Вогонь для Вогнедана. Друга книга про Ельбер.

Не з далини - з глибини розуму чути передзвін чорногорської гітари....

«Ох заридала моя гітара, - голос дівчинка, майже дівчини, - розбилась досвітку кришталева чара... Хочу утішить - намарно... Хочу утишить - на дармо... Плаче, як вода, що рине з яру... Плаче, як вітер, що жене хмару...»

«Та це ж Дана... Дана... Її голос... Дано...»

«Хочу впинити - на дармо... Вона ридає за даллю... Плаче пісок гарячий, кличе біле латаття... Плаче стріла за ціллю... Вітер кличе світання... Плаче в голім гіллі пташка остання...»

-Дано, - вимовляє хлопець вголос, - сестро моя... Дано...

Дитино моя, тут нема твоїх рідних, - жіночий голос, - але ми тобі не вороги...

Поволі розплющує очі Вогнедан... В світлиці темно... свіча на столі. Тіні по кутках... лави, скрині...

-Сокіл! - раптово згадує, - де мій брат?

-З вами поруч, - це вже говорить чоловік, - тільки не хвилюйтеся так, пане дивний... Від вас знову жаром несе...

Вогнедан над силу сідає... Сокіл дійсно лежить поруч... На ряднині... Під головою - подушка... Опіки змазані мастилом, від якого лине запах трав... Груди перев’язано, та кров все одно спливає звідкись і вже пройшла на рядно.

-Соколе, - ніжно говорить Вогнедан, - виживи, Соколе... Я заживлю твою рану...

Під пальцями хлопчини починає мерехтіти рожеве світло... Ні... немає сили... Немає змоги... Вбивати він навчився раніше, ніж зціляти... Невже це справді легше?

-Братику мій молодший, - раптом ворухнулися обпалені вуста молодого данадільця, - я вже майже не бачу... Душа не тримається тіла...

Пальці Сокола намацали руку Вогнедана... Стисли...

-Не витрачай на мене сили, братику... Я вже бачу гай дубовий... Там немає болю... Там не треба вбивати навіть ворогів... Я не народився воїном, братику...Тим більше - воїном - «тінню»... Але я пішов на це по власній волі... І не шкодую... Не шкодую... Хай славиться...

-Ельбер, - шепоче хлопчина, - Ельбер Прекрасний!

-Відхідну, - шепоче Сокіл, - брате Вогнедане... Може ти не забув... Відхідну... На дорогу...

-А тому, хто впав у битві за рід свій, - вимовив Вогнедан, стиснувши руку помираючого, - Громовиця піднесе води живої... І опиниться він у гаї дубовім... І там пребуде він час... І отримає тіло нове... І знову прибуде до роду...

-Повернусь..., - ледь чутно озвався молодий воїн і ступив, позбувшись болю і муки, у росяні трави вираю...

І обіймає мертвого Вогнедан... і сидить над ним, не даючи корчмарці з її братом наблизитися до себе... Варто їм доторкнутись до загиблого, як довкола розливається хвиля тепла... Брат корчмарки, котрий бачив загибель чоррів, боїться тривожити хлопця.

Поволі світає у віконечку... Ось почувся знову кінський тупіт. Вогнедан не ворушиться. Йому однаково...

-Брате Боговите, - голос за віконечком, - що тут трапилося? Пожежа була?

-Брате Крук, - тихий шепіт Боговита, - ти не повіриш... а повіривши - вжахнешся...

Боговит шепоче, оповідаючи комусь про жахи минулої ночі... Не прислухається Вогнедан, лише окремі речення застряють у пам’яті.

-...і думали - звичайнісінький чорра... Правда - не буйний... На хлопця я взагалі уваги не звернув... Якийсь він тоді був - навіть з обличчя інший...

-Мана, - коротко кидає Крук, - ну, далі...

-...новий дарійський полковник - отой скажений Крін Птасін...

-...я йому ще за свій рід не відплатив...

-...нема кому платити - бачив у дворі купи кісток і попелу?

-...бути не...

-...той, перший чорра, змахнув рукою... Двоє на місці....

-...воїн «Князя тіней»...

-...а по тому, Птасіну, - промахнувся... Хоча він якраз у нього на дорозі... А потім я зрозумів.... брати вони кровні....

-А хлопця...

-....у яр...звелів ховатись... а він вискочив... Коли оті пси почали пораненого...

-...вони це вміють...

-А хлопець тоді....я тільки дивився... жива блискавка....

-...чував я про пришестя... вогняний ельф...

-....помер у нього на руках... сидить над ним і досі... не підпускає.. .підійду - наче гарячим віє... А у нас, у льосі….

-….коней вояцьких відведи до лісу, спутай і там прив’яжи. Збрую втопи у ставку, там, де глибше… Вбитих відтягнемо до яру – там і вириємо яму для псів, а для воїна – могилу. Хай пробачить нам, що не зможемо скласти для нього кради – і так, певне, переполошили все село…

-…не приходив ніхто, але ж люди думають, що тут чорри… Певне вважають, що нас з Мальвою уже…

Кроки важкі і впевнені… До кімнати зайшов чоловік в селянській свиті. Кругловидий, як більшість квітанців. Немолодий… Волосся і вуса – в павутині сивини. Карі очі наче випромінюють спокій.

Глянув на мертвого, вклонився, притуливши до серця руку. Тоді присів під стіною, поруч з хлопцем.

-Як зветеся, шляхетнонароджений? – спитав стиха.

-Вогнедан Пард, - відповідає хлопець.

-Син княгині Чорногорської?

-Був її сином, - знехотя каже Вогнедан.

-Добре, княжичу, - говорить Крук, - а я звуся Бажан Горко…

-Ваш приятель називав вас Круком, - відповідає хлопець байдуже, - ви неправду мовите, шановний…

-Гаразд, - мовить Крук після довгої мовчанки, - насправді-то я – Крук Вигорич… Але указу про мою страту ніхто не відміняв, хоч і минуло вже чотирнадцять років…

-Сотник «Зарубка», - говорить Вогнедан з легкою цікавістю, - це у вас була сотня зарубок на топірці?

Знову мовчанка, ще довша за попередню.

-Де ви це чули? – врешті питає квітанець

-Я учився разом з сином вашого сусіди, - відповідає Вогнедан, - Світляном Радко…

-Світлян Радко, - міркує Крук, - це може бути тільки син Ялини Радко та отого бідолахи Світляна, якого замордували чорри… Ялина нині вдруге замужем і живе в Північному Данаділі… А сина – в примусовий набір... Паскуди… Він і досі там?

-Його убили, - мовить Вогнедан, сам дивуючись власному спокою, - забили різками на смерть…

-Бідне дитя, - бурмоче Крук, - і бідолашна Ялина… Але вам, княжичу, краще звати мене таки Бажаном. Я у цій корчмі – приймак, жону і трьох дітей маю… А якщо Світлян оповів вам про мене, певне з материних слів, то, може, розказав, і чого я почав робити оті зарубки…

-У вас убили сім’ю, - сказав хлопець, - дітей і дружину…

-Отож бо.. І я не хочу пережити це вдруге.

-Я зрозумів, пане Бажане, - мовив Вогнедан вже більш притомно.

-Добре, що зрозуміли… А тепер, пане Вогнедане, облиште мертвого… Ваш друг уже у гаю дубовім, а оболонка без духу страшно змінюється… Краще вам цього не бачити… Ми з Мальвою, жоною, поховаємо тіло як належить… Воїнам-то належить лягти на вогнище, а селянам у землю, але ми не маємо змоги влаштувати краду. Ви і так тут… наблискали добряче, доведеться відбріхуватись перед усім селом. Тож ховати будемо вночі і у землю. Але він за цю землю життя віддав, то й буде це йому не в сором, а в честь…

Вогнедану аж легше стало від цього розважливого голосу. Він розімкнув руки, якими обіймав померлого. Крук обережно допоміг йому звестися на ноги.

-Може вийдете у двір? – запропонував.

-Я хочу бачити, - сказав хлопець вперто.

-Сідайте тоді на лаву – не став сперечатися Крук.

Вогнедан сів і притулився до стіни… Як крізь туман бачив, що до кімнати впливла Мальва з цебром і кошиком ганчір’я. Дивився, як подружжя обережно роздягнуло загиблого, як змивала Мальва кров, стиха голосячи:

- Ой…брате наш, любий, брате наш милий… Та й куди ж ти вибрався?… Звідкіля тебе визирати.. .Звідкіля тебе виглядати? Та коли ж тебе дожидати? Та нам же тебе не наздогнати, а як повернешся – не пізнати… Ой…братику наш… Таж не кохана тебе цілувала – смерть цілувала у вуста молодії… Таж не дівчина тебе обіймала – смерть зімкнула свої обійми…Ой…та тих же обіймів і Богам не розімкнути не розтиснути…Ой… та чи залишив ти рід свій у світі цьому, наш брате милий?.. Не знаємо ми того… Ой, та чи буде кому згадати тебе, окрім братів по мечу, та керманича твого?…Ой, онде братик твій названий тужить за тобою… Ой, та помстив же він муки твої, так помстив, що аж душа холоне… Та хай же та гниль, яку спалив небесний вогонь, ніколи шляху правильного не віднайде… Та щоб їх усіх пожерла сила Чорнобожа… Та щоб їм ніколи не відродитися ні в цьому світі, ні в жодному з світів…

Вогнедан спостерігав, як під те голосіння Вигоричі обрядили загиблого в празниковий, трохи завеликий йому одяг, який дістали зі скрині. Як прийшов Боговит і допоміг перенести тіло на стільницю, вкриту полотном… Як стільницю з мертвим підняли і встановили на місце… Як накрили спотворене лице Сокола вишиваною хустиною, а самого його – полотном. Час від часу хтось з трійці відлучався до корчми, яку стерегла дітлашня. Там чулися чиїсь голоси – може вербавських селян, може подорожніх. Але подружжя робило свою справу все з тим же спокоєм. Боговит, щоправда, трохи нервував, але в усьому слухався Крука.

