Вогонь для Вогнедана. Друга книга про Ельбер.

Розділ одинадцятий

Час прийшов!

«Мій добрий друже... Я вдячний Вам за співчутливого листа і підтримку у високому зібранні Імперської знаті. Дійсно, в наші неспокійні часи будь-яке нещастя може стати приводом до ще більших бід, а після того, що я пережив, позбавлення титулу і маєтку було б для мене останнім ударом судьби. Хвала Богу, що Його Могутність справедливо розсудив, що тільки кара, визначена Імператором, може мати такі тяжкі наслідки, а Ви додали, що в цій справі я є невинно потерпілою від рук зрадників вітчизни стороною. Щодо ж мене самого, то

«Мою нікчемну долю нагадали

Мені плоди,

Залишені в полях

Осіннім буревіям

На поталу...»

Цього вірша склав не я, але він доволі точно відображає мій стан духу минулорічної осені.

Ви прохаєте, щоб я, нарешті, описав в подробицях, що ж трапилося в Зеліборі... Мій друже, ці подробиці такі огидні, що згадувати їх мені і досі неприємно. Тому відзвітую Вам, яко підлеглий Імперському Воєводі... Якби я не був таким ледачим, то дійсно був би Вашим підлеглим... Можливо, воно було б і на краще - я міг би боротися з людьми, подібними князю Фотіну, маючи за спиною принаймні полк Чоррін Ідрен.

Отже - мій короткий звіт... Мене було викрадено ельберійськими бойовиками з містечка під назвою Волинець, де я перевіряв стан справ у своєї залоги... Оце мені буде наперед наука - ніколи не допомагати ближньому. Власне, на моєму місці мав би бути воєвода Дігін, чиїм обов’язком є берегти спокій Північного Данаділу.

Ці чудовиська привезли мене до Зелібору. Просто в замок до пана князя Фотіна. Дорогою я мав змогу чути їхні розмови, а що мені відома данадільська говірка, то дуже скоро я зрозумів, що ватажок моїх викрадачів не хто інший, як сам Князь тіней.

Ви не повірите, добрий друже, але і сам пан Фотін, і його прибічні були в дуже добрих стосунках з головним терористом Імперії. Принаймні, цей пан, щоправда з затуленим лицем, був присутнім на моєму допиті... Інакше я не міг назвати оту розмову між князем Фотіним і мною... З цієї розмови я зробив висновок, що пан Фотін скористувався послугами Князя тіней для мого викрадення, аби вимагати у мене неможливих речей. Князь Зелеміню хотів, щоб я переписав на нього права на Данадільське намісництво. Звичайно, папір потрібно було завірити в Моані... Та головне, аби він мав, що завіряти, неправда ж? От, опісля того, як я відмовився це зробити, і почалося те, про що Вам доповідали вірні Імператору вояки з Зелемінського полку.

Князь Фотін, користуючись тим, що був покровителем полку, розташованого на його землях, змушував наших відважних яструбків чинити негідні воїнської чести речі. Я уже сповіщав, що весною того ж року полковник Зекар Лотін з частиною своїх вояків насмілився напасти на Боговладу. Наказ йому віддав князь Фотін, який, напевне, вже уявив себе Імператором. Коли полковник загинув під час цієї виправи (хай простить мені Бог, але я наказав підірвати міст, по якому зелемінці мали наступати), панове Граніни, маючи почесні офіцерські звання, прийняли командування, нібито до прибуття нового офіцера. Насправді ж вони використовували Чоррін Ідрен фактично як підручних Князя тіней.

Я не оповідатиму Вам про те, що було на зеліборській площі... Більше, ніж ті чесні вояки, котрі написали Вам оту скаргу, про яку Ви згадуєте у своєму останньому листі, розказати не зможу. Не думаю, аби вони стали брехати Імперському Воєводі.

Щодо чорри Ладка, якому Ви хочете призначити покарання, то я не можу пригадати, аби зустрічався з ним раніше. Рівно, як і з чоррами Сереженіним та Рудзінським. Це були випадково викликані з шереги вояки, яким наказали вчинити цю гидоту. До речі, дозвольте мені замовити слово за шерегового Сереженіна. Я дізнався, що бідолаху за відмову виконати той огидний наказ, вкинули до дисциплінарної в’язниці, попередньо теж списавши батогами спину. Хлопчик був би чудовим вояком, якби накази йому, як то було раніше, віддавав Імператор вустами своїх офіцерів. А нині, через те, що відмовився виконати наказ зрадника вітчизни Граніна, юнак має десять літ ув’язнення. Звичайно, до полку йому вже не повернутись, але у Вашій волі скоротити Сереженіну строк страждань.

Зупинюсь лише на тому, чого не могли бачити скаржники. З майдану мене знову притягли до замку, де й замкнули у в’язничному льосі... Так, у пана Фотіна була невеличка приватна в’язниця, куди я й мав нещастя потрапити. Тут допит було продовжено, при чому допитував мене Князь тіней в присутньости обох панів Граніних - дядечка та небожа.

Ватажкові бойовиків, очевидно, не сподобалися мої слабкі зусилля по наведенні ладу у провінції. Про що він мені і оповів, підкріпивши свої слова деякими діями... За його словами, такі запроданці як я повинні смерти, і чим більше буде у країні неподобств, тим краще для його справи визволення Ельберу. Зоставивши мене непритомним, Вепри зі своїм спільником подалися геть.

Пам’ятаєте, як у школі говорили, що у мене дев’ять життів? Це опісля того, як я побував «під дзвоном» трохи довше, аніж інші покарані. Мабуть так воно і є - я все таки вижив... Цим завдячую своєму доброму другу, зелемінцю Зооту Лемпарту, який зі своїми людьми і визволив мене з ратиць Вепрів. Пан Лемпарт проник потаємним ходом до замку і увірвався до того льоху якраз тоді, коли означена трійця - Граніни і командир бойовиків - знову заявилася мене допитувати. На моє щастя, я тоді так і не отямився, а отже не побачив того, про що мені потім оповідали... Скажімо, вигадливого ножичка для здирання шкіри... Або ще одного ножа, яким селяни валашать тварин... Будьте певні, це було принесене не для зелемінських кнурів. І от, під час короткої сутички пан Лемпарт і його приятелі прикінчили обох Граніних, а бандита захопили живим.

Мій добрий друже, ви як завжди праві, говорячи, що поганця потрібно було одразу ж відправити до Моани. І не вбивати паньство Граніних, а віддати їх до Імперського суду... Але ж у моїх друзів не було ні часу, ні вибору. Не забувайте, що зелемінські Чоррін Ідрен тоді корилися Вепрам, і просто б не дозволили взяти зрадників під арешт.

Друзі винесли мене з замку потайним ходом і відвезли до Боговлади. Оскільки в убивстві обох вельмож приймали участь майже всі приятелі Лемпарта - мабуть їм трохи не сподобалися оті ножички, про які я згадував - я прошу Вас не вимагати кари для цих людей. Так вийшло... Якби вони не зробили це - тлінні рештки певного шляхтича й піїти були б замуровані десь в підземеллях Зеліборського замку.

Оскільки у моїх приятелів і воїнів зовсім невеликий досвід боротьби проти озброєних банд і досвідчених зрадників, то вони не встежили за тим, що їхній бранець - я маю на увазі Князя тіней - повісився в ув’язненні, перш ніж я отямився і зумів віддати хоч якогось наказа. Я бачив його з закритим обличчям, в отому легендарному чорному вбранні. Свідки ж оповідають, що ватажком всіх бандитів Півдня був зовсім молодий чоловік привабливої зовнішньости. Його затятість, з якою він зустрів смерть, дорівнює його жорстокості.

От і все, що я можу оповісти, мій добрий друже і покровителю. Можу лише сказати що:

« О! Як би ми

Зненавиділи світ

Якби не знали

Що нещастя наші

Минулим теж зумовлені життям»

Так і чую Ваш докірливий голос, що ганить мене за язичницьке бачення світу... Зостаюсь, ваш добрий приятель, многогрішний

Зельм-Вогнедан Чорногорський.

До речі... Я зрозумів Ваш натяк щодо намісництва над Північним Данаділом... Це було б занадто добре, бо ваш друг певен, що не є гідним такої ласки. Але впоратися - впораюся, особливо тепер, коли немає видимої загрози з Зелеміню... Щодо Зелеміню - полишаю це на панський розсуд, але граф Страгійський знаходився в занадто тісному зв’язку зі зрадниками Вепрами, аби бути мені добрим сусідом. Не забувайте, що Князь «тіней» це не титул, це звання, і бандитизм на Півдні не щезне разом зі смертю польового командира»

Вогнедан відкладає перо і ще раз перечитує свій витвір. Начебто непогано... Гірка іронія, трохи шляхетності, трохи вільнодумства... Генд зостанеться задоволеним. Любий приятель Генд-Гордан... Як не хотілося б зустрітися з вами у вирішальній битві, колишній старший джуро Яблуновський. А мабуть доведеться... Ви нині Імперський Воєвода, Перший Радник Імператора і командувач Південними Ровтами. Тобто, коли Ельбер повстане - ви вирушите на нас.

Гендові, звичайно, це невідомо. Нині напівкровний принц укріплює свої позиції, як фактичного правителя країни. Імператор, в перервах поміж хворобами і нападами каяття, підтримує його в тому з твердістю справжнього Чорріна. Альдона поки що не вагітна, але Вогнедан певен - як тільки Генд задавить спротив знахабнілої за смутні часи вищої шляхти, за цим довго діло не стане. Особливо, коли пан Яблуновський матиме підтримку Півдня в особі його ясновельможності князя Чорногорського, чию природну лінькуватість і байдужість до політики, здається, вилікувано ударами бича.

Принаймні, дечого він, Вогнедан, вже домігся. Про позбавлення його шляхетства в Моані тепер бояться навіть заїкнутися. Вогнедану - то все одно - шляхетство він отримав не з рук Чоррінів, але подібний вирок означав би, що підіймати Південь прийшлося б просто зараз. А це не влаштовує пана князя - зарано.

Більше того... В тому, останньому листі Генд натякав, що намісництво Пардів над Північним Данаділом очікує лише імператорського підпису. І писав, що граф Марон Страгійський домагається намісництва над Зелемінем, але Першому Раднику Його Могутньости зовсім не хочеться віддавати такий ласий шматок до рук поплічника небіжчика Фотіна...

Пана Марона тоді в Зеліборі не було. Та Вогнедан теж не бажає викурювати з Зелеміню чергового моанця. Молодий князь ще раз перечитує листа... Натяк, здається, цілком зрозумілий. Чи погодиться пан Яблуновський? Чи не подумає, що зосередження надто великої влади в руках одного вельможі приведе до лихих наслідків?

Але ризикувати треба. Генд йому довіряє, особливо опісля того, як він, Вогнедан, постраждав від рук «зрадників»... Невинна жертва зарозумілого удільного князька, і борець з «озброєними бандами незалежників»... Страшно дивитися на себе у дзеркало, а раптом звідти і насправді визирне палкий патріот Великої Моанії.

Його ясновельможність підводиться з-за столу, з задоволенням потягується всім своїм зграбним тілом і таки підходить до люстра у витворній рамі. В люстрі відбиваються малювання на протилежній стіні... Ледь похмурої вроди чорноокий шляхтич в чорному ж таки оксамитному вбранні, та юна діва у блакитній сукні, гаптованій знаками коловрату.

Божевіллям було повісити тут ці два портрети... Але це зробила мама за кілька місяців до смерти, і Вогнедан не став знімати зі стіни зображення Воїна Ведангського.

