Серце вітру. Зліт Фенікса

31 жовтня, 1882 рік

Палац палав яскравими осінніми вогнями в сутінках. Біля входу стояла варта, доброзичливо посміхаючись і пропускаючи сотні людей, які скупчилися, до обителі губернаторської сім'ї. Здавалося, навіть мармурові атлети на фасаді тримають на плечах балкон лише для того, щоб гості почувалися комфортніше.

Усі — від немовлят до старців — були запрошені на щорічний бал володаря Північних земель. Це був єдиний день у році, коли чинний губернатор влаштовував бенкет: з танцями, музикою, частуваннями — всім, що потрібно для справжнього свята.

Всередині палац був ще витонченішим: мармурові колони, прикрашені вгорі стрічкою з золота найвищої проби, червоно-багряні велюрові штори, підв'язані тонкими шнурками, симетрично прикривали гігантські вікна. Підлога і сходи були вкриті густо-червоним килимом, а десятки люстр, кожна — рівно зі сотнею свічок, могли б освітити принаймні три таких зали.

Накритий розкішною скатертиною кількаметровий стіл буквально ломився від страв: смажене порося, індик, кролик, курка, тушковані овочі, сотні салатів і три величезні, оздоблені золотом самовари.

Хочете дізнатись причину такої щедрості? Відповідь знає тільки господар. Ось він — стоїть на другому поверсі головного залу. Вдягнений у все біле, губернатор тримав у правій руці келих червоного сухого вина, а лівою обіймав двох дітей — хлопчика і дівчинку років семи.

Поруч стояв високий чоловік із довгим білим волоссям, акуратно заплетеним у дреди, і про щось розмовляв із губернатором. Трохи віддалік стояв юнак, молодший за цих двох. Зовні він нагадував біловолосого чоловіка — коротке, скуйовджене сніжно-біле волосся стирчало на всі боки, проте така зачіска йому пасувала. На шиї йому змієм звивався чорний дракон — тату, що сягало аж до вуха.

Юнак кидав холодні погляди на всіх присутніх, але, перевівши очі на дітей, його крижані очі на мить потеплішали, коли зупинився на дівчинці. Ледь посміхнувшись, він відвів очі, щойно побачив, як до них прямує велетень із похмурим обличчям.

— Цей бенкет чудовий, як і завжди, Ваша Високосте, — промовив із посмішкою чоловік із дредами.

— Кібурі, кинь ті формальності, заради святих Небесних предків, — розсміявся губернатор.

— Ну, що ж ти, дорогий братику. Я дуже вдячний за запрошення. І цього разу, хоч ображайся, але я сплачу за частування. Твій час має цінуватися, — Кібурі зробив ковток вина.

— Припини. Сьогодні День народження моїх дітей — я пригощаю, — усміхнувся Квінт і допив келих.

— Квінте, Ваша Високість! Карета Каорі та його племінника прибула, — відрапортував задихано велетень із чорним волоссям. На його тлі губернатор здавався підлітком.

— Дякую, Дейле. Я зараз підійду. Кібурі, ходімо зі мною, — Квінт поставив келих і кинув суворий погляд юнакові, що не зводив очей із його дітей.

— Шейне, наглядай за дітьми.

— Так, сер, — послух слухняно схилив голову. Його похмурий вигляд, здавалось, відразу розвіявся. Схоже, така робота йому навіть подобалася — на відміну від решти прислуги, яка зазвичай не тішилася пустощами близнюків.

— Тату! Ти обіцяв нас не кидати! — пропищала дівчинка.

— Джессі, я маю зустріти дядька Каорі та Бена. Після урочистої промови ви зможете гратися втрьох, — Квінт присів навпроти доньки й лагідно їй усміхнувся.

— Знову цей задавака... — буркнув хлопчик.

— Ну що ти, Рюко. Поводься пристойно. Вам доведеться його потерпіти кілька днів, поки ми з Каорі не обговоримо всі справи, — сказав Квінт і погладив сина по голові.

— Шейне, без фокусів. Через п’ятнадцять хвилин — приведи дітей на урочисту промову.

— Я зрозумів, пане, — спокійно відповів юнак, і повів дітей у їхню кімнату.

— Ходімо, ми вже затрималися. Каорі, найімовірніше, на нас чекає, — м’яко, але впевнено сказав Квінт, поправляючи краватку-метелика.

— Звісно, Ваша Високосте. Сюди, прошу, — шанобливо кивнув Дейл і рушив до парадного входу.

Діти миттю залетіли до своєї гардеробної. Це було просторе й затишне приміщення, суміжне зі спальнями, в якому зберігалися одяг, аксесуари та іграшки братa й сестри. Уздовж стіни стояло двоярусне ліжко з червоного дерева, радше для відпочинку вдень, ніж сну, а поруч — тумбочка з гравіруванням.

