Вогонь для Вогнедана. Друга книга про Ельбер.

Розділ дванадцятий

Срібний вогонь

В колишньому кабінеті князя Іскри Парда у Високому Замку Ігворри на столику стоїть ваза з квітами - зоредивами.

Теперішній хазяїн покоїку, князь Вогнедан Чорногорський, Повелитель Ельберу, визнаний, щоправда, поки що лише своїм військом, дуже любить ці осінні квіти... І зоряниці любить теж, але зоряниці не є такими пишними...

А зоредиви не квітнуть - наче палають холодним вогнем...

«Зоредиву квіт - виводить стародавній пензлик у Вогнедановій руці,

Промінь місяця в росі

Світло, влите в лід...»

Саме такими вони і є, ці квіти... Вони нагадують Повелителю дивних... Світло, влите в лід...

-Кречете! - гукає Вогнедан, і з передпокою з’являється маленький Кречет Птаха.

Кречет є наймоторнішим серед його пажів. Вогнедан, щоправда, не знає, як уживеться він з Терном Лелегом, котрий є нині у Боговладі і оклигує від ран. Терночок - похмуре і ревниве створіння, особливо зараз... Вогнедан береже його таємницю, сподівається, що підліток переросте нещасливе кохання до старшої за нього жінки, до того ж - щасливо одруженої.

-Дитя моє, - мовить Вогнедан лагідно до Кречета, - спустись-но до саду, і подивись, чи є там пізні зоряниці.

Кречет мчить, неначе на крилах. Легко і безшелесно... У хлопчика хода ельфа... Зрештою, чого тут дивуватись - Сокіл був чистокровним, Півонія - майже... Мати її походила зі змінених і була рідною сестрою Далебора Воєця. А батько - князь Воїслав Ведангський.

Півонія нині обживає родовий дім Птахів у Боговладі. І облагоджує справи успадкування майна цього роду. Вогнедан оповів їй, де поховано Сокола Птаху, і пані Птаха вже вирішила врядити чоловіку належну воїну краду, а попіл захоронити в родовій гробниці на Боговладському цвинтарі. В цьому їй мав допомогти Крук Вигорич, на чиєму обійсті зосталась могила воїна - «тіні».

А з Терном Лелегом треба щось робити. Він побував у битві, а отже вже не може служити пажем. Терночок є нині шляхтичем з усіма правами. Потрібно призначити його у боговладську варту до Мирослава Іровита.

Ось і Кречет, несе зоряниці... У гарнесенькому полив’яному глеку, розмальованому звичаєвими візерунками коловрату... Вогнедан велить поставити глека на столика, поруч з вазою боговладського скла, в якій спочивають зоредиви.

Повелитель дивиться на квіти, забувши про свого пажа, котрий тихенько згортається клубочком в глибокому кріслі і бере до рук книгу. Кречет має деякі пільги, одна з них та, що Повелитель часом дозволяє хлоп’яті чергувати не в передпокої, а біля себе. Коли справи пригнічують правителя, його погляд спочиває на личку сина Сокола, яке нагадує Вогнедану одночасно і відсутнього нині Веданга і давно загиблого друга.

Нині Вогнедан заглибився в тривожні роздуми... Він підводиться, поправляє квіти у глеку... Тоді бере декілька і переставляє їх до вази боговладського скла.

-Гарно, - стиха мовить з крісла юний Птаха, - неначе рамка...

Рамка, обрамлення... Гаразд... Вогнедан ледве встромлює усі зоряниці до вазону. Букет виходить лахматий, негармонійний... І зоредиви потьмяніли, і зоряниці злилися в одну плямисту масу...

-Недобре, - шепоче здивовано Кречет, - неначе війна...

Зоряниці повертаються до свого глека. Вогнедан приміщує серед них білий зоредив на високій ніжці. Квітка хилиться донизу...

-Теж зле, - голосок з крісла, - срібному вогнику погано в глеку - занизький...

Вогнедан повертає все на свої місця і поправляє квіти. Тоді задумливо сідає до столу, на якому лежить аркуш з віршами.

Два дні тому він мав розмову з Вербеною. Довгу таку розмову. Багато чого з того, що вона йому говорила, правитель знав і сам. Але дослідниця вміла вкласти знання у струнку систему...

Проминув час від Збраславської битви... Поховано мертвих, одужали поранені-дивні... Одужують люди... Ті з них, кому судилося одужати...

Він, Вогнедан, давно забув про свою рану. На тілі з’явився ще один шрам, на додачу до інших. Вижили брати Ставські... Вижив пан Ольг Лелег... Видряпався з обіймів смерти Рогволод Сережень-Зоредив... Забув про свої численні рани Головний Хорунжий... Пан Сіроманець Вовчур втратив праве вухо і три пальці на лівиці. Взамін придбав шрам через все обличчя, чим цей гідний дивний не дуже переймався, бо воїни не соромляться бойових ран, навіть якщо вони некрасиві. Але начільник оборони Ігворри давно виконує свої обов’язки. В повному порядку князь Лемпарт...

А пан Білозір Лелег і досі ледве зводиться з ложа... Погано Терночку... Ледве вдалося збити гарячку у лоянця Найсіня... Ще гоять рани воїни-квітанці.. .І багацько втрат уже опісля битви за рахунок смерти поранених зелемінських, ведангських, данадільських селян.

Звичайно, він, Вогнедан, це передбачав. Тому ще перед битвою віддав суворого наказа: всю Силу сіллонських цілителів - для людей. Єдиним дивним, котрий скористався тією Силою, був князь Непобор Ллєг, і то через те, що вже пускався духа. Знайомий Вогнедану волхв Богумир взяв на себе рішення таки врятувати свого князя всупереч наказу.

Але сіллонських волхвів жменька, і Сила у них не безмежна. Кілька з них померло просто в шпиталі, витиснувши себе до цна, як колись Вогнеданова бабуся Денниця... Он просто напроти столу - малювання з неї... Красуня дивна, оточена сяйвом...

Дуже допомогли оті ліки Вербени, які жриця вдосконалювала десятиліттями. І примочки на рани, і заштрики з виготовлених колись Горицвітом скляних циліндриків з голочками... Без цього жертв було б ще більше... Жертв серед єдиного у цьому світі зміненого люду.

Суть промови Вербени зводилася до одного. Ельберу потрібно протриматися десять років. Чи на добро, чи на лихо, але можливість визволитись з’явилася раніше, ніж дитя з вогнем в крові перетворилося з молодого чоловіка на зрілого мужа.

Час прийшов зарано... Судьба сплела обставини не на користь подальшої таємної гри. Забагато накопичилося зброї в схронах... Занадто розперезалися квітанські поміщики... Завелику владу віддав князю Чорногорському напівкровний принц... Завелику силу війська зібрав на Півночі пан Коронат Астеонський... Ще рік або два - і Вогнеданові довелося б, яко Імперському Протектору, вести ополчення на допомогу Генду у війні зі знахабнілим магнатом. Вони мусили б захищати від Короната Моану... Він, Вогнедан, мав би покласти трупом своїх єдиних у світі сородичів захищаючи столицю Імперії... Та ще й битися бік обік з чоррами Моанського Особливого та Зелемінського полків...

В Ельбері б цього не зрозуміли... Особливо - запальні квітанці... Опісля подібної виправи, навіть, якби вони з напівкровним принцом перемогли Короната і захопили всю владу в Імперії, Вогнедан Чорногорський втратив би довіру своїх підданих і теперішніх і майбутніх. Квітан би зрікся його... Проти нього обернулася б горда Данадільська знать... Сіллон... Князь Непобор підвів би вигнуту брову і мовив з несмаком: «Союз з варварами... Фе... Повна відсутність краси і гармонії...»

Отже, що сталося - те сталося. Тепер захоплення Моани військами пана Короната є лише справою часу. Ще якийсь час потрібен буде астеонцеві для утвердження на троні, а потім... Імперії, аби не тріснути по отим кривавим швам, про які говорив Вогнедан у своєму вірші до пана Генда, котрий склав просто під час двобою, відбиваючи його відчайдушну атаку, буде потрібен ворог, спільний для усієї країни.

Новонароджений Ельбер - просто знахідка для пана Короната... Ворог внутрішній - адже Імперія не визнає незалежності Моахетангу. Ворог зовнішній - фактично незалежність вже встановлено, влади на Півдні моанці не мають, хто з імперських чиновників не втік раніше, той тікає зараз. Ворог расовий - гостровухі пси є вдячною мішенню для цькування, та й кругловухих ельберійців панове моанці не вважають собі за рівню... Скільки він чув в Моані насмішок над хетанським простолюдом, та й над собою... За оті вишиванки, за поганські звичаї, за зачіски з кіс у чоловіків-чорногорців та данадільських дивних... За мову, навіть не мову - говірку, свинячу, псячу, яку там ще... За протяглу вимову моанських слів... За колір очей, за вираз обличчя... За рекому провінційність: «Ах, отой... В ньому є щось невигойно хетанське...»

Отже - буде війна. Має бути. Для цієї війни Коронат може зібрати війська вчетверо більше, ніж може виставити в поле Ельбер. Новому Імператору буде потрібна не просто перемога - певна перемога... Шибениці, палі... вуха на мотузочках... Жінки з розпоротими животами, немовлята, прибиті гвіздками до дверей хат...

Він, Вогнедан, вийде в поле. І зробить все, щоб цього не сталося... Але якою ціною....

Примусового набору до війська нині в Ельбері нема. І навряд чи буде - його давня знать і «шляхта Збраславського поля» не захочуть стояти в однім шику з примусово затягненими до війська людьми. А отже - Повелитель покладе трупом у вирішальній битві квіт своєї раси. Людей і дивних. Те, що зосталося опісля Збраславу.

Припустимо, вони розіб’ють Північні Ровти. Можливо - тривога за долю Ельберу змусить його, Вогнедана, блиснути... Але сподіватися на це... А чи блиснути посеред битви, знищуючи все довкола... Своїх і чужих... Ні, це не вихід. Та можливість перемогти існує. Вона в духові і вірності його шляхти.

Добре, ось вона - перемога... Та Імперія величезна, і моанці не рахують втрат... Нехай навіть при найкращому розкладі у битві загине пан Коронат... Через скільки років новий Імператор приведе до Зелеміню нове військо? Через два? Через три?

Моанці завалять Ельбер трупами власних вояків, але таки доможуться свого. Аби повадно не було моозцям, астеонцям, срегійцям, які ще не зовсім забули мову батьків та ймення дідів. Аби не показати слабкості перед усім світом.(«На війні моанці перші» - говорив незабутній барон Неззу). Аби довести самім собі, що вони не нащадки лісових дикунів та ординців хото, а найдавніший народ Західних Земель.

Та нехай (мудрувала Вербена далі, а він її уважно слухав) Ельбер таки протримається ці десять літ. Вогнедан отримає Силу... Знищить чергових нападників... Країна отримає спокій... Виснажена війнами країна зі зруйнованим господарством і зовсім іншим народом.

За десять літ війни отримають чисельну перевагу незмінені люди Ельберу. І ті зі змінених, котрі за моанців ставали дженджиками. Ті, хто відсидівся за спинами воїнів... Ті, хто потиху насміхався над дурнуватими незалежниками.

Завдяки отим змінам, зробленим свого часу Богорівними, відсоток подібних істот на Півдні завжди був невеликим. Але й падлюками вони були гіршими, аніж такі ж моозці, а чи срегійці. Послабне дух синів Ельберу, через нестачу чоловіків збільшиться кількість мішаних шлюбів з незміненими хай навіть і тими, хто народився на Півдні....

До того ж він сам відкрив кругловухим шлях до влади. Шляхта Збраславського поля... Кругловухі квітанці, зелемінці, данадільці, ведангці... Через мішані шлюби ця знать втратить чистоту і крові і духу... А дивні воїни поляжуть у боях і згасне срібний вогонь зоредивів, заглушений новою шляхтою, котра перестане чути голос теплого вітру..

Змінені люди є хребтом Ельберу, його опорою. Винищити їх на полях нескінчених битв - це перебити отой хребет.

А далі... Він, Вогнедан, житиме довго, але він не безсмертний. Його син, а чи онук буде не гіршим - слабшим... І чи не впаде династія нащадків Богорівних через оце послаблення народного духу? Поганим прикладом є Белат, де гендлярі проголосили «республіку», скориставшись виродженням і збіднінням шляхти. І тепер у тій «народоправній» країні керують власники торгових домів, які з милості беруть собі за дружин збіднілих шляхтянок. А за отой народ, ім’ям якого в Белаті свого часу знищили правлячу династію, ці панки згадують лише тоді, коли приходить строк чергових виборів до представницької палати.

Ніякі закони, що вони їх складали з молодим Орликом не вбережуть Ельберу від виродження, якщо не зостанеться людей і дивних, для яких однаково солодко і віддавати накази і коритися вождю.

І, щоб запобігти цьому, Вербена склала план дій... Дуже ризикований план.

Бувши князем Чорногорським, Вогнедан би погодився одразу... Але нині... Завеликим є тягар відповідальності... І занадто страшною і прекрасною є таємниця. Потрібно зібрати рід... Тільки рід, навіть без найближчих.