А на тлі малювань стоїть дорослий син Воїна і Конвалії. Він пережив своє число судьби. Шрами на тілі закриває одяг, шрам на чолі - гаптована стьожка. Відрослу косу скоро можна буде укладати в зачіску... Він не є жалюгідним, не тільки воїни залоги Боговлади - найближчі мимоволі виструнчуються, коли повз них проходить Повелитель. Або схиляються в стародавньому придворному уклоні, повільному і урочистому, немов танцювальний рух.

Кому б його дати прочитати листа, аби перевірити враження? Мечислава нині немає у Боговладі - милий брат поїхав до Гнізда Драконів у яких-то справах. Чомусь разом з паном Білозіром Лелегом, з яким дуже потоваришував, коли вони всі відпочивали влітку у Лелечому Гнізді.

Гарне було літо - не порівняти з торішнім. Тільки Мечислав чогось все сумував. Оповідав, що все мати йому сниться, кличе за собою... Мабуть того й поїхав додому, щоб урядити якийсь поминальний обряд. Все, що зв’язане з матір’ю є дуже болючим для Руженича. Шкода, що йому, Вогнедану, настільки ніколи, що він не зміг супроводити приятеля. І так ледве викроїв час для відпочинку.

Меч не залишив його, однак, без тілоохоронця... Вогнедан усміхається, згадавши, хто лежить нині з зовнішнього боку дверей його робочої кімнати... Не хто інший, як пард Верен... Вдячний звір не забував про свого рятівника. Ось і цього літа прийшов до Лелечого Гнізда навідати, і одразу відчув перенесені другом страждання. Ні він, ні білосніжна красуня Горяна більше не повернулися на рідні верхи. Горяна супроводжує Дану, а Верен не відходить від Вогнедана, аби дивному, який його визволив, «ніколи більше не зробили боляче».

Але Верен хоч і розумний, та не настільки, аби зрозуміти павутину інтриг, яку плете князь Чорногори. Хоча... Вогнедан усміхається до дзеркала... На щоці у відображення з’являється ямочка... Таке миле відображення юного ельфа... Ось тільки на скронях вічною памороззю застигла сивина, і очі не усміхаються разом з вустами. Крижані очі... Як у мами Конвалії... Не годиться... Не можна...

Треба подумати про те, що викликало усміх... Про приємне. Зараз має прийти його прибічний правник пан Ростислав. Ось йому Вогнедан і прочитає свій витвір словоблуддя.

Ростислав має шляхетське прізвище і цікаву долю. Він з роду Птахів, але не данадільських - ведангських. З данадільських Птахів зостався тільки його, Вогнедана, брат у перших. Син вуйни Півонії, маленький Кречет Птаха. Нині йому має бути... Вісім літ, авжеж.

Півонія пише листи, обіцяє приїхати. Нехай... Він, Вогнедан, потаємно від неї звелів підновити й обставити родовий дім Птахів у Боговладі... З соколом над дверима і гаслом «Тільки честь для себе». Можливо, опісля перемоги, він звелить перепоховати тлінні рештки Сокола Птахи на Боговладському цвинтарі серед родинних гробків. Аби Півонія могла водити сина до батькового могильного каменю.

Але щось його думка відволіклася від головного... Отже - пан Ростислав Птаха - Орлик. В гербі у цих гідних дивних, а радше - спокревених не сокіл - орел. І гасло незле - «Вище хмар - воля».

Орлик років на три молодший за Вогнедана... В дитинстві трохи не потрапив до примусового набору. Затяті його батьки, яким довелося свого часу покинути маєток під Дубном, пішли на те, аби їх позбавили майна і шляхетства, але сина не віддали. Якимось чином дізналися про те, що Ростик є в списках примусовиків, і відправили його до Белату, де проживав далекий їхній родич, котрий свого часу змушений був покинути Імперію.

Ростик, розвинений не по літам, вступив до Ільзнонського університету у дванадцять років. Викладачі, ошелешені здібностями юного втікача, виклопотали йому державне утримання. За кілька літ Орлик пройшов курс «Держава і право», як свого часу пан Ольг Лелег, і курс міжнародного торгового права. Пам’ять юнак мав незгіршу, ніж у Ольга з Вогнеданом.

В Ільзноні ж юного південця завербував один з Ольгових підлеглих. Молодий студент витримав досить жорстке випробування і отримав статус бойовика. Окрім своїх виняткових здібностей до правних питань, юнак був чудовим фехтувальником. Напевне, саме це і зупинило на ньому вибір воїна - «тіні».

Два роки тому Орлик наважився повернутися до Імперії з наказу свого керманича - «тіні». У Боговладі його запримітив пан Ольг Лелег, родинний правник родини Пардів, і хто там ще... Переговоривши з юним бойовиком, пан Ольг вирішив, що використовувати такий потужний розум задля вбивств і викрадень це все одно, що забивати флейтою гвіздки. І взяв Ростика під свою опіку. Юнак був не дуже задоволений тим, що його відсторонили від підпільних справ, але Ольг познайомив його з Вогнеданом. І пояснив, чим він мусить допомагати його ясновельможності.

Майбутній країні був потрібен звід законів. Потрібен уже зараз - аби все було готове до моменту вирішальної битви. Пан Ольг говорив з цього приводу, що дуже часто художні твори завершуються або шлюбом, або вирішальною битвою. Але нікого не цікавить, як закохані, поєднавшись, вестимуть господарство, або за якими законами житиме відроджена країна.

Закони зі стародавніх сувоїв не враховували дійсного стану речей на теперішньому Півдні. Ростик від розчарування перейшов до захвату - по-перше його очікувало незміряне поле діяльності, по-друге, якщо для неіснуючої країни твориться звід законів, то хтось дуже певен, що вона існуватиме. І цей «хтось» - його ясновельможність князь Чорногорський.

Офіційно Орлик числився прибічним правником намісника. Неофіційно - творцем законів Ельберу, хребта Держави. І, з усією палкістю юності, Ростик поклав свою відданість до ніг князя Чорногорського.

Вогнедан був для молодого правника втіленням отої Держави. Стриманий і мовчазний Ростик ніколи не виказував своїх почуттів. Зірвався він лише тоді, коли Вогнедан був на краю загибелі опісля зеліборських подій. Орлик вирушив до Персикового передмістя, свідомо образив дією трьох моанських шляхтичів, викликав їх на поєдинок усіх трьох одразу, одного вбив, в грудях другого зоставив зламаний клинок белатської шпаги, а третього прикінчив кинджалом. Ольгу Лелегу довелося прикласти зусилля, аби врятувати Ростика від судів та помсти розлючених родичів загиблих.

Вогнедан дізнався про отой неймовірний поєдинок не від Ростислава - від Ольга. Сам юний правник, опісля того, як князь трохи одужав, знову став ходити на службу в чорному камзолі з білим комірцем. Незворушний і спокійний. Якось Вогнедан, тоді ще дуже слабкий, під час обговорення з Ростиком майбутніх законів, задрімав у кріслі посеред розмови. І розчув крізь сон, що його прибічний правник заплакав як дитя й припав вустами до його руки...

«Отак уже краще», - думає Вогнедан, дивлячись, як теплішають в люстрі очі дивного князя, скроні якого наче припорошило снігом. Не зметеш його, той сніг, але не можна, аби крига зморозила душу. Згадав оце Ростика - і одразу стало легше на серці. Треба частіше згадувати ріжних приємних осіб, може тоді перестане снитися зеліборський льох, і оті ножички, і жаровня з розпеченим пруттям... Або шлях поміж виючим натовпом, майдан, стовп, і чорра Ладко, котрий виконує обов’язки ката. Клятий князь Фотін побоявся задіяти виконавців імператорського правосуддя прилюдно, задля того свавілля. Наказав солдатикам... А до льоху вже запросив фахівця...

Боги, ну про що оце він знову думає... Не треба... Не можна... Ось вже стукають у двері... Ростик... З усміхом просить дозволу увійти. Його мати була з Горобинських, і тому юнак має такі ж неймовірно смарагдові очі, як пані Стася та Богдан. І схожий юнак на дивного, чим неймовірно пишається. Волосся вкладає так, аби видно було вуха. Таки гостренькі вушка - ознака невмирущості не тільки духу, але й крові. Верен пропускає його одразу - Стражі Гір тим і славляться, що можуть відріжнити істоту з гарними намірами від такої ж, але з лихими.

Вогнедан вітається зі своїм правником. Він вже відвернувся від дзеркала, і тому не бачить, як освітилося його лице приязню і ніжністю. Зате це бачить Ростик і шанобливо схиляється в двірському уклоні, аби приховати розчулення.

Листа юнак читає довго, ледь усміхаючись в найбільш «словоблудних» місцях. Зітхає в кінці, певне в тому місці де згадуються льохи Зелібору. Кілька разів перечитує приписку і врешті говорить, що все гаразд. Не запідозрить неладного Імперський Воєвода. Все у межах... І натяки... скромні, але досить прозорі... Дійсно, чим лихо не жартує? Якщо до Північного Данаділу ще й Зелемінь...

-Ну, - мовить Вогнедан задоволено, - а тепер до роботи...

Роботи дійсно було багато. Старі, віднайдені по чорногорських схованках, сувої не відбивали теперішнього стану речей. З кримінальним зводом було трохи легше – злодій він і є злодій, хоч в Белаті, хоч на Шоррозі. Але з більш тяжкими злочинами уже почалися труднощі.

В старому Ельбері було два статути і два законодавства – для шляхти і для громади. За однакові злочини часом була неоднакова кара – для людини трохи легша, аніж для дивного, якого раптом зірвало з ланцюга. Ростик наводив приклади злочинів дивних, які часом не вкладалися ні в які статути. Так звана «Справа гонорового шляхтича Вербинського з Данаділу». Цей дивний поволі перетворив орендарів зі свого маєтку на рабів. Тодішні кругловухі, звиклі довіряти ельфійській знаті, подали скаргу до суду міста Крепимирів аж опісля кількох убивств, скоєних збожеволілим магнатом. «Справа шляхтича Лісового з Зелеміню». Вбивство власного приятеля, скоєне з особливою жорстокістю. Причину вбивства так і не з’ясували, а сам звинувачений на допиті відповів холоднокровно: «Мені було не до вподоби, як цей пан тримає виделку за обідом».

Словом, і в часи, про які нині на Півдні тужливо згадували як про «золотий вік», вистачало всякого… «Справа міщанина Рибки з Ведангу» Цей поштивий ремісник, якому відмовила у коханні гостровуха шляхтянка, зібрав собі ватагу поплічників і оголосив «полювання на вовкулаків». Вовкулаками він називав дивних, захоплених ним шляхтичів катував немилосердно, обов’язково обтинаючи вуха. Божевілець убив таким чином шістьох осіб, аж поки не надумав напасти на княжича Воїслава Ведангського, котрий з метою зупинити смертовбивства, виїхав у ті місця сам один, в якості приманки. В цій відчайдушній виправі його супроводжував князь Данадільський, Вогнедан.

Вогнедан Пард читає це і згадує… Дійсно, було таке. І дорога поміж яругами, і розбійники, які самі нагадували вовкулаків, і короткий, але запеклий бій… І гнівний погляд батька, Повелителя Святослава… Спадкоємець трону і Принц Ельберу вганяє за розбишаками по ведангським ярам... «Ви маєте втямити, мій нерозумний сину, що ви є останнім з Вогняних Ящерів...»

«Справа селянина Гатко з Квітану...» Цей поштивий хуторянин прирізав сусіда «за межу», опісля того, як суд у Жерделі вирішив їхній земельний позов на користь того самого сусіди. При чому злочинний Гатко вчинив це просто в судовій залі... «Справа про кревну помсту в Чорногорі» Боги, знову Терхи з Готурами... Ці ворохобні посімейства так і не змінилися за сотні літ.