Скінчивши сумну роботу, Мальва вийшла кудись, а коли повернулася, то підійшла до Вогнедана.

-Дитино моя, - мовила лагідно, - треба б тобі обмитися і перевдягтися… Ти ж, певне, хочеш нарешті скинути цей клятий однострій?

-Я б дуже хотів, - прошепотів Вогнедан, - дуже хотів…

-То ходімо за мною, синку…

Жінка вивела його через ванькірчик на той самий двір… Стіна хатини так і залишилась чорною, але у дворі все було прибрано, а чорні плями на землі засипано піском. Зосталися лише рештки вогнища перед повіткою, де приймав муки Сокіл. Хлопець затремтів, і жінка поспішно пхнула його до дверцят, що вели у дощану прибудову.

В прибудові стояли глибокі ночви, наповнені літеплом. Поруч стояли цебра і ківшик. Тут таки сидів гарненький хлопчик років восьми, який чимось нагадав Вогнедану Світляна з першого року їхнього навчання. Він тримав у руках складене простирадло і якусь одежину.

- Роздягайся, синку, - сказала жінка, - не соромся мене… Може, мати княгиня і не купала тебе у ночвах, але ж ти, певне, няньку яку-то мав…

- Мене купала в любистку бабуся Рута, - мовив Вогнедан, - власне, вона мені прабабуся… І ненька Мальва – вона моя тітка у перших… Я у них літував, в Лелечому Гнізді… До того, коли я… Коли мене…

- Тож лізь у ночви, - сказала жінка, - до речі – мене теж звати Мальвою…

Вогнедан розстебнув ґудзики і з силою зідрав з себе зелене вбрання джури. Жбурнув на землю…Наступив ногою.

-Топчи його, дитино, - мовила жінка, - тебе стоптати не вдалося, так ти топчи… Це ж треба було додуматися псам моанським – взяти туди насильно чистокровного…

Знявши штани та білизну, хлопчина з насолодою сів у теплу воду. Він уже забув, коли востаннє мився по справжньому. Тепла вода для джур була розкішшю, а взимку, щоби вмитися, треба було розбити в мисці лід… Мальва – квітанка почала поливати його водою з ківшика, бурмочучи замовляння:

-На добро, не на лихо.. На радість, на щастя… На зріст, на силу… Дантуре, дай-но мильного каменю…

Коли жінка почала змивати хлопцю спину, то на хвильку зупинила руку.

-У тебе, синку, - мовила, - вся спина списана… Погано вчився на чорру?

-Погано, - сказав Вогнедан, - нас, тупих чорногорців, доводиться довго навчати моанським звичаям… Бо темні є, і непросвічені…

Ласкава рука погладила його мокре волосся.

-Синку, - зітхнула Мальва, - жалію тебе як рідного…

І тут Вогнедана прорвало… Він обійняв мокрими руками квітанку, котра схилилася над ним, і скрикнув жалібно:

- Мамо! Мамо! О, мамо!

Суворе лице Мальви вже не було суворим.

-Дантуре, - мовила вона, плачучи, - дай-но, синку, простирадло… І поможи названому брату, котрий назвав мене матір’ю…

Дантур поважно поміг чорногорцю загорнутися в простирадло і витертися. Тоді подав одежу – вишиванку та полотняні штани.

-Це – мого брата, як він ще підлітком був, - пояснила Мальва, - буде трохи завелике, але що ж… І ходімо, синку, я одведу тебе до ванькирчика, аби ти поспав. Вночі ховатимемо твого друга, тобі треба відновити сили.

В прибудові стояло широке ложе, на яке Мальва і вклала вимитого хлопця. Але він не спав… Лежав, сторожко прислухаючись до звуків… У корчмі гомоніли люди… Хтось час від часу заходив до світлиці… Чулися дитячі голоси… І кроки дорослих.

- Думаю, жінко, все обійдеться, - почувся зі світлиці розважливий голос Крука, - коней ми роздамо надійним людям, тих двох собак, та оту золу я закопав так, що не знайдуть, хіба не полінуються перекопати весь яр. Боговит усім оповідає, що чорри перепилися і трохи не спалили садибу. Горлали, мовляв, при тому так, ніби їх підсмажували чорти з мейдистського пекла. А зрання вибралися геть… Про хлопця будемо говорити, що то є наш небіж з Рибок. При чужих нехай накидає ману, а буде прилізе хтось з воріженьків – заховаємо у схроні. Воїна-«тінь» поховаємо в лісі, я вже вирив могилку…

- Мій мужу, - озвалася квітанка, - чи правду я чула якось від проїжджого данадільця, що Конвалія Чорногорська по власній волі віддала туди сина?

Вогнедан заплющив очі, відчуваючи, як їх знову печуть сльози.

-Мало що люди брешуть, - буркнув Крук, - я знаю одне – вона гідно замінила князя Іскру… І чував таке, що старий моанський паскудник, якого ті пси величають Імператором, відправив хлопчину до школи просто зі свята. Не знаю, тільки, чого вони його до Моани повезли – князь Іскра з донькою… Може наказ такий отримали від старого чорта…

-Сім літ, - зітхнула Мальва, - як уявлю, що таке могли зробити з Дантуром…

-Я б прирізав сина власноручно, але не віддав би ворогам до рук, - мовив Вигорич, - як там те нещасне дитя?

Рипнули двері… Тиша…

-Спить, - голос Мальви, - наче янголятко… Таке ж воно…дивне.

-Дивнішим бути нікуди, - одізвався Крук, - Ельберу пощастило, що він стоптав ногами одностроя…

Потім Вогнедан і насправді задрімав, бо прокинувся від того, що Мальва обережно почала його розбуркувати.

-Синку, - мовила смутно, - тримайся. Зараз будемо віддавати землі тіло друга твого.

Хлопець вийшов до світлиці. За вікнами була темрява. Вогник свічі висвітлював стіл, тіло прикрите полотном… Крук та Боговит стояли біля столу.

Вигорич земно вклонився загиблому

-Пробач, воїне, - сказав, - що ховаємо тіло твоє не при сонці, а при місяці… Як звали воїна, чи знаєте, княжичу?

-Сокіл, - озвався Вогнедан, - Сокіл Птаха…

-Пробач, Соколе, - повторив Крук, - що не напишемо на камені твого імені… Лише одне слово я вирізьблю – «Незламному»…

По тому Крук з Боговитом підняли стільницю, і винесли через ванькирчик на задній двір. Мальва з Дантуром несли смолоскипи. Один такий же дали й Вогнедану. Малечі не було видно – напевне спала.

Жалобна процесія спустилася до яру, пройшла його і увійшла до лісу. На галявині, оподалік доріжки, було вирито могилу. Чоловіки обережно поклали стільницю на землю, і Вигорич мовив:

-Простися з явною оболонкою друга свого… Він нині має бути задоволеним, бо ми нічого не зробили всупереч покону.

Вогнедан підняв хустину. Ще раз глянув на колись гарне лице, на вуста, обпалені вогнем… Провів долонею по щоці померлого, приклав руку собі до грудей.

-Твій образ, - прошепотів, - в моєму серці… Я не забуду тебе…

Чоловіки мовчки відсунули хлопця набік, підняли тіло і спустили його до ями на смугах полотна. Мальва обняла Вогнедана, а з другого боку до нього притиснувся Дантур. Вони стояли так доти, доки Крук не замаскував місце поховання шматками дерну.

-Коли все затихне, - мовив, - поставлю камінь… Вишеньку посаджу в головах… Імені лише не писатиму – не можна… У нього зостався хтось?

-Мати, - прошепотів хлопець, - але той…Птасін, сказав, що вона померла… І дружина… Півонія з роду Ведангів…

-Іч, - мовив Крук з повагою, - якого доброго роду дівчина… А діти є?

-Не знаю, - вимовив Вогнедан, - але Сокіл крикнув тоді, що він матиме від неї сина, а цього…чорру пожере черва…

-Ще одне посмертне дитя, - зітхнув Крук, - чи доживемо ми до кращої долі?

-Доживемо, - прошипів Вогнедан з такою люттю, що Вигорич аж здригнувся, - а вороги хай моляться, аби не дожити до мого повноліття…

-Заспокойся, синку, - мовила Мальва.

