Другий шанс

Я прокинулась достатньо пізно від дзвінка мого телефону. Дзвонив Крістофер, нагадати про сьогоднішній вечір. Після, я встала з ліжка та пішла на кухню готувати собі сніданок. Згадавши, що з продуктів в мене тільки одне яйце я замовила доставку та пішла займатись ранковими справами.

Дзвінок вхідних дверей задзвенів та я пішла відчиняти:

– Доброго дня, замовляли доставку продуктів?

– Так, так, дякую.

Забравши пакет з продуктами у кур'єра я пішла на кухню, нарешті, готувати сніданок та дивитись на ноутбуці серіал.

***

О пів на шосту я вже була готова та чекала дзвінка від Кріса. Я одягнула своє чорне мініплаття з довгими, об'ємними рукавами, ботфорти та піджак. Волосся я зав'язала у низький хвіст. Оглядаючи себе в дзеркалі мій телефон задзвонив. По той бік слухавки я почула теплий, заспокійливий голос:

– Ти вже готова?

– Так, як раз чекала твого дзвінка. – відповідаю я, додаючи трішки рум'ян.

– Чудово, я вже під'їхав, можеш виходити.

Я кладу слухавку, душусь парфумами, беру сумку та виходжу з квартири.

Вийшовши з будинку я помічаю гарний, чорний мерседес. Вікно зі сторони водія повільно опускається та я бачу за кермом Крістофера:

– Добрий вечір. – з такою ж теплою, як і голос, усмішкою, каже він.

– Привіт. – я підходжу, поки Крістофер виходить з авто. Я звертаю увагу на його ідеальний, чорний костюм та одразу відчуваю аромат його пряних парфумів.

– Ти сьогодні неперевершена. – захопливо відказує він, уважно мене оглядаючи.

– Дякую, ти також. – відповідаю я з ласкавою, широкою усмішкою.

– Прошу. – вказує він на інший бік автомобіля.

Чоловік відкриває мені дверцята авто. Після, й сам сідає за кермо та запалює машину, раптом салоном розноситься мелодія пісні “Arctic Monkeys” – “505”. Кріс дивиться на мене нереально добрим та закоханим поглядом, від якого я ледве не млію. Ми широко усміхаємось та дивимось один одному в очі, намагаючись знайти в них чи то загадки та таємниці, чи просто спогади. Крістофер обережно відводить погляд від мене та береться за кермо. Всю дорогу до ресторану ми слухаємо та підспівуємо пісні нашого улюбленого гурту.

– Я так давно не слухала ці пісні. – зізнаюсь я.

– Але ти всі їх прекрасно пам'ятаєш. – киває головою Кріс в мою сторону, не відводячи погляду від дороги. – Навіть через 6 років.

Приїхавши до ресторану ми вийшли з авто, я почекала Крістофера біля входу до закладу, поки він залишить машину, а потім, разом попрямували до ресторану.

– Добрий вечір! – привітав нас один з адміністраторів закладу.

– Добрий, столик, на ім'я Флоренса, на 19:00. – відповідає Крістофер, обережно беручи мене за руку.

– Секунду. – чоловік прописує щось на своєму комп'ютері та додає: – Проходьте за мною.

Адміністратор провів нас до нашого столика. Він стояв найдалі від всіх, поруч з вікном, краєвид якого виходив на нічну Венецію.

– Прошу, пане, офіціант підійде через хвилину. – каже чоловік та вказує на наш столик.

– Дякую. – відказує Кріс.

– Тут дуже гарно. – кажу я, коли працівник закладу відійшов, оглядаючи прекрасний інтер'єр закладу.

– Я знав що тобі сподобається.

Інтер'єр ресторану був виконаний у спокійних бежевих, білих тонах та з елементами золота. На кожному столику стояли електронні свічки, а навколо було багато свіжих рослин.

Невдовзі ми зробили замовлення та розмовляли про роботу. Кріс розповідав, як його бос ненавидить його, а я жартома відповідала, що Ліліан мене також не любить. Раптом Кріс вирішив змінити тему:

– В тебе змінилась мрія за 6 років? – запитує він складаючи серветку на столі та не підводячи погляду.

– Чесно?

Він киває головою.

– Ні, – кажу я дивлячись на нього. – а в тебе?

– Навряд.