Вчора він говорив подумки з сестрою і Мечем. Вони уже виїхали з Ведангу. Завтра з Лелечого Гнізда прибудуть Лелеги. Без Вереса - стрий знову посварився з Мальвою і віддалився на хутір Терхів.

Причину сварки Вогнедан знає - пан Білозір Лелег врятував пану Вересу життя у Збраславській битві. Стрий Верес стояв у лаві чорногорців, біля корогви і в блакитному з золотом кунтуші. Це фатальне сполучення родових кольорів і стягу Пардів привело до того, що «чорри моанські особливі» прийняли його за князя Чорногорського.

Якби не стрий Білозір, в списку втрат з’явилося б прізвище Лелегів. Та вдячності від другого Вогнеданового стрия годі очікувати. Ревнує пан Верес... І досі ревнує неньку Мальву до названого брата.

Вогнедан не став посилати гінця на хутір Терхів. Опісля історії з Ратимиром Повелитель не те, щоб не довіряє чоловіку неньки Мальви, а тепер ще й тестю, але пан Верес є йому чимось неприємним. Ні, Вогнедан не думає, що це Верес підучив тоді Ратимира зробити те, що той зробив... Тобто - не навчав навмисне... Але, для чогось же подарував йому трубку... І, може, розказав, де Вербена зберігає голочки - адже стрийна не розкидає такі речі по будинку.

Пан Верес Лелег, котрий вважає себе найзаконнішим нащадком Повелителя Вогнедана, сина Святослава. По чоловічий лінії і через старшу гілку роду. Пан Верес Лелег, котрий не мав ні волі, ні сили, ні розуму аби замінити Ольга в його страшній борні. Пан Верес Лелег, який вже два десятки літ знущається з дружини, намагаючись зломити її волю і змусити визнати, що першим її коханням був негідник...

Цей пан Верес не любить свого небожа у перших Вогнедана Парда. Багато за що не любить... І за моанську кров в жилах родича, і за те, що він, Вогнедан, є сином Воїна з Ведангу, котрий вперше в історії роду побратався кровно не з чистокровним, а з названим Вогняним Ящером. З тим самим Білозіром Лелегом. Не любить за несамовиту гордість, за судьбою даровану владу, за шлюб з улюбленою донькою, єдиною істотою, яку Верес любить всім засохлим уламком свого серця...

А з Ратимиром вони були друзями. Ненька Мальва ще ображалася - чужого сина любить більше за рідних...

Ні, не буде Вогнедан кликати Вереса... Занадто високі ставки за цим гральним столом.

Отже, троє братів Лелегів, ненька Мальва та панна Вербена. Стрий Ольг з Півонією вже мали виїхати з Боговлади, листа від Князя тіней Вогнедан отримав тиждень тому. Стрий Білозір... Вогнедан хотів би бачити цю «загадкову моанську душу» в родинному колі, цінуючи розважливість родича, але Ольг писав, що його названий син ще не в стані перенести подорож, так само як і Терночок.

Оце є доказом Вербениних розумувань: наскільки порідшали ряди нащадків Богорівних. Самі Вогняні Ящери здатні підтримати своє існування, маючи трьох молодих чоловіків. З Ведангів зосталися Мечислав та Півонія з дитям, яке носить інше родове прізвище. Парди - він, Вогнедан, та сестра, по жіночій лінії... Все... Щоправда в їхніх з Даною жилах ще й кров Драконів - на випадок раптової загибелі Меча Ельберу... Але Дана не підпустить до себе іншого чоловіка, навіть зоставшись бездітною вдовою. Оце й виходить, що на Повелителі лежить ще й відповідальність за продовження роду. А він збирається наважитися на таке, про що сам поки що не хоче думати.

Що ж, нехай збереться рід... Проб’ємося...

***Панна Вербена закінчила свою доповідь. Вогнедан усе це чув, тому просто придивлявся до облич рідних. Всі слухали, кивали головами. Погоджувалися...

В маленькому покоїку з малюваннями з діда Іскри та бабусі Денниці тіснувато. У передпокої лежать Верен з Горяною. Стережуть. Жони розташувалися у кріселках, чоловіки на стільцях. Ольг Лелег стоїть біля вікна, схрестивши на грудях руки. Він-то це все знає і без Вербени.

- Гаразд, - озивається зрештою Мечислав, - але ж який-то вихід тут має бути... Стіну, чи що збудувати на північному кордоні...

Дана поглядає на чоловіка скоса. Вона вважає, що «драконячі жарти» нині недоречні.

-Підірвати кілька важливих об’єктів в Моані, - пропонує Горицвіт, - мої міни нового зразка можуть вчинити такі спустошення, що Імператору буде не до нас.

-А вину зіпхнути, - підхоплює Влад Лелег, - скажімо на шоррогців... Розпочнеться війна, і моанці матимуть свого ворога....

-Пересварити, - пропонує тишко Ігворр Лелег, - моанську шляхту... Нехай чубляться поміж собою.

Ольг слухає молодь і мовчить... Мовчить. Вогнедан певен - Князь тіней вже обдумував все це. І можливість терору, і війну з Шоррогою, і громадянську війну в Імперії, яка поменшала на одну провінцію.

-Не вийде, - озивається врешті старший Лелег, - у звіра ще достатньо сили, аби дібратися до нас навіть у випадку ще одної війни. Є така стара, але важлива закономірність - великою країною важко правити, але, маючи велику країну, легше воювати... Нас просто задавлять числом... Це тупо, діти мої, але у двобої сокири та меча перемагає таки сокира.

-Не завжди, - кидає Мечислав, - якщо меч в моїй руці...

-Тут же справа не в тому, чи ми вистоїмо, - говорить Дана, - в тому, що вистоїмо, я якраз і не сумніваюся, бо якщо я побачу двобій мого чоловіка з моанським підневільним рекрутиком, озброєним сокирою, я поставлю таки на Меч Ельберу. Але панна Вербена говорить про втрати... Про ті втрати, надолужити які ми не зможемо ніколи.

-Думаю, стан речей вам усім зрозумілий, - мовить врешті Повелитель, - тому, щоб уникнути цих втрат ми з панною Вербеною, розробили плян...

Ольг ледь помітно зводить брову. Вогнедан розуміє цей погляд - зазнався, синку, мовляв... Він усміхається лагідно, бо зараз у любого стрия буде ще більше приводів до обурення.

-Панна Вербена, - починає Повелитель, - під час своїх пошуків старовинних сувоїв знайшла один уривок, в якому говориться, що наші пращури-дивні прибули сюди на величезному...вони називали його леаран... Сіллонці іноді звуть так свої кораблі... Тож і я називатиму оте - корабель. Цей корабель і досі обертається довкола нашого зеленого світу, там... високо. Але є ще один корабель - невеликий. Саме на ньому зійшли до цього світу наші Богорівні Пращури. Ми - їхні прямі нащадки, а отже маємо право на цей спадок. Зберігає його князь Непобор Ллєг, якому передав таємницю його батько Байда Ллєг...

-Це мені відомо, - мовить неголосно пан Ольг, в той час, коли інші захоплено перешіптуються, - але за покоління, які пройшли від пришестя, ми втратили можливість скористатися цим спадком... За часів моанської навали княжич з роду Ллєгів намагався вивести корабель зі сховку і загинув разом ще з десятком срібних. Цю річ охороняє щось, що можна назвати закляттям. Принаймні, відомо, що від того нещасного Ллєга жіночий голос вимагав назвати чи--то слово, чи-то цифру... Воно дало бідоласі три спроби, а тоді спалило його на попіл. За княжичем пожертвувало собою в даремній спробі ще десять воїнів, аж поки князь Вітровій Ллєг, син загиблого від рук моанців квітанського князя Буревія Ллєга, і батько відважного княжича, не заборонив сіллонцям подібні спроби особливим указом.

-Панна Вербена, - продовжує Вогнедан, перечекавши перешіптування і переглядання, - винайшла... скажімо, зілля, котре може пробудити родову пам’ять і стимулювати розум Всім вам відомо, що я не можу проявити себе вповні, бо моє тіло ще не дозріло до того. Зілля, винайдене панною Вербеною, змінює мозок і прискорює отой розвиток, котрий мав би тягтися роками. На жаль, жриця не могла перевірити його дію, бо приймати це без видимої загрози життю може лише дивний, рівний мені за здібностями. Панна Вербена ризикнула провести дослід на парі Стражів Гір, які погодилися їй допомогти. Ці гідні пошани парди вижили, при чому самка отримала розумові здібності дорослої повноцінної людини... Але її самець... Словом, він... як-то краще сказати...озвірів. Самка змушена була захищатися від збожеволілого друга, і вони обидва загинули у двобої. Але дія зілля доведена незаперечно...

-Досить! - вимовив Ольг, - Вербено, я ж заборонив тобі оповідати Повелителю про оці твої досліди! Що ти накоїла! Для чого?

-Я зробила те, що мусила, - холодно відповіла жриця, - Вогнедан достатньо дорослий, аби все обдумати і все обрахувати.

-Це самогубство, - сказав Ольг, - і ти це знаєш...

-Ну, деякий ризик є, - мовила Вербена незворушно, - але я повторила дослід з іншою парою пардів... Їхні імена - Верен та Горяна...

Дана глибоко вдихнула і повільно видихнула повітря... Раз, вдруге, втретє...

-Ця пара пардів, - продовжила Вербена, - погодилася мені допомогти по власній волі...

-Вони є дітьми за розумом, - прошипіла Дана, - це все одно, що попрохати про подібне малого Кречета....

Тут затремтіла й Півонія, поклавши на груди руку.

-Хлопчик, ясна річ, погодиться, - вимовляла далі Дана, - особливо, коли йому сказати, що це потрібно для Повелителя, якого це дитя обожнює...

-У мене не було вибору, - сказала Вербена аж ніяк не покаянно, - ця пара пардів буде нині запрошена на наші збори.

Вогнедан гукнув подумки, і до кабінету обережно увійшли Верен та Горяна. У маленькому покоїку стало зовсім тісно. Горяна підійшла до Дани і поклала велику білосніжну голову їй на коліно.

-Вибач, люба, - віддалося у головах всіх присутніх, - я мала порадитися з тобою. Але справа була такою нагальною, що... Мій чоловік, пан Верен, попереджав мене, що ти будеш проти, мила подруго...

Дана побіліла на виду, аж Мечислав підвівся з кріселка і налив з карафки води до скляночки.

-Не треба, - мовила войовниця вголос, - пані Горяно, коли це сталося?

-Два дні тому, - відповіла подумки Горяна, - це було дуже боляче, атож... Але ми з Вереном пишаємося, що прислужилися Ельберу... Ну, і можливість стати дивними, хоч і в цих тілах... Ах, але в цьому є свій смуток... Раніше ми з Вереном не задумувалися про те, що є смертними істотами... Але нині... Мій чоловік склав про це чудового вірша...

-О, так, - скромно озвався в головах присутніх чоловічий голос, - можна сказати, що...

«Багато хто

І Місяця не любить...

Чим довше ми милуємося ним

Тим швидше старіємо ми

На цьому світі.»

Дана витерла піт з чола. Брати Лелеги дружно перевели подих. Мечислав мовив голосно:

-Чудовий вірш, пане Верене... Матиму за честь складати з вами «ланцюжки».

-Щоправда, - зітхнула Горяна, - ми перебуваємо у тілах хижаків, і тому поки що вживатимемо м’ясо... Але полювати покинемо - мені уже шкода навіть кролів, а вже про те, щоб вбити оленятко, я не можу навіть подумати... Можливо, ми з чоловіком вподобаємо рослинну їжу... Молоко і сир я любила і раніше...

-О, Боги, - мовив Ольг, - це... це страшно... Ти зламала їм життя, сестро...

-Але чому, ясний пане Ольже, - озвалася Горяна подумки, одночасно муркочучи вголос, - бути розумним накладає певні обов’язки, але цей стан має і свої приємності...

-Боги мої, - в захопленні прошепотів Мечислав, - якби вона могла це вимовити вголос. Все одно ж ніхто не повірить в розум істоти, що має хвоста і чотири лапи...

-Пане Мечиславе, - лагідно озвався Верен, - розвиток наших голосових зв’язок поки що не дозволяє нам розмовляти вголос розбірливо. Але сила наших тіл змусить кожну ницу істоту визнати й силу нашого розуму. Принаймні, я, яко нині єдиний тілоохоронець володаря, подбаю про те, аби його життя і воля були в безпеці...

-Які вони...чудові! - озвалася Вишенька, - вони й були прекрасними, а нині стали мудрими.

-Гаразд, - сказав Ольг, - але це ще не означає, що через подібне... підштовхування природнього розвитку має пройти Повелитель Ельберу. Ти сама сказала, Вербено, що попередня пара...піддослідних загинула, при чому розуму позбувся самець...

-Він не позбувся розуму, - мовила жриця, - він...

-Ти ж сказала, що він озвірів! - вигукнув Ольг, втрачаючи терпець.