Ростик тут таки доповідає, що він зробив огляд усіх відомих кримінальних справ минулого і зробив висновок, що на тисячу вбивств лише два-три були скоєні на расовому ґрунті. В усіх цих випадках винних оголошували божевільними. Убивство «за вуха» вважалося чимось винятковим, про нього могли оповідати десятиліттями, наче страшну казку.

Князь мимоволі потирає власні вушка, на кінчиках яких, тільки якщо дуже добре придивитися, можна побачити акуратні шви від Вербениного втручання. Добре, це було раніше... А нині? В тих судових справах згадуються лише люди і дивні... Так писалося завжди - люди і дивні. Не навпаки. Може через те, що кругловухі були хазяями цієї землі, а «діти зорі Сіллон» - прибульцями хто-зна звідки. А може це той самий порух ввічливості, через який говорять «пані і панове». Спершу згадується той, хто потребує захисту...

В добрі старі часи ельфом вважався кожен, хто мав гострі вуха та «три відмінності» в обличчі. Очі великі видовжені, вилиці високі, підборіддя мало бути звуженим донизу. Для чоловіків ще обов’язковою вважалася відсутність волосся на тілі і заросту на підборідді. Ці ознаки, за стародавніми медичними сувоями, зберігалися до сьомого коліна... Знову якесь число судьби. Тобто, якщо в родині був хоча б один гостровухий, його нащадки отримували у спадок це наявне право на шляхетство. Навіть, якщо усі оці нащадки поодружувалися з людьми.

Якщо нащадки ельфа одружувалися з подібними собі, то можливість зберегти оці ознаки пропорційно збільшувалася. Звичайно, така шляхта досить сильно відріжнялася від чистокровної вищої знаті. Вельможі, окрім описаних вище ознак, мали ще протяглі мелодійні голоси, особливу плавну ходу (не ходить, а пливе), стійкість до хвороб (зовсім не хворіли, або хворіли дуже зрідка), можливість швидкого загоєння ран і подразнень і майже довічну юність тіла та обличчя.

Окрім того представники знаті іноді володіли деякими особливими можливостями. Могутньою пам’яттю, здатністю наводити ману, тобто впливати на розум оточуючих. А ще - можливістю зцілювати за допомогою життєвої сили, і переносити себе та інших у просторі. Часом серед знаті народжувався дивний з надвисокими здібностями... Наприклад присутній тут князь Вогнедан Пард...

Деякі з ознак великого панства могли проявлятися і в середовищі дрібної шляхти. Наявний приклад цьому - пан Ростислав Орлик. Вогнедан вимовляє цю думку вголос, і Орлик задоволено закладає пасмо волосся за гострий кінчик вушка.

В Старому Ельбері усе ж таки шляхта була єдиним цілим і не розріжнялася у правах та за назвою. Звичайно, геть усі чистокровні і тому трохи зарозумілі уродженці Боговлади пишалися своєю витонченістю та столичним вихованням. Їм мало чим поступалася срібна знать Квітану, котра опісля билася на смерть проти моанських варварів і вигинула майже вся. Тодішній князь Квітану Буревій Ллєг вчасно відіслав на Сіллон сотню юних дивних - чоловіків і жінок, які і зберегли цей неймовірно красивий тип ельфійської вроди.

Чорногора в ті часи вважалася глухою провінцією, а горяни мали опінію грубих невитончених вояків. Всі теперішні чорногорські роди, котрі вважають себе чистокровними, насправді все ж таки походять від дрібної шляхти Прикордоння. Справді чистокровних родин в Чорногорі п’ять - Парди, Лелеги - Саламандри, Росави, Готури та Терхи. Щоправда, нині Парди можуть вважатися чистокровними хіба що умовно, через отой шлюб з моанською принцесою, а щодо іншого... Скажіть-но Терничам, а чи Вовчурам, що вони є лише спокревеними - горло перегризуть.

Назва спокревені з’явилася вже опісля поразки і була неточним перекладом моанського слова «хроїгар» - кровні родичі. З старих сувоїв відомо, що якось моанці захопили в полон юнака з загону Мстислава Саламандра, того самого, котрого батько Вогнедан назвав при народженні Світляном, не відаючи, в які часи доведеться жити сину. Молодий воїн був відданим принцу зруйнованого Ельберу, а тому мужньо терпів тортури, яким його піддали варвари. Безіменний месник походив з дрібної шляхти, і ознаки ельфа були у нього майже непомітні. Коли тодішній воєвода Данаділу захотів зіграти на цьому, і спитав у бранця єхидно, чому це він, людина з вигляду, прикриває гостровухих псів, вже вмираючий воїн вимовив гордо: «Мій Повелитель є ельфом, а я - його кровний родич.»

Данадільський воєвода-моанець, вислухавши переклад, вирішив, що «хроїгар» - це якийсь новий різновид нелюдей. Так він і почав називати дрібну шляхту Півдня, яка вже сама через багато років переклала це слово як спокревені.

Існувало в ті часи і таке поняття як напівкровні. Напівкровними звалися діти від зв’язку дивного та звичайної, незміненої людини. Таких осіб в Старому Ельбері було дуже мало - якщо змінені ельберійці могли дорівнятися духом до своєї знаті, то звичайна людина, на думку дивних, була не гідна того, щоб бути вмістилищем для їхнього духу.

Напівкровним був тодішній князь Зелеміню Лемпарт Драган. Його мати була моанкою, принаймні походила з новонародженої Імперії. Князь Володар Драган, батько Лемпарта, не хотів оголошувати його спадкоємцем і загадково загинув. Загинули і чистокровні молодші брати Лемпарта, Ольг та Яровит.

В очах тодішньої знаті князь Лемпарт був перш за все напівварваром. Напевне, це і штовхнуло його на злочин і зраду. Але в правах його не обмежували: батько хотів позбавити його спадку з власної волі. Напевне - було за що.

Зараз же усе переплуталося, наче нитки в клубку... Багато старовинних родин вже не є чистокровними, однак пишаються гербами і гаслами і тільки й мріють про вільний Ельбер. Клята Імперія зробила можливим появу на світ дітей ганьби, таких, як Мечислав. В старому Ельбері не існувало покарання для ґвалтівника, бо не існувало і самого злочину. І, ясна річ, не могло народитися дитя, прокляте матір’ю і зневажене батьком.

Сила духу Веданга перемогла зло в його крові. Але ж він не один такий на Півдні... А Зореслав, син моанця і спокревеної... Його-то і напівкровним вже не назвеш... Чи варто влазити в цю трясовину? Чи слід відновлювати чистокровну знать, а чи підбирати вельмож єдине за силою духу? Зрештою, Зорик має оті «три відмінності», от тільки йому час від часу доводиться голитись.

Та це ще квіточки поряд із заплутаністю людських справ. Серед міщанства мішаних шлюбів досить великий відсоток, селяни, щоправда, всіма силами намагалися зберегти рід, але в мейдистських селах Зелеміню ні про яку чистоту крові вже давно не можна говорити. Окрім того є моозські квартали Радину, селища моанських кріпаків біля Предслави - даруночок пана Фотіна, а також всюдисущі кедаги, яких нині повно в Зелеміню. Ну, і «маленька Моана» просто під боком у майбутнього Повелителя.

Які права матимуть ці люди? Чи можна буде їх назвати ельберійцями? Чи треба? Адже мова йде не просто про чистоту раси, якої намагаються дотримуватися, скажімо, ішторнійці, зневажаючи людей іншого кольору шкіри та гноблячи напівкровок. Сини Ельберу не просто собі народ, один із сотень в цьому світі. Колись їх обрали Боги для сили і слави, і на землю Данаділу ступили Богорівні... Дана... Веданг... Ігворр... А за ними - ще кілька сотень дивних, родоначальників нової раси.

Він, Вогнедан, вважає, що наважившись змінити своїх союзників, діти зорі Сіллон породили нову расу, як відросток дерева з солодкими плодами, привитий на дичку, породжує інше дерево та інші плоди. І тому... Ростик вже нотує, що ельберійцем має вважатися людина або дивний, які зможуть довести своє походження.

З дивними легше - їхнє походження в прямому сенсі слова на обличчі написане. З людьми складніше, але цілком можливо. Недарма найстрашнішим прокляттям на Півдні вважаються такі слова: «Щоб ти забув обличчя батьків та імення дідів».

Навіть останній кріпак з Північного Данаділу, а чи зо Старого Ведангу пам’ятає свій рід до десятого коліна. Цього цілком вистачить... А хто забув, чи кому начхати - хто ж вам винен, панове дженджики.

Ну, а з вищесказаного випливає, що право власності на землю Ельберу матимуть тільки ельберійці. І ніяк інакше. Земельний статут вони з Ростиславом розроблять додатково... Основою його буде хутірське землевласництво, як у старовину. І форми власності - оренда, довічна оренда, своя земля... Селянські хутори, шляхетські маєтки... Щодо ж моанських панків, яких тут наплодилося чимало, то їм ввічливо покажуть на Зелемінський шлях, котрий веде у північному напрямку. А може і не дуже ввічливо. Он у Квітані тільки скажи «час прийшов» - так подібні до Крука Вигорича «лісові чорти» викосять зайд вогнем та мечем.

Вогнедан давно підвівся з кріселка, ходить по кабінету і надиктовує примітки, що мають охопити усі питання заплутаної справи. Права всиновлених, або названих дітей... Якщо ельберійська родина всиновлює чужинця обрядово, означений чужинець отримує всі права ельберійця. Подібні випадки частенько траплялися на Сіллоні, коли корсари брали до родин врятованих у морі людей, або визволених галерників. Та ось і живий приклад - пан Білозір Лелег з його Терночком.

Права незмінених людей в Ельбері... Ті самі, що й у пересічного ельберійця з людей з трьома обмеженнями... Чужинець не має права служити у війську, й займати державну посаду. Землю може орендувати лише на визначений строк - три літа, і що три літа ту оренду подовжувати. Власником її, ясна річ, бути не може, а шляхтич чи хуторянин, котрий віддає ту землю в оренду, завжди може виселити зайду через суд, якщо той погано вестиме господарство.

Ростислав підказує - потрібне ще одне обмеження. Чужинець не матиме права заснувати в Ельбері Торговий Дім. Надходять часи, коли гроші і торгівля матимуть в хазяйстві країни дуже велике значення, і не можна, аби ця важлива зброя потрапила до рук зайд, чия жага наживи не скута зміненням. Більше того, подібні особи, белатці наприклад, задля збагачення вестимуть безчесні справи, приводячи людність до боргів і руїнації. Орлик кладе на княжий стіл коротку доповідну про стан торгівлі в Ішторнійській Імперії. В цій багатющій країні власниками Торгових Домів є белатці, бо ішторнійська шляхта вважає нижчим за свою честь займатися торгівлею і взагалі згадувати, що така існує, а їхніх власних торговців хитрющі белатці потроху розорили. І нині ішторнійська знать змушена трохи не жебракувати, або вибиратися в колонії, знекровлюючи країну. Селянство ж, і так забите власними хазяями, потрапило просто таки у бран до белатських лихварів.

Вогнедан пробігає доповідну очима, гмикає, побачивши таблиці з лихварськими відсотками і запис про те, що белатці опанували ішторнійську виноторгівлю і тепер втягують людність у борги через пияцтво. В Моанській Імперії на виробництво славетної горілочки раз і назавжди наклали яструбину лапу Чорріни. Говорять, що в старі часи був навіть закон, котрий забороняв родичам забирати пияка з корчми, доки донага не проп’ється. Бо то все імператорські грошики. Торговий Дім Росавів вцілів лише тому, що делікатесні вина в Моані випивкою не вважалися - навіть знать почала їх вживати лише за панування Корога-Реформатора. Чорногорські вина завжди добре продавалися за кордоном. Особливо - в тому ж Ішторні... Треба поцікавитися у Ольга справами Торгового Дому, ми не ішторнійці, бути бідним дворянином при мечі, але в драному кунтуші нас не влаштовує.