Нашій розмові завадила офіціантка принісши нам страви. Ми замовили дві пасти з морепродуктами та біле вино. Весь вечір ми сміялись, пили вино, обговорювали та вели дискусії на різні теми. Мені було добре з ним. Я почувалась дуже комфортно поруч з цим чоловіком. Від одного тільки погляду його небесних очей, метелики в моєму животі з'являлись знов і знов. Під кінець нашої вечері Крістофер протираючи свої вуста серветкою промовив:

– До речі, у мене для тебе є подарунок. – він дістає з внутрішньої кишені свого піджака два папери. – Надіюсь, ти погодишся присвятити цей вечір мені та нашому улюбленому гурту. – каже він з заохочувальною усмішкою та просуває білети на концерт “Arctic Monkeys” по столу до мене.

– Це жарт? – закриваючи обличчя руками від подиву, я дивлюсь на білети, а потім на Крістофера.

Він сміється та киває головою.

– О боже, Крісе. – я підриваюсь зі стільця, він, скоріше всього, очікуючи таких дій від мене також встає, після чого ми стоїмо поруч зі своїм столиком в теплих обіймах про які, ми раніше тільки мріяли.

– Тобто, ти згодна? – не перестає сміятись він.

– Звісно… – відстороняюсь я та ловлю його погляд. – звісно, так!

В його обіймах я відчувала себе по-справжньому коханою та щасливою. Тепло його тіла передавалось моєму, я забула про все, що є навколо нас. Але наші обійми перервав дзвінок його телефону.

– Вибач. – неохоче відпустив він мене та на цей раз вже не відходив трохи далі від мене, щоб я не почула розмови. Чоловік підняв трубку: – Buonasera.

Його італійська справді гарна, враховуючи те, що Крістофер живе тут зовсім не довго.

– Si, domain in ufficio. – я чую по його голосу, що він не має сильного бажання говорити з цією людиною. – Ciao. – він поклав телефон в кишеню своїх штанів.

– Щось важливе? – питаю я.

– Ні, не звертай уваги. – посміхається він мені. – Я думаю ми можемо вже піти? Уже пізно, я тебе підвезу додому, добре?

– Давай.

Він допоміг одягнути мені піджак, ми вийшли з ресторану та Крістофер промовив:

– Зачекай мене тут, я під'їду через пару хвилин.

Мені завжди подобались такі дрібнички його турботи та піклування до мене. Крістофер їх проявляв, як і 6 років тому, хоча ми знаходились на відстані, та взагалі ніколи не бачились, так і зараз. Я досі не вірю в те, що ось він, Кріс, з яким стільки років тому я мріяла всього лиш декілька секунд постояти поруч, зараз обіймає мене та знаходиться поруч кожного дня.

– Дякую за вечер. – пестливо промовляє він, коли ми під'їхали до мого будинку.

– Тобі дякую.

– На добраніч, Софі.

Я дивлюсь в його чарівний погляд, на ніжну усмішку та тону в ній. Моє серце в цей час кричить про те, щоб я його поцілувала.

Я привстаю та тягнусь своїми вустами до його щоки. Тепло передається через мої губи від нього до мене. На його щоці залишається червоний слід від помади, який я вирішила не стирати.

– Добраніч, Крісе. – кажу я та виходжу з авто.

***

Наступного ранку я прокинулась раніше, зібралась, приготувала круасан та по дорозі забігла в кав'ярню по каву для Крістофера. Вчора він розповів мені, де саме знаходиться його офіс, тому я захотіла влаштувати йому справді хороший початок дня. Його офіс знаходився далеко від мого будинку, тому я поїхала на таксі.

– Доброго ранку! – зайшовши всередину, вітаюсь я з адміністраторкою офісу. – Підкажіть, як я можу знайти Крістофера Флоренса?

– Добрий день, 2 поверх 76 кабінет. – каже жінка, не піднявши навіть на мене погляду.

“Адміністратора точно треба змінювати.” – подумки посміялась я та пішла до сходів.

Піднявшись, я одразу помітила куди саме мені треба та пройшла в бік, де повинен бути 76 кабінет. Усі кабінети тут були скляні, тому можна було побачити, хто знаходиться всередині. Підходячи до кабінету, я помітила жінку, а потім і Крістофера, який стояв поруч. На моє здивування, вони знаходились достатньо близько один до одного. Спочатку я подумала, що це просто працівниця офісу, але потім помітила, що вона одягнена точно не так, як одягаються офісні працівники. Я стою в нерозумінні посеред офісу, звісно не чувши, про що вони розмовляють, але розуміла тон їх розмови. Кріс був сердитий та серйозний, а жінка розслаблена і сміялась з його серйозного тону. Це його ще сильніше дратувало. Раптом мене хтось штовхнув, через що я відвела погляд від них. Оговтавшись та поглянувши в бік кабінету Кріса, я бачу як жінка цілує його. Я завмерла на місці, а мої очі починають наповнюватись сльозами. Я швидким кроком попрямувала назад до сходів, не обертаючись назад.