-Самець першої пари перетворився на хижу злобну тварину з розумом повноцінного дорослого чоловіка, - відповіла Вербена холоднокровно.

-Та як ви можете, - сказала трохи не з розпачем Мальва, - навіть обговорювати подібні... досліди. Вогнику, синку... Я... Іменем Конвалії благаю - зупинись...

-Прошу тиші, - мовив Повелитель, і всі одрухово замовкли. Вогнедан підвівся з крісла. Став поміж двох пардів, поклав їм на голови руки.

-Це небезпечно, - сказав, - тим більше, що це підштовхування природнього розвитку Дана має пройти разом зі мною... Ми занадто міцно зв’язані з сестрою, і розрив цього духовного зв’язку може привести до загибелі обох.

Тепер стрепенувся Мечислав.

-Милий брате, - мовив, - я двічі проти...

Дана знизала плечима... Вона була завжди згодна з братом, щоб він не вирішив.

-Знайдіть інший вихід, - спокійно мовив Повелитель, - подумайте до завтра. Всі вільні, любе паньство. Прошу тільки трохи затриматися пана Ольга Лелега.

Вони залишилися вдвох - правитель і його грізна тінь. Вогнедан підійшов до поставця, дістав пляшку росавського і дві склянки боговладського скла.

-Мій дід Іскра, - мовив, усміхнувшись, - завжди тримав вино у себе в кабінеті... Рік збору винограду для цієї благодатної вологи був роком мого народження.

Ольг мовчки дивився на свого келиха. Вогнедан обережно вийняв корок з уже відкритої пляшки. Густа темна рідина полилася до склянок.

-І за що це ми п’ємо? - поцікавився Князь тіней.

-За ваш князівський титул, стрию, - відповів Вогнедан, - вчора я підписав указ про надання вам прав на Данадільське князівство, яким володіли ваші і мої пращури. Тож за вас, княже Ольже Данадільський...

Ольг торкнувся вустами склянки. Сказав тихо:

-Забезпечуєшся? Знову хочеш все звалити на плечі старого Ольга?

-Я написав заповіт, в якому призначаю вас моїм спадкоємцем, - відповів Вогнедан, - з правом успадкування вашого титулу лише через Мальву Лелег. Один з ваших онуків в разі чого має стати принцом Ельберу. Не Верес... І не Білозір, хоча я його поважаю набагато більше за Вереса.

-Я можу тобі не дозволити зробити це? - спитав Ольг розпачливо.

-Ні, мій князю, - мовив Вогнедан, - не можете.

-Але ж як..., - почав Ольг, - як ти це хочеш зробити?

-В хатинці Ясногора Парда, - сказав правитель, - вірніше - в печері за хатинкою. Ми виїдемо туди таємно - увесь рід... Щоб не було розмов в разі якогось...огріху, що хтось там мене позбувся. Вербена введе нам з Даною оті чортові ліки від дурощів. Перед тим ви мусите нас зв’язати... Про всяк випадок... Я зовсім не бажаю в разі якоїсь невдачі битися з Мечиславом на двобої. Нехай вже краще він мене одразу, щоб я не мучився... Вам доручаю Дану... Якщо нас доведеться...прибрати - Горицвіт влаштує каменепад. Нещасний випадок на прогулянці... Це мають підтвердити моя вдова і Мечислав...

-Ти уже збожеволів, - прошипів Ольг, - ти погубиш мою онуку і Дракона... Вони не виживуть без вас...

-Виживуть, - холодно сказав Вогнедан, - повинні...

Ольг поник головою...

-Там, на верхах, - мовив тихо, - важко дихається, авжеж?

-Чи ви не поруч зі мною, стрию? - прошепотів Вогнедан, - чи ви не посилали на смерть гідних і мужніх? Чи ви не грали в шахи людьми і дивними? Хіба ви дозволяли собі заплакати над фігурами, знятими з дошки?

-Я тільки читав по ним відхідну, - вимовив Ольг, - і вводив до битви нових воїнів...

-Дивіться на мене, як на воєводу з шахів, - сказав Вогнедан, - якщо мене зніме з дошки судьба - прочитайте відхідну. Сам я тоді напевне вже цього не зможу.

Ольг ковтнув вина. Сказав уже спокійно:

-Що ж...До діла, Повелителю... Отже почнемо з початку... Коли?

***

Хатинка пана Ясногора зустріла Дану та Вогнедана щемкою порожнечею....

З перевалу віяв прохолодний вітер. Тихо дзюрчало джерельце біля хатинки.

Вони прибули першими - три подружні пари. Четверо дивних, двоє пардів. Чути було, як Мечислав показує Вишеньці печеру - юна пані Пард не бувала тут жодного разу, хоча Лелече Гніздо було не так уже й далеко звідси. Верен з Горяною статечно прогулювалися берегом врятованої колись Вогнеданом річечки Літави.

-Ти знаєш, - озвалася Дана, - мені їх трохи шкода... Пам’ятаєш, як вони веселилися і качалися у пилюці?

-Вони звикнуть до власного розуму, - всміхнувся Вогнедан, - і ще будуть веселитися, мов діти...

-Онде Горицвіт і близнята, - сказала Дана - тепер лише пан Ольг і Вербена з пані Мальвою....

-Боїшся? - спитав Повелитель.

-А ти?

-Боюся, - признався Вогнедан, - боюся того, що Мечиславу доведеться перерізати мені горло. Він цього не переживе...

-Пан Ольг переживе мою смерть, - хмикнула Дана, - у нього страхітлива сила волі...

Ще за півгодини прибули верхи Ольг та Вербена. За ними так само верхи їхала Мальва. Двійнята вийшли назустріч старшим роду, і Мальва всміхнулася їм смутно і жалісно.

-Сто років не їздила верхи, - сказала, - і не одягала чоловіче вбрання. Я так багато втратила у житті, а тепер маю втратити й вас?

-Ненько, - мовив Вогнедан, допомагаючи їй зійти з коня, - з нами все буде гаразд...

Прибулі швидко занесли до печери якісь сакви, покликали молодих Лелегів, і два подружжя зосталися самотою біля джерельця. Вишенька дивилася перед собою з якимись похмурими гордощами. Мечислав тримався спокійно, але пальці його ледь тремтіли.

Вони не розмовляли. Вогнедан потиху пестив щоку коханої і усміхався ніжно, неначе прощався перед далекою дорогою. Веданг довго дивився Дані в очі, тоді зітхнув і притис її до себе.

-Готово! - гукнула з печери Вербена.

-Даночко, - прошепотів Веданг, - не ставай дуже розумною, а то ще покинеш мене, негарного та дурного...

-Побачимо, - сказала Дана, - подивимось на вашу подальшу поведінку, мій князю...

-Я кохаю вас, Повелителю, - стиха озвалася Вишенька, - в разі вашої загибелі я все зроблю як належить...

-Ти справжня дружина володаря, - мовив Вогнедан з тихою гордістю, - тримайся, дитя моє...

Потім він стис руку Веданга і сказав так, щоб не чули жінки:

-Сподіваюся, що, в разі чого, ти вдариш вірно, друже.

-О, так, милий брате, - мовив Мечислав, - я виконаю обов’язок... Я навіть не кинусь опісля на клинок... Я житиму з цим, бо мій меч потрібен Ельберу... Але як же я хочу, аби цього не сталося.

Потім четверо дивних поволі зайшли до печери. Вербена з Мальвою та близнятами Лелегами дали там деякий лад. Горицвіт щось майстрував над подобою лож із каменю, застелених плащами. Вербена розмістила все так, що двійнята не могли бачити одне одного - поміж їхніми «ложами» був виступ стіни. В цей виступ Цвітик вбив залізні кільця, по одному з кожного боку. І по два кільця з кожного боку каменів, на яких мали лежати двійнята.

-Посередники, - сухо пояснювала Вербена, - мусять стояти збоку, але так, щоб їх не могли бачити піддослідні... Наперед не заходити - небезпечно. Не намагатися зазирнути їм в обличчя... Може статися випадковий викид вогню. Або не випадковий... Пані Дана у нас вміє переноситися, але разом з путами їй не щезнути. Опісля того, як все почнеться, в печері залишуся тільки я, Мечислав та Ольг. Решта сидітиме надворі. Можете помолитися - не завадить.

Вогнедан зняв кунтуша, чоботи... Сів на вкритий плащами камінь.

-Ну, дай Боги, щоб на добро, - сказав, - давай, Цвіте... Я готовий...

Блідий Горицвіт мовчки зв’язав Вогнедану руки хусткою. Тоді - тонким мотузом. Зверху ще обвив ланцюгом.

-Підніми руки, Вогнику, - мовив стиха, - не бійся...

-І хто це сказав, що я боюсь? - хмикнув Вогнедан, чоло якого було вкрите липким потом, - опісля того, як мене в’язали моанці, це розвага, та й годі...

Його тіло поволі обвивав ланцюг. Підняті руки приятеля Горицвіт прикріпив до кільця у стіні. Вогнедан важко дихав. Не від страху перед болем чи смертю - страх у нього був інший: перед путами і безпомічністю. Мечислав присів поруч і втер йому вологе чоло.

-Мій несамовито гордий друже, - вимовив, - цього ти не врахував, авжеж?

-Виходить так, - прошепотів Вогнедан, - говори зі мною... Щоб я чув твій голос... Говори...

-Коли один нерозважний воїн, - сказав Мечислав ласкаво, - зібрався у небезпечний шлях, то залишив вдома і кохану, і приятеля... Взяв лише сестру, котра є такою ж нерозважною. Ви йтимете дорогою мертвих, крізь білий туман, узявшись за руки, а я страждатиму від того, що не зможу страждати разом з вами... Пам’ятаєш моанську Цитадель, мій Вогнедане? Зараз ти прихитрився знову влізти в таке, де тобі дістанеться весь біль тіла, а мені - весь біль душі.

-І що гірше? - ледь всміхнувся Вогнедан.

-Все погано, - буркнув Веданг, - зараз Цвіт отак пеленає бідолашну Дану. Аби то не Цвітик не від цього світу, я б руки йому пообтинав.

-Любий друже, - сказав Вогнедан вже веселіше, - але ж Цвіт не є божевільцем і не накидається на прикутих ланцюгами жінок. До того ж у нього є певна панна Шипшина Трембич, яка сама пообтинає милому руки, якщо він колись насмілиться хоч глянути скоса на якусь іншу красуню, аніж вона сама.

Мечислав спробував усміхнутися. Його нерозважний друг притулився спиною до стіни, подивився на власне тіло, сплутане навіть не мотуззям - ланцюгами і сказав звільна:

-А правда, в що ми влізли? Коли Вербена підбила мене на це, я якось не подумав, що можу стати... небезпечним для рідних.

-О-ай, - тільки й відповів Веданг, - мовчи... Не говори...

-Піди до неї, - прошепотів Вогнедан, - вона боїться... Я відчуваю.

Дракон підвівся і пішов до другого ложа, біля якого Горицвіт якраз закінчив свою роботу. Дана зустріла коханого веселим усміхом, однак погляд її зостався суворим і зосередженим.

-Нещасна полонянка, - мовила вона, - очікує на свого визволителя. Опісля всього ти сам знімеш з мене цю гидоту... Ти так ревнував бідолашного Цвітика, що у мене розболілася голова.

-А, так, - сказав Дракон, - обов’язково...

Вербена, котра вже півгодини длубалася в дивацьких причандаллях, та щось гріла на спиртівочці, мовила різко, що зайві можуть вимітатися. Вишенька підійшла до чоловіка, вклякла поруч і припала вустами до його вуст.

-Якщо я так люблю

Вишневий цвіт, - стиха озвався Вогнедан опісля поцілунку,

Чому ж тоді,

Скажи мені кохана

Тебе раніше я не покохав...

-Я не забуду

Нізащо на світі, - мовила Вишенька,

Як душу всю забарвила любов

В жалобний колір

Тих вишневих квітів....

Вогнедан провів поглядом струнку постать жони, котра поволі віддалилася до виходу з печерки, зітхнув і заплющив очі. Щось мокре й холодне торкнулося його руки і голос відьми мовив:

-Не напружуйся, Вогнедане. Все обійдеться... Я не думаю, щоб ти був слабшим духом за парда Верена...

-Дякую, мила стрийно, - мовив Повелитель ледь ущипливо, - ви чудово вмієте потішати... Не переплутайте лише мене з Вереном, і не введіть мені отого вашого винаходу в кількості, призначеній для нього.

-Жартувати будеш опісля, - прошипіла відьма, перетягуючи йому руку вище ліктя, - готовий? Починаємо... Стисни руку... Пішло...

Вогнедан хотів сказати ще щось єхидненьке, аби заглушити страх, але тут в його голові ніби розірвалася одна з Горицвітових порохових мін, і смолоскипи, якими було освітлено печеру, згасли в його очах.

Отямився він на дні гірської ущелини..

Власне, то була навіть не ущелина - провалля... Скелі тяглися вгору, намагалися зімкнутися над головою...

І десь там, угорі, гостро палав Сіллон...

Чорногорець підвівся на ноги. Він стояв по кісточки в грязюці, і був весь заляпаний багном. Наче впав звідкись і довго лежав у бруді.