На підлозі лежав м’який і пухнастий килим зі шкури снігового барса, всіяний книгами та ляльками. Біля входу — велика шафа, наповнена вбраннями: близько двадцяти суконь для Джессі й стільки ж костюмів для Рюко.

Шейн увійшов услід за ними, гучно зачинивши двері. Його похмурий погляд ковзнув по дітях. Малюки, не зважаючи на нього, вже вовсю готувалися до перевдягання.

— Шейне, а Шейне! Вгадай, у яких костюмах ми сьогодні будемо з Джессі? — випнувши груди, гордо вигукнув Рюко. Він швидко поцілував сестру в щічку, і та одразу зніяковіло відвела очі.

Шейн скривився і вперся спиною в стіну, схрестивши руки на грудях.

— Жахливо цікаво дізнатися про це, Ваша Світлосте.

Хлопчик спритно підстрибнув до вішалки, дістав костюм, а з таким же спритним рухом — сукню для сестри.

— Та-дааа! Дивись, які гарні! — засяяв Рюко.

— Розумом не осягнути. Мені, простому смертному, й на думку не спадало, що вам, Ваша Світлосте, пошиють нові костюми — як і щороку на День народження, — закотив очі Шейн.

— А ти хотів би таке платтячко? — запитала Джессі, показуючи шовкову сукню.

Погляд хлопця пом’якшав. Він посміхнувся і погладив дівчинку по голові.

— Звісно, завжди мріяв про таке. Дуже гарне. Ви в ньому будете найкращою красунею у всій Північній провінції. Та що там — у всьому світі.

— Тоді ми перевдягаємося. Не підглядай! — радісно вигукнув Рюко й жестом наказав Шейну вийти.

— А може, я тут постою, Ваша Світлосте? Як ваш особистий слуга, я ж маю знати, як ви виглядатимете на урочистій...

— Ні, я майбутній губернатор, і мені видніше, що та як! — урвав його Рюко, відтягнувши сестру подалі.

Скрипнувши зубами, Шейн таки вийшов і зачинив за собою двері. Минуло кілька хвилин. Із кімнати долинув писклявий, трохи гаркавий голосок Джессі:

— Шейне! Можеш заходити!

Хлопець увійшов. Його обличчя розпливлося в усмішці, щойно він побачив дівчинку. Джессі викликала в нього глибоку ніжність — своєю щирістю, скромністю, наївністю і красою.

Він мимоволі ахнув:

— Ви — безперечно найкрасивіша дівчинка, яку я будь-коли бачив, Джессіка Купер. Як же пощастило Квінту мати такий яскравий вогник...

— А мені як пощастило! — перебив Шейна Рюко й обійняв сестру. — Знаєш, як я її люблю? Нікому не дам її скривдити! От виросту — стану великим і сильним, і з будь-яких її наречених зроблю вазу для квітів, які вони самі їй принесуть. Особливо з Беннета, якщо ще раз до неї підійде!

— І не сумнівався, Ваша Світлосте, — пробурмотів Шейн.

— Дякую вам, хлопчики, ви обоє дуже добрі... — зніяковіло прошепотіла Джессі, опустивши свої смарагдові очі донизу.

— Шейне, а як ти думаєш? Коли я стану головним, ким будеш ти?

— Придворним блазнем, — гидливо огризнувся Шейн і сів на стілець, посадивши Джессі собі на коліна.

— Ні ж, ні! Я тебе підвищу. Ти будеш моїм найкращим другом і заступником! — радісно вигукнув Рюко. — Ти такий дивний!

Шейн кинув на нього погляд, у якому блиснув холодний вогонь.

— Ти ще не знаєш, наскільки...

— А нам не час іти на... на... — пискнула Джессі, на мить замислившись, — на чисту промову?

— Пора. Але чому «чисту»? — перепитав Шейн.

— Е... Ну вона ж якось пов’язана з чистотою, хіба ні?.. — дівчинка почухала голову і прикусила губу.

— Хо-хо-хо, Джессі... Ти мала на увазі урочисту промову?

— Точно! Але чистоту я все одно люблю! — посміхнулася дівчинка. Рюко швидко закивав, підтримуючи її.

— Ох, діти... Ніколи не дорослішайте, — мрійливо зітхнув хлопець, зняв Джессі з колін, узяв її та Рюко за руки й додав:

— Нам пора. Тато вже зачекався. А після святкування вийдемо на прогулянку. Згодні?

— Так!!! — вигукнули діти, поспішно відчиняючи двері.

— От і славненько, домовилися... — Шейн усміхнувся, вийшов за ними і, не обертаючись, зачинив двері ногою.