-Я спокійний, ненько,- озвався Вогнедан, - я спокійний…

***

Зранку Вогнедан довго не міг втямити, де він є, і що сталося... Піднявся на лаві, де спав, і почав вишукувати очима Сокола, котрий завжди прокидався раніше. Але погляд чорногорця упав на стіл, накритий уже не полотном - гаптованою скатертиною, і він все згадав.

-Ранок добрий, - почувся хлоп’ячий голос.

Син корчмарки, здається його звали Дантуром, сидів біля лави на смугастій рядняній доріжці і очікував, коли пробудиться гість. Поруч з ним притулилася малеча: хлопчик років п’яти і трирічна дівчинка.

-І тобі всього доброго, - озвався Вогнедан, спустивши ноги на підлогу.

-Я - Дантур, - мовив хлопчина, - а оце Вовченя та Вербичка...

-Вовченя? - перепитав Вогнедан мимоволі.

-Татко говорять - виросте, стане Вовком, - серйозно відповів Дантур.

-Вогнедан, - відрекомендувався чорногорець.

-Татко говорять, - попередив хлопець, - аби ви казали всім, що є сином нашої тітки з Рибок. І накидали ману, коли прийде хтось чужий...

-Гаразд, - погодився Вогнедан, - а ви звіть мене Вогником...

-Ти рибу вмієш ловити, брате Вогнику? - спитав діловито Дантур.

-Я ловив тільки форель на мушку, - сказав Вогнедан, порожевівши від втішних спогадів, - у нас, в Чорногорі, річки мілкі, зате швидкі. І риба там є... Ми її...

Мальва зайшла, коли Вогнедан оповідав Дантурові про те, яку форель піймав він одного разу. Той захоплено слухав.

-Снідати, - мовила Мальва, - небоже, прикрий обличчя...

Вогнедан зрозумів - в корчмі люди. Він уявив собі лице Світляна... Кругловиде личко сина квітанського селянина, якого поховали в чужій землі під номером замість імені.

-Минулого разу ти не такий був, - озвався Дантур з не меншим захопленням, аніж коли слухав про рибу.

-Це образ мого друга, - сказав Вогнедан, - він помер...

-А..., - протягнув малий Вигорич, але не став розпитувати.

В корчмі снідало троє ранніх подорожніх - з виду дрібні торговці. На дітей вони не звернули ні найменшої уваги. Ті похапцем попили молока з хлібом і вибігли надвір.

Вогнедан заборонив собі хвилюватися при вигляді кімнати, де схопили Сокола. Він зрозумів, що сталося. У молодшого Птахи здригнулася рука... Він ненавидів Кріна Птасіна, але любив брата Кречета... Зате старший брат стріляв цільно... Так, щоб одразу не вбити... А тоді пораненого потягли на задній двір, і там...

-Ходімо на озеро, - смикнув його за рукав Дантур, - я покажу тобі таку рибу...

-На обід, - озвалася з дверей Мальва, - будуть ліпеники з сиром... І сметана...

Вогнедан подякував лише очима. Говорити він не міг.

-У нас дві корови - Горлиця і Чорнуля, - хвалився дорогою Дантур, - вони зараз у сільському стаді. З наступного року я теж буду пастушити... А ти колись корови пас? Чи княжичі цього не роблять?

-У стрийни Мальви, - почав Вогнедан.

-У стрийни?

-У тітки... Стрийна - це тітка з боку матері... А є ще вуйна - тітка з батькового боку...

-А в нас і те і інше - просто тітка, - сказав задумливо Дантур, - Вовчику, Вербичко, не відставайте! Ну і що твоя ця... стрийна?

-У неї кози були... А у наших родичів Готурів - вівці... Овець випасають в горах, на полонинах... А корів в Лелечому Гнізді не тримали...

-В Лелечому Гнізді?

-В маєтку стрийни Мальви... Козяче молоко теж смачне... Я його любив... А овечий сир... смакота... Бринзу теж любив... І ліпеники... З вишнею, зі сливами... У нас сливи солодкі... Так і звуться - «чорногорки». Виноград... Найсмачніший - росавський, білий виноград. А ще я любив помаранчі... У нас помаранчеві сади в теплих долинах ростуть. Куди вітри з гір не задувають...

-А у нас зате є яблука, - похвалився Дантур, - і величезні груші... А які вони, помаранчі?

-Наче яблука, тільки шкірка товста, а всередині сік і м’якуш...

-От би спробувати...

Вогнедан раптом згадав, як висів «під дзвоном». І смак помаранчі на спечених вустах...

-Що з тобою? - спитав Дантур

-Я починаю згадувати смак нашої їжі, - тихо відповів чорногорець, - я про все це забув, братику... І про вишні, і про сливи... І про масло на теплому хлібі... А помаранчевим соком мене напоїв один...приятель, коли мене в тій школі покарали...дуже тяжко. Я вже й духа пускався - і раптом цей смак... Я, напевне, більше ніколи не їстиму помаранчів...

-Ти забудеш лихе, - мовив Дантур заспокійливо, - і знову їх полюбиш... Ось побачиш...

На озері Вогнедан лише сидів з вудкою, бездумно дивлячись на тиху воду. Коли починало клювати, вудку у нього брав Дантур. Малий Вигорич наче розумів, що новому приятелеві потрібно побути в спокої... І лише, коли сонце стало над ними, нагадав про ліпеники й сметану.

Сівши в корчмі з дітлашнею за той же стіл, де вони сиділи з Соколом, Вогнедан раптом згадав його слова, що господиня нізащо не стане робити смаколики для чоррів, і раптом заплакав, ронячи сльози просто на солодкий сир омріяного ліпеника. Мальва, зрозумівши його одразу, мовила смутно:

-Ой, чи знала я... чи думала... Аби відала - подала б вечерю, мов брату рідному...

Після обіду малі потягли Вогнедана оббирати в саду вишні на варення... Ввечері - зустрічати корів і знайомитися з цими годувальницями... Наступного ранку - знову на озеро... а там і справа знайшлася: помішувати дерев’яною ложкою варення, котре Мальва поставила варитися в саду на невеличку пічечку з каменю... Чорногорець майже не думав... Не згадував... Не роздумував, що робити далі... Просто плив за течією.

Лише щодня, йдучи з лісу, завертав Вогнедан туди, до майже непримітного місця, не поміченого навіть каменем. Цілував там землю, підводився і йшов до малих.

Чорри тим часом гасали по всьому Квітану, розшукуючи зниклого полковника. Вербавську корчму врятувало лише те, що пан Птасін разом з колегами вибрався не на гуляння, а на полювання. І заїхав до «Коловрату» випадково, аби не повертатися до Дару поночі. Були чорри і у Вербаві, та вербавські селяни тримали язики за зубами і ні словом не обмовилися про гучну пиятику у «Коловраті», з галасом та пожежею.

Вогнедана та малих Вигоричів якось перестріли чорри, коли дітлахи поверталися з озера. Чорногорець ледве встиг накинути ману... Чоррів було троє - старшина і двоє шерегових. Вони довго розпитували Вогнедана й Дантура чи не бачили вони в околиці якихось підозрілих людей. Зрештою старшина махнув рукою:

-Що з них взяти... Вовченята. Щенята скажених квітанських вовків... Виростуть - такими ж будуть, як і батьки їхні.

-То може, пане старший, - запропонував один з шерегових, - придушити цуценят, доки вони ще вміщаються впоперек лави?

-Цей уже спить подовж, - глипнув чорра на підлітка з занадто спокійним лицем, - ох і тупий писок в цього селюка! На, маєш! На згадку!

Коли чорри помчали геть, Вогнедан сів на узбіччя лісової дороги. Він ще й досі над силу утримував ману... Удар нагаєм приголомшив хлопчину, але, на щастя, не до кінця. Він думав з жахом, щоб було, аби чорри, замість квітанського хлопчини, раптом побачили втікача Парда, бо не сумнівався, що прикмети збіглого джури вже розіслані по всім полкам.

-О - ай, - прошепотів Дантур, - тобі дуже боляче?

-Мене били й сильніше, - похмуро сказав Вогнедан, - але болить мені одне - що не можу спопелити їх на місці. Не можу я викликати вогонь, коли потрібно... Малий ще... От, коли виросту...

-У нас про таке говорять - душа шаблі просить, - з недитячою серйозністю сказав Дантур, - швидше ростіть, а я теж виросту і піду за вами... Воювати.

Вдома Боговит змазав Вогнеданові слід від нагая якимось запашним мастилом, а Мальва нічого не сказала, лише провела рукою по волоссю. Крук же мовив співчутливо:

-Тримайтесь... Запам’ятовуйте...

-У мене добра пам’ять, - вимовив Вогнедан ненависно, - деякі говорили - могутня...

Того ж дня на дарійській дорозі з’явився самотній вершник. Дантур прибіг з донесенням, що їде якась «моанська пика». Вигоричі, порадившись, відвели Вогнедана до криївки. Подалі від гріха. Опісля пригоди з чоррами хлопець знову мав трохи не такий самий вигляд як першого дня після смерти побратима.