Одежа залишилася на ньому. Улюблена чорногорка і сірі штани військового крою... В цьому вбранні він лягав на камінь, аби підставити руку під голку відьми.

От тільки щось зайве з’явилося в зачісці. Оте зайве світилося холодним вогнем і трохи освітлювало довкілля. Вогнедан підняв руку і намацав прохолодні пелюстки квітки... Зоредив...

Попереду теж щось світилося. Підійшовши, Вогнедан побачив сестру. Дана лежала горілиць, вбрана так само, як він. Квітка зоредиву сяяла в її косах.

-Данусю! - покликав її брат, - моя Данусю...

Дана застогнала і спробувала встати. Вогнедан допоміг їй підвестися. Хвилину двійнята дивилися одне на одного у відблисках срібного вогню.

-Минулого разу ми були не тут, - вимовила дівчина, - пам’ятаєш білий туман?

-Там було трохи сумно, але гарно, - сказав Вогнедан, - а тут... Повна відсутність краси і гармонії...

-І що ми маємо робити? - спитала Дана розгублено.

-Не знаю, - відповів їй брат, - напевне - теж іти...

Вони рушили вперед, чвакаючи по грязюці. Напрям взяли на Сіллон, котрий сяяв високо десь попереду.

-Ну й місцина, - шепотіла Дана, - Вогнику, можливо оце і є мейдистське пекло?

-У пеклі, якщо довіряти самій назві, - хмикнув юнак, - має бути жарко. А я замерз...

Попереду невиразно забовваніли якісь постаті. Почувся регіт і моанська лайка.

-Давай назад, - різко мовив Вогнедан, одрухово шукаючи при пасі зброї. Зброї не було... Зате ззаду теж почулися чвакаючі кроки.

-Набік, Дано! - наказав чорногорець. Сестра, однак, стала біля нього спиною до спини.

-Хто тут, - почувся хрипкий від сирості голос, - хлопці, сюди! Тут чужі!

-Чорри, - пробурмотів Вогнедан, вдивляючись у напівтемряву, - і тут знайшли...

З цими словами він крутнувся і зацідив першій постаті, котра виринула з мряки, ногою в підборіддя. Юнак бився розпачливо, знаючи, що не врятується. На нього навалилася ціла купа тіл, але Вогнедан ще продовжував метатися, намагаючись видертися. Зрештою, зрозумів, що марно і затих.

- О, яка в нас здобич - знайомий протяглий голос.

- Я ж уже вбив тебе, - прохрипів Вогнедан, навіть не здивувавшись. Він наче знав, що може зустріти тут щось таке... Наприклад - полковника Кріна Птасіна, колись спаленого на попіл його вогнем.

- Вбив, говориш, джуро? - ошкірився Крін, - зараз побачимо, хто з нас живий, а хто мертвий.

Його потягли ущелиною... Через кілька хвилин камінні стіни наче розсунулися, і відкрилася широка пласка місцина, схожа на майданчик, на якому муштрували джур.

-Ти, повстанська мордо, - сказав Птасін, - нарешті ти втрапив мені до рук. Я не схопив тоді твого батька, тож відіграюся на тобі...

-Ти труп! - кинув Вогнедан, - що ти зробиш живому?

-Онде мої хлопці вже тешуть палю, - мовив колишній полковник Дарійського полку, - ти думаєш, що ти живий, щеня? Раз ти тут, то вже давно здох і здох собачою смертю. Живі сюди не потрапляють... Давайте сюди стовпа... А я займуся дівкою...

Дану теж тримав цілий гурт вояків в зеленому, і вона дивилася на брата з мовчазним розпачем.

-Ти, гидка почваро, - прошипів Вогнедан з квітанською вимовою, - ти хочеш залякати мене повстанською смертю? Але ж я все одно виберуся звідси у справжній світ... Можеш поцілувати мене в сідницю, заложний мрець - все одно не діждеш, аби у мене повернулося в голові від страху...

-Який же хоробрий, - засміявся Крін, - бачив я свого часу таких... Зараз у тебе хоробрості поменшає... І дівка твоя дізнається, де справжній світ - там, чи тут... О, які груденята... Хлопці, роздягніть їх обох. Молодця на палю, а до дівки я першим. А ви вже за мною по черзі...

Вогнедана звалили в грязюку, зідрали одяг, зашморгнули петлі на ногах. Чорри ще щось прилаштовували в гидкому знарядді. Юнак почув, як закричала Дана... Від огиди. Тоді від болю... А потім закричав він сам, коли біль розірвав його нутрощі...

-Ольже, не хвилюйся, - холодний голос у темряві, що зімкнулася перед очима, - це доволі болісно... Але поки що все йде за моїми розрахунками... Мечиславе, встав йому між зубів держак ложки... Дані я це зроблю сама, бо у тебе руки трусяться, вояка...

Сіллон продовжував палати високо над головою. Вогнедан підвів голову... Тоді сів... Одяг був на ньому. Дана лежала поруч і тихо хлипала.

-Не бійся, - вимовив чорногорець, - я тут... Я з тобою... Тут нікого нема... Тільки ми... Все те - наші страхи, розумієш... Те, чого ми боїмося... Ми навіть собі соромимося зізнатися чого ми боїмося найбільше...

Дана посунулася до брата і поклала голову йому на коліна...

-Якщо це видиво, - прошепотіла, - то занадто справжнє... Не оповідай Мечиславу... Він страждатиме... Я теж розумію, що не було ні чоррів, ні цього поганця, котрий мене... Але і досі відчуваю на собі його лапи...

-Треба встати, - вимовив Вогнедан, - треба йти...

Вони над силу підвелися, і знову почвалали вперед. Зоредиви в їхньому волоссі продовжували світитися примарним холодним світлом.

-Це місце, де страх обростає плоттю, - шепотіла Дана, тримаючи його за руку, - куди ми маємо прийти по цій дорозі?

-Твоя дорога вже закінчилася, милий брате...

Мечислав, зодітий в чорний оксамит. Каптур плаща відкинутий на спину. Рука стискає зброю....

-Ведангу! - скрикнула Дана.

-Не підходь, - попередив брат, - ти ж сама сказала, що видива тут занадто реальні.

-Але ж це мій Меч...

-Ні...

-Ну то що, милий брате? - спитав насмішкувато Мечислав, - ти думав, що втік із Зелібору?

-Налякай мене, - кидає Вогнедан, - спробуй...

Та змикаються стіни, і вже не ущелина довкола, а в’язничний льох... І Мечислав підходить до зв’язаного друга і б’є його в лице.

-Не смій! - кричить Дана з протилежного кута льоху, - не чіпай його!

Веданг обертається до неї, і Дана з жахом бачить замість обличчя свого чоловіка синє розпухле лице повішеника Ратимира.

-Ти - моя дівчина, - хрипить голос мертвого, - я хотів мати тебе за дружину, гостровуха...

-Ти, - мовить Вогнедан, аби відволікти увагу почвари, - здатен тільки плазувати в цій грязюці. Дожився до гидкої смерті... А відродишся ти бездомним псом, навіть безпородним, аби не дуже пишався вухами.

Ніж в руці Ратимира. Отой, особливий...Для здирання шкіри. Біль пронизує тіло з голови до стіп....

Знову змикається тьма... Линуть голоси хтозна звідки.

-Вербено, вони ледве дихають...

-Поки що, Ольже, все гаразд... І не дивися на мене так, наче я тільки що прилетіла на мітлі. Мечислав і то менше хвилюється...

-Мечислав, - третій змучений голос, - вже хвилюватися не в змозі... Панно Вербено, довго ще?

-З півгодини.. Цей проміжок часу найважливіший... Він не такий болючий, але...

Мокра ущелина... Порожнеча...

-Ти як? - несміливо запитує Дана. Її брат поволі підводить голову. Вони обидва лежать в рідкому місиві грязюки. Ледве світяться вогники зоредивів.

-Я не боявся його, коли він був живий, - говорить Вогнедан, - тим більше не злякаюся його відлуння. Люба сестричко, ми з тобою блукаємо безоднями духу. Десь тут лігво звіра з безодні, того самого, що іноді зривається з ланцюга і нівечить душу. Я це зрозумів уже давно, але не знаю, куди нам іти далі.

-Напевне таки вперед, - зводиться на ноги Дана, - рушаємо...

Вони йдуть вперед, а попереду розлягається людський галас... Сотні ніг місять багно ущелини...

-Шановний, - тихо питає Вогнедан у тіні, що хлюпає поруч з ними, - куди це вирушив весь цей натовп?

-Зустрічати Великого Імператора, - відповідає голос з мороку, - З нами Його Могутність!

Міська площа розверзається перед очима... Будинків не видно за скупченням люду, але Вогнедан знає, що це площа Геррінд.

-Імператор! Великий Імператор!

З протилежного боку площі поволі рухається пишний оршак.

Імператор на коні, попереду. Натовп розступається перед ним як море в бурю.

-О, ні..., - вихоплюється у Дани, - ні...

А їх уже схопили імператорські охоронці... І вершник в сірому, з золотим шитвом, однострої насмішкувато всміхається з коня до Вогнедана... Ні, це не Його Могутність Корог Реформатор, котрий свого часу запроторив хлопчика Парда до школи чоррів. На коні сидить ельф... Синьоокий красень, коротко підстрижений на військовий лад.

- Зіграй мені на флейті, - говорить, - я наказую тобі, бранцю...

- Бранець, - відповідає Вогнедан, як уже відповідав в котромусь із життів, - не буде розважати переможця. Для цього у вас є блазні і зрадники.

А Імператор з його, Вогнедана, лицем, вже дістає з-за пояса флейту.

- Грай, - говорить, - оту пісню, що ти склав в заїзді на Побережжі... Ту, якої так злякався твій недолугий родич. Грай...

Хтось із варти приймає флейту... Вогнедана відпускають і тикають йому до рук знайомий інструмент, що є родинним скарбом.

-Грай! - наказує звір з безодні з його, Вогнедана, лицем, - і нехай усе горить вогнем!

Поволі підносить до вуст флейту Вогнедан. Тремтить над його лицем вогник зоредиву...

Крик флейти... Так кричить породілля в муках пологів. Болісно і радісно водночас.

Ніколи в житті не грав так юний воїн і більше не заграє...

Сотнями голосів ридає флейта над загиблими, та ридання переходить в переможне «Хай славиться!». І вже не голос флейти летить над площею - пронизливо і страшно реве трембіта, подаючи знак до битви.

«Тихий ранок! Тихий ранок! Ранок смертного бою!»

-Це не та пісня, - мовить звір з безодні, коли Вогнедан віднімає флейту від скривавлених від напруги вуст, - ти хочеш вибратися звідси живим, Князь Вогню?

-Я виберусь, - обіцяє Вогнедан, - а ти втратиш мою подобу і знову опинишся на ланцюгу...

-Подаруй мені квітку, - всміхається другий Вогнедан, - свою і сестри. Інакше ви помрете там, у яві, і вічність блукатимете в цій ущелині, серед власних страхів і змор.

-Подарувати тобі срібний вогонь наших душ? - перепитує Вогнедан, - аби це ти опинився у яві? А не діждеш, сучий сину... Ти - це зло мого серця, тож і маєш сидіти в цьому закапелку, не витикаючись назовні.

-Тобі можна буде тоді не дбати про ту дурість, котра завела тебе сюди, - говорить вершник, - а стати витонченим володарем світу... Сповненим холодного спокою. Віддай мені зоредиви... Заграй ту пісню про вогняну погибель, і ти прокинешся в яві вільним...

-Божевільним, - шепоче поруч Дана.

-Славлю Бога Грому й Блискавиці, - бурмоче Вогнедан ледь чутно, - що стріли на ворогів верже... І вірно стезею вперед веде...

-Сюди немає дороги навіть Богам, - шкіриться його двійник в імператорському однострої, - тут - лише ми з тобою. І твої страхи... Віддай мені квіти - перестанеш боятися. Ти добре володієш собою, але провалля твоєї душі таки заглибоке. Тобі не вибратись...

Двійник торкає коня і рушає вперед. Ось він уже зовсім поруч. Скарлючені пальці тягнуться до квітки у Вогнедановому волоссі. Чорногорець шарпається назад, але ззаду підпирає натовп, а охоронці знову схопили його за руки.

-Виберусь! - кричить він самому собі, - я здолав тебе малим, тим більше здолаю нині. Нас же двоє, а ти один! Поможи мені, Дано!

Квітка в Даниному волоссі спалахує стовпом холодного вогню, розкидаючи світло навсібіч.

І щезає натовп, щезає і площа Геррінд. Навпроти двійнят стоїть заплаканий хлопчик в подертому зеленому однострої.

- Соколе, - хлипає він, - друже Сокіл...

- Вітаю, малий, - мовить Вогнедан, - це ти вигодував звіра з безодні?

- У мене убили друзів, - говорить джура Пард, - мене позбавили дитинства...

- Це наша спільна біда, - ласкаво мовить дорослий, - мені теж прийшлося солоно... Іди до мене, Вогнику... Зніми той клятий одяг... Я люблю тебе...