Вогнедан збирає зі столу доповідні Ростислава, підходить до розпаленого, незважаючи на літо коминка. Папери летять у вогонь. Перечитує написане правником за ці вранішні години, схвально всміхається до юнака. Чудово оброблений начерк статуту... Це він не буде спалювати.

З недавнього часу вони з Ростиславом почали записувати закони та статути. До потаємної друкарні все це відправляв начільник служби безпеки таємного війська неякий Горислав. Вогнедан трохи знав цього спокревеного - саме Горислав і ще один бойовик Орлин допомогли йому викрасти зі звіринцю парда Верена. Коли надійде година, потрібно, щоб нова влада на місцях знала, що їй робити. А тут ось вони - книги. Перша частина кримінального зводу, та, що стосується дрібного злочинства вже готова, Ольг показував її Вогнедану. Другу частину буде завершено за кілька днів, а тоді вони візьмуться друкувати громадянське право і земельний статут.

Пан Ольг, до речі, замолоду розважався тим, що складав Статут і Право для неіснуючої країни під назвою Ельбер. Ще коли навчався в Ільзноні. Вогнедан в своїх розумуваннях майже завжди враховує думку стрия. Його Статут і Право молодий князь знає напам’ять - Ольг передав його юному спадкоємцю тоді, коли віддавав від розуму до розуму відомости про Павутину.

Обідає Вогнедан разом з сестрою і вірним Ростиславом. Орлик позирає захопленим оком на ясну панну. Ні, він знає, що панна Дана є зарученою нареченою. Але милуватися дівочою красою для поштивого дивного є чистим задоволенням, без злоби і заздрощів, котрі лютяться: «Не моя, належить іншому, мені б таку...» А Ростислав бажає запевнити себе і інших, що він-то якраз і є найпоштивішим дивним Боговлади. Гідним свого володаря дивним. І панна Дана це розуміє, тому з усміхом приймає його витончені вихваляння її вроди, пересипані віршованими цитатами.

***

А панні Дані сумно і тривожно. Незважаючи на присутність за столом усміхненого брата і витонченого шляхтича Орлика. Хоча вона мала б радіти - дуже зрідка нині ось так усміхається Вогнедан... Дуже зрідка теплішають його очі і дзвенить сміх срібним дзвіночком.

Турбує дівчину відсутність коханого... Знову переслідує його чорний згусток злоби в золотому передзвоні. Влітку вони відпочивали у Чорногорі, і ніби все було гаразд. Співали, веселились, перевдягали у вбрання верховинців усіх - навіть Терна Лелега та його вихователя Найсіня. Поштивий лоянець був таким чудним в гаптованому вбранні. Цікаво, чи сумує він за далеким домом? Вона, Дана, не змогла б вижити на чужині, зав’яла б, наче рослина, видерта з корінням. Пан Найсінь - справжній воїн. Він тримається...

Лелече Гніздо було переповнене гостями. Пан Верес як завжди утік на хутір Терхів. Зате приїхав навіть вічний волоцюга пан Білозір. І пан Ольг... І всі найдорожчі... Відзначили Княжу Ніч... Вона вдягнула на палець коханого срібного персня-печатку, який навмисне замовила для нього. З гербом і гаслом, аби було чим запечатувати і листи, і накази. Її Золотий Дракон... Вона і досі носить на вустах гіркувату ніжність його поцілунку...

А потім все якось одразу згасло... І святкові вогнища, і сяючі очі брата, який трохи відволікся від своєї потаємної роботи та від минулих бід. І Мечислав принишк, почав сторожко прислухатися до шерехів ночі... Вона, Дана, теж почала це бачити... Згусток темряви, схожий на жіночу постать... Багряні вогники очей... І золотий передзвін... І гарячий вітер... І ненависний голос, що загрожував милому смертю.

Дані вже почало ввижатися зовсім казна що... Вона не могла дивитися на сусідній верх, де завмерло у тиші Вовче Лігво. В покинутому дому потиху згасав Новомир, полишивши хазяйство на небожів. Та не про нього думала дівчина - одного разу ввечері їй навіть привиділося, що на знайомій дорозі до селища Вовчури стоїть той... з посинілим лицем, з зашморгом на шиї... Усміхається... «Кохана моя Дано, - шипить мертвий голос, - я теж буду завжди з тобою, як мати є завжди поруч з напівкровним псом...»

Дівчина-воїн вирішила тоді не піддаватись страху. Наступного ж ранку вони з Мечиславом пішли навідати Новомира. Не старий ще дивний був зовсім сивим - Дана навіть подумала на хвильку, що бачить його батька Чорноту, забувши про смерть старшого Вовчура. Зустрів він їх приязно, запросив до хати. За столом зі скромним пригощенням Дана розплакалася... Оповіла все як було, брала провину на себе. Мечислав мовчки дивився в стіл. «Та що ти, дівчинко, - вимовив врешті Новомир, - хіба тут є твоя провина? Аби я не був певен, що моя Яблунька була поштивою і вірною Богам нашим шляхтянкою, то подумав би, що вона сплодила виродка від Того, що не при хаті згадуючи... Хвала Богам, що оте нарешті зрозуміло, що треба зробити, бо я вже присягнув собі тоді навесні спалити хату разом з собою та з заложним мерцем. Забудь про нього, зостав біду нашому роду. Не бійся за мене - про мене дбають... І брати рідні, і брати у перших і вуй Сіроманець... І наймити б повернулися, тільки я нікого не хочу бачити. Соромно мені, дитинко. Хотів би я хоч глянути на твого брата, порадіти, що витримав він все оте і не зломився, та не хочу навертатися йому на очі. А вам дякую, що зайшли...»

Опісля цих відвідин Дані більше не ввижався мертвий Ратимир... Але згусток пітьми так і кружляв довкола них з Мечиславом, аж поки коханий разом з братом не вирушили до Боговлади.

Вона, Дана, недовго опісля того пробула у Лелечому Гнізді. Мовила молодим Лелегам, що вирушає вперед, а вони щоб наздоганяли і помчала до Боговлади верхи разом з Найсінем та Терночком. Поруч з кіньми мов біла тінь неслась Горяна - подруга Верена, котрий подався до Боговлади разом з Вогнеданом. Гідні Стражі Гір навіть розлучилися для того, аби мати змогу охороняти брата і сестру.

Та в Боговладі лише Горяна зраділа зустрічі з коханим. Мечислав, виявляється, подався до Гнізда Драконів. З паном Білозіром Лелегом... І закрив від неї, Дани, свій розум - навчився таки...

Дана підозрює, що ця подорож якось зв’язана з тінню Ружени. І що її Меч у небезпеці. Вогнедан нічого не знає, вважає, що друг хоче влаштувати по матері обрядові поминки. Хоч сідлай коня і мчись до Гнізда Драконів...

Не знає Дана, що їй робити... Якщо Веданг не взяв її з собою, то може їй туди і не можна... І по обіді, коли брат з Ростиславом повернулися до своїх занять, Дана вирушила кінно до Сливового передмістя. У супроводі вірного Терночка та Горяни.

Ось і знайомий будиночок на Затишній вулиці... Служник проводить її до віталеньки, а через кілька хвилин до неї випливає Яснолика.

- Ти вірно робиш, що тривожишся, - говорить одразу, - але допомогти тут нічим не зможеш. З цією бідою твій друг має зладнати сам. О, то ви заручені?

Дана киває головою.

- Тим більше - година вибила, - зітхає срібна, - ота його полуденна змора нині полює на нього самого. Чоловіка, котрий колись зґвалтував Ружену Ведангську вже немає в яві...

- Вона дібралась до нього? - шепоче Дана, - незважаючи на захист... Мечислав говорив, що Шрежін носив на собі трохи не вериги зі срібла..

- Саме так, - стверджує відьма і провидиця, - а твого нареченого, дівчина-воїн, рятують не срібні ланцюжки - змора вже є настільки сильною, що може змусити його їх зняти. Його рятує нерозтрачена сила його мужньости, адже твій друг, дівчино, є таким же чистим, як і ти... Ваша шлюбна ніч стала б для нього останньою - змора убила б його. Їй байдуже, що ти з власної волі подаруєш коханому калинове гроно - зненависть Ружени відчує лише одне: її син став чоловіком, а отже скривдив дівчину.

- То я зовсім нічого не можу зробити? - питає Дана злякано.

- Нічого, - стверджує Яснолика, - це не твій біль, і не твоя тінь. З родовим прокляттям важко боротися, а сила духу Ведангів увійшла в примовку. Втішайся тим, що твій наречений - теж Веданг. А отже - він має це здолати. Нині Дубненський воєвода боїться носа виткнути далі міських мурів, тож Мечислав має змогу врядити матері перепоховання. Краду... Вогонь прожене змору з явного світу.

Їжиться Дана, згадавши білу тінь, що блукає в тумані потойбіччя... То блукає любов Ружени, а відтепер буде блукати і її зненависть. Ніколи їм не з’єднатися разом... Ніколи не знайти Ружені ні дубового гаю пращурів, ні брата Воїна...

-Бідолашна Ружена! - виривається у неї, - чим вона завинила перед Богами і родом?

-Нічим, - спокійнісінько відповідає відьма, - але часом трапляється так, що певна особа опиняється не в тому місці, і не в той час. Або навпаки - в тому і в той... І саме туди падає удар судьби. Поміркуй над цим, дівчина - воїн.

Дана задумливо виходить у дворик, де Терночок в очікуванні її бавиться з Горяною. Терночок... Як же виріс її маленький паж... Майже юнак... Скісні тернові очі уродженця сходу такі ж спокійні й непрозорі як у Найсіня.

-Терночку, - запитує Дана, - ти можеш відповісти, що таке удар судьби?

-Моя мати померла, народжуючи мене - це удар судьби, - відповідає напівлоянець одразу ж, - але я зустрів ясну панну, і це є дарунком судьби. А взагалі, Найсінь говорить, що судьба не чіпає того, хто нічого не бажає, і ні про що не дбає...

-І нікого не кохає? - смутно запитує Дана.

-Хай! - підтверджує хлопчина лоянським вигуком, - саме так, ясна панно.

-Рушаймо, - зітхає Дана, і ставить ногу в стремено.

Кінь у Дани чудовий - рідня Вогнедановому Татошу. Не сумирна кобилка - жеребець з налитими кров’ю очима. Зветься він Огень, і гасає на ньому Дана по всіх околицях Боговлади. Терночок на своєму Гнідкові ледве встигає за нею.

А от Горяна може бігти врівень з Огнем. І кінь її не боїться, на відміну від Терночкового Гнідка. Так само як і Татош Верена.

Мчить Дана вуличками Сливового, ще трохи стримуючи свого огиря. Але ось закінчилося місто... Розкинулася довкола долина Данаділу... Сади, поля... Зблискує Дана-ріка... Коханий Край...

Там, у Старому Місті брат плете павутину змови. Брат творить закони вільного Ельберу... Її гордий вельможа... Її відважний Вогнедан...

Вона, Дана, не має здібностей до політики. Вона є братовою тінню... Її самітній воїн вже не є самітнім - Дана знає, ціле військо постане за порухом його руки.

Битий батогами князь? Нехай! Биті батогами селяни з - під Дубна та Радину охоче стануть під його корогву, аби у вільному Ельбері більше нікого не били батогами.