Хлопець якось уже сидів тут, коли селом проїздили чорри, які, на щастя, не зайшли до корчми. Криївку було приховано у корчемному льосі, за великою діжкою вина, котра стояла боком. Дерев’яна панель відсувалася, і за нею був ще один льох... Там стояло ліжко, вкрите коцем, і якісь діжки та скрині. Чорногорець першого разу зазирнув в кілька з них і зрозумів, що потрапив до зброярні вкупі з пороховим погребом. Вогнедан сів на ліжко. Його трусило від зненависті.

Часу минуло досить багато, коли до льоху зайшли Крук з Боговитом і ще один чоловік, напевне - ота сама «моанська пика». Білявий здоровань, сіроокий, вилицюватий. Зодягнений в скромне сіре вбрання, що трохи нагадувало данадільський кунтуш, тільки без його вишуканості. Так зазвичай вбиралися дрібні торговці. Вогнедан, котрий сидів на ложі, охопивши коліна руками, аж зціпенів від несподіванки. На хвилину він подумав, холонучи від жаху, що Крук, аби здихатись клопоту, зрадив його.

-Пане Вогнедане, - стиха озвався Крук, - тут чоловік приїхав... Приятель Сокола Птахи... Вони разом... вино продавали.

Вогнедан зрозумів, хоча ще не дуже вірив... Приятель Сокола... З такою пикою... І вони разом... Це що, виходить, теж воїн - «тінь»?

-Ви знали Сокола? - спитав Вогнедан розгублено, - ви, що - теж?... Але ж ви... моанець...

-То у мене тільки пика така, - сказав білявий - взагалі-то я - чорногорець... Білозір Лелег...

Перед очима Вогнедана раптом стала остання сторінка зі Зводу-Літопису, котрий належав Лелегам... Малюнок пером... Личко хлопчини з північними рисами... Напис рукою стрийни Мальви: «Білозір - моанська пика»... То це його, Вогнедана, напівкровний стрий у перших, син Ольга Лелега... Але ж він...

-А, так, - сказав хлопець вже впевненіше, - стрий Ольг якось говорив, що ви зникли без вісти... То ви повернулись?... Я сім років не був вдома, знаєте...

-Де ви зустріли Сокола, княжичу? - спитав шанобливо стрий Білозір.

-В Моані, - озвався Вогнедан, знову відчуваючи біль та втрату... Він не заснув, цей біль, лише притих, приспаний добротою Вигоричів, - я утік зі школи... І зустрів... його. Ми їхали до Сіллон-Сінду... Він обіцяв, що князь Непобор заховає мене... Дібралися сюди - а тут чорри...

-Він не може собі пробачити, - прошепотів Крук до Білозіра, - що отой вогонь не прокинувся в ньому раніше, аніж Сокола замучили на смерть...

-Я старався, - вимовив Вогнедан, наче виправдовуючись, - я благав Богів про цю милість... Я знаю, що ще рано... Тіло моє... не витримує... ваги вогню...Але ж Сокіл... Сокіл... Вони здирали з нього шкіру... Пасами... Отак...

Він зробив рукою рух згори вниз. Наче ножем... Перед очима знову стало страхітливе видиво... Сокіл... Вогнедан наче в яві почув його крик...

-Раніше, - знову вимовив хлопець, - аби трохи раніше... Завжди запізно... Там, у школі у мене убили друга, стрию Білозіре... Запороли різками на смерть... Його звали Світлян... Світлян Радко...

-Я знав його батька, - сказав стрий якось непевно, - він загинув у... у квітанській війні...

-А сина хотіли зробити чоррою, - сказав Вогнедан болісно, - тоді - убили... Я теж убив... Чоловіка, винного в смерті Світляна... Він був учителем музики... Ми йому повірили... А він... доніс на нас... Світлян помер... Тоді я... Тоді у мене вперше...блиснуло... Я ледве не загинув сам... Тиждень був без пам’яті... Мене хотіли судити... Духовний Суд... Як відьмака.. .Хлопці влаштували мені втечу... Мої хлопці.. .Як вони там...без мене... Сокіл говорив, що їм теж поможуть вибратись... Але Сокіл... Не стало Сокола... А до мене вогонь прийшов запізно... Завжди запізно... Аби трохи раніше... Чому я теж не помер?

-О, ні! - вигукнув Крук, - тримайтесь, Повелителю!

Та Вогнедан уже відчував, як закипає десь в глибинах духу гаряча хвиля... Він вже не розумів, де знаходиться... Перед очима пливли ненависні обличчя... Ось дженджик, що колись назвав його служкою...Мама з моанською книжкою в руці... Мама веде його до церкви, виганяти біса... А ось Імператор з тістечком в одній руці, і ціпком у другій... Ось офіцер, котрий віз його до школи... Старшина Зануда... Його напарник Паскуда... Він здох, але все одно... Наставник Драс... Полковник Загін... Всі інші вчителі в одностроях... Музика Адеор кричить: «Я не винен!» А хто винен? Зелепуцьки... Лускін, Хадін, Лірін... Крін Птасін з шаблею в руці... Кінець шаблі, розпечений у вогнищі, торкається вуст зв’язаного Сокола... Старшина чоррів з нагаєм...

Наче крізь вату Вогнедан почув голос стрия Білозіра... Відчув, як той ухопив його на руки, як притис до себе...

«Уб’ю... Не втримаюсь... Уб’ю!»

- Навчись, - крикнув стрий - навчись володіти собою!

Вогнеданом вже струсонула судома солодкого очікування... Так важко зцілювати... Так неможливо було утримати при житті Сокола... І так легко... убивати.

-Доки розітнеш волос, - голос Лелега доносився з бездонних глибин Всесвіту, - сплети павутину... Доки зруйнуєш державу - збудуй себе... Ти помстив Сокола... Добре помстив...Я теж любив його... Ми воювали разом... Заради нього - живи! На тебе чекали так довго... Твоє народження пророкували волхви... Твій дух звів на землю Воїн Ведангський... Якщо ти зараз помреш - твій батько загинув даремно! Сокіл загинув даремно! Тисячі інших - даремна страшна офіра... Спини вогонь, Повелителю... Ти володітимеш ним, коли тіло твоє окріпне, і заспокоїться дух... А зараз - спини... Ти можеш!

І Вогнедан опанував себе... Нелюдським зусиллям згасив смертоносну потугу, що рвалася назовні. Темрява огорнула його... Та темрява, в якій зникли вбиті ним чорри... Темрява, в яку ніколи не потрапляють добрі люди, котрі йдуть спочивати до дубового гаю... В цій темряві блукав звір з його, Вогнедановим, обличчям... Нищитель... Чорра... Смерть...Порожнеча....

Він лежав у чиїх-то сильних обіймах... Так тримав його лише Сокіл... Наче батько, чи старший брат... Але Сокіл мертвий... Стрий Білозір... Ой, лихо... Він же трохи не вбив його...

-Що сталося? – спитав Вогнедан, підвівши голову, - я знову…палив?

Стрий Білозір сидів на ґанку, притуливши його до свого обгорілого кунтуша. І поволі колисав на руках, наче малого.

-Та то ви трохи розхвилювались, княжичу, - озвався звідкись збоку Крук - але нікому не зашкодили… Як ся маєте?

-Добре, - сказав чорногорець... Спробував ворухнутись... Слабкість скувала рухи.

-Темрява, - прошепотів Вогнедан, наче вибачаючись, - безодня… Звір у безодні… Бажання убивати…

-Ви припнете цього звіра на ланцюг, княжичу, - сказав стрий лагідно, - безодня духу – страшна річ, особливо, коли туди довго дивитись. Але ви здолаєте… Ви ж син Воїна…

Вогнедан випручався з дружніх обіймів. Зрештою, що це він розкис... Та ще перед «моанською пикою»... Яким би гарним не був оцей Ольжич, але ззовні він... Ой-ой... От Сокіл був справжнім шляхтичем, а у цього Лелега нічого немає від Ольга... Моанець, та й годі... Ось і Крук... Непробивно спокійний... А Боговит такий блідий, наче смерть уздрів у вічі... Ой, лихо! Порох... Порох у криївці... Це ж він, Вогнедан, їм трохи хату не розніс... Разом з ними...

-Прошу пробачення, - вклонився злегка Вогнедан присутнім, - у пана Білозіра, і у пана Вигорича… І у вас, пане цілителю… Я дуже вас налякав? Я знаю, що там у вашому льосі, але воно як накотило…

-Та все гаразд, пане Вогнедане, - одмовив трохи не весело Крук, - воно й вовку не завадить полякатись трохи, аби мисливцю до горла кинутись… Дантуре, підіть-но з княжичем на ставок…

-Ага, - вихилився з-за батькової спини малий Вигорич, - там риба водиться… Отака-о… Краща, ніж на тому озері...

Риба клювала погано. Дантур врешті поклав вудку і мовив:

-Завтра тебе, мабуть, заберуть звідсіля.