- Ми любимо тебе, - шепоче Дана.

І хлопчик здирає з себе одностроя і втоптує в грязюку. А тоді простягає руки до себе, дорослого. І Вогнеданів зоредив спалахує тим же сяйвом, що й у Дани, і похмура ущелина починає обертатися перед очима.

Тиша... тиша довкола... мертва тиша.

Вогнедан поволі розплющує очі. Руки йому замліли. Тіло болить, наче побите. У голові гудуть джмелі.

Танцює перед очима світло смолоскипа... Воно відбивається від леза клинка біля грудей.

Чорногорець намагається зрозуміти, що з ним.. Думати тяжко. Від думок ще більше болить у голові.

«Що зі мною, де я? Що сталося?»

Мало статися щось важливе, але він про все забув. Пам’ятав лише, що поїхали в гори усім родом. А от як сталося так, що його зв’язали, та ще й намагаються налякати виглядом меча?

Ні, щось таки мало відбутися... Тільки що?...

-Тут хтось є, добрі люди? - питає він ледь чутно.

-Милий брате?

Голос Мечислава... Напружений і зляканий...

-Що сталося, Меч?

-Ти що...нічого не пам’ятаєш?

Вогнедан таки нічого не може згадати, зате пізнає зброю. «Золота троянда»...

-Нічого... А ти що - здурів? Що робить твій клинок біля мого горла?

Клинок таки й справді перемістився повище. Повелитель чує, як важко дихає Веданг. І липкий знайомий страх огортає душу Вогнедана.

-Панно Вербено, - говорить Мечислав жалібно, - він чи пам’ять втратив... Що робити?

-Стій де стоїш, - голос Вербени, - і не витикайся наперед. -

Вогнедане?

-Я вас уважно слухаю, - відповідає Вогнедан, - може хоч ви поясните, чому мене зв’язали і тримають під горлом зброю...

-Спокійно, синку, - озивається жриця, - скажи мені ймення батька і діда...

-Я - Вогнедан, син Воїна, онук Воїслава, - поволі вимовляє чорногорець.

-Ти сам в цьому світі?

-Я маю дружину...

-Її звати...

-Вишенькою, - усміх спалахує на потрісканих, спечених спрагою вустах, - я кохаю її.

-Твій рід з боку матері...

Тепер - тільки Лелеги.

-А з боку батька?

-Мечислав! - говорить Вогнедан різко, - і нехай він зараз же припинить оці жарти зі зброєю...

-Панно Вербено, - озивається жалібно Веданг, - може досить?

-Стій де стоїш, - каже відьма, - я ще не закінчила. Ім’я твого діда з боку матері?

-Іскра Пард, - мовить правитель, - Іргат-Іскра…

-А його батька?

-Вітан… Панно Вербено, ви говорите зі мною, наче я божевільний…

-Я намагаюся це з’ясувати, - сказала Вербена спокійнісінько, - глибинна пам'ять ціла, а решта скоро відновиться. Мечиславе, ти з'їхав з глузду?

Веданг вклав меча в піхви і сказав голосно:

-Під три чорти оті ваші заходи безпеки. Я відчуваю, що з ними все гаразд. Милий брате, ти зовсім забув про дослід, на який наважився з власної волі?

Легкі, майже нечутні кроки по камінній підлозі. Тепер Вогнедан бачить свого приятеля, аж сірого з лиця і незле переляканого.

-Я так і думала, що він зірветься, - голос Вербени, - назад, Ведангу!

-Ніякого «назад», - відповідає Дракон, - ви уявіть себе на його місці: отямитися в путах, а найкращий друг стоїть поруч зі зброєю. Від одного цього можна збожеволіти швидше, ніж від ваших клятих заштрикав, шановна пані жрице. Ну, милий брате… Згадай, про що ти домовлявся з Вербеною… Минуло лише три години від початку отих тортур, а я вже трохи не посивів, дивлячись на вас.

В голові у Вогнедан поволі прояснюється і він зітхає з таким полегшенням, що Мечислав спалахує усміхом і сідає на край його камінного ложа.

- Як ти, брате? – питає, - ти отямився першим. Дана ще непритомна. З вами коїлося щось страшне… Ти кричав так, наче конав на палі…

- Не наче…, - пробурмотів Вогнедан, - воно було таке справжнє… Видиво… Та менше з тим… Ну, а що далі? Наш дослід провалився… Я нічого не відчуваю, крім того, що у мене затерпло все тіло, і страхітливо хочу їсти.

- Панно Вербено, - мовив Мечислав прохально, - ну досить уже їх мучити. Не вийшло – що ж… Проб’ємося якось інакше.

Вербена гмикає собі під носа і говорить втомлено:

-Гаразд… Принаймні, отой загиблий пард почав казитися одразу ж… Не зумів стримати свою лють. Можливо, якби йому дати час, він і навчився б хитрувати, але… Ольже, вкладай меча у піхви і клич Горицвіта.

Двійнят з печери довелося виносити на руках. У хатині Яснозора жінки довго розтирали їм змучені путами тіла. Тим часом близнята Лелеги готували біля хатини обід з привезених припасів. Виправа поволі й насправді почала скидатися на невеличку родинну прогулянку.

Веданг не випускав Дану з обіймів, а вона муркотіла мов кішечка і не шкодувала для милого ласкавих слів. Вогнедан пестив волосся Вишеньки, яка прилягла йому на коліна, але думав про своє.

Отже – не вийшло. Можливо, те, що гоже для пардів, негоже для їх з сестрою… Повторити подібне він не захоче ніколи. Заблизько нині був від звіра з безодні Вогнедан Пард. Занадто близько.

-Обідати! – гукнув знадвору Ігворр Лелег. Родичі вийшли з хатки і розташувалися довкола покривала з кошичками та плетеними мисочками. Відчуваючи звірячий голод, двійнята наминали і хліб з медом, і мед з сиром і оладки з тим же медом. Вербена дивилася, як вони поглинають солодке з задумливим виглядом. Верен з Горяною, муркочучи, їли сир з величезних мисок і співчутливо позирали на брата з сестрою.

Тепло розлилося по тілу Вогнедана. Йому було солодко і приємно. Навіть невдалий дослід поки що не тривожив його. Завтра будемо думати, що робити далі… Завтра… Сьогодні – відпочинок, оладки з медом, і здоровий сон. Прямо тут, на свіжому повітрі.

-Хтось їде, - озвався Влад, - онде, на дорозі…

З-за повороту гірської дороги показався вершник.

- Це Півонія, - сповістила Дана, - не витримала, приїхала.

Півонії з Кречетом велено було очікувати у Високому Замку. Але жінка, напевне, втомилася перебувати у невідомості і тепер мчала гірською дорогою з відвагою, властивою вершникам-дивним. На луці сідла перед нею сидів маленький Вогнеданів паж.

-І я ще шукаю поміж них божевільних, - пробурмотіла Вербена, - отак мчати «змією»… О, ні!

-Кінь упав! – скрикнула Вишенька, - Вогнедане…

Вогнедан уже біг схилом донизу, сподіваючись лише на те, що вершниця встигла випростати ноги зі стремен і не дуже поранилася. Півонія дійсно зробила це і тепер скулилася біля великого каменю, дивлячись безтямним поглядом на непорушне тіло дитини в синьому кунтушику пажа Чорногорського князя.

Поруч іржав кінь, намагаючись встати. Піднявся, форкнув…Знову заіржав винувато.

Камінець на дорозі… Всього лише камінець…

Вогнедан схопив хлопчика на руки… Кречет важко, зі стогоном дихав. Кров виступила у нього на вустах…

«Не вистачить сили, - розпачливо подумав чорногорець, - певне перебито хребет… Не зможу… Подібне мені не під силу…»

І тут він побачив довкола себе потік світла… Він стояв у ньому… Він міг черпати з нього пригорщами… Не краплинами, як раніше…

Вогнедан обмивав у тому потоці вмираючого хлопчика. Не шкодуючи сили і світла. І пальці його відчували, як зростаються кістки, зливається в одне ціле сітка сигналів розуму, знову утримують кров пошкоджені судини…

-Пане Вогнедане, - озвався стиха Кречет, - де ви взяли таку гарну квітку для зачіски? Вона сяє, наче вогник…

-Це дарунок судьби, сину Сокола, - сказав Вогнедан, притиснувши хлопчика до себе, - ти знаєш, що таке судьба?

-Це щось незмінне, - прожебонів малий Птаха, - а де мама… Ми їхали… Тоді наш коник спіткнувся… Йому мабуть боляче? Де мама?

Півонія, біла, мов стіна хати, підійшла до Вогнедана, сильно накульгуючи.

-Повелителю, - вишептала, - любий родичу… Донька Драконів є вашою вічною боржницею…

-Мамо, ми упали? – зацокотів Кречет, - тобі сильно болить? А конику? Мамо?

-Нічого, - сказала Півонія, - все гаразд і з коником і зі мною… Пане Вогнедане, ви сильніші навіть за сіллонських цілителів…

-Став сильнішим, - пробурмотів чорногорець, - ходімо, люба вуйно, до наших… Там я подивлюся ваші рани. Дуже болить нога?

-Боги, які дурниці, - вимовила жінка, - нога… Я трохи не втратила сина…

Родичі стояли нагорі, біля самого схилу. Вербена, коли Вогнедан з Півонією піднялися нагору, вирікла:

-Невдач у мене не буває. Ти б бачив, мій Вогнедане, яке то було видовище… Від тебе навіть не сяйво линуло, як від сіллонського цілителя – промені світла розходилися навсібіч. А над головою палав срібний вогонь. Не крути головою, у мене є свідки – уся твоя шалена рідня. А де одне вістря Триглаву, там і інші два.. Як воно там – на корогві?

-Світи творить, - пискнув Кречет, якого Вогнедан так і тримав в обіймах, - Світло береже, Тьму руйнує…

-Розумник, - схлипнула Півонія, - моє соколятко…

Родинна прогулянка затягнулася до вечора. Ввечері розвели вогнище, вирішивши заночувати у Притулку Самітника. Вогнедан, неймовірно задоволений, грався зі своїм пажем. На радість Кречету він уже підпалив на відстані два смолоскипи. Вогонь тепер не підіймався зі дна безодні, він наче був у піхвах за спиною, немов вогняний меч.

-Але все ж таки, - бурчав Ольг, - все це не вирішує справи з кораблем.

-Пане Ольже, - лащилася до нього Дана, - любий стрию, ви знаєте, як я вас люблю?

-Знаю, мала шпигунко, - розпогодився Ольг, - тобі б усе піддивлятися та підслуховувати.

-Так ось, Вогнедан отримав вповні свій дарунок судьби, але ж щось та мусило дістатися і бідолашній Дані. Я вірю, що якось зладнаю з кораблем.

-Більше ніяких дослідів, - різко сказав князь Данадільський, - досить грати у піжмурки зі смертю та божевіллям.

Дана закопилила губку і підморгнула Мечиславу, котрий відкрито милувався нею. Ні, вона не оповість коханому про гидке видиво… Ніколи не розкаже, що її найбільшим страхом є чужі липкі руки на безборонному тілі. Але ж бідолашна Дана має отримати якесь відшкодування за те, що її, прямо скажемо, зґвалтували, нехай це й було в якомусь гидотному сні, чи маренні. Брат має свого Триглава, а вона, Дана, матиме корабель.

-Тільки так, і ніяк інакше, - сказала вголос дівчина-воїн і пригорнулася до Веданга.

***

«Тільки так, і ніяк інакше» - повторює про себе Дана, гуляючи у невеличкому дворику Високого Замку. Теплі дні закінчилися. Настала коротка чорногорська зима.

Дана вбрана в свій улюблений одяг верховинки. Коли дівчині, тепер уже молодій жінці, набридають штани, вона охоче одягає горянську теплу спідницю і жіночого кептарика.

Тільки так, і ніяк інакше... Брат з Мечиславом поїхали до Боговлади разом з паном Ольгом. Вона, хитра Дана, заявила, що хоче ще відпочити в Ігворрі опісля отих жахливих дослідів. І відпочиває. А своєму коханому пообіцяла, що переміститься до нього, як тільки він прибуде на місце.

Переміщатися у просторі Дана нині не дуже любить. Вона ще добре пам’ятає ту страшну ніч, коли вона навмання перемістилася до Зелібору, орієнтуючись лише за малюнком. Який її охопив тоді жах, коли вона стояла на майдані, вчепившись в руку Мечислава, котрого взяла з собою, і не могла зрозуміти де вона є і чи є взагалі.

Тоді вона зробила забагато переміщень. Спершу їй довелося рятувати Веданга з вогню. Потім - перетягти до Зелібору його та трьох Лелегів. Назад довелося переносити пораненого брата, поганця Ратимира та Лемпарта, на якого вони наштовхнулися біля ратуші. Вірніше - наштовхнувся Мечислав. Впевнений у зраді Дракона, Зорик одразу ж вихопив меча, і вона, Дана, ледве зупинила двобій. Як на той галас не прибіг патруль, вона й досі не відає.