Удар судьби? Нехай пожере Чорнобожа сила всіх тих, хто не бажає, не дбає, не кохає... Краще горіти, ніж гнити заживо... Вона навіть на відстані відчуває полум’я братового духу... І силу душі Веданга навіть через стіну, якою відгородив свій розум коханий.

-Я вільна! - кричить Дана назустріч вітру, - я сильна!

А ось і нагода перевірити... На шляху - перехняблена карета. Двоє слуг марно намагаються перемінити колесо. Пані в пишній сукні за моанською модою трирічної давності (описи імперських мод Дана отримує з ніжних рученьок самої імператриці Альдони, котра крадькома листується з колишнім коханцем, доброзичливо вкладаючи в листи подібні дарунки для його сестри), бігає довкола, лаючи прислугу останніми словами.

Огень, відчувши владну руку князівни, стає дибки. Пані Меліса Невена верещить з переляку, чи-то коня злякавшись, чи-то Горяни...

-Яка приємна зустріч, - ніжно жебонить Дана, удавши, ніби отой вереск вона сприйняла за привітання, - пані Невено... Куди це ви зібралися? Чи не до столиці? Але тезоіменитство Імператора давно проминуло... До речі... Дозвольте дати вам дружню пораду - в Моані придворні дами вже давно не носять глибоких викотів, бо гаслом Його Могутньости нині є «Скромність, скромність і ще раз скромність»

Пані Меліса багряніє як її сукня. Дана бачить, що в кареті красуні-купчихи є ще хтось... Ага... Пан Реджі Догін з Персикового передмістя. Князівна мала сумнівну честь бачити цього панка на загальному прийомі, який брат влаштовував раз на рік. Прийом цей завжди закінчувався одним чи двома поєдинками - боговладські шляхтичі-ельберійці доводили панків з Персикового своїми насмішками до сказу. Те саме шляхтянки - дивні робили з їхніми жонами. Цим бідолахам було ще гірше - адже поєдинки між дамами то річ нечувана, а як інакше відплатиш гостровухій нелюді, котра висміює твій одяг і манери у надввічливих виразах.

Та писок пану Догіну понівечили явно не на поєдинку. Хтось зламав моанцю носа, при чому зробив це від серця. Цікаво, чи гідна парочка одружена, а чи мандрує без благословення?

Сама Дана забула вже коли й була у церкві. А от Богів відчуває постійно - як тільки побачить щось красиве, так і проказує славень. Ця ж парочка є гидкою, але дівчина - воїн не рушає далі: Дана прагне помститися пані Мелісі за те, що та відштовхнула брата. Вогнедан навіть Мечу не оповів, що насмілилася сказати йому ця дурна курка, але ж від Дани нічого не приховаєш, так бо влаштовано розум двійнят. Брат тоді, увечері, був сповнений такої гіркоти і болю, що Дана прийшла до нього, зоставивши Мечислава самого милуватися Місяцем... Вони проговорили тоді до ранку, згадуючи матір, дитинство, страшні роки розлуки... Дана заварювала своєму самітньому воїну його улюблений напій з семи трав, розтирала запашними мастями покарбовану рубцями спину... І не забула й досі гіркувату, мов дим, усмішечку, з якою брат мовив їй, що йому, мовляв, не судилося мати великого кохання. Такого, як у неї з Мечиславом. Він, мовляв, розтринькав свою юність з такими як пані Меліса, розміняв золото на мідь. А ельфійська дівчина не зможе його полюбити, бо він втратив красу тіла, і гармонію між тілом і духом. Меч - то інша річ, його дух наче накидає ману на негарне лице. А він, Вогнедан, хоч і не соромиться своїх шрамів, але ніколи не наважиться показати їх іншій дівчині-дивній.. Не сестрі, котра так дбайливо доглядає його змучену душу...

Дана впевнена, аби замість пані Меліси брат пішов опісля одужання до іншої жінки і довів свої чоловічі здібності, то йому б не лізли до голови подібні думи. Нікуди не годящі думи - адже Повелитель Ельберу повинен буде мати спадкоємця і саме від чистокровної.

Тому Дана продовжує мило усміхатися до пані Невени.

-Я можу послати свого пажа, - щебече вона, - до міста за допомогою... О, що я бачу? Це ваш чоловік? О, пане Догін, чого це ви сидите в кареті? Допоможіть же своїй дружині... Вона голосок зірвала, лаючи челядинців... Яка витворна лайка... Це ви її навчили? О, ця моанська мова! Воїстину - велика і могутня... Нам, чорногорським дикунам ніколи не зрозуміти всієї її величі. Я знаю одного вченого мовознавця, так він і досі не може вивести зв’язок поміж бажанням скривдити власну матір і побажанням скривдження особі своєї статі...

Пан Догін зрозумів, що з них глузують, але не зрозумів яким чином. Однак, чіпати сестру намісника він боїться - занадто розперезалися кляті хетанці. Пан Реджі давно вирішив перебути непевні часи в своєму маєтку в Гросаті. Щоб не було дуже самотньо - прихопив з собою цю дурнувату Мелісу. О, ці хетанці... Тупість просто написана на їхніх обличчях... Ось і в обличчі пані Невени є щось таке невигойно хетанське. Провінція...І ця гидка вимова, протягла, наче сморід від вигрібної ями... Навіть коли вони говорять моанською.

Щоправда сестра намісника карбує слова так, ніби народилася в столиці. Хвала Богу і за це - навіть гостровуху звірину можна навчити людської мови. Знає, потіпаха, чиє тут зверху, і всі їхні так звані дворяни знають... Бояться...

От хто загубив усякий страх - так це пан намісник. Напевне - на зеліборській площі. Він, Реджі, так уже молився за його погибель... Дарма... Ще й отримав за це - просто біля церкви якийсь моанець зламав йому носа і трохи не вбив на смерть його доброго приятеля, пана Солтіна. Моанець! Моанець, що є прихильником гостровухих... Моанець, якому, бачте, не сподобалася їхня з Солтіним дружня розмова про те, що пану наміснику не тільки розписали спину, але й обтяли вуха.

Реджі тоді ледве втік від розлюченого напасника. А пан намісник таки одужав і знову взявся за своє... Пан Солтін трохи не луснув від люті, коли оповідав, що ходив у земельних справах до битої батогами нелюді вдруге, і клятий Пард знову запросив до кабінету товмача. А коли він, пан Солтін, почав законно обурюватися і вимагати говорити з ним як належить, отой чорнопикий тілоохоронець з князівським титулом витяг поштивого старого за вухо просто до замкової брами під регіт челяді.

Пан Солтін опісля того плюнув на усі земельні розмежування, звелів закрити свій боговладський будинок і виїхав до Моани, де теж мав дім. Відпочити та розважитись в столиці. Він, Реджі, спершу не повірив, аби намісник опісля зеліборської хльости знову взявся дратувати моанську знать. Пішов до нього сам, також у справі... І що ж... таки правий був його приятель. Намісник звернувся до нього говіркою, а тоді покликав оте щеня, котре сиділо в його приймальні в якості секретаря... Товмачити...

Що ж, він, Реджі, нічого не міг з цим зробити. Хотів був сказати, що деякі вельможі нині розуміють лише мову батогів, але побоявся, правду кажучи... Злякався очей пана намісника, холодних, мов крига і одночасно гарячих, немов розпечене залізо. І поскаржитися на нього... Кому, в біса, скаржитися? Хетанці нині при владі - їхньої крови Імператорський Намісник, він же Імперський Воєвода. Пан Генд Яблуновський, незаконний Чоррін, за чутками - новий коханець Імператриці. І покровитель гостровухої нелюді з Боговлади.

Отож і вирішив пан Догін трохи пожити в Гросаті. Ну, а коли в столиці щось переміниться - повернутися сюди... В Гросаті взимку таки холоднувато... А повітря яке у Боговладі, а фрукти... Вишні, сливи, персики... Яблука такі, що тануть в роті... Взимку з долин привозять помаранчі, з яких його економка робить чудові цукати... А вина... Слабуваті, щоправда, але... А шматок окороку під це саме винце... Дивацькі тут звичаї - шляхта м’яса не їсть, зате ним запихається простолюд. А оці самі ліпеники з чим завгодно, які мистецьки виробляє та сама економка. А сметана до них... А мед... А полуниці... А...

Ні, Моахетанг - чудове місце... Аби ще тут не було хетанців. Ось вона вишкіряється, гостровуха... Баба верхи на коні... В штанях... Спробувало б таке з’явитися на вулицях столиці... В супроводі жовтопикої мавпи і отої звірюки... Князівна... Доводиться бути ввічливим... Ох, були б вони сам на сам і без свідків...

-Якби ми були сам на сам і без свідків, - медовим голоском говорить князівна, - я б оцим мечем відтяла б вам...не вуха, ні... А дещо інше, аби ви більше ніколи не насмілювалися дивитися такими очима у виріз сорочки вельможної дами. Тим більше - дами з Півдня. Ви насмілюєтеся судити про нас по отаким шлюхам, як пані Невена? Подібні особи - ганьба для людей Боговлади. У мене до неї є рахунок, але шлюха не може вийти на двобій... Бо вона, бачте, у спідниці. Зате я у штанях. І я вас викликаю, пане Догін...

У пана Реджі відібрало мову. А клята дівка зістрибує зі свого скаженого коня, повіддя якого переймає паж, і видобуває меча.

- Ставайте! - велить, - інакше я понівечу вас без двобою!

Пан Догін, клянучи все на світі, вихоплює шпагу. В руках у дівки - ледь вигнутий меч місцевої роботи. Скільки не хотів пан Реджі купити подібний - весь час йому підсовували підробку.

Пані Меліса верещить обурено, а тоді перелякано, бо ота звірюка, схожа на леопарда-альбіноса, штовхає її лапою і притискає до землі. Пан Догін кидається вперед, лихоманково згадуючи прийоми бою, вивчені ним від фехтувальника-белатця. Колись він був слинним забіякою, але давно вже не виходив на двобій... І пузце відпустив, завдяки економці з її ліпениками...

У дівчини рука тверда по чоловічому. Зброя, зіткнувшись, аж іскри креше. Очі - як у її божевільного брата: спокійні і люті водночас. Пан Реджі намагається змусити дівку відкритись, лаючи її останніми словами. Та вона лише усміхається все тим же милим усміхом вихованої панночки. І тне мечем так, що у пана Реджі заніміла правиця.

- Оскільки у мене немає нині часу, - жебонить панночка, - то доведеться таки обмежитися вухами... Ваша подруга, здається, насмілилася назвати одного гідного шляхтича, який не обділяв її увагою, безвухою нелюддю... Вуха у мого брата на місці, але якщо пані Мелісі до вподоби безвухі...

Свист меча... Пан Реджі скрикує від болю... Паночка продовжує усміхатися. З її клинка скрапує кров...

-Продовжимо? - запитує вона.

-Божевільна! - кричить пан Реджі, - гей, челядь! Чого ви стали? Допоможіть!

Челядь боїться поворухнутися, бо біла звірюка тільки що рикнула на них так, що у головах задзвеніло. Пан Догін вже й не сподівається вберегти друге вухо - життя б врятувати. Знову свист клинка... Панночка відстрибує назад і задоволено обдивляється свою жертву. Вона навіть не задихалась, груди під шляхетським кунтушем дихають рівно і спокійно.

Пан Реджі з несподіваною радістю бачить, що біля них зупиняється запилюжена наймана карета. Свідки... Свідки... Можливо йому допоможуть позбутися цієї відьми... З карети виглядає якийсь подорожній, принаймні хоч не хетанець з виду.

Допоможіть! - кричить пан Реджі розпачливо.