-Напевне, - сказав Вогнедан. Він це зрозумів з самого початку... Вивезти його звідси на Сіллон через усі оті пости і застави зможе лише «тінь». Така, як Сокіл... Може Крук якось послав звістку цьому напівкровному Лелегу... Ох і родич... Душа шаблі просить... Хоча він, нібито, сильний духом... Не злякався його вогню, хоча Крук напевне оповів, з чим Ольжичу доведеться мати справу. І начебто добрий... Але... Вогнедан не хотів їхати... Він хотів залишитися тут, жити на цьому хутірці, пасти корів і називати мамою Мальву Вигорич...

«І щоб кожний зустрічний чорра бив тебе нагаєм, - насмішкувато промовив голос дорослого в його розумі...- А потім ввалиться до корчми гурт отаких поганців, а ненька Мальва не встигне заховатися... Ти захистиш її нині? Ти зможеш?... А тоді підросте Вербичка, спалахне ще якесь заворушення, і чорри зроблять з нею те, що з її старшою сестрою... Пам’ятаєш, що розповідав Світлян?... Ні, Вогнедане... Ти маєш навіть не просто меча у руці, а вогонь у голові... І ти мусиш змужніти не в селянській хаті - у княжому палаці... І спинити це зло...»

Наступного дня Мальва зодягнула Вогнедана в перешитий з чийогось дорослого плеча кунтушик. Перед від’їздом Крук повів пана Білозіра на могилу друга. Вогнедан пішов з ними. Там уже був камінь... Непримітний такий, необроблений. На ньому рунами було висічене одне слово – «Незламному»…

-Ми дивитимемось за могилкою, - сказав Крук, - вишеньку посадимо в головах… Аби цвіт ронила щовесни…Ну, відваги, воїни… Вам сказати, скількох я отак ховав? А скількох не вдалось поховати?

Вогнедан став на коліна і припав до напису вустами. А тоді першим пішов геть...

Настала година прощання. Стрий Білозір тримав у поводу двох коней. І очікував

-Пане Боговите.., - ґречно сказав Вогнедан, - пані Мальво… Всього найкращого… Бувай, Дантуре… І ти, Вовчику…І ти, Вербичко… Пане сотнику… Бережіть себе… І їх…

-Це ви себе бережіть, княжичу, - відповів розчулено Крук, - нехай ми з вами зустрінемось того дня, коли ваше військо стане до бою… Я задля такого випадку навіть сокиру нову змайструю…

Вогнедан притулився до сотника всім тілом, тоді відійшов до коня, підтягнувся на луці і опинився верхи. Білозір теж сів на коня, і вони рушили…А засмучені Вигоричі ще довго дивилися їм услід.

***

І знову дорога, непримітні заїзди й дорослий супутник... Вогнедан майже не розмовляв з новоявленим родичем. По-перше - це був не Сокіл, а по-друге... Лице пана Ольжича нагадувало Вогнедану про оте збіговисько моанської знаті, з якого його повезли до школи. Хлопець весь час нагадував собі, що пан Білозір є його стриєм, що він не винен в тому, що є напівкровним, що він служить Ельберу і Князю «тіней», а отже є рівним ельфу Птасі, що, врешті-решт, його, Вогнедана, власний дід, князь Іскра теж був таким же напівкровним дивним...

Та дідо Іскра все ж таки мав в обличчі щось від дивного... Не те, що стрий... Хлопець не міг змусити себе добре ставитися до «моанської пики». Голова його була забита думками про помсту і погибель.

Він і досі не спілкувався з сестрою. Боявся, що вдарить її своїм болем і злобою... Так, злобою... У хлопцевій голові крутилися плани винищення усіх моанців на землі Ельберу... А потім - настане черга дженджиків... Отих, що наймають дітям моанських вчителів і не дають говорити ельберійською навіть зі слугами. А чорри... О, для чоррів він вигадає щось особливе... Те саме, що вони робили з квітанськими повстанцями в рік його народження... Палі... Ліс паль, а на них конають люди в зелених одностроях... Вогнедан усміхнувся так, що стрий Білозір, котрий, видно, умів бачити крізь ману, позирнув на нього з жахом... «Так! Ти теж бійся, сину Ольга Лелега... Може я тебе і не вб’ю, але в моєму Ельбері тобі не жити!»

Кілька разів вони минали застави, на яких чорри прискіпливо перевіряли папери стрия Білозіра. Він ще у Вербаві попередив Вогнедана, що вони обидва є шоррогцями. Його, Білозіра, звати Готоном Релі, і він є торговцем. А Вогнедана звати Вотан Релі... Вони - батько і син...

Ману Вогнедан знову змалював з Моана Квітіна, бо Світляна ніхто б не прийняв за сина «Готона Релі». Він поводився дуже тихо і в усьому слухався пана Ольжича. Обережність повинна була бути особливою - чорри і досі розшукували зниклого без вісті дарійського полковника. На одній заставі, де папери перевіряли жердельці - Вогнедан розпізнав їх по нашивкам з зображенням щита і меча - стрий почав трохи нервувати. Але чорри таки їх пропустили, хоча тримали на заставі десь годину. Хлопець зрозумів по поведінці стрия, що той звідкись знає капітана жердельців, котрий очолював заставу. Занадто пильно він приглядався до чорри. Але капітан не пізнав Лелега... І хвала Богам, бо Вогнедан вже з жахом думав, що їх зараз схоплять і потягнуть до тюрми, або на муки.

І ось закінчився ліс... І в лице війнуло солоним вітром... І дихнув в обличчя Океан... Гордо і грізно... Він уже близько - он за тими лугами... Вже видно смужку прибою... Копита коней зав’язають у піску...

- Стрию Білозіре, - стиха мовив хлопець, - зупинімось... Я хочу подивитися...

Малювання на стіні кімнати... І модель корабля... Дитячі мрії - побачити море... Ось воно... Ніжно лащиться до ніг... Чому ж так байдуже на серці? Чому це, справжнє море, здається старим недолугим малюванням на запилюженому холсті? Невже він, Вогнедан, розучився відчувати красу і гармонію?

-Синку, - мовив стрий, - ми маємо дібратися до Грона засвітло...

До Грона... Туди вони мали їхати з Соколом... Море... Море крові... Він потопить ворога в кривавому морі... А що зостанеться - випалить вогнем.

Гроно, прибережне селище, принишкло в очікуванні. Чорри розташувалися в єдиному на все село заїздику і трусили околиці, заборонивши рибалкам виходити в море під загрозою смерти. Шоррогський торговець Готон Релі з сином змушені був зупинитися в тому самому заїздику, на другому поверсі.

-Пристойна кімната, - мовив старий господар «Високої Хвилі» - так бо звався заїзд, - сподіваюся, хоч пан іноземець заплатить за проживання...

З кімнати Вогнедан виходив тільки до вбиральні, пильно слідкуючи, аби не зіткнутися внизу з чоррами, котрі пиячили у спільній залі. Він боявся, що витворить щось таке, що погубить і його, і пана стрия. Тому годинами лежав на єдиному в кімнаті широкому ложі, спав, дрімав, марив, роздивлявся вже вкотре медальйона з малюваннями з батьків.

- Можна? –якось спитав стрий. Хлопець простягнув до нього медальйона, не знімаючи з шиї. Пан Білозір довго роздивлявся мініатюри... Занадто довго.

- Якщо ви з родини, - вимовив хлопець, - то маєте знати, що я взагалі-то Веданг…

- Я знаю, - відповів стрий, - я був побратимом твого батька. Обрядовим… Бачиш руну?

- Батько Воїн побратався з… моанцем? – протягнув Вогнедан недовірливо.

Ольжич закотив рукав на правиці... Чорногорець побачив на передпліччі знайомий шрам... Руна Сили... Руна побратимства... Говорили, ніби рубець зникає зі смертю побратима, але у нього, Вогнедана, зостався слід побратимської руни. І у стрия Білозіра теж...

- Дивно…- здвигнув плечима Вогнедан, не в силах стриматися, - Звісно, ви напівкровний, але…

- Так уже воно вийшло, - озвався стрий, - Воїн Ведангський вмів прозирати душу людини…

-А мамину душу, - вимовив хлопець, дивлячись на малювання з Конвалії, - він, виходить, не побачив… Вона зрадила… Зрадила його… Зрадила нас з Даною… Це через неї мене віддали до тієї школи… Аби не стрий Ольг, вона б, напевне, і все…здала. Коли загинув дід Іскра – я подумав: кінець Чорногорі.

-Вона хотіла тебе врятувати, - зітхнув пан Ольжич, - від батькової долі… Вона не винна в тому, що сталося.

-Зрада лишається зрадою! – відтяв Вогнедан різко.

-Вогнедане Пард, - сказав стрий стиха, - тобі треба навчитись володіти собою… А найперше – пробачати хоча б рідним по крові…

-Може б мені треба було пробачити і вбивцям Сокола? – спитав Вогнедан нехорошим голосом.

-Ворогам пробачати не треба, - мовив Ольжич, - а рідних треба судити по справедливості…І знайти можливість пробачити.

-Ну, - сказав Вогнедан, не втримавшись, - у тому, минулому житті, у мене був родич… Брат у перших… Князь Лемпарт Зелемінський…Той, котрий назвався Кеяном…Опісля… І він мав сестру, котра відчинила ворогу браму Боговлади… Як їх судити?