Останнім переміщенням Дана перетягла до Боговлади Вербену та Вишеньку. І опісля свого одужання зареклася переноситись. Забагато це забирає життєвої сили, ну, а сенсу особливого в цьому нема. Коли їдеш дорогою верхи, милуєшся краєвидами, ночуєш в заїздиках, або і просто біля вогнища чи в наметі, то це торкає душу смутною чарівливістю речей. Миттєво опинитися за місцем призначення - нецікаво... Негармонійно... Негарно.

Але для користі справи Дана свої здібності використовувати хоче. Навіть дуже хоче. Ось тільки - куди їх, ті здібності, прикласти. Брат - воїн, а нині і воїн, і цілитель одночасно... Може спалити поглядом військо, порухом руки зруйнувати фортецю...Може трохи не мертвого підняти з домовини. Не підвело зілля Вербени - Ельбер має свого оборонця вже нині, не через десять літ.

А вона, Дана, страждала невідомо для чого. Не прибавилося у неї ні здібностей, ні розуму. Переноситися вона вміє, як і раніше, але яка з того користь... Хіба що перенестися до якогось поганця в дім і вкрасти для пана Ольга щось секретне...

Сміється Дана. Не дозволить їй такого грізний стрий, нині - князь Ольг Данадільський. Навіть думати свого часу заборонив про подібне. А чого воно так? Втім, Дана знає - того, що її життя переплелося з життям Вогнедана, Повелителя.

Та нині Дана думає про корабель. Перебравши всю книгозбірню Ігворри і сувої Лелечого Гнізда, вона знайшла багато вказівок судьби, котрі говорили про те, що загадкова річ, що належала пращурам, може подарувати розгадку своїх таємниць саме їй, Дані Пард.

Ну, по-перше, серед Богорівних хазяїв корабля була жінка, котра звалася Даною. Богиня Дана... Господиня Данаділу... Незрівняна Дана Ллєг, в дівоцтві Ллон... В сувоях оповідалося, що її коханий, рідний брат цілителя Ігворра, залишився у гинучому світі біля зорі Сіллон керувати опором завойовникам. А Дана Ллон-Ллєг була одним з керманичів рятівної виправи - елли, як називали тоді себе дивні, з метою зберегти свою расу, відправили на пошуки нової вітчизни отой великий корабель, котрий нині був десь високо у небі.

Дана знає, що таємнича Летюча Зірка, котра вже тисячоліття кружляє небом, і є отим кораблем. Але її більше цікавить менший кораблик. Той, що зберігається на острові Сіллон.

Вона, Дана Пард, є далеким нащадком Богорівної. Через Саламандрів-Лелегів. І Вогняні Ящери і Лелеги (так бо в Чорногорі переінакшили прізвище Ллєг) походили від Господині Данаділу. Саламандри були данадільською гілкою Ллєгів, Срібні Ллєги - квітанською, нині - сіллонською, а Лелеги - чорногорською, котра загубилася серед войовничих родів Прикордоння і знову спливла в сувоях лише тоді, коли Вогнедан, син Святослава, Останній Повелитель Ельберу, взяв собі за дружину Дану (знову Дану) Лелег.

Господиня Данаділу за переказами була войовничою і безоглядною особою. Це вона запропонувала раді керманичів - дивних укласти союз з кругловухими людьми Ельберу. Це вона не просто умовила - змусила Веданга Сіллура використати проти кочівників хото і зброю корабля, і його власні здібності руйнівника. Це вона використовувала свої здібності нищительки так, що вороги її прозвали Вогняною Ящіркою. Це вона переконала свого родича Ігворра Ллєга у необхідності змінення. Дана уявляла собі Господиню схожою на свою бабусю Денницю і панну Вербену водночас. Обличчя... ну навіть і таке, як у самої Дани, недарма всі говорять, що вона - викапане малювання з пані Денниці. А натура - як у Чорногорської Відьми: різка, владна, трохи жорстока.

Дана, звісно, такою не є... Вона чула якось, як стрий Ольг назвав її «вічним дитям»... Все б, мовляв, їй пустувати та жартувати. Звісно, вона любить повеселитися. Хіба це зле? Якщо вона має танцювати на краю безодні, за мудрим висловом Вербени, то краще робити це весело.

Але нині Дана переконана, що її задум - це не просто танок на краю безодні. Це танок на дротині над прірвою.

На дні безодні Дана вже побувала... Бр-р... Краще не згадувати. А от чи можна згадати те, чого не знала ніколи? Або знала у іншому житті? Бо хто його відає, чому Господиня стала такого важкого норову... Можливо, вдома, на Еллоні вона теж любила сміятися і співати. І танцювати з коханим біля святкового вогнища.

Можливо, Дана Пард зуміє згадати те, що знала Дана Ллон. Можливо вона і була колись Даною Ллон... Вишенька он пам’ятає одне зі своїх минулих втілень - ту саму Дану Лелег.

Дана зупиняється посеред дворику і мрійно мружить очі. За словами тої ж Вишеньки Дана Пард в ті часи була дружиною Воїслава Ведангського. Того, хто зветься нині Мечиславом. От би згадати хоч що небудь з тих часів... Та нині є справи важливіші. Їй потрібно згадати про те, як підійти до корабля. Як не зламати його захист - умовити віддати свої таємниці.

Якщо корабель задавав питання, та ще й жіночим голосом, то може він є розумним, і дівчині буде легше з ним домовитися? Чоловіки… О! Знає Дана тих чоловіків… Все б їм іти пробоєм. Вона й сама часто використовує меча в якості останнього доказу, однак, якщо потрібно когось умовити…

Словом – завдання перше. Потрапити на Сіллон.

Зосереджуватися на стародавніх гравюрах Дана остерігається. Чомусь їй здається, що за їх допомогою можна переміститися не лише у просторі, але й у часі. Цікаво було б, звісно, подивитися Давній Ельбер. Але Дана зовсім не впевнена, що зможе точно переміститися назад та ще й разом з кораблем.

Однак – доля завжди сприяє відважним. Це судьбу не умовити і не умолити. А Дана є таки відважною, і тому вже віднайшла потрібний малюнок для перенесення.

Належав той малюнок князю Непобору. Витончений сіллонець сам подарував його Дані. Можливо – він сам його і намалював, коли відпочивав опісля битви у Збраславі.

Гарний малюночок, зроблений пером і тушшю. Зображує він вид на гавань і місто Блакитної Зірки. Непобора розмістили тоді на квартирі у одного поштивого ратмана з роду Тихорадів, такого собі до знемоги ввічливого чоловіка, чимось схожого на Зорика Лемпарта. Не обличчям, а оцією розбійничою ввічливістю, якою славилися зелемінські опришки. І Дана з Мечиславом навідували там Ллєга, який відновлював сили опісля поранень.

Князь корсарів оповідав їм про свій рідний острів, запрошував навідатись опісля того, як все владнається, а коли Дана похвалила малюночок, котрий стояв у рамці на столику біля ліжка Ллєга, ґречно запропонував його у дарунок «найвідважнішій княгині Ельберу»

Єдина перепона Даниним плянам – не знає вона де знаходиться криївка з кораблем. Не розпитувати ж про це на вулицях сіллонців – ще потрапиш до арешту.

Але й тут доля підкинула їй щасливу нагоду – пані Півонію Птаху, котра вісім літ прожила на Сіллоні.

Пані Півонія поки що в Ігворрі. Бідолашка й досі отямитися не може опісля того страхітливого випадку на гірській дорозі. До карети – і то сісти боїться, все тулить до себе сина. А маленький Птаха рветься до Боговлади, бо сумує за Повелителем.

Отже, хитра Дана, (це пані княгиня Ведангська сама себе так називає, сміючись) навідала родичку в її покоях. Посиділи, погомоніли… Розмова, ясна річ, була за Вогнедана і Дані вже вкотре прийшлося вислухати яким чудовим є її брат. Малий Кречет голосно зітхав і копилив губенята. Дитина хотіла до Боговлади… О, Дана завжди рада посприяти родичам, тим більше – любій вуйні. Як тільки Вогнедан з Мечиславом прибудуть до Боговлади, вона перенесе туди любу Півонію разом з її синочком.

Ясна річ Кречет з вереском почепився на шию дорослій сестричці у перших, Півонія не знала як і дякувати, а Дана тут таки перевела розмову на швидке подолання простору і на сіллонський корабель.

Пані Птаха знала про корабель те, що і всі сіллонці. Знаходився він у велетенській печері, поміж тих скель, котрі охоплювали острів захисним кільцем. Вхід до тієї печери один час охоронявся, але швидше від цікавих, аніж від ворогів. Будь-яка жива істота не могла й кроку ступити далі риски, вибитій у підлозі якоюсь страшною зброєю. Останні роки постійної охорони там не було, і лише денна варта острова час від часу заглядала до печери, перевірити чи нічого не змінилося.

Часом біля риски знаходили обвуглені рештки птахів… Одного разу знайшли тіло людини. На Сіллоні жило багацько кругловухих, але жоден з корсарів – людей нізащо не сунувся б до того схрону. Це міг бути або новачок, або шпигун. За наказом Непобора сповістили, щоб зголосилися родини, в яких хтось зник без вісти не виходячи в море. Але ніхто не прийшов. Невідомого оголосили шпигуном і поховали без почестей.

Однак, подивитись на корабель, не заходячи за риску, ходили всі гостровухі сіллонці. Для дивних це стало ритуалом, що ж до людей – то багато хто з корсарів серйозно вважав, що у печерному храмі Сіллону перебуває Божество Мореплавців на ім’я Леаран, пожертви якому мають право приносити лише срібні. Дійсно, опісля кожної виправи, корсари – дивні навідували печеру, аби помилуватися красенем – кораблем, і до нього ж приходили перед відплиттям. На острові навіть існував славень, присвячений Леарану: «Як легко носив ти наших пращурів через безодні світів, о Леаран, так нехай наші недосконалі кораблики носять нас по морях цього світу.»

Півонія теж навідувала славетну Печеру Леарана разом з сином. Останній раз вони там були перед відплиттям війська Непобора на Побережжя.

-Він дуже гарний, - оповідав нині захоплено Кречет, - з виду – круглий, стоїть на ніжках, як павучок… І весь міниться сріблом. А біля входу вівтарик є, і там завжди квітнуть білі зоредиви у великих вазонах з землею. За квітами дивляться онучки князя Непобора. Їх семеро, і вони гарнесенькі, мов ті самі квіти. Найменшу звати Мевою, я з нею дружив… Хоча вона вже велика дівчинка, їй чотирнадцять…

-П’ятнадцять, - всміхаючись поправила Півонія, - стільки ж було мені, коли я зустріла тебе з Вогнеданом, мила моя пані княгине…

-І вона дозволяла мені поливати оті квіти, - оповідав Кречет, - а я збирав для неї мушлі на морському березі.

-На жаль, - зітхає Дана, - я не маю часу з’їздити на Сіллон. От якби перенестися… Але ж я там нічого не знаю…

-А ви візьміть з собою мене, - тут таки пропонує Кречет, - я вам все і покажу і розкажу.

-Маленький ти ще подорожувати без мами, - говорить тривожно Півонія.

Хитра Дана тут таки пропонує:

-Я можу перенести двох дорослих чоловіків одночасно. Тим більше – жінку з дитям. Пані Півоніє, чи є у вас бажання навідати Сіллон? А звідти ми одразу перенесемось до Боговлади…

-А це безпечно? – обережно питає Півонія, котра, обпікшись на молоці, дує тепер і на воду.

-Збиралися ж ви мандрувати до Боговлади? – всміхається Дана, - ну, то як?

І Півонія погодилася. Мандрівку призначено на завтра. Ранком вони опиняться на Сіллоні, а там уже навідають печеру Леаран.

Подальші плани Дани вже не є такими чіткими. Найсміливіший з них – перенестися туди, куди не дістає зброя корабля… Між отих його ніжок-опор… Але що робити далі… Не думає ж вона, що Леаран гостинно відчинить двері і скаже: «Заходьте, пані княгине…»

Всі сувої сходяться на тому, що корабель є істотою не живою, але розумною. Тож потрібно якось довести йому свій розум. Але як довести? Стрий Ольг запевняє, що розумна істота має обожнювати усякі там підрахунки, і вміння вираховувати рівняння є найбільшим доказом розуму.

Та Дана вважає, що розум – це перш за все сила духу. Прикладена у вірному напрямку. Розв’язувати рівняння і чорра може… Та ще й як добре може – скільки серед них добрих гармашів. Але розумним Дана б його не назвала, що ні, то ні. І відважними були вояки в зеленому, трохи не рознесли на шаблях її ведангців. Вона сама б загинула, аби не Далебор Воєць. Майстер меча затулив її собою від кулі з вояцького пістоля, а перед смертю, коли вона тримала його за руку, прошепотів ім’я Ружени…

І там і тут – сила духу. Але у випадку з паном Далебором цю силу прикладено якраз вірно…А у випадку з божевільно хоробрими безбатченками, котрі йшли на їхні лави навіть не пригинаючись – не туди пішла ота сила.

І невже ж Леаран буде питати у неї математичні рівняння? Не може ж корабель довіряти всякому поганцю лише через те, що той добре вміє рахувати…

Дана сміється вголос і біжить з дворику до своїх покоїв. Готуватися до виправи.

