Серце вітру. Зліт Фенікса

Минуло три Місяці з того жахливого дня — найстрашнішого і найгіршого Дня народження в житті спадкоємців. Щойно Каорі дізнався про події, він негайно залишив землі Північної провінції, прихопивши з собою Бена. Відтоді від них обох не було жодної звістки.

Квінт кардинально змінився: величезні чорні мішки під очима відтягували шкіру, обличчя вкрилося зморшками й набряками — він спав по кілька годин раз на кілька днів. Найкращі лікарі провінції цілодобово боролися за життя Рюко — хлопчик опинився на межі смерті. Його подвиг обговорювали всі: він урятував життя Джессі й Бена, пожертвувавши собою.

Кібурі, Дейл і навіть Шейн були глибоко вражені відвагою Рюко. А Джессі щодня сиділа біля його ліжка, мовчки тримаючи брата за руку. Вона приносила найкращі польові квіти, які вони колись разом збирали, ставила у вазу біля узголів’я, щоби пахощі нагадували йому про щасливі дні. А ще — ділилася з ним усім, що він любив. Якось їй навіть удалося виклянчити у кухарів три грами південних солодощів — і вона без вагань віддала свою половину брату.

Але Джессі щось приховувала. Те, що батько заборонив їй озвучувати, поки Рюко не зможе самостійно ходити. І ось кілька днів тому він таки підвівся з ліжка. Спочатку кожен крок давався з болем, але завдяки турботливій люблячій сестрі Рюко поступово відчував себе живим знову. Попри те, що він осліп на одне око, а права половина обличчя була стягнута швами й завдавала постійного дискомфорту, він дивом вижив — і усвідомлював це.

Здавалося, все потроху налагоджувалося… Аж до того злощасного дня, коли Квінт зайшов до дитячої кімнати, з гіркотою в голосі повідомивши, що тепер спадкоємицею престолу стане Джессі, а Рюко — лише майбутнім командувачем. У ту ж мить усе навколо хлопчика обвалилося. Почуття знецінення й глибокої несправедливості поглинуло його — немовби він, колись головний, став зайвим. Просто дитиною. Без права мріяти. Відтоді він відсторонився від батька й сестри. Поринув у книги — спершу звичайні, а потім про алхімію, а ще гірше — про чорну магію і міфи. Там, серед запилених сторінок, ще лишалися відтінки життя. Там було цікаво. Магічні талісмани, загадкові створіння, передвісники, легенди про обранців зірок та всесильних сонячних воїнів.

Попри щільний графік підготовки до коронації, Джессі намагалася бодай іноді заглянути до брата. Але тепер часу бракувало вже й у нього. Алхімія стала його новою мрією — навіть цікавішою за трон. І все ж він був не сам: єдиною людиною, яка не зраджувала, був Шейн. Завжди поруч, завжди мовчазний і уважний, він умів слухати. А іноді — мовчати саме так, як було потрібно.

Настав день коронації. Рюко сидів за столом у гордій самотності й колупав виделкою холодний сніданок. Вся їжа викликала огиду — як і все, що залишилося в його житті. Наколов броколі, він закинув ногу на стіл і шпурнув виделку в стіну, ніби сподіваючись, що та встромиться. Не вийшло.

— Хто б сумнівався… І з чого я вирішив, що можу щось зробити? Я ж бездарність, — прошипів він, відсуваючи тарілку.

— Батько тобі не казав, що з їжею не граються? — долинув грізний голос за спиною.

Рюко закотив своє здорове око, побачивши Дейла.

— Ну що тобі треба?

— Попередити. Губернатор іде. І тобі варто мати виправдання, чому тебе не було на ранковій церемонії.

— Через тебе я втратив апетит, — буркнув Рюко.

— Ти втратиш значно більше, коли Квінт добереться до тебе, — перехрестивши руки, відповів Дейл. — Він злий, як ніколи.

— Ох, я тремчу від страху, — прошипів хлопець занадто басовитим для своїх років голосом.

— Не дивись так на мене!

— А варто було б! Дейл уже сказав, навіщо я прийшов? — долинув голос, від якого навіть радник відійшов убік. Батько з’явився у дверях.

Рюко розплився в наглу усмішку, закинув другу ногу на стіл і проспівав:

— Ох, невже наш великий батько згадав про нас, смертних?

— Ми не бачили тебе на церемонії, де Джессі представили як правительку, — холодно кинув Квінт.

— А вона була сьогодні? Ой, яка халепа… Ця думка від мене вислизнула. Ніколи не хотів зневажити Її Величність. Та й Вас також, чинного. Сердечно каюсь.

— Думки в тебе справді слизькі. Але брат спадкоємиці має стояти в перших рядах! — втрутився Дейл.

— Я і був першим... Поки не став потворною тінню для цієї родини. Хоча, само собою, з безмежною повагою ставлюсь до Її Величності, — зухвало відповів хлопець.

— Я зробив краще для тебе, невдячний! — вигукнув Квінт.

— Ну що ж, піду відпрацюю реверанси, — посміхнувся Рюко, зіскочив зі стільця й пішов до дверей.

— Не повертайся до мене спиною!

— О ні, батьку. Краще ти не повертайся спиною до мене.

— Це що, виклик?! — стукнувши по столу, заревів губернатор.

— Нерви, нерви... Я б і не подумав кинути виклик своєму рідному батькові, — Рюко розвернувся і вперше за довгий час глянув Квінту просто в очі.

— Шкода. А чому? — заступився за начальника Дейл.

— Що стосується розуму, Дейле, його мені дісталася левова частка. А от щодо грубої сили... Нехай кидає виклик Джессі. З таким розкладом козирів вона правитиме вічно.

— Ви станете чудовою командою! Вона не зможе правити без тебе, — зітхнув Квінт.

— Хай живе правителька, — прошепотів Рюко і, грюкнувши дверима, вийшов.

У кімнаті зависла тиша.

— Що мені з ним робити, Дейле?.. — спитав Квінт, втомлено зітхаючи.

— Це минеться, Ваша Величносте… Він досі не оговтався. Та ще буде дякувати.

— Може й так… Та якби не слова Серпента — я б і не тривожився так…