Хлопець підвів руку і мимоволі доторкнувся до опіку на чолі... Потер його раз... Вдруге...

-По справедливості, - повторив стрий... В очах його з’явилося щось схоже на страх... Нічого, клятий моанцю... Бійся... - Імена отих твоїх родичів люди за лайку нині вживають… «Щоб ти став Кеяном» – кажуть, коли хочуть проклясти. Оце і є суд і кара.

-Він мені тоді руку відрубав, - промовило щось з глибини Вогнеданової душі, - аби я не міг взяти до рук ні меча, ні флейту… Та я вмію битися шульгою, а щодо флейти.. Ви не знаєте, яким я був тоді… Якою була дивна знать… Ви нічого не знаєте… Нині я буду іншим… До біса ніжність! Хай Чорнобог занесе на крилах любов і жалість… Послухайте… Таким я був… Таким став… І почуйте, яким стану…

Вогнедан видобув з-за пояса флейту… Він так давно не грав... Не грав в дорозі, аби не привертати уваги... Не грав у Вигоричів з того ж приводу... Але нині він хотів грати... Вимовити те, для чого у нього не вистачало слів...

Плавно полилася мелодія… Стільки було в ній любові… До всього… До найменшої травинки на цій землі… Ось юний Повелитель з усміхом на вустах… З волоссям, заплетеним у тугий джгут коси… Любов і ніжність… Не безсила… За спиною правителя був меч у чорних з золотом піхвах… Любов і її оборона… Ось біжить по траві кароока красуня… Ось тупоче по залах палацу Боговлади золотооке ельфеня… І дзвенить…дзвенить пісня кохання… Ось іде назустріч темноокий друг, котрий зветься Воїславом… Той друг, що ніколи не зраджує…

Та обірвалася пісня дивних… І музика закричала… Вона кричала про палаючі міста і поруйновану Боговладу… Вона оповідала, як билися у залі палацу останні воїни з ельфійської знаті... На їх чолі стояв юнак з очима Драконів… Ось він захитався, сліпо намацуючи держак стріли, що пройшла йому груди… І даремно кинувся йому на поміч молодий правитель…Ось він уже стоїть, зв’язаний, перед переможцями і останньою його зброєю є зневажливий усміх… А Коханий Край палає у вогні… Дивні відходять через Квітан до моря і гинуть…гинуть… Ось впали брами Дару… Ось загинув Жердель… Ось б’ється насмерть оточений ворогом обоз біженців, і мати-ельфійка вбиває ножа в груди своїй дитині… А тоді – собі… Ось одне повстання… Вже опісля... Друге… Третє… Пліч-опліч воюють люди і дивні… Як воювали тоді, під час загибелі Ельберу…

Та вже нищать Ельбер його сини в зелених одностроях… Та вже зневажають його мову й звичаї дженджики з колись поруйнованих і сяк-так відбудованих міст… І служать ворогу люди з дивною кров’ю в жилах.. І все менше стає чистокровних…

І знову змінилася пісня… Повелитель... Прийшов Повелитель... Вогняний дух Ельберу, мстиве полум’я.. .І за ним стояло військо… Військо, якому він дозволив мститися на всьому, що має в жилах моанську кров… Військо, яке вирізало в захоплених містах все, що мало на собі хоч би тінь завойовника… «Час прийшов!» - кричала флейта – «час прийшов!» Що нам кордони… Ми пройдемо за Зелемінь… Ми дійдемо до Моани… Ми повернемося лицем до Ішторну, і перед нами бігтиме полум'я…. І Повелитель Вогнедан триматиме весь світ на своїй маленькій долоні… Весь палаючий світ…

Пан Ольжич мав таке обличчя, наче побачив просто перед собою цівку пістоля. Це перше, що впало в око Вогнедану, коли він відняв флейту від вуст... Хлопець знав, що стрий побачив все, що він поклав на музику. Побачив - і злякався... «Ось так, напівкровний родичу... Бійся... А тоді боятимуться інші... Боятимуться, коли я влаштую поминки Соколу Птасі... Поминки у крові й вогні!»

-Чорра, - раптом вимовив стрий, наче плюнув, - ти таки чорра, Вогнедане… Вони таки зламали тебе…Аби Воїн знав, що у нього народиться, він би навіть не доторкнувся до твоєї матері… Видно, і ясновидячі помиляються… Іди і убивай… Випалюй по людям вогнем, як по дереву…А для роду твого скінчено все… Сьогодні він остаточно загинув – Ельбер Прекрасний…

Вогнедан аж побілів від гніву... Всередині знову почала тліти вуглина... Ще трохи... ще трохи...

Та у двері загрюкали, і страшне збудження покинуло Вогнедана. Він непорозуміло подивився на родича.

- Ну ось, - сказав той, - догралися… Твої приятелі, Вогнедане Чорногорський… Це напевне чорри… Вийди до них і стань до їхніх лав… На більше тебе не вистачить, колишній дивний…

-До вікна, - прошипів Вогнедан, підхоплюючись з ложа - я їх затримаю… Біжіть…

-А не діждеш! – спокійно заявив пан Білозір, - тут я – зверхник. Сядь на ліжко, накинь ману і мовчи…

За дверима були і справді чорри… П’янісінькі… І - на диво - теж якісь перелякані.

- В чому річ, панове, - удав здивованого стрий, - ви мене просто з ліжка підняли…

- Десь тут, - пояснив, ледь заникуючись, старшина з відзнаками Дарійського полку, - музика грала… Хто грав?

- Панове, - сказав пан Ольжич становчо, - ні я, ні мій син не граємо ні на чому… Ні, мій дурнуватий отрок грає хіба що на батькових нервах… А в чому річ? Якщо навіть хтось і грав…

- Від цієї гри, - мовив чорра, - у моїх людей видива почалися…всякі…. Наче ми служимо новому імператору… Не великому Корогу, хай славиться його ім’я… Чистокровці, нібито, служимо… Це – непорядок… Злочин – він навіть у думці злочин… Ми – яструби Великої Моанії… Навіть думати не маємо про зміну династії… Тут десь ховається дивний… Це він нас зурочив…

- Мій пане, - влесливо озвався стрий, - як може відважний вояк з Великої Моанії вірити у бабські побрехеньки? Я – шоррогський торговець, а ніякий не чародій… І ніколи в житті не брав до рук навіть дитячого свищика.

- А може на тобі – мана, - впирався старшина, - доведи…

- Та як довести, - знизав Ольжич плечима, - хіба до ворожки сходити, аби подивилася в карти…

Чорра потягнув з піхов шаблю… Вогнедан напружився. Він уже вирішив, що в разі чого кинеться на поганця і душитиме... Душитиме, доки той не здохне.

-Пане, пане, - з непередаваною шоррогською вимовою зацокотів стрий, - а зброя для чого?… Можу поставити вам вина…І наїдків…

-Від болю, - сказав чорра – мана зникає… Ось ми зараз і подивимось…

-Панове, - сказав Ольжич, підійшовши до комину, - доблесні захисники вітчизни мають виймати зброю з піхов, тільки побачивши ворога… А у нас на Шоррозі інакше можна довести, що ти не чаклун…

Він нахилився, і взяв з комину розжарену вуглину… Голіруч…Чорри і вражений Вогнедан ошелешено дивились, як вогник згасає у нього на обпаленій долоні.

-Точно не дивний, - врешті озвався старшина, - ну, дідько з ним… Ходімо, хлопці.

Вогнедан давно встиг сховати флейту. Злоба ще нуртувала в ньому, але в душі з’явилося ще одне почуття - повага. Повага до холодної мужньости побратима його батька.

-Ну що, чорро, - холодно спитав пан Білозір, тримаючи біля грудей обпечену руку, - як воно, коли можна все? Сподобалось? Твої приятелі могли б порубати мене на цурпалля, і совість би їх не замучила...

Вогнедан поволі підійшов до дорожніх сумок, котрі лежали на стільці. Видобув з одної пляшчину з квітанською настоянкою, яку туди сунула Мальва. Дістав сорочку, подер на смуги. Взяв стрия за руку і підвів до умивального тазу.

Пан Білозір мовчки стерпів і промивання, і припікання. Вогнедан зав’язав йому долоню смугою полотна. І раптом відчув в собі іншу силу.. .Цілющу силу любові...

Рожеве світло ледь замерехтіло над пораненою рукою білявого воїна. Той подивився не здивовано - з розумінням... Все таки він був з родини, цей Білозір.

- Зціляєш? – спитав вже лагідніше.

-Трохи, - озвався хлопець, - тільки подряпини… Світляна врятувати не зміг… Він кров’ю почав плювати опісля тих різок… Сокола теж…не зміг.

-Виростеш, - сказав стрий вже трохи не ніжно, - навчишся… У мене на руках теж вмирали друзі… Це треба пережити, мій маленький…

-Чорра? – спитав Вогнедан, як хльоснув.