Зранку Півонія з Кречетом, трохи схвильовані, стояли в тому самому дворику. Дана, зодягнена в своє звичне вояцьке вбрання, обняла їх, зосередилась, уявила чіткі обриси міста Зорі і звично провалилася в ніщо.

Хвала Богам, ніхто не помітив, як вони виникли на дорозі, котра вела до порту. В плані Дани це було ще одне слабке місце – можливість виникнути з повітря просто перед корсарською вартою, котра пильнує побережжя. Якось не хотілося їй навідувати пана Ллєга перед оцією виправою. Опісля… Опісля вона піде до нього сама. Але не зараз, бо боїться себе зрадити якимось необережним словом. Князь Непобор звичайно ж буде проти її наміру…

Хоча намір той зовсім простий… Поговорити з Леараном…

Дана дихає повними грудьми, втягуючи в себе солонувате морське повітря. Вони стоять на крутосхилі, над гаванню, бо малюнок було зроблено так, ніби митець милувався містом саме звідси. Прекрасний Острів Блакитної Зірки… А Кречет вже тягне її за руку – ходімо, мовляв…

І ось вони вже йдуть кружним шляхом, поволі спускаючись донизу. Хлопчина щебече мов пташка, оповідає, що зараз вони вийдуть до заміського маєтку Ллєгів, а тоді вирушать підземним шляхом, котрий якраз і веде до пристановиська Леарану.

Дана у захваті… Шлях обсаджено квітучим бузком… Тут тепло… набагато тепліше, ніж нині в Ігворрі. В Чорногорі – початок зими, ще не холодно, але… А тут бузок цвіте… І малий щебече, що квітне він на острові цілий рік.

З-за повороту виник маєточок Ллєгів – білесенький будиночок з вежичками, котрий наче плив у повітрі. Пройшло кілька чоловіків – срібних з якими-то глеками в руках, ввічливо привіталися. На Сіллоні звикли, що чужих тут не буває. І тому усміхнулися прихильно до двох панянок-дивних, котрі до того ж прогулювалися з чудовою дитиною. А малий Птаха все тягнув матусю й Дану вперед і вперед, аж поки вони не звернули на стежку, котра вела до скель.

Берег моря був зовсім близько. Скелі розрізала вузесенька ущелина, котра переходила в заливчик з білим пісочком на березі. Кречет захоплено пояснював, які тут бувають мушлі. Дана помовчувала – її плян почав їй самій видаватися самогубством.

А попереду не йде – ніби пливе в повітрі срібна ельфійка. В звичному для сіллонок вбрані – особливим чином обгорнутій довкола тіла смузі шовку.

Дана починає розуміти, чому більшість незмінених людей не терплять гостровухих. Поруч з цією дівчиною і вона сама здається собі незграбою. Хоча є чистокровною, принаймні з вигляду. Ні, негоже заздрити. Красивими істотами треба милуватися – і тільки.

Дівчина звертає на ледь помітну стежку у скелях. Кречет уже біжить за нею, голосно гукаючи:

-Мево! Мево!

-Ой, любе пташеня, - зупиняється дівчина, - пані Півоніє? Ви коли повернулися?

-Нещодавно, - туманно говорить Півонія, - дозвольте вам відрекомендувати, люба князівно, пані Дану, княгиню Ведангську!

-Дружина Меча Ельберу? – плавно схиляється в уклоні Мева Ллєг, - князь Непобор багато оповідав і про вас, і про вашого чоловіка… Навесні він збирається повернутися на материк і взяти мене з собою. Знайомство з вами було моєю мрією. Я теж непогано володію мечем…

Дана обдивляється дівчину…Зітхає. Володіння мечем… Чи воно необхідно цій сяючій квітці? Їй, Дані, просто спокійніше зі зброєю, та й часи важкі. Але ж Сіллон завжди вважався безпечним.

-Я привела родичку помилуватися Леараном, - говорить Півонія, і Мева запрошує їх йти за собою.

Вузенька стежечка пірнає в скелястий грот. Тут дійсно без провідника можна заблукати. Онука князя корсарів ледь чутним посвистом кличе до себе дивацьку крилату істоту. Істота схожа на велетенського світляка, та власне і є світляком. Це така ж особливість острова Сіллон, як напіврозумні парди є особливістю Чорногори. В старовинних сувоях написано, що цих створінь дивні привезли з собою з далекого дому між зірками.

-У мене виникли деякі утруднення, - говорить тим часом Мева Півонії, як давній приятельці, - князь Непобор не просто так бере мене з собою. Він знайшов мені нареченого. Кругловухого!

Дана мимоволі зупиняється. Світ перевернувся…Кругловухий наречений для срібної ельфійки.

-Я терпіти не можу високої політики, - скаржиться тим часом Мева, - князь Непобор, як нащадок срібної знаті Квітану, мав би прийняти Квітанське князівство. Але вони з Повелителем порадилися і вирішили зробити Сіллон окремим князівством, а, оскільки у Квітані майже не залишилося дивних, то винагородити князівським титулом одного зі шляхтичів Збраславського поля.

-І хто цей відважний воїн? – зацікавлено питає Півонія.

-Неякий Крук Вигорич, - відповідає Мева.

Дана швидко гортає у пам’яти сторінки Гербовника. Вигоричі – давній шляхетський рід, що мають в гербі похилений явір. Гасло… Добре гасло: «А нас не схилити…» Якраз для сотника «Зарубки», якого моанці прозвали «квітанським упирем». Дівчина багато чула про нього від брата, а нещодавно виявилося, що князь Воїн, батько двійнят, воював пліч опліч з цим гідним чоловіком. Щоправда, пан Вигорич, незважаючи на герб і гасло, є людиною. Таке могло статися, або при дуже віддаленому ступені спокревенства, або при переході герба і гасла до людської гілки роду, що треба було заслужити якимось відважним чином. Дана згадує, як її брат трохи не підписав Чорному Круку смертний вирок за порушення наказу і самовільний початок повстання, згадує спокій і розважливість квітанця, яким могли б позаздрити і дивні, і мимоволі усміхається. «Квітанський упир» їй подобається – ніде правди діти. З нього буде добрий князь для «лісових чортів»

-І ось князь Непобор, - оповідає тим часом Мева насмішкувато, - вирішив влити в жили роду Вигоричів срібну кров, аби поєднати тим самим знову Сіллон та Квітан. Він вирішив, а виконувати це рішення доведеться вашій бідолашній подрузі Меві…

-Стривайте, - втручається Дана, - але ж пан Крук – літнього, для людини, віку… До того ж він одружений…

-Князь Непобор, - отруйна іронія так і струмує з язичка юної сіллонки, - не зупинився б і перед тим, аби зробити вашу співбесідницю другою дружиною вельмишановного пана Крука. Але, на моє щастя, пан Вигорич має спадкоємця…

-Дантур? – запитує Дана непорозуміло, а перед очима раптом стає страшна картина – Крук Вигорич сидить на землі і тримає на колінах порубаного шаблями чоррів сина, прикритого скривавленою корогвою Квітану, - але ж він загинув у битві. Він ніс корогву провінції…

-О, моя мила пані княгине, - зітхає сіллонка, - я не відмовилася б від шлюбу з героєм Збраславського поля… Можливо, мені навіть сподобався б сам пан Вигорич, я чула про нього, що він сповнений якщо не краси і гармонії, то сили духу і страшної відваги… Але ж мені пропонують за нареченого його молодшого і нині єдиного сина. Хлопця звати – уявіть собі – Вовком, і цей лісовий брат є моїм однолітком…

Дана мимоволі пирхає… Дійсно, дивні рано дозрівають розумово, і п’ятнадцятирічній Меві людський хлопчик її літ має здаватися немовлятком у пелюшках.

-Що я маю робити з таким судженим, - виспівує Мева голосом, наче сопілкою, - носити на руках? Тим більше – він людина, а навіть серед змінених трапляються чоловіки, котрі дивляться на жінку, як на власність.

-Такі, на жаль, бувають навіть серед нас, - зітхає Дана, згадуючи Ратимира, - але не журіться, мила панно… Можливо, князь Непобор знайде якийсь інший спосіб сполучити в одне ціле Квітан і Сіллон.

-Сумніваюся, - мовить Мева, - навесні я маю їхати знайомитися зі своїм нареченим… І мій вельможний дід налаштований дуже рішуче. Я, щоправда, сказала: «якщо в цьому вовченяті не буде хоч би відблиску якихось цнот, то я прилюдно відріжу собі волосся і запишуся до команди першого корабля корсарів, котрий трапиться мені на очі опісля приїзду додому.» А от ми і прийшли…

Вхід до печери закривають важкі ковані двері. Мева повертає важіль у стіні, і вони безшумно від’їжджають набік.

Дана не може стримати захопленого вигуку. Печера… Велетенська печера явно штучного походження… Гладесенькі стіни… Гладесенька стеля… По кутках гронами принишкли світляки з далекого світу, котрий звався Еллоном…

І в їхньому примарному світлі спочиває на своїх підпорах Леаран.

Біля дверей розставлено вазони з зоредивами. Зоредиви якісь інші, не такі, як на поверхні… Відсутність сонця їм зовсім не вадить, вони самі наче світяться примарним сяйвом.

І таким же сяйвом відсвічує корабель…

Дана чітко бачить страшну межу, котра перетинає печеру. Чорна, оплавлена риска… Біля неї кільканадцять темних плям гару.

Тут загинули наші воїни, - зітхає Мева, - і один із Ллєгів. Квіти – то пам’ять про відважних. Ми не відаємо, чому це прекрасне створіння гнівається на нащадків Дани Ллєг-Ллон. І ми не стали мститися. А квіти горять тут на знак жалоби. Це не прості зоредиви, це інші квіти, схожі на них. Їхнє насіння – звідти, від зорі Сіллон.

Дана дивиться на темні плями на камінній підлозі. Міряє на око відстань… Ця зброя, чим би вона не була, не дістане того, хто сховається поміж отих сріблястих опор. А отже…

Мева з Півонією тим часом жваво обговорюють майбутній шлюб князівни Ллєг. Кречет нюхає квіти і зовсім забув про дорослу сестричку.

Що ж… Час настав… Дана уявляє собі закуток між опорою та стіною…

І розплющує очі… Чудово… Вона є якраз у тому закутку. Опора – ось вона, під рукою. Над головою – сріблясте дно корабля.

- Добридень, - говорить Дана, - ви чуєте мене, Леаране?

Співучий жіночий голос відповідає щось мовою Богорівних… Тоді Дана починає розріжняти чорногорські слова:

-Назвіть, будь ласка, правильне слово… назвіть його значення…Чужий буде знищений… Назвіть правильне слово…

-Моя панно, - відповідає Дана, - я не знаю того слова, але я вам не чужа… Я є нащадком Дани Ллєг і теж звуся Даною. Я прошу вас, щоб ви мене вислухали. Вашим нащадкам потрібна допомога…

Та голос жінки-корабля повторює безнадійно-монотонно:

-Назвіть правильне слово… Назвіть його значення…

-Панно Дано! А я до вас!

Дана з жахом бачить, як до корабля мчить щасливий Кречет, розкинувши рученята.

-Кораблик більше не стріляє! – гукає він, - панно Дано, я теж хочу подивитися…

В розумі Дани – випалений простір перед Леараном. Мить – і вона стоїть перед кораблем, затуляючи собою хлопчика. Безборонна, далеко спереду страшної риски.

- Тікай, Птахо! – кричить вона, та хлопчик лише хапає її за руку. Дана заштовхує його за спину і намагається перенестися… Куди-небудь… Хоча б куди небудь…

Страх паралізував розум… Дівчина поволі відступає до риски, щохвилини очікуючи вогняної смерти. Хоч-би Кречет здогадався втекти…

Крок, ще крок… Чорна пляма на підлозі… Чорний рівчак, пропалений невідомою зброєю… Ще крок…

Все, вони за межами кола. Кречет дивиться здивовано на свою дорослу сестричку. Вона поволі сідає на камінну підлогу, зовсім біла з обличчя. А за нею стоять заціпенілі мама Півонія і подружка Мева.

Потім ніжносмугляве лице мами Півонії стає зеленкувато-сірим, вона хапає своє пташеня, своє сонечко за штанці і відважує вперше в житті по тим штанцям такого ляпаса, що хлопчик навіть заплакати забув від здивування. А Мева тільки руку притиснула до грудей та все шепоче: «О, Леаран... О, Леаран...»

І чого вони всі так перелякалися... Кораблик, виявляється, вміє розмовляти... Поки всі термосили його, Кречета, неначе він був деревцем з солодкими плодами, кораблик промовив ніжним голосом, схожим на голос подружки Меви:

- Йде обробка нових даних... Йде обробка ...

Тільки ніхто цього не почув, окрім нього.

***

-Ну, і що тепер накажеш з тобою робити? - втомлено питає Повелитель.

