Серце вітру. Зліт Фенікса

— Бен! — дзвінко окликнула Джессі хлопчину.

Обернувшись, малий радісно помахав рукою братові й сестрі, які стрімко наближалися до нього.

— Ну нарешті! Що так довго?! — обурився Бен.

— І п’ятнадцяти хвилин не минуло, Беннете. Джессі та Рюко порядні діти, на відміну від тебе, — Каорі суворо глянув на племінника.

— Каорі, дозволиш Бену прогулятися з моїми дітьми? — долинув з-за спини Рюко сухий голос Квінта. Той аж здригнувся.

Каорі окинув недовірливим поглядом Шейна. Той одразу випрямився, вдягнувши на обличчя якомога серйозніший вираз.

— Добре. Ідіть, — коротко кивнув Каорі, махнувши головою в бік виходу.

— Щоб за годину всі троє були тут, — проскрипів Квінт, свердлячи поглядом Шейна. — І не ходіть близько до Північного легіону. Межа чітка, а проте... Не змушуй мене хвилюватись.

— Слухаюся, Ваша Високосте, — біловолосий хлопець натягнув на обличчя фальшиву усмішку і, взявши Джессі та Рюко за руки, кивнув Бену, щоб той ішов слідом.

— І як усе пройшло? — запитав Каорі, щойно четверо зникли за дверима.

— Краще не питай, — коротко відрізав Квінт. — Нам потрібно підписати кілька договорів. Пройдемо в мій кабінет. Почувайся як удома.

— Губернаторе, нам що робити? — озвався Дейл.

— Можеш відпочивати. Якщо щось — покличу.

— Слухаюся!

— Кібурі, братику, почекай трохи. Спершу я поговорю з Каорі. Маємо серйозну справу.

— Звичайно, Ваша Величносте.

— Дякую, брате. Прошу за мною, Каорі, — спокійно мовив Квінт, і обидва чоловіки зникли за дверима кабінету.

Надворі вже сутеніло. Сонце, опускаючись за обрій, розмалювало Північні землі у густі багряні кольори — мов олійна картина. В небі пролітали останні денні птахи, ховаючись у свої гнізда. Довгі тіні, наче нічні примари, ставали дедалі темнішими, переслідуючи подорожніх із кожним кроком.

Джессі, Бен і Рюко раз у раз сміялися, стрибали, грали в доганяйло й п’ятнашки, плутаючись під ногами у Шейна.

Час летів — не встигли діти озирнутися, як вийшли до пшеничного поля, в якому ще теплилося багряне світло вечірнього сонця.

— Усе, що нам потрібно, — крила мати й літати вільно, як птах, — тихо наспівував Рюко, обійнявши однією рукою Джессі:

Тихо мріяти і тікати від турбот...

Іноді хочеться вийти із зони комфорту,

Але ніколи не знаєш, де на тебе чекає поворот.

— Такий день, як сьогодні, змінить весь світ,

Сонце світитиме, незважаючи на дощі... — мрійливо проспівала Джессі, поглядаючи в небо своїми смарагдовими очима.

— Місце для кожного у світі пригріте,

О, як сильний я, коли віриш у мене... — продовжив Рюко.

— Коли хочеш утекти — ти просто пам’ятай про це:

Де б ми не були — скрізь наша земля! — вигукнули в один голос брат із сестрою і міцно обійнялися.

Бен і Шейн йшли позаду. Обидва мовчки усміхалися, дивлячись на нерозлучну дитячу дружбу. Потім кинули один на одного короткий, багатозначний погляд — і підвели очі до неба, де вже з’являлися перші зорі.

У Шейновому промайнуло щось інше — коротка, ледь помітна тінь. Він майже не реагував на жарти. Його погляд раз у раз ковзав краєм поля в бік лісу — занадто зосереджено, як для простої прогулянки.

— Доволі темно, — пробурмотів він майже собі. — Наче хтось вимкнув світло спеціально.

— А може, в хованки? — лукаво запропонував Бен.