Вийшовши з офісу я викинула каву з круасаном в смітник, зловила таксі та поїхала до клініки. Назвавши адресу таксисту, почала шукати у своїй сумці таблетки, але зрозуміла що залишила їх вдома і я зможу їх випити тільки в клініці.

– Можемо їхати трохи швидше, пане? – прошу я водія. Моє тіло починає трястись, думки плутаються, а голова дуже болить.

– Так, звісно.

Таксі під'їхало до клініки вже через 5 хвилин, вийшовши з авто я побігла до сходів, розуміючи, що мені стає гірше з кожною секундою. Забігши до клініки, я, майже не дихаючи та стоячи на ватних ногах, кажу Лілі, яка не встигла навіть привітатись зі мною:

– Таблетки.

Вона мовчки біжить в мій кабінет та через хвилину я вже сиджу на кріслі, обперши голову на свою руку, а поруч сидить Вів’єн та чекає поки мені стане краще, щоб дізнатись що сталось.

– Я бачила його з іншою. – кажу я, трохи приходячи в себе.

– Принца? Тобто, Крістофера? Серйозно?

– Він цілувався з якоюсь жінкою в офісі, коли я принесла йому сніданок.

– Не може бути, Софі… – вона піднімається та обіймає мене.

Я вже не плачу. Таблетки за лічені хвилини дають сильний ефект, але я знову нічого не відчуваю. Ні болю, ні смутку, ні злості. Я розуміла, що за 6 років у нього міг хтось з'явитись, але я не хотіла навіть думати про таке. Але навіщо тоді було влаштовувати вчорашній вечір, навіщо він купував білети на концерт групи, яка була символом нашого кохання…

Мої думки перебила жінка що ввійшла до клініки.

– Це клієнтка, мені перенести сеанс? – шепоче Ліліан

– Ні, ні, все нормально, хай проходить. – кажу я підриваючись з крісла, удававши, що зі мною все добре та нічого не сталось.

– Ти впевнена, Софі? Тобі самій психолог треба і ти збираєшся лікувати людей? – не голосно каже Віві, щоб жінка, що стояла в холі, не почула цього.

Я дивлюсь на неї осудливим поглядом та беру всі необхідні блокноти, проходячи за своє робоче місце.

***

– Дорога, поки у тебе був сеанс, я зробила ромашковий чай, випий. – каже Вів’єн заходячи до мене в кабінет з 2 чашками.

– Дякую люба. – я обхоплюю чашку долонями, щоб зігрітись.

– Ти точно бачила, як вони поцілувались? – починає Лілі, після довгої паузи.

– Так.

– І ти її не взнала? Не бачила її раніше?

– Як я її взнаю? Не знаю знайомих Крістофера.

– Я думала принц хороший. – засмучено каже Ліліан.

– Кайлі ще з самого початку сказала, що в нього хтось є. – втомлено кажу я.

– Справді?

– Так, вона сказала, що він би не переїхав у Венецію просто так, а що сюди приїхав через когось.

– Я в шоці, вона точно лікарка, чи все таки ворожка?

Мій телефон, який знаходився в сумці задзвонив. Я піднялась та пішла до гардероба, куди повісила її.

– Якщо це він, то не бери. – крикнула Лілі.

– Це Кайлі. – я беру слухавку – привіт, Лі.

– Ранку, Софі.

– Ввімкни голосніше, я теж хочу поговорити. – шепоче Ліліан.

Вони з Кайлі бачились тільки один раз в реальному житті, особисто вони навіть не переписуються, але дуже часто ми розмовляємо саме так, у трьох. Вони дві різні людини, але однаково мені цінні, а також вони мають хороший зв'язок та багато спільних інтересів, тому я ніколи не переймаюсь, що хтось буде не задоволений поговорити з іншою.

– Ліліан також хоче поговорити, ти ж не проти?

– Звісно ні, привіт Лілі.

– Привіт Кайлі, як там твоя хірургія? – сміється дівчина.

– Все як завжди, нічого нового. Ви як там, психологи? – іронічно промовляє Кайлі.

– Тут Софі треба самій до психолога, не те що ним бути.

Я штовхаю Лілі в бік, бо не хотіла говорити про цю ситуацію Кайлі. Я ненавиджу, коли вона виявляється правою.

– Що вже сталось, Софі? – запитує Лі, зовсім не здивована цією фразою.