-Ще ні, - мовив родич, обійнявши його за плечі, - але, дитя моє, не грай більше цієї пісні… Вона лиха… Ти сам ще не знаєш своєї сили… Ти мрієш воскресити Ельбер – ти його воскресиш… Але – який Ельбер?… Хіба ти схочеш стати на чолі війська чоррів? Вони підуть за тобою… Може, навіть мову неньчину згадають, коли ти на них натиснеш силою своєю…. Та чи припнуть вони на ланцюг свого звіра у безоднях духу? Сумніваюся… Краще будь таким, як у тому житті… І військом твоїм хай будуть ельберійці… І краєм твоїм – Ельбер Прекрасний… Хай, не такий, як двісті років тому… Але в ньому все-таки буде менше зла, ніж нині, у Моахетанзі…

Чорри, на знак примирення, запросили іноземця з ними випити. Стрий спустився вниз, а повернувся аж під ранок. Наступного вечора було те саме... Вогнедан навіть через підлогу чув, як чорри горлали славня «Хай Бог береже Імператора трон», а пан Білозір підспівував їм з шоррогською вимовою, немилосердно перебріхуючи слова і мелодію. Під ранок він приплентався до кімнати геть змучений і сказав, що кляті вилупки п’ють наче коні, і перепили навіть його, моанця. З чим і захропів, зоставивши стривоженого Вогнедана сторожко стерегти його сон.

По обіді цього дня чорри забралися, і рибалки з радістю почали піднімати вітрила... Стрий привів Вогнедана до свого знайомця, котрий підрядився ризикнути і доставити їх на Сіллон.

Піратський острів давно був моанцям кісткою в горлі. Вогнедан і читав про нього колись, і побрехеньки ріжні чував. Окрім того, що там, нібито, живе «Князь тіней», людський поговір оселив на острові волхвів і чародіїв невимовної сили. Тому, мовляв, моанці і не можуть досі взяти на меч це піратське гніздо. Стрий, щоправда, сказав, що волхви на Сіллоні і справді є, і що вміють вони навіть хмари розганяти. Але оберігають острів, окрім волхвів, ще скелі, котрі кільцем оточили притулок дивних... Прохід для великих кораблів був лише один, і він добре охоронявся... Охоронялися і невеличкі проходи для рибальських човнів.

І от на цей острів і привіз Вогнедана рибальський човник… Невеличкий вітрильник ковзнув між скелями, наче привид... На заклик рогу зі скелі впала мотузяна драбина, і стрий Білозір звелів Вогнеданові підніматися вгору.

Хлопець дряпався по драбинці, відчуваючи, як її притримує чиясь сильна рука. Потім та сама рука втягла його до великої печери.

-Вітаю, маленький брате! – сказав переливчастий голос.

Перед Вогнеданом стояв дивний, подібних якому не було в Чорногорі. Сріблясте його волосся сяяло у світлі ліхтаря, котрий тримав другий вартовий. Такий же срібний ельф… Отже все це правда… Ще є на світі такі істоти… А Князь «тіней»… Ну, звісно, він має бути таким… А може це і справді дівчина…Прекрасніша за місячне сяйво.

На скелю видряпався Білозір. Він чемно привітався з вартовими.

-Що є рятунком для людей і дивних?- спитав перший вартовий

-Вогняний спис володаря Ігворри, - відповів стрий якимись загадковими словами. В темряві хруснули, розпружуючись, тятиви луків.

-Ми більше любимо луки, аніж пістолі, - сказав Вогнедану перший вартовий, побачивши його здивовані очі. – звичайно, далекобійність трохи не та, але ж не треба довго перезаряджати. Ходімо, ельфійське дитя… Ти вперше на Сіллоні?

-Вперше, - мовив Вогнедан, - я тут ніколи…Але завжди хотів…

Срібний простягнув йому руку, і вони рушили вглиб печери. Стрий з другим ельфом йшли позаду, а незримі лучники знову зайняли свої позиції… Ох і хлопці… Дійсно, нехай хтось лише спробує сунутись сюди!

Краєм вуха Вогнедан чув, як стрий розпитує у свого супутника про якусь Трояндову вулицю. Ось попереду замерехтіло світло, і вони вийшли на повітря…

Місто лежало перед ними… Місто з білого каменю, укрите в чаші скель… Далі простиралися поля й луги… Трохи праворуч виднівся залив, в якому стояли кораблі, схожі на кораблик з картини Радина Радка. Скелі оточували весь острів, але він був таким великим, що їхні вершини губилися вдалині. Біля виходу з печери теж стояла варта. Супутник Вогнедана переговорив з керманичем якоюсь незрозумілою мовою, що звучала, наче ноти, і ввічливо відкланявся, всміхнувшись наостанку до Вогнедана.

Керманич відрядив з ними провідника. Це був спокревений сіллонець, високий, симпатичний хлопець. За спиною у нього висів старовинний меч, а з-за пасу виглядали пістолі. Все-таки корсари не цуралися нового озброєння… Цікаво, а це теж пірат? Вогнедан посоромився запитати…Коли вони спустилися в долину, до них приєднався срібний ще з одного посту, котрий наче виріс з-під землі. Знову короткі перемовини, знову швидкий обмін умовними фразами зі стриєм.. Отже, молодці! Хлопець аж засяяв від утіхи, дивлячись на те, як добре стережуть своє місто корсари. Срібний пішов з ними, неголосно розмовляючи з паном Ольжичем. Вогнедан зрозумів, що стрий теж тут вперше, і теж у захваті.

Трояндова вулиця зустріла їх пряним запахом диких руж. Охоронці підвели їх до сьомого будиночка з гострим дахом і відкланялися. Стрий постукав кільцем у хвіртку, і штовхнув її до середини.

Маленький дворик весь заріс ружами та кущами ясмину. Посеред нього причаїлася гостроверха альтаночка…В альтанці хтось сидів, Вогнедан роздивився лише рукав сорочки…

-О, - вирвалося у пана Білозіра, - Батьку! Батьку Ольже!

Той уже побачив їх обох… Кріселко відлетіло набік…Вогнедан кинувся вперед…Ольг Лелег, його улюблений родич, ухопив хлопця в обійми і вкрив поцілунками.

-Дитя моє, - шепотів, - ти живий… Ти з нами…

Лише тепер Вогнедан повірив, що все уже закінчилося, і він у безпеці… Він обійняв родича і так застиг. Чув, як пан Ольг вітається з сином, як кличе покоївку, аби вимила і перевдягла несподіваного гостя, як замовляє щось на обід… Чорногорець над силу відірвався від свого живого спогаду, від мешканця Лелечого Гнізда, і пішов за покоївкою.

Якісь дівчата термосили його, мили, перевдягали…Потім привели до тієї ж альтанки, де було накрито невеличкого столика. Вогнедан взяв до рук виноградне гроно, відщипнув ягідку… Очі його злипалися…Страшна напруга останніх тижнів висотала з нього всі сили.

-Давай, дитя, я віднесу тебе нагору, - мовив Ольг.

-Я вже давно не дитя, - прошепотів Вогнедан. В Лелечому Гнізді стрий Ольг часто відносив до спочивальні хлоп’я, котре втомилося гратися… А нині за столом сидів уже не хлопчик – підліток з вовчим вогнем у синіх видовжених очах чистокровного.

-Та я ще на силі не підупав, - мовив лагідно Ольг, - і зможу підняти свого небожа… Не скажу – онука у перших, бо тоді дівчата довідаються, що я вже є дідом…

Ольг теж змінився за ці сім літ… Він став зовсім сивим… Біле волосся, замість темно русявого…Але очі… очі ті самі. З золотими блискітками. Твердість… Лагідність… Спокій…

Вогнедан і незчувся, як опинився на руках у родича. Той заніс його до невеличкої зали і піднявся нагору, до невеличкої спочивальні. Там уже було наготоване ложе… Білі простирадла пахли лавандою..

-Спочинь, дитино, - сказав Ольг, - спочинь.

-Родичу, - мовив Вогнедан, утримуючись при тямі зусиллям волі, - я мушу знайти Князя «тіней»… Того, котрий надсилав мені до школи листи…

-Для чого, Вогнику? – спитав м’яко Ольг.

-У тому пеклі зосталися мої браття… Він обіцяв визволити їх…

-Це вже робиться, дитя моє, - озвався старший Лелег, - Велика Моанія вдягла жалобу… А отже і друзі твої будуть на волі… Якщо вже не їдуть додому.

-А ви як знаєте? – у Вогнедана аж сон пропав, - ви знайомі з тим Князем?

-Я знаю його як самого себе, - зітхнув Ольг, - і він мене теж… І він, і я просимо, дитино, у тебе пробачення…

-За що? – спитав здивовано чорногорець

-За сім літ страждань, - прошепотів Ольг, - за муки твої, обіцяна дитино наша… Князь «тіней» міг тебе звідти викрасти першого ж року… Але ж…

-Але ж я був імператорським заручником, - закінчив спокійно Вогнедан, - ціна моєї волі – кріпацькі пута для Південного Данаділу.

-Ти знаєш, - схилив голову Ольг, - ти не пробачиш…

-Те, що тисячі людей ці сім літ прожили в спокої, і їх не зробили кріпаками, є мені розрадою – твердо відповів підліток, не відводячи очей, - мої муки – то мої муки, і я відплачу і за них, і ще за дещо. Але я пробачив вашого керманича, стрию Ольже… Адже ви – теж воїн – «тінь»?

