Анимуш

Наче Даная, на теплому ложі,

Розімліла від сяйва бурштинових променів,

Підносиш правицю свою ледь вгору

Відкривши зап'ястя базиліки, втому

Щойно прокинутої наложниці.

Миркає сонце мидницею в золоті,

Дім оболоканий з вікон затягує

Тіні в занадра кімнати де ніжиться

Сонна, вродлива, а ще й вередлива

Жінка, що з місяцем веперувалася.

Димка минулого сцену затягує,

Зегарок тихо жеглює до берега

Ти говорила - немає значення

Погляд народжених десь зупиняється,

Де зупиняється стрілка Фортуни,

Неглюзна. Між іншим - не зупиняється,

Цокотом, вічне, прокляте время.

І коли виходив у променях милосник,

З твоєї кімнати, і ти скидала

Старе линовище то заплітала

У волосся цілі міста та села,

Сади на околицях, свіжість вересня,

Ленність плоті твого феодала.

По суті, достатньо була поступливою,

Але не завжди, завжди поміркованою

Виявлялась твоя ненаситна пожадливість

З якою велися шкарадні розпусники.

Камо грядеш,

Після коми свого жадання, Данає?!

З літніх маків зготовиш зім'яте плаття,

Я міг би любити тебе, до безпам'яті, але не далі,

Як за обрій - осінь, накине плаща на плечі

Із шурхітливого півшкарлаття.

А потім,

Люба ображко, я славлю твою знемогу,

Щекарство грудей, підглядання хітливих очей.

Не знаю чи варто, і врешті не знаю, для чого

Невпинне штукарство долі жартує отак наді мною,

Над нами.

Вперечин моралі, впереріз чеснотам,

А втім,

Ніч лягає на білу сторінку, неначе на аркуш - туш, та

Я вклоняюсь Данаї, натхненний зап'ястям рук,

Що постала нагою, мов у полум'ї Анимуш.

17.09.2022