Провинна Дана стоїть перед братом в його боговладському кабінетику, низько схиливши безоглядну голівоньку. Кабінетик є майже порожнім - зникли зі стін портрети та гобелени, майже винесено меблі. Скоро Повелитель і зовсім вибереться із замку до будиночка Ольга Лелега. А замок буде знесено. Силами моанських полонених під охороною вояків Іровита.

Окрім того Повелитель наказав розібрати церкву Старого Міста і перенести її до будь-якого з передмість на вибір панотця. Того самого, який колись виганяв з нього біса. Старенький панотець Гальм не тільки не опирався, а був радий забратися подалі від цього втілення диявола. «Пороховий заряд, говорите?... Я краще помовчу, шановний, а ви читайте Святе Письмо... Там, де ото про останні часи і про звіра Денницю... Можливо, краще нам усім було загинути від рук зелемінських чоррів».

Тож і вибрався панотець Гальм аж за Боговладу, в сільце Ліпяни, доживати віку. А на місці його церкви знову підніметься Храм Сонця.

Дана, власне кажучи, вже звикла до замку... Нехай збудований завойовниками, але він давно вже увібрав силу намісників-Пардів... Та Повелителю видніше. Хоча пляни забудови він продивлявся сам і залишив недоторканими усі дерева й садки, насаджені, аби прикрити понуру будівлю В тому числі і отой садочок з яблунями, де вони втрьох з Мечиславом милувалися місяцем.

Думає Дана про все це, аби не відповідати на питання брата... Сама знає, що винна.

Опісля того вони з Півонією і Кречетом перенеслися до Боговлади. На щастя ні Півонія, ні Мева нічого не зрозуміли: вони подумали, що Кречет побіг до корабля, а Дана кинулася його рятувати. Дана ледве відмовилася від запросин Меви погостювати в маєтку - сказала, що вони тут ненадовго і сьогодні ж мають відпливати. А тільки-но Мева ковзнула у хвірточку, підхопила заплакану Півонію та набурмосеного хлопчика - і уявила собі свій яблуневий садок.

А тепер вона мусить каятися перед братом, бо Півонія розповіла усім про її геройство. І, ясна річ, брат здогадався - вони ніколи не могли нічого приховати одне від одного.

- Корабель, - говорить Повелитель, - є святинею сіллонців. Так, він власність всього Ельберу, але сіллонці звикли до своєї окремішності. І тут, не встигли вони з’єднатися з Ельбером в одне ціле, до їхнього храму приходить нахаба, котра лізе просто під націлену зброю зорельота і намагається оволодіти кораблем. І ця істота - сестра Повелителя, а отже має діяти за його наказом. Що подумав би про мене князь Непобор?

Дана зітхає. Вона не знаходить слів... Вона дивиться на брата, який навіть з-за столу встав і ходить, склавши на грудях руки. Її красивий брат... Її відважний воїн... Дійсно, у нього стільки клопоту, а тут ще вона зі своїми дурощами. Вся виправа на Сіллон нині здається Дані дурістю, за яку її варто, як говорив пан Вигорич, «притулити до стіни і дати сальву з пістолів». Адже, якби Леаран спопелив її, це було б страшним ударом по душі Повелителя, який потрібен нині Ельберу живим і здоровим як тілом так і духом.

Дана підходить до Вогнедана, притуляється до нього і просить пробачення так, як колись в дитинстві - цілує кінчик вушка з акуратним шрамиком, слідом від Вербениного лікування.

Брат ледь чутно пирхає, але Дана знає - її пробачено. Не вміє Вогнедан довго на неї сердитися. Бо любить сестричку як самого себе. А може й трошки більше.

-Твоє щастя, - говорить він врешті, - що щось не спрацювало в тій системі, інакше для вас з Кречетом не потрібно було б і кради. Хлопчик говорить, що голос жінки з корабля говорив щось про обробку даних...

-Я цього не чула, - зізнається Дана, - але я була така налякана, що...

-Ти полізла у воду, не спитавши броду, люба сестро... Ти думаєш, що весь цей час ми з Вербеною не відшукували в сувоях хоча б натяку на слово, котре вимагає сказати Леаран? Ти вважаєш, що княжич Ллєг і його десятеро побратимів ризикнули переступити риску не підготувавшись? А срібні знають те, чого не знаємо ми... Давню мову Еллону.

-Ллє луара ілаллон, - відповідає Дана, - знаємо недосконало...

-Для того, - говорить Вогнедан, - аби знати досконало, я вивчаю нині сувої, що мені їх люб’язно надіслав Непобор. Ти говориш, що корабель запитував тебе спершу мовою еллів, а тоді - ельберійською... Добре... Це означає, що він може підпустити до себе не лише срібних. Але слово-відгук є напевне еллонським. І воно мусить десь зберігатись - якби Богорівні не хотіли, аби їхні нащадки використовували Леаран, вони б його просто знищили - та й годі.

-Слово, - зітхає Дана, - все починається зі слова, і ним же закінчується. Можливо, нашим предками не варто було переходити на мову Ельберу...

-Наші предки, - мовить Вогнедан, - пожертвували мовою Еллону єдності Ельберу. І не нам судити - добре це, чи погано. Мова еллів зберігалася у храмах, вона була священною мовою волхвів... Аби не кляті моанці з їхньою особливою нехіттю до язичницького духовенства... Але не будемо про лихе... Я сподіваюся віднайти ключа до цієї загадки. Я певен, що княжич Ллєг і його друзі шукали заглибоко. Розгадка лежить на поверхні... «Назвіть правильне слово... Назвіть його значення...» Я знайду в давніх рукописах, які слова наші предки-елли називали правильними. Це і буде ключем до корабля.

«Ключем»..., - думає провинна Дана, йдучи до свого самотнього покоїку, теж обдертого з гобеленів та прикрас. Самотнього, бо Мечислав помчав до Ведангу. Щось там негаразд коїться в отому його Радині... Якісь заворушення... Бідний Меч... Вона б дуже хотіла бути зараз з ним, поруч. З мечем у руках... Та перенестись до Радину вона не зможе, бо ніколи не бачила цього ведангського містечка - а отже сиди, Дано... Шукай відповідне слово...

Маленький Кречет, якого вона послала за рукописами, які вже непотрібні її брату, обережно просувається у двері, обтяжений сувоями. Він і досі ображено копилить губенята - мама його покарала... Мама сердиться... Мама плаче... За що? Адже нічого не сталося?

Дана голубить хлопчика, і він, задоволений, згортається клубочком в її кріслі. Біля Вогнедана нині чергує інший паж, малий Птаха вільний і хоче посидіти у сестрички.

-А то мама сердиться, - шепоче він, - вони зараз з пані Вишнею п’ють заспокійливі настої...

Правильне слово... які слова є правильними? Слова без помилок? Священні слова? Слова закону-права?

Пливуть перед очима знаки еллонського письма... Пам’ять у Дани покращала від того досліду, а то б їй з цим не зладнати. Сказав би їй хто раніше, що можна за вечір вивчити мову - не повірила б нізащо.

Та слово не віднайшлося… Багато у світі правильних слів… Любов, добро, воля…

Останнє – найправильніше, - вирішує врешті Дана… Але чи не занадто проста ця відповідь? Невже не міг здогадатися про це княжич Ллєг в ті часи, коли у Ельберу відібрали волю?

Ні, напевне це таки інше слово. Але яке?

За тиждень з Ведангу повернувся Мечислав, злий, мов дідько. В Радині, нині в його Радині і раніше йшла тиха війна поміж чистими мейдистами та їхніми побратимами по вірі – мейдистами- кіленарами, а нині ця постійна сварня перейшла у збройні виступи. Ельберійський куток міста згуртував загін самооборони і вичікував, що ж воно буде далі.

-Я викликав до себе, - оповідав Веданг, - обох панотців: моанського попа та кіленара і попередив – станеться хоч якийсь безлад, повішу обох. Вони мене вже трохи знають, познайомилися, коли я з косінерами Радин приступом брав. А тут, уявіть собі – приїхав до міста князь Ведангський, а на головній площі дві юрми з’ясовують, чия віра краща. Кіленарам до цього часу сутужно приходилося, так вони тепер надолужують прогаяне. А якщо взяти до уваги, що всі вони моозці… Словом, призначив я туди намісника – пана Грозана… Атож, моєму співучому дідусеві він кревний онук… І дав усі повноваження на випадок моєї відсутньости.

Повелитель лише брову звів, почувши про такий жорсткий спосіб лікування від релігійної ворожнечі. Але суперечити не став – нехай Дракон настрахає трохи радинців, може й насправді потихшають. Сам він нині збирався відвідати Квітан та Сіллон. Подивитися на місці врядування пана Вигорича, перш ніж остаточно затвердити його призначення. Ну, а на Сіллоні поговорити з Непобором про Леаран. Можливо, князь корсарів може дати ще якісь відомості про оте правильне слово.

За два тижні до Рівнодення Повелитель виїхав з Боговлади, полишивши спустілий замок рукам руйнівників. Пан Мирослав Іровит, котрий наглядав за роботою полонених солдатиків, говорив насмішкувато, що нині панове моанці мають змогу вповні вдовольнити свої руйнівні інстинкти. Втім, бранці не давали приводу на них скаржитися – працювали на совість, вдячні вже за те, що нелюди не пожерли їх живцем. Щодо ж Повелителя, то за нього поміж «сірими» рекрутами ходили такі чутки, що полонені, коли він йшов повз них разом з Вереном, або проїжджав на Татоші, падали носами в землю і не підводили голови.

Пан Іровит, мстивий, як усі гостровухі, приставив до роботи також взяту у полон ворожу шляхту і тепер єхидно спостерігав, як пан Марон, граф Страгії, з огидою колупається кайлом в землі. Особливо насміхався боговладський начільник залоги над тими панками, у яких було знайдено певні мотузочки… Спонукуючи до роботи ремствуючих моанських дворян, пан Мирослав задоволено потирав свої вушка, котрі завдячували порятунком його власній шаблі, і голосно оповідав своїм воїнам про особливі мотузки для круглих вух шляхетних моанців, які він, нібито, замовив нещодавно. Полонені їжилися, але мовчали. Та й що тут скажеш… Добре, що тільки лякають… поки що.

Квітан зустрів Вогнедана вибухом захвату…

Повелитель їхав у супроводі Мечислава з Даною, Вишеньки та трьох братів Лелегів. Вже біля Крепимирова їх наздогнав князь Данадільський. Чорногорська варта ледве стримувала натовпи, що стояли обабіч шляху. Пан Вигорич, попереджений всюдисущими «лісовими чортами», зустрів правителя біля Жерделю. Його вартою був загін колишніх повстанців, для яких Чорний Крук сам вигадав однострої сталевого кольору з відтінком блакиті і такого ж самого кольору кашкети. Це воїнство вишикувалося у дві лави, звело догори правиці, і в ту ж хвилину зі стін Жерделю ревнули трофейні гаківниці, що колись належали Жердельському полку Чоррін Ідрен.

Вогнедан був трохи вражений галасливими юрбами людей. Як і кожен дивний, він важко переносив присутність великої кількості люду, а також шум і крик. Однак, щира приязнь квітанців повністю перекривала ці незручності. «Гаряча провінція» вітала свого володаря.

А Мечислав пишався в сідлі, насолоджуючись зустріччю… Його пізнавали, вигукували його прізвисько і навіть назву меча… Гарнесенькі кругловухі дівчата підносили йому перші весняні квіти, і Дана того не боронила, бо сама їхала, обтяжена кетягами бузку, котрий цього року дуже рано зацвів, що вважалося добрим знаком. Ох, ці квітанські дівчата… Зі стрічками на головах, або з уквітчаними обручиками, з причепленими до них стрічками… Ведангу вже оповіли, що червона й чорна стрічки означають, що в родині були повстанці, а біла – що хтось з сім’ї загинув за волю, яку символізували стрічки блакитна і золотава… А яке гаптування на сорочках… А разки намиста… А квітчасті хустини квітанських молодиць…

І головне, що весь цей квітник щиро вважав його красенем. Принаймні, Мечислав тільки й чув дорогою хвалу своїй поставі, чорним очам, які, як вигукнула одна молодичка, пронизали їй серце, та військовим подвигам – аякже, Меч Ельберу, він же Головний Хорунжий Збраславського поля…

В самому Жерделі на його Відьмакові вже їхала зграйка малечі, яка допоминалася подивитися меча з трояндою, доторкнутися до пістолів за пасом, або навіть роздивитися ближче вуха. На луці сідла Дани теж сиділо дівчатко, котре з захопленням роздивлялося зблизька славетну ельфійку. Дана дивилася на галасливих кругловухих малюків і думала про те, що можливо… Сама думка про цю можливість розчулила войовницю, і вона ніжно поцілувала дівча, котре взяла до себе на сідло і навіть дозволила їй доторкнутися до свого гострого вушка – на щастя. І зазвичай трохи похмура Вишенька аж наче розквітла під сонечком загальної приязні.

Хто ще пишався любов’ю та захопленням квітанців - так це пара пардів. Тілоохоронці Повелителя гордо виступали поруч з конем свого володаря і доволі приязно роздивлялися людність. Верен навіть сказав подумки своїй подрузі, що його думка про людей змінилася на краще.