– Я бачила Флоренса з іншою пару годин тому. – відчайдушно зітхаю я.

– Я не здивована. – безтурботно відповідає Кайлі.

– А я думала він хороший. – скигле Віві. – Такі подарунки, такі побачення влаштовує, і на тобі.

– До речі, так, Лі, ми вчора були на побачені. Він запросив мене на концерт “Arctic Monkeys” разом з ним. – кажу я підхоплюючи думку Вів’єн.

– Разом з тою дівкою яку ти бачила?

– Лі… – я не знаходжу підходячих слів, щоб продовжити думку. Я розумію, що вона права.

– Я не розумію, що не так? Ти хочеш й на далі одягати, як тоді рожеві окуляри та удавати, що ти в нього одна єдина? Він тобі зраджував ще 6 років тому.

– Серйозно? Ви знайомі 6 років? – здивовано каже Ліліан.

– О, так ти не в курсі справи. – глумиться Лі.

– Кайлі, він мені не зраджував тоді. – серджусь я.

– І зараз також?

– Кайлі, не дави на неї, ти б бачила якою вона прийшла в офіс. – просить Лілі споглядаючи на те, як мені важко про це думати та говорити.

– Вона пила ту отруту під назвою “заспокійливе”?

Ми одночасно кажемо:

– Так. – засмучено промовляє Ліліан.

– Ні. – перекрикую її я.

Кайлі сміється:

– Вірю тільки Лілі.

– Чудово, взагалі. – зітхаю я.

– Розповідай, як ти побачила, що твій “герой” тебе зраджує?

– Я прийшла зранку до нього в офіс. Вдома приготувала круасан, купила кави та коли вже підходила до його кабінету побачила, як вони цілуються.

– Краще б мені каву принесла, я ні з ким не цілувалась. – каже Лілі намагаючись розбавити й так напружену атмосферу.

– “Він мені не зраджував”. – передражнює мене Лі.

– Кайлі.

– Мовчу, мовчу. Софі, я тебе попереджала. Звісно, мені тебе шкода, але, як на мене, це було очевидно.

– Ви б бачили, яким поглядом він на мене вчора дивився… - скиглю я.

– Яким же? – з надією каже Вів’єн.

– Ніжним, закоханим, ласкавим…

– Він і на ту стерву так дивиться, і що тепер? – не може заспокоїтись Кайлі.

– Не знаю, – хитаю я головою – я не знаю що собі думати.

– Люба, тільки, будь ласка, я тебе дуже прошу, не трави себе таблетками. Ліліан, викинь їх в смітник.

– Не допоможе, в мене вони ще й вдома є.

– Не пий їх. Якщо хочеш, я можу прилетіти до тебе на пару днів, але…

Вона не встигає договорити, адже я перебиваю її:

– Не треба, у тебе робота. Ти Валері не встигаєш час приділяти, ще через мене будеш його витрачати.

– Обіцяй не пити таблетки.

Я мовчу. Ліліан дивиться на мене сумним та благальним поглядом.

– Добре.

– Повірю тобі ще в цей раз, Софі. Що ж дівчата, мені треба бігти вже, Лілі контролюй її, будь ласка.

– Зроблю все, що в моїх силах.

– Бувай Лі. – я кладу слухавку.

***

Після роботи ми пішли до Лілі. Я довго вагалась, але вона вмовила мене провести з нею вечір. У Ліліан квартира менше чим в мене, але однозначно комфортніше. Ми вирішили подивитись комедію, щоб я не розплакалась на своїх улюблених мелодрамах, бо як сказала Лілі: “У тебе своє життя як мелодрама, а ти ще й хочеш фільми такі дивитись.”

Коли ми вже дивились фільм, я чула як в моїй сумці вібрує телефон. Я піднялась з дивану та пішла перевірити хто це, так наполегливо хоче отримати від мене відповідь.

– Софі, йди сюди, поклади телефон. – кличе мене Ліліан.

– Кріс пише.

– Що саме?

– Він думає, що я вдома та просить спуститись вниз, бо він під'їхав, щоб терміново поговорити.

– Він міг дізнатись що ти все бачила?

– Звідки? Я не залишила ніяких слідів. Адміністраторка їхнього офісу, навіть не подивилась на мене коли я прийшла, і тим більше не дзвонила йому повідомити про мій візит.

– Може просто вимкни телефон? Він же двері не виб'є у твою квартиру?

– Надіюсь, що ні.

Я залишилась ночувати у Лілі, по-перше, бо вона мене не відпускала, а по-друге, я й сама не хотіла йти.