, я сіла у себе в кабінеті, з надією, що у Ліліан вийде вмовити його поїхати звідси. “Ще я в клініці не ночувала.”– думаю я.

Мені на телефон прийшло повідомлення від Лілі:

“Сказав, що вже їде та вірить мені, що тебе тут нема. Можеш бути спокійною.”

“Чудово.”– подумала я та почала збиратись йти додому.

Коли я вже була одягнута та шукала ключі, щоб закрити клініку у вхідні двері постукали. Я насторожилась. “Тільки не він.”

Я боялась поворухнутись, адже мене тут не повинно бути, а якщо це прийшов Кріс, то очевидно що він щось запідозрив. Озирнувшись я зрозуміла, в чому проблема. “Дідько, світло. – подумала я. – Ліліан би не залишила увімкнуте світло по всій клініці, якби мене тут не було.”

– Я знаю що ти там. – промовляє голос за дверима. – Я заходжу.

“Не хочу я грати в хованки, як мала дитина.” – думаю я, відчиняючи двері.

– Ну привіт. – непривітно посміхається він.

– Я тебе слухаю. – холодно промовляю я.

– Це я тебе слухаю, куди ти зникла і чому ховаєшся від мене?

– Спочатку ти поясни, чому ти весь день так активно мене шукаєш? Про що ти хочеш поговорити?

– Я перший поставив питання. – махає він головою.

– І перший даси відповідь на моє. – пихато посміхаюсь я.

– Софі, що за дитячі ігри? – невдоволено гарчить він.

– Поцілунки з блондинками в офісі, то також дитячі ігри? – я демонстративно вимикаю світло та штовхаючи чоловіка виходжу з клініки.

– Що? Які блондинки?

– А в тебе їх ще й не одна, що ти не розумієш про кого я кажу? – закриваю двері, та обертаюсь, щоб пройти далі, але прямо напроти мене стоїть Крістофер, який не дає мені пройти. Він опирається рукою на двері, щоб я не змогла піти. Його тіло дуже близько нависло наді мною, так, що я чую його дихання. Моє серце починає шалено калатати, але я намагаючись тримати себе в руках, підіймаю голову до гори, щоб подивитись йому прямо в очі.

– Пропусти.

– Ні. Я хочу з тобою поговорити.

– А чи хочу цього я?

– Хочеш.

– Ні. Опусти руку.

– Спочатку розмова.

– Про що з тобою розмовляти? Я все бачила, додаткових пояснень я не потребую.

– Софі, що ти бачила? Ти можеш нормально пояснити? – відчайдушно кричить він та опускає руку, розмахуючи нею, завдяки чому, я швидко проходжу повз нього та швидким кроком прямую вниз по сходах.

– Зачекай. – він починає бігти вслід мені.

– Відчепись від мене. – кажу я не обертаючись.

– Не відчеплюсь.

Я виходжу з будівлі та зачинаю двері прямо перед його носом. Підбігаю до дороги та махаю таксі, яке їде повільно та далеко. Я обертаюсь подивитись, де Крістофер та він уже стоїть в метрі від мене.

– Не втечеш.

– Досить. Заспокойся. Я не хочу з тобою розмовляти. А якщо ти зараз поїдеш за мною, я подзвоню в поліцію. – кажу я.

Таксі якому я махала вже зупинилось поруч, я підійшла до нього та сіла на заднє сидіння.

Всю дорогу яку ми їхали з таксистом я оберталась глянути, чи не їде він за мною та я нікого не бачила. Сльози капали на сукню Ліліан, яку вона мені позичила.

– Дякую, пане. – кажу я та виходжу з таксі.

“У себе вдома, то я в безпеці.”– думаю я та починаю підійматися сходами на 3 поверх будинку. Піднявшись, повертаю в невеличкий прохід до своєї квартири та з–за рогу мене хтось прижимає до стінки, закриваючи рота рукою, щоб я не могла закричати.

– Тихенько, я не маніяк, ґвалтівник, або серійний вбивця, а просто той хто хоче з тобою поговорити.

Я, звісно, одразу впізнаю голос Кріса.

– А це я в тебе заберу. – промовляє він, забираючи телефон, який я тримаю в руці та кладе його собі в кишеню. – Дякую. Ну що ж, гайда! – він відпускає мене, обертається на п'ятках і розслаблено прямує до дверей моєї квартири.

Я нахиляюсь зіпершись руками на коліна. “Іншого виходу немає.”– я підходжу до квартири та починаю відмикати її.

– Якщо тобі цікаво… – починає він, спиною та зігнутою в коліні ногою опираючись об стінку.

– Не цікаво. – перебиваю я.

– То я поїхав в об'їзд. Якщо не помітила, таксист їхав найдовшим шляхом. – продовжує Крістофер, не зважаючи уваги на моє заперечення.

Я відмикаю двері та проходжу до квартири мовчки.

– Гарненько в тебе. Сподіваюсь, сюди можна присісти. – каже він та сідає на канапу.

Я також сідаю, але як найдалі від нього.

– А тепер ми нарешті поговоримо.