-Що тут коїться? - розгублено запитує подорожній.

Дівка обтирає клинок жмутом трави і вкладає його до піхов. Тоді дарує невідомому такий усміх, що той мимоволі всміхається теж.

-Милий пане, - говорить ніжно, - тут коїться поєдинок. До першої крові. А, я захопилася - до другої. Нині все уже закінчилося.

-Прекрасна панна билася на поєдинку? - ледь очманіло говорить чоловік у кареті, - оце так...

-Я ж говорив вам, пане Латені, - виглядає з карети ще один моанець, - це Моахетанг... Коли мій батько служив у Квітані...

-Помовч, Келате, - зупиняє супутника пан Латені, - прекрасна панно... Це досить заїжджений початок знайомства, але я уже десь бачив ваші очі...

-О, - маніжиться дівка, - сумніваюся, милий пане... Мені не доводилося бувати в Белаті... Адже ви белатець, чи не так?

-Белатець, - охоче стверджує пан Латені, - але дуже довго жив в Моані. Прекрасна панно, якщо ваше почуття чести задоволене, дозвольте прийти на допомогу нахабі, котрий насмілився вас образити. Я лікар...

-О, звичайно, - всміхається панночка, - допоможіть пораненому. І приведіть до тями його даму - вона зомліла.

Белатець виймає з карети лікарську скриньку і підходить до пана Реджі.

-Будьте свідком, - хрипить той, - ця дівка напала на мене і трохи не вбила!

-Панночка напала на вас? - непорозуміло питає белатець, - та що ви вигадуєте... Дозвольте... Келате, займися дамою... Обережно... О, який точний удар... Наче скальпелем... Я теж добре фехтую, але... Не смикайтесь, я промиваю рану. Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Це боляче, але не смертельно. Келате, дама отямилася?

-Отямилася, учителю, - говорить молодий моанець, - ридає...

-О, ці жіночі сльози, - зітхає лікар, швидко бинтуючи голову шиплячому від болю пану Догіну, - я ніколи не міг встояти перед ними. Так що тут сталося, мій пане? Ви зрадили оцій красуні з мечем і одружилися з іншою? А прекрасна шляхтянка викликала вас на двобій? Таке дійсно могло статися тільки у Чорногорі...

-Тут не Чорногора, а Данаділ, - воркоче «прекрасна шляхтянка», спостерігаючи роботу лікаря з видимим задоволенням, - а ви, милий пане лікарю, невірно зрозуміли стан речей. Мене образив не цей пан, а його дама. Але, оскільки ця жалюгідна істотка не може битися на мечах - я викликала на поєдинок її супутника, який ні в якому разі не є моїм коханцем.

-О! - вигукує в захваті лікар, - які звичаї... Який, не побоюся сказати, не зіпсутий сучасністю край! Ось, прекрасна панно... Ваш супротивник врятований від надмірної втрати крові. Його подруга теж в порядку - вона уже лається і досить добірно. Чим ще можу допомогти?

-Нехай ваш візниця, - мовить панна, - допоможе йолопам - челядинцям поставити карету на колеса. Якщо він моанець - я дам йому на горілку, якщо південець - дозволю поцілувати ручку.

Візниця найманої карети поволі злазить зі свого місця. Підходить до карети, роздивляється вісь і колесо. Хитає головою і говорить місцевою говіркою:

-Дійсно йолопи... Ви, двоє, ходіть - но сюди. І хто ото вам довірив карету...

За кілька хвилин повіз пана Дігіна стоїть на дорозі, готовий до мандрівки. Пан Реджі похапцем залазить до свого прихистку. Пані Меліса вже там... Вона труситься, наче у пропасниці. Челядинці, перелякані і розгублені, займають свої місця. Візниця пана Латені гучно ляскає дверима карети пана моанця і кричить до його візничого:

-Рушай!

Пан Дігін заговорив лише тоді, коли його карета проминула Страгію. До того він мовчав навіть у заїздах, і їжу їм обом замовляла пані Меліса. Вона ж і командувала челядинцями.

-Чудовиська! - витиснув із себе, - Холодні і жорстокі нелюді... Моя Мелісо... Я... Я... Я одружуся з тобою... І ніколи більше не повернуся до того клятого міста... Нехай пропадає все... Будинок продам через правну контору... Така страшна помста... Така...

-Вам, моанцям, - відповіла Меліса зовсім не жалісно, - потрібно було вирізати всіх ельфів ще двісті років тому. Так, як це зробили ішторнійці на Ватейлі з отими бронзовошкірими дикунами.. А нині - що ж... Ви не помічали їхнього презирства, а я... О, я добре знаю, що значить бути дженджиком на Півдні. Ви прийняли розумне рішення - краще жити вдома. Щодо мене - то мені шляху назад теж нема. Наша родина завжди була вірна Імперії, а мій брат служив у Зелемінському полку. Служив не з примусу - батьки завжди мріяли зробити його військовим. Навіть, коли Імперське військо пройде Південь вогнем і мечем, я не повернуся туди. Ви, моанці, занадто добрі і шляхетні, і вам не вдасться викорінити з нашої землі заразу, занесену туди дияволом.

Пан Дігін розчулено схлипнув і обійняв свою коханку.

***

Коли карета пана Дігіна покушпелила битим шляхом, панна Дана трохи покартала себе подумки. Її знову зірвало з ланцюга... Брат би її висварив. Милий брат... Ще добре, що вона не вигукнула щось на зразок: «Геть з нашої землі, клятий моанцю!» Ото було б діло... Пан Дігін і так може написати донос, але все, що сталося, можна звести до приватної справи і помсти ображеної жінки чи-то коханцю, чи-то суперниці... Ой, як необережно... Та ще й свідки... Щоправда, вони, нібито, на її боці... І лікар з учнем.... І навіть візничий... Ось вже підходить за винагородою...

-Дякую, друже, - простягає Дана ручку, і літній південець її поштиво цілує. В очах візничого сміх навпіл з захватом.

-Ясна панно, - тихо говорить він, - вибачте мою сміливість, але навіть у нас, у Квітані, я не бачив жінок, таких вправних у сутичці.

-То ви - квітанець? - запитує Дана, - і з яких?

-Були хуторянами, - говорить чоловік з гіркотою, - нині є волоцюгами. Прізвище наше - Ладко... Старшого сина дванадцять років тому забрали в чорри. Так він і не з’явився досі додому, та може й на краще... Живемо в Крепимирові, а хто вчасно не вибрався з наших місць - ті нині є кріпаками пана Зоота Клівзіна. Ото і все, ясна панно... Заробляю тим, що працюю візничим. А колись наш хутір був... Ех...

-Милий друже Ладко, - говорить Дана з притиском на слові друже, - вітри віють з Чорногори. Холодні вітри. До речі, ви не знаєте в Крепимирові пані Ялину Радко?

-А, це та, що нині замужем за мірошником? - трохи розпогоджується візничий, - звичайно знаю... Та ж біда, те саме горе... Їй пощастило більше - бідолаха Світлян помер раніше, аніж вивчився на батьковбивцю.

Белатець та моанець Келат спостерігають за ними, не розуміючи ні слова. Врешті Дана ще раз всміхається квітанцю, котрий віддячує їй таким же усміхом і повертається до його пасажирів:

-Вам, панове, потрібно до Чорногори?

-Власне кажучи, - мовить белатець, - я у справі до...до князя Чорногорського. Щоправда, не знаю, де він може нині перебувати.

-Мій брат, - мило всміхається Дана, - перебуває у Боговладі. До речі... Князівна Дана Пард...

Лікар відважує двірський уклін. Те саме незграбно робить Келат.

-Ваша ясновельможність, - говорить белатець, - отже я не помилився... Я весь час запитую себе, де я міг вас бачити... Тепер зрозумів... Ви дуже схожі на пана князя.

-Ми двійнята, - пояснює Дана, - раніше нас навіть плутали...

Ох, для чого у неї вирвалося оце «раніше»... Але белатець, здається, не помітив її обмовки.

-То може ясна панна допоможе нам отримати авдиєнцію? - питає з надією, - ми, ясна панно, взагалі-то є поза законом... За деякі наукові заняття мене і мого учня переслідує Духовний Суд... Я - прибічний Імператорський лікар, у мене є зв’язки, але Імператор є дуже побожним, і тому... Притулку мені дати ніхто не захотів, хоча я лікував всю знать Моани. Єдина надія - на його ясновельможність...

-Ви хіба лікували мого брата? - зацікавлено запитує Дана, - коли? Він же ніколи не хворіє...

-Мене викликали до Цитаделі, - опускає очі лікар, - словом... мені довелося.

-То це були ви? - питає Дана, - мені оповідав...князь Ведангський... Словом, це ви врятували їх від подальших тортур?

-Ну, врятував - це дуже сильно сказано, - зітхає белатець, - але трохи допоміг...

Дана вистрибує в сідло і наказує візничому Ладко, аби він їхав за нею... Через кілька хвилин наймана карета вже мчить у напрямі Боговлади. Попереду несеться вершниця на вороному коні, обабіч мчить, мов біла тінь, самка парда, а поряд з каретою скаче на своєму Гнідкові незворушний Терночок, для якого все, що робить його ясна панна є чудовим. Навіть, якщо вона викликає на поєдинок якогось пана і відтинає йому вуха....

Ввечері князівна повертається до замку.

Вона від серця задоволена тим, як провела день. Трохи заспокоїла серце і душу, помстилася цій жабі Мелісі... Треба буде оповісти про це Ведангу... О, нині вона розуміє пристрасть Драконів до витонченої помсти... Пана лікаря з його учнем влаштувала в заїзді «Вишневий сад» і пообіцяла прислати за ними пажа, як тільки Вогнедан знайде час для зустрічі... Тобто - зробила добру справу, допомогла втікачам від Духовного суду. Аби тільки коханий був поруч... Та немає Мечислава...

Та що це? В конюшні замку, куди вона власноручно відводить Огня, не довіряючи догляд за ним конюхам, легкий переполох... Вогнеданів Татош стає від радости дибки, ірже, б’є копитами, а йому відповідає такий же чорний, мов дим, румак... Відьмак Мечислава... І сам Мечислав іде поміж стійлами... Її воїн в чорному оксамиті... Її Золотий Дракон... Живий... навіть вродливий... Чому він завжди здається їй красенем? Чому вона бачить лише його очі ельфа і опукле чоло? Чому їй так приємно торкатися до його волосся, такого ж шовковистого, як у Вогнедана і як у неї самої? Чому вона вже давно уявляє, як він розстебне на ній шлюбну гаптовану сукню, і та впаде додолу...

Та вони є дивними... Вони не кидаються одне одному в обійми... Вони зближуються поволі, наче танцюючи... Вони простягають руки і змикають долоні. Вони доторкаються одне одному до щоки одночасно, і кладуть руку собі на груди... «Твій образ...Твій образ...В моєму серці... В моєму серці... Я пам’ятав тебе... Я пам’ятала тебе...»

-Що, коханий? - питає стиха Дана, - що, любий? Що там сталося, у Веданзі...

-Вона більше не ненавидить мене, - відповідає юнак, - моя чорна ружа... Моя мама... Я довів, що є хорошим. Я показав їй шлях крізь туман, і дві Ружени злилися воєдино...

-Як ти знаєш про другу Ружену? - шепоче Дана, - ти був там? У потойбіччі... Ти ж міг померти, любий...

-Її зустрів твій батько, - шепоче Мечислав, - її улюблений брат Воїн. Вона любила його так, як ти - Вогнедана. Він подав їй руку і повів за собою... А на прощання... вона сказала... вона сказала, що любить мене, Дано. Моя мама полюбила мене... Якби вона мала можливість повернутися в яву, то приймала б від мене чорні ружі... Гуляла б зі мною у дворі замку... Любила б наших дітей... Я вільний від родового прокляття... Я - сильний і вільний, Дано!