— У хованки? Темно ж... — невпевнено прошепотіла Джессі.

— Тим цікавіше! — Рюко кивнув і благально подивився на Шейна.

— Ну, хіба один раз... Чого ж не погратись, як сюди прийшли...

— Ура!!! — заволали хлопчики, вже роздивляючись місцевість.

— Ти шукаєш! — пропищав Рюко, повернувши Шейна до них спиною.

— Хто б сумнівався... — буркнув той і почав рахунок.

— То куди ми сховаємося? — тихо спитала Джессі, схилившись до друзів.

— Є тут одне місце... Пішли, покажу! — шепнув Бен і, не озираючись, рвонув уперед, через край поля до лісової смуги.

Діти подалися за ним. Через кілька хвилин вони вже стояли на межі дерев, трохи спітнілі й розпалені від гри.

Здавалося, вони зайшли надто далеко.

Дерева тут були високими, наче стовпи — їхні чорні верхівки проштрикували небо, а стовбури ставали стінами, що зміщували простір навколо. Відблиски віття в темряві створювали химерний ефект — немовби перед очима миготіли дзеркала.

Десь у гіллі ухнула сова. Джессі мимоволі здригнулася.

— Тут… якось моторошно, — прошепотіла Джессі, озираючись на темну стіну дерев.

— Є трохи, — кивнув Рюко, обійнявши її за плечі. Він намагався виглядати сміливим, але в середині все стискалося від тривоги.

— Тут нас Шейн точно не знайде! — вигукнув Бен і потер руки.

— Звідси вже навіть парканів не видно, — пробурмотіла Джессі. — Це вже точно за межею саду...

— За межею, — підтвердив Рюко. — Ми на дикій території.

— Але вона ж усе ще належить татові? — спитала Джессі.

— Земля його, — знизав плечима Бен. — Але не контроль. Кордон тут умовний. І вовки про це знають.

— Дурню, куди ти нас привів?! Тут уже закінчується територія провінції! — сердито прошипів Рюко.

— А якщо тато дізнається, нам кінець! — підтримала сестра.

— Ну… тоді найперше дісталося б Шейну, — знизав плечима Бен. — Хоч якась користь. Та й серйозно, що може статися? Тут же нікого немає.

— Бен, тут справді не можна гуляти… — невпевнено мовила Джессі.

— Татусева донька? — підколов її хлопець.

— За язиком стеж, — буркнув Рюко, — фанатик.

— Я фанатик?! Та я нічого не боюся!

— Ага. Містер Вихваляйло.

— Дивись! — раптом Бен вдихнув на повні груди й завив, намагаючись імітувати вовка.

— Що ти робиш, ідіоте?! — Джессі кинулася затикати йому рота.

— Та не кипишуйте! Тиша ж. Чуєте?..

Він завив ще раз. Але цього разу з-за його спини долинуло ще одне виття. Потім ще. Десятки голосів, диких і справжніх, влилися в ніч.

Бен сіпнувся назад, побілів. З лісової гущавини вийшов масивний червоно-бурий вовк. За ним — ще з два десятки.

— Ой ні… — прошепотіла Джессі й миттєво притулилася до брата.

— Вони чекали… — тихо прошепотів Рюко, роззираючись. — Вони були тут ще до нас…

— Але як?.. — задихнувся Бен. — Ми ж… тільки-но…

— Так-так... Що я бачу? — хижо оскалився буро-червоний вовчище, виступаючи з тіні. Він шльопнув себе хвостом по боці, наближаючись.

За його спиною закрутилися ще два десятки вовків — глухо загарчали, ніби підтримуючи ватажка.

— Три порушники кордону... — продовжив він із самовдоволеною посмішкою.

— Вовк… говорить?.. — прошепотіла Джессі, ховаючись за спину Рюко.

— Дитино, і не таке у цьому світі буває, — пробурчав вовк. — Дозвольте поцікавитись, що ви забули на території Північного легіону?

Діти озирнулись — вовки вже оточили їх півколом, відрізаючи єдиний шлях назад.