Вогнедан, до якого одразу ж пішли закохані, радісно простягнув другу руки. Він теж щасливий - гінець привіз листа від Генда. О, такі речі напівкровний принц не довіряє імператорській пошті... Затверджене Ірканом Шостим намісництво над Північним Данаділом. І лист від пана Яблуновського, як завжди сповнений віршованих цитат... А наприкінці дослівно: щодо протекторату над Зелемінем - то це справа найближчого часу.

-Недарма, - говорить Вогнедан, - чуєш, Меч? Недарма...

Мечислав розуміє, про що говорить брат... Недарма вони з ним пройшли крізь пекло... Ельбер... Привид Ельберу Прекрасного... Справжнє збирання земель, куди там моанцям... Зелемінь... Це - вихід на старий кордон... Це - кільце довкола Старого Ведангу, поки що поділеного на воєводства. Це замок і ключ... Це можливість підготуватися до битви...

-Бідолашний Генд, - ронить Вогнедан задумливо, - але що ж...

Але що ж... Перемагає сильніший...

«Я люблю тебе як брата, старший джуро Яблуновський... Я вийду проти тебе з військом... Якщо буде в тому потреба - мій меч торкнеться твого серця... Пробач мені... Хай славиться!»

«Хай славиться наш Ельбер!», - відповідають подумки Дана з Мечиславом.

***

Протекторат над Зелемінем дійсно було надано Вогнедану дуже скоро.

Генд поспішав. Імператору ставало все гірше. У пані Альдони поки що не було ознак вагітності, хоча Імператорський Намісник скорився волі брата. Скорився з важким серцем - спадкові ознаки південця обов’язково проявляться в наступникові трону, а отже життя у юного принца буде нелегким. Моанська знать кружляла біля трону Чоррінів наче гієни біля вмираючого лева. Одна лише надія - на Моахетанг... Вогнедан... Іронічний вільнодумець Зельм-Вогнедан... Витончений піїта і мужній воїн... Остання надія трону Чоррінів.

Вогнедан, отримавши папір за імператорським підписом аж сльозу зронив перед очима у гінця. Щиру сльозу... Збувалися усі його надії... Північний Данаділ обсаджено вірними людьми, воєводу Дігіна відправлено у відставку. Осідлано Радин - тамтешній воєвода без слова скорився грізному магнату. Залякано воєводу Дубна, пана Лотіна, котрий приймав участь в зеліборській розправі. Генд хотів вигнати сучого сина з посади, та Вогнедан написав йому листа, де просив во ім’я милосердя Святого Мейді не карати пана воєводу, якому, мовляв, засліпила очі загибель брата-полковника. Квітан готовий до вибуху, «лісові чорти», вцілілі в зачистках, та їхня численна рідня тільки й очікують гасла... І ось, нарешті - Зелемінь...

Князь Чорногорський наказав збір своїм гридням, які знову були при ньому. Тернича з чорногорцями в Північному Данаділі замінили інші вірні люди, і нині пан Владияр шикував прибічне Вогнеданове воїнство. Вогнедан брав з собою також частину боговладської залоги, замінивши її ратниками Вернигори. Пан Любим мав поповнювати і муштрувати ополчення. Те, що і він, робили нині люди Ольга Лелега трохи не по всіх містах Чорногори і Данаділу.

Одне лише хвилювало Вогнедана - Зелібор. Ні, він не боявся, що тамтешня потолоч буде кидати в нього каміння, чи влаштує якусь капость. Навпаки, вони плазуватимуть перед Імперським Протектором. Боявся він себе... Ті вулиці... Той майдан... А раптом він не витримає і блисне посеред міста? Тоді кінець надіям на мирне збирання Ельберу докупи.

Однак, їхати було треба... І пережити це...

З собою Вогнедан вирішив взяти пана Білозіра Лелега. Це була порада стрия Ольга - його названий син мусив бути при Протекторі радником з питань загадкової моанської душі. Пан Білозір ту душу мав можливість вивчити на своїй шкурі - останній раз він повернувся з чергової мандрівки з кількома шрамами від куль. А перед цим стрию доповів котрийсь бойовик, що його син на Півночі вплутався в повстання селян-астеонців, став військовим радником ватажка і загинув в останній битві, під час якої князь Коронат Астеонський (за цього Вогнеданового недруга оповідали, що він наказав підсипати своєму батькові до салати особливу приправу) розбив селянське військо неякого Сірда Раліна. Перед цим, до речі, це військо отримало кілька блискучих перемог, і, якби не свої зрадники, котрі спокусилися на червінці, і видали Раліна головою... Словом - все як завжди. Вогнедан тоді навіть жалобну стрічку на рукав пришпилив - так був упевнений в загибелі названого родича. Лише Ольг сподівався наперекір всьому - і недарма: блудний син заявився тоді до Боговлади аж зелений від втрати крові, але живий.

Нині пан Білозір цілком одужав і посміювався над своєю новою посадою Він запевняв Вогнедана, що нічого загадкового в душі його однокровників немає: напився, дав у пику, проспався, похмелився, а щоби соромно не було, напився знову. А всі мрії моанців про панування над світом та оповідки про культурну вищість над інородцями - від білої гарячки.

-Якщо це так, - сміявся Вогнедан, - то це ви є загадкою, бо зовсім не схожі на моанця.

-Бо п’ю в міру, - холоднокровно відповідав новий радник, - а морди б’ю лише тим, кому належить.

Ще одним радником з зелемінських справ мусив бути Зореслав Лемпарт. Вогнедан попередив Зорика, аби той вникав в оті справи дуже добре, бо вони можуть стати його судьбою до кінця його життя. Лемпарт поблід... Йому, сину моанця і спокревеної тільки що фактично надали князівський титул у майбутній державі. Зорик і так був до смерти відданим своєму Повелителю, але тут вийняв ножа, розтяв собі руку і приніс трохи розгубленому Вогнедану стародавню розбійничу присягу вірності на скривавленому лезі.

-Дитя, - прошепотів Вогнедан, заживляючи приятелеві рану, - мій любий друже, яке ти ще дитя...

-Ти завжди вважав себе старшим від нас усіх, - відповів Зорик, - тоді у школі ти говорив з нами наче дорослий. Нині ти говориш зі мною, наче є втіленням чогось більшого, ніж просто дивний, хоч навіть і з вогнем в крові. Твій дух, розпечений у Божій кузні, вже вистигає, стаючи мечем. Я боюся лише одного - через кілька років тобі буде з нами... нецікаво.

-Навіть коли я стану зброєю, я все одно любитиму вас, найближчих, - сказав Вогнедан, - бо інакше Визволитель перетвориться на Нищителя. Але і ви любіть мене... таким як я є, і таким, яким стану...

До Зелібору вони вирушили через Північний Данаділ. Трохи затрималися у Волинці - Вогнедану хотілося навідати пані Любаву... Вона - то була зовсім невинна в його бідах і дуже страждала, виливаючи тугу в розчулених листах. Вогнедан відповідав на ті листи, і нині подарував сердешній Любаві кілька ночей кохання. Заодно і впевнився - він таки ще є чоловіком, і його можуть любити хоча б ось так - по-людськи, просто і не мудруючи.

Зустріч з Любавою трохи повернула молодому князю душевну рівновагу. Він недаремно остерігався глибин свого духу - зовсім недавно Вогнедан трохи не блиснув у власному кабінеті, коли приймав давнього знайомого - белатського лікаря Роллу. На біду з поштивим белатцем був його учень - кругловидий кирпатий вилицюватий моанець напівординського, напівхтозна ще якого вигляду. Чорногорець недолюблював такі обличчя, йому більше подобалися тверді північани, схожі на пана Білозіра. В білявому Лелегу відчувалася страшнувата сила, яку стрию Ольгу вдалося направити в потрібне русло, і його можна було поважати навіть як ворога... Те саме почуття Вогнедан мав до небіжчика Імператора Корога, котрий понівечив його дитинство, - повагу. А це рудувате казна що - здається його звали Келат Веркін - схоже з вигляду на купу гною, насмілилося нагадати йому, Вогнедану Чорногорському про те, що його збезчестили у Зеліборі.

Ох, звісно все почалося з товмача... Говорив же йому стрий Ольг - не захоплюйся... рано... чого ти цим хочеш домогтися?... Та нічого, звісно, дитяча потреба дошкулити чимось отій корості на його землі. Зорик говорить, що він, Вогнедан, доросліший за своїх приятелів... Яке там... Був би доросліший, не влаштовував би оцих вистав з рекомим нерозумінням моанської мови, які так подобалися найближчим, не дражнив би гусей, дочекався б перемоги, а там би уже... І цей клятий рудий моанець, сам не знаючи з яким вогнем він грає, свідомо почав кидати йому в очі зневажливі слова. «Ви ж не розумієте мене - так ось вам...»

Лікарчук розрахував вірно - бідолашний Ростислав покинув перекладати, Ролла Латені заціпенів від жаху, а він, Вогнедан, мусив терпіти оцю гидоту... або визнати, що він таки розуміє мову Імперії...

Оце якраз приклад оманливої зовнішньости - жодна падлюка з Персикового до подібного не додумалася. А цей хлопчина миттєво втямив як поводитись, аби його виявилося зверху. І не побоявся ж, поганець... Пан Білозір, котрий його знав, говорив, щоправда, що у пана Веркіна негаразд з головою від непомірного вживання міцних напоїв і важкого дитинства. Але тоді Вогнедан нібито не помітив, що має справу з божевільним... Ох, як підступила до країв безодні вогняна хвиля... Як заверещав отой Келат, коли на ньому затлівся камзол... А він, Вогнедан, думав з розпачем лише про те, що зараз рознесе півзамку, і Ростик загине, і...

Мечислав вибіг тоді зі свого сховку, де чатував, яко тілоохоронець... І ухопив його в обійми... Пригнув голову, притулив до чорного оксамиту. Знову зовсім поряд стукотіло серце друга, що мало перетворитись на жменю попелу. І хвиля пішла назад... Зникла... Пропала...

Ось і хвилювався нині Вогнедан - а раптом вогонь повернеться в Зеліборі... Варто якомусь дурневі з натовпу щось крикнути...Або чимось кинути... А чи він просто доїде до майдану і побачить отого стовпа... З помостом, заляпаним рудими плямами... Десь там закрепла і його кров... А їхати до замку доведеться тими ж вулицями, по яким його вели на мотузі, зодягненого у ряднину... І довкола стоятимуть люди - не будуть же вони всі ховатися, вийдуть на вулиці хоча б з цікавості, або й від страху.

Якщо навіть він ударить так, як тоді по чоррам - від центру міста не зостанеться нічого. Вулиці там вузесенькі... Будинки... Там теж люди... Нехай які вже там не є... Нехай найближчі зневажливо звуть зеліборців свинями... Нехай з тої дітлашні, яка за прикладом дорослих, знущалася з приреченого, вже не виросте нічого путнього... Нехай в усьому місті є лише одна ельберійка - пані Сереженіна, чи то пак Сережень. Він не має права нищити беззахисних. Він - меч Бога Грому, а не палиця Чорнобога.

З наближених його тривогу відчували лише Дана та Мечислав. Для свого ж невеликого воїнства князь Чорногорський був втіленням впевненості і відваги. І тоді, коли вони йшли маршем по Зелеміню, і тоді, коли наблизилися до Зелібору.

Зелемінці опору не чинили. Маленькі міста охоче відчиняли брами: життя під важкою рукою князя Фотіна Граніна привчило їх до покори. Загальний настрій був таким - на все воля Бога та Імператора... Що там трапилося в Зеліборі - не наша справа... Сподіваємося, що князь Чорногорський, яко Імперський Протектор, буде милостивим до нас, многогрішних.

Князь Чорногорський нічим не розхолоджував такі благі надії. Приймав ратманів містечок, шляхетські депутації, розмовляв з кріпаками пана Фотіна, які нині були його кріпаками. За імператорським указом Протектор мав успадкувати все майно вигаслого роду Граніних. Оці люди, поганенько вдягнені, часом просто обдерті, і вкрай залякані були тепер майном Вогнедана Чорногорського... Речами... Іграшками... Рабами...

Ростислав нотував вечорами зауваги свого Повелителя... Всіх управителів маєтків князя Фотіна - під три чорти. Над маєтностями поставити надійних людей з Данаділу. Бажано - спокревених, аби затуркані бідолахи-зелемінці звикали до вигляду нової шляхти. Перевірити стан оподаткування, податки знизити, наскільки це можливо... На майбутнє, Зелемінському князівству пільги в оподаткуванні, доки ці злидарі трохи не обростуть жирком. Мови про волю та Ельбер Прекрасний поки що не заводити - не зрозуміють, а то і учворять щось в дусі астеонців Раліна. Потиху готувати до сприйняття цієї волі - більше справами, аніж словами. Церкви не чіпати... Але натякнути, що за язичництво більше не каратимуть...

Зорик говорив, що біля старого кордону буде простіше. Там є цілі низки язичницьких сіл, бо поруч - Страгійська трясовина, куди ця людність звикла ховатися під час ріжних неприємностей. Збраслав, мовляв, давнє гніздо опришків, навіть тамтешні ратмани колись гуляли Зелемінем, затуливши обличчя і з ножем за халявою. Він, Зорик, сам родом з-під Збраслава. Лемпарти були шанованою сім’єю, аж доки остання з них не збилася з пуття.

-І то за мною люди йшли, - хвалився Зорик, - ти ж пам’ятаєш моїх опришків, Вогнедане?

Князь усміхався. Звісно він пам’ятав... Та за розмовами і справами чаївся страх... Страх перед власною силою... Боги, ну чому ви не дали мені ще хоча б десять літ?

Зелібор... Браму відчинено навстіж... Ратмани вийшли аж на шлях. Зореслав запевняв, що так і буде. «Щури не будуть битися, - говорив насмішкувато, - поваляться в ноги, так безпечніше.»

Вогнедан розумів, що його в’їзд до Зелібору - ще те видовисько... Князь в блакитному, розшитому золотом оксамиті на вороному коні, біля коня - чорний пард... Праворуч дівчина - воїн на шаленому огирі такої ж масті, і так само вбрана, поруч - білий пард. Зліва, з боку серця, як любить говорити Веданг, чистий диявол в чорному оксамиті і теж на чорному коні... Хоч знаком трикутника відгороджуйся... І його чорногорці та данадільці - самі дивні під княжим стягом.

Ратмани таки дійсно повалилися в ноги... А тоді - от лихо - зелемінська міська варта витягла просто до княжого коня не кого іншого, як пана ратмана Сереженіна. З глузду з’їхати - зодітого у рядняний мішок, такий же, як тоді вдягли на Вогнедана. І з зашморгом на шиї...

-І що це означає? - крижаним голосом спитав Імперський Протектор.

-Ваша ясновельможність, - забелькотів з колін один з ратманів, - ми видаємо вам мерзотника головою. Адже саме він підказав божевільним Граніним, щоб вам вуха... ну...

-І що я маю з ним робити? - тим же тоном спитав князь

-Повісити, звісно, - озвався ратман і знову ткнувся носом в пилюку.

«Ти ж теж сидів тоді на отих лавах, - подумав Вогнедан, - і інші теж... Відкупляєтесь, сволота? Цей дурень винуватий лише тим, що горлав голосніше за всіх.... Отакі ж паскуди видали в Астеоні Сірда Раліна - вішайте, мовляв, він в усьому винен, тільки нас помилуйте. А не діждете! Це бандитів я вішав без суду, аби іншим не кортіло глумитися над беззахисними селянами. Та тільки я - не беззахисний, і знайду інакший спосіб відплатити за свою кров на ешафоті.»

-Вуха у мене на місці, - мовив Вогнедан спокійнісінько, ще й волосся поправив, аби видно було гострі кінчики, - а отже цей поштивий городянин винен не більше за всіх вас, панове. Дайте тому спокій, пропустіть мене до міста, а дурня відпустіть додому, до жінки.

-Та як же..., - знову підвів голову з пилюки перший ратман, - але ж потрібно... Потрібно ж когось повісити... Бо, якщо не його, тоді...

-Люд-ди, - з виразною огидою мовив князь Чорногори, - небораки... Повішення є некрасивим видовиськом, і я не бажаю на нього дивитись. Рівно, як і на інші способи страти. От, якщо я дізнаюся про спротив моїй, яко Імперського Протектора, владі в цьому милому місті - тоді дійсно накажу повісити першого, хто на це наважиться. Наказую встати з колін і дати дорогу моїм воїнам.

Ратмани ошелешено повставали і відійшли набік. Пан Сереженін, якого пустили вартівники, підскочив до Вогнедана і поцілував йому чобіт. Князь повернув до провинного ратмана лице, на якому так і застиг гидливий вираз, і мовив неголосно:

-Своїй дружині чобітки цілуй, боягузе, а не мені. Гниль...

-Вона не знає ,- забелькотів помилуваний, не зрозумівши, - вона не знає, що мене вирішили видати...

Вогнедан ще з хвилину розглядав ратмана, наче невідомий науці вид хробака (так потім про все це захоплено оповідав всім, хто хотів слухати Ростислав Орлик) і мовчки торкнув коня. За ним рушили гридні.

Вулиці... Не ті вулиці - його вели зверху, від замку... Красиве колись було місто, одразу видно - княжий стан. Але брудне, запущене, будинки сто років не підновлювалися... Треба буде подивитися, куди панове ратмани поділи податки з міщан, призначені на розбудову і наведення ладу на вулицях. Треба буде потрусити їм кишені - цього вони бояться більше, ніж шибениці. Майдан, мабуть вже близько - вулиця поволі розширюється... Клятий Сереженін... Чортові ратмани... Вогнедан так стискає повіддя Татоша, що шляхетна тварина форкає незадоволено - що ж ти, мовляв...

«Блисну... Не втримаюсь... Не зможу... Не вмію пробачати... Не пробачу ніколи... Гниль... Ненавиджу гниль... Особливо - в розумних істотах. Це не просто некрасиво, це огидно... Хвиля вже підіймається... Вже...»

Люди стоять по обидва боки вулиці... Знову живий коридор... тільки злобу замінив страх... Передні падають на коліна, як ті ратмани... Та що ж ви робите... та будьте ж... Ким будьте? Людьми... Людьми, а не гниллю... Я - вогняний меч... Я - полум’я з Божої кузні... Може і справді мене покликано винищити тих, кого не можна визволити?

-Мій пане...

Жінка виходить з натовпу... Жінка в староельберійському строї... Як личить їй ця сукня з важкими гаптованими рукавами... Поверх сукні - розшита квітами безрукавка. І шапочка на голові... Як вони називалися? «Кораблики»... В руці - чорна ружа... Вогнедан завжди любив такі трохи трагічні і загадкові квіти, як і всі Веданги.

-Це вам, ваша ясновельможність...

Пані Сереженіна... Ні, все таки Сережень... Ось хто не впаде лицем у пилюку... Сама наче квітка... Горда й відважна... Як вона тоді йому води... А сина як... Ох, і жінка...

Мечислав поруч полегшено перевів подих. Він теж відчув - пішло... Вляглося на дно безодні до пори до часу.

-Мій пане, я уклінно прошу...

Повільний ельфійський уклін, наче в танку...

-Помилування для мого чоловіка... Тільки що я дізналася, що його добрі приятелі...

Іронія як у чистокровної... Що за жінка!

-Вирішили зробити з нього відбувайла за спільний злочин. А радше - за спільне боягузтво...

Вогнедан зсідає з коня... Бере троянду з рук у пані Сережень. І обережно цілує їй кінчики пальців.

-Ненько, - говорить тихо, - я вижив, ненько...А з вами все гаразд? Я тоді за вас злякався... При тому, що тоді коїлося, - подати мені води, це треба було відваги...

-Я рада, - сльози поволі спливають з очей пані, - що з вами все гаразд, наш гордий ельф... Я сподівалася, що не помру, доки не побачу вас у силі і славі... Ви повернули мені сина... Моє дитя згадало мову й звичаї...Опісля того, як побачило вас... того дня. Його вразила сила вашого духу... І це ж ви витягли його з дисциплінарної в’язниці... Мені так і сказали в канцелярії Імперського Воєводи: «Дякуйте князю Чорногорському». Скажіть мені, що ви не покинете Зелемінь... Що будете нам захистом і обороною...

-Я - меч і оборона Зелеміню, - вимовив Вогнедан слова древньої присяги, - і кличу Духа землі у свідки, що захищатиму її.. Вашому чоловікові ніщо не загрожує, хоча добрі приятелі дуже бажали, щоб я його повісив...

-Він ні на що інше й не заслуговує, - холодно говорить жінка, - але тоді разом з ним потрібно буде перевішати півЗелібору...

Сльози на очах у пані вже висохли. Вона знову схиляється в уклоні.

-Я - Рогдана Сережень, дружина недостойного ратмана Келіяра Сереженя... Якщо ваша ласка - навідайте мій дім.

Я прийду, - ласкаво говорить Вогнедан, - скажімо, завтра... на обід. Потрібно ж мені познайомитися з місцевою владою у неофіційній обстановці. Бо в ратуші має бути дуже офіційна розмова про...

-Гроші, вкрадені у міщан, вони вклали в Торговий Дім Пелли, - мовить жінка незворушно, - вам їх не дістати. Але й вони вже ними не покористуються, бо той Торговий Дім прогорів під час повстання в Астеоні.

Вогнедан сідає на коня на в силі стримати усміху. Зеліборці, котрі з жахом очікували чогось страшного - шибениць, арештів, грабунків, ще з більшим переляком дивляться на усміхнене лице Імперського Протектора, який як раз виїжджає на ту саму площу. Стовпа та ешафоту там вже нема - прибрали, як тільки дізналися, хто став Протектором Зелеміню. Але натовп стоїть стіною в напруженому очікуванні. Вогнедан підводить руку і тут таки залягає тяжка тиша.

-Вельмишановні міщани, - мовить Вогнедан, - мені доручено Імператором покровительство над князівством Зелемінь. Оскільки Зелібор є його стольним містом, ми з вами будемо зустрічатися часто. Прошу зберігати у місті спокій і лад. Покарання за їх порушення будуть призначатися згідно закону. Майте на увазі, що відсутність прилюдних страт, яких я не люблю, не означає того, що я милую вбивць і злодіїв. Приємно, що з майдану прибрали ганебний стовп - ваші поштиві ратмани дуже тонко відчувають вподобання нового правителя. Зоставайтесь здорові і дайте дорогу моїм воїнам.

Вогнедан проїжджає повз очманілих зеліборців, які на всі лади товмачать його трошки єхидну промову і повертає на ту саму вулицю, котра різко підіймається вгору аж до замкової брами. З ним все гаразд... Погідність і спокій духу... Здається, ніхто нічого не помітив... Ні, Меч відчув, як завжди... І Дана... Але вони не скажуть нікому, що ціле місто врятувала від страшної погибелі одна чорна троянда - не більше не менше.