— М-ми… з-заблудилися, — затинаючись, видавив із себе Бен.

— Заблукали, кажете? — вовк нахилив голову і, наступивши лапою Бенові на шнурок, прошипів просто йому у вухо:

— А ми вже подумали, що загубили цуценя. Він завив, і ми прийшли.

Інші вовки зареготали — моторошно, з хрипами і гарчанням.

— Ми діти губернатора! — раптом вигукнув Рюко, голосно й твердо. — Якщо ви нас уб’єте — це буде війна!

— О, особливі гості! — вовк вишкірився. — Хлопці, а як ми ставимось до гостей?

Вовки схвально закивали, вилизуючи ікла.

— Правильно… Ми запрошуємо їх на вечерю.

— Пішов геть, нахабний вовк! — не вгавав Рюко.

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! — прошепотів Бен, але Рюко вже не слухав.

— Не я це все почав… — відповів він стиха, не відводячи погляду від хижака.

— Ти кидаєш мені виклик, двоногий? — загарчав вовк. — На моїй землі?!

— Якщо потрібно — кину! — вигукнув Рюко, і, різко відштовхнувши сестру в бік Бена, закричав:

— Біжіть! Кличте батька!!!

— Ні, Рюко!!! — закричала Джессі, але Бен уже схопив її за руку і побіг, петляючи між дерев.

— Схоже, тебе покинули, малий, — захлинаючись слиною, пробурмотів вовк. — А зграя так не робить…

— Тоді покажи, що можеш, пухнастику! — вигукнув Рюко й схопив із землі важкий камінь.

Він метнув його прямо в морду вовка, і рвонув до найближчої сосни. Той, зойкнувши від удару, затрусив головою, але зібрався з силами — і рвонув слідом.

Вовки клацали зубами, намагаючись схопити хлопця, але не дотягувалися. Лише ватажок, мов тінь, вискочив вперед, стрибнув — і вп’явся йому в ногу.

— Аааа!!! — пролунав нестерпний крик.

Рюко звалився додолу. Кігті роздирали тіло, зуби рвали м’ясо — кров залила очі, рот, вуха.

Він більше не відчував болю. Лише холод і темряву.

— Він тут, Ваша Величносте! — пролунав з-за дерев тремтячий голос Шейна.

У повітрі — постріл. Один. Другий. Ликанів охопила паніка: ті, хто був позаду, почали задкувати, злизуючи з морд кров.

— Тварино... Як посміли?! — зашипів Квінт і, не чекаючи наказів, кинувся вперед, тримаючи спис обома руками.

— Твій хлопчина сам кинув мені виклик! На моїй землі! — гаркнув вовк, але одразу завив: губернатор ударив його просто в загривок зброєю.

— Ніхто. Не сміє. Чіпати. Моїх. Дітей!! І ти це знав, Норде!! — кожне слово з уст Квінта било сильніше за попереднє. — З цього дня весь Північний легіон буде знищено. День за днем мої люди винищать кожного з вас, псів поганих. А твоєю шкурою я прикрашу плечі майбутнього губернатора!

— Якщо він доживе... — прохрипів Норд і, завивши, дав сигнал до відступу.

Перевертні розчинилися в ночі так швидко, ніби їх і не було. Лише кров, яка заливала зелену галявину, нагадувала, що щось сталося.

Шейн боязко глянув на свого начальника — той кипів від люті.

— Що стоїш, дубина?! — рикнув Квінт, не відриваючи погляду від сина. — Бери його на руки і біжи в палац! Клич найкращих лікарів! Якщо ми не встигнемо — ти здохнеш у таких муках, що пси пекла позаздрять!

— Слухаюся, Ваша Величносте, — хрипко пролепетав Шейн і ковтнув, дивлячись на понівечене тіло.

Груди, живіт, руки, ноги — все було вкрите кров’ю. Але жахливою була інша річ: права щока, ніс, око, лоб — усе розірване до кістки.

У цю мить Рюко вже більше нагадував не хлопчика, а живого мерця.