-Теж? – спитав Ольг, беручи його за руку.

-Як Сокіл Птаха… Він загинув…

-А…, - протягнув Ольг, - то ось хто тебе… Ні, не згадуй… Не треба… Спи…

Тепла долоня легла на чоло Вогнедана… Торкнулася опіку… Здригнулася… Пригладила волосся. Обережно, аби не розтривожити рубець від нагая…

-Косу почну відпускати з цього ж дня, - прошепотів хлопець, поринаючи в сон.

Наступний день приніс з собою новий одяг і смачний сніданок. Стрий Ольг кудись подався зранку разом з Білозіром. Вогнедан обнишпорив весь дім, і скоро втямив, що будиночок розділено на дві половини…

В сусідньому садочку, за увитими ружами гратками хтось співав чорногорської пісні, приграючи на лютні. Ніжний жіночий голос..

- Ой ти, сокіл, сокіл… Ти летиш високо.. та над Яв-горою… Та над кремінною..

Біля хвіртки стою, тужу за тобою… Ти несеш на крилах серце й душу мою..

Стиха підходить до ґраток Вогнедан і бачить схилену над лютнею жінку. А коли вона підіймає очі, вигукує, не втримавшись:

-Вуйно Півоніє! Мила вуйно!

-Ой, та не може бути! – гукає Півонія і відкладає лютню… А тоді встає, і не біжить, а йде перевальцем до загорожі з руж, - любий небоже… Мій Вогнедане… Та як же ти схожий на Дану… Та ми ж тебе сім літ оплакували…

Вона похапцем відмикає хвірточку і припрошує:

-Заходь.. Заходь…

Вогнедан вже зрозумів, що треба мовчати… Що не можна сповістити про долю Сокола майбутню матір його сина… Хлопець обережно обіймає розповнілу вуйну.

-Та я ж тепер не дуже струнка, - сміється Півонія.

-Але все одно вродливі, - ґречно говорить Вогнедан, - як ви тут опинилися, вуйно?

-Та, певне, так як і ти, - зітхає Півонія, - утекла… Страшне, що скоїлося, любий сину мого брата… Ота погань…Крін Птасін, зрозумів, ким був повстанець Чорний Воїн… І почав мене домагатися, коли приїхав з Моани вже дарійським полковником… Грозив, що донесе на мене, яко на неблагонадійну… Пані Дивина спробувала заступитися за мене – він її ударив…

-Вона померла, - говорить хлопець, не питаючи, стверджуючи.

-Серце, - мовить Півонія смутно, - не витримало… Врятувала мене пані княгиня. Вона своєю владою мала право арештувати на десять день всякого буйного чорру. За той час пані Птаху поховали, а мене відправили на Сіллон…

-І ви чекаєте… Сокола? – вирвалося у Вогнедана.

-Ой, як ти здогадався? – рожевіє молодиця, мов справжня півонія, - Я нині пані Птаха, дружина Сокола, і мати його соколяти… Він дуже сподівається, що народиться син. Бідний, він має повернутися до Боговлади, до порожнього дому… Але пані Конвалія розкаже йому, де мене шукати…

Вогнедан слухає щебетання вуйни, її оповідки про боговладські новини, про Дану, про маму… Пані Конвалія, виявляється, тепер стоїть на сторожі привілеїв Данаділу. Говорить? По-нашому…Дану не кривдить, донька й матір нині найкращі подруги. Про нього, Вогнедана, щодня згадує… Дуже тужить… Де живе? Півроку в Ігворрі, півроку в Боговладі. Їй, Півонії, пощастило, що намісниця була в стольному місті, коли трапилася оця біда.

Стрий Ольг, коли прийшов разом з Білозіром увечері, спитав лишень:

-Сподіваюся, Вогнику, ти не говорив зайвого?

-Я не божевільний, - відповів Вогнедан, - але колись вона та дізнається…

-Не зараз, - сказав Ольг, - нехай народить…

Стрий Білозір за кілька днів по тому кудись зник. Ольг сказав, що його син поїхав у торгових справах. Вогнедан вже звик до недомовок, зрештою, вони в школі чоррів лише так і розмовляли. А Ольг прийшов не сам, а зі срібним ельфом, котрий назвався Богумиром.

-Це, Вогнику, - мовив Лелег, - волхв і чародій… Справжній…

-А хмари розганяти ви можете? – вихопилося у Вогнедана.

Срібний ледь усміхнувся. Лице його було юним, а очі – сповнені спокою, який приходить лише з довгими літами.

-Можу, - сказав, - але це не найскладніше, - пане Лелегу, ви можете зоставити нас удвох?

Ольг пішов до будиночка, а хлопець з Богумиром сіли у альтанці… На два кріселка – лице до лиця.

-Нелегкий був у тебе шлях, - мовив срібний, - підійди-но…

Вогнедан встав, наблизився… Срібний поклав руку йому на чоло… Гарячі пальці ковзнули по шраму… Опік… Слід від розпеченого клинка Кріна Птасіна… Поруч слід від нагая чорри, якого він зустрів у лісі…Хлопець відчув, як зникають, заживляються рани.. Потім пальці дивного розшнурували сорочку на грудях хлопця… Спустили її з плечей… Ковзнули по спині…

-Я оце думаю, - промовив підліток, - може б мені варто було це залишити… Аби не забув..

-Ти – воїн, - відмовив Богумир, - і на твоєму тілі ще будуть карби від зброї… Ти й так не забудеш те, що пережив…

-Не забуду, - підтвердив Вогнедан.

-Карби на душі можуть кривавити все життя, - сказав срібний, - ти мабуть думаєш зараз, чому саме тобі випала така судьба…

-Ви думаєте, що це судьба? – спитав Вогнедан, - що це покарання мені за те, що не вберіг тоді Ельбер Прекрасний?

-Судьба не карає, - відповів Богумир, - але вона часом веде занадто крутими стежками…Ти знаєш, юний дивний, що у світі нема досконалості… Тебе наділено страшною силою … І призначено відновити давно загибле… Є, дитино, люди… дуже зрідка трапляються і такі дивні, які, нічого не маючи за душею, мають проте величезну пиху… І тоді така людина оголошує себе надлюдиною, а інших вважає порохом біля своїх ніг. Ну, а коли таким стає дивний – наслідки можуть бути ще страшнішими…

-Так.. – говорить Вогнедан, згадуючи Кріна Птасіна, його видовжені очі ельфа, і вогники божевілля в тих очах.

-Ти, дитино, пройшов крізь пекло, - стиха продовжує Богумир, - ти страждав поруч з людьми і дивними… Чи зможеш ти нині когось вважати порохом біля своїх ніг, вогняний ельфе?

-Напевне – ні, - відповідає Вогнедан задумливо, - я не можу зневажати людей, бо бачив їхню силу і слабкість… Я не можу любити усіх дивних лише за те, що вони є дивними, бо бачив як ламає їх життя і страждання… Але, Віщий Богумире, чи не занадто високу ціну я заплатив за це знання?

-Жодна ціна не буває високою за відання, - відповідає сіллонець, - так, зараз ти переповнений люті і прагнеш помсти… Я бо знаю, яку ти маєш флейту… І знаю, що ти на ній зіграв… Ти й справді бажаєш влади над світом?

-Я сам не знаю, чого бажаю, - чесно відповідає хлопець, - один час я бажав стати пастухом в селищі Вербава… І про все забути… Але я нічого не забуваю… Чи зітре оті спогади влада над світом? Чи поверне мені дитинство? Ні, напевне… Але я, принаймні, помщуся…

-Помста завжди ділиться на двох, - мовить волхв, - згадай свого друга, за якого ти хочеш помститись… Які слова він крикнув катам в обличчя?

-Хай славиться, - шепоче Вогнедан, - Ельбер Прекрасний…

-Він не хотів би, аби ти боровся за владу над світом, - говорить далі Богумир, - він не бажав би, аби ти нищив беззахисних і недосконалих… Бо світ наш є недосконалим, і від цього ніде не дітися…Чи не так?

-Так, - шепоче Вогнедан, - згадуючи переляканого кедага і слова Сокола про зайвого свідка… Його друг зоставив в живих цю недолугу істоту через купу сопливих дітлахів в його хатині… О, наш недосконалий світ…

-То чи не найкращою помстою буде, - знову озивається Богумир, - забути про помсту… Кому ти зібрався мстити, дитя вогню? Людям, котрі ніколи не заглядали в глибини духу? Це негідно дивного… А достойним буде – підняти з попелу отой Ельбер, за який загинув твій друг… За який страждали в школі чоррів діти – ельберійці… І стати його гідним володарем… І судити людей не за кольором волосся чи шкіри – за станом духу…

-Ви вважаєте, - мовив Вогнедан, - що відновити Незалежну Державу буде найкращою помстою? Але ж куди подіти з цієї держави убогих духом? А що робити з дженджиками? Залякати їх так, аби вони згадали рід і мову? Та хто зрадив один раз – зрадить і вдруге… А куди подіти моанців з Персикового передмістя Боговлади, котрі поводять себе хазяями в стольному місті Ельберу? А чорри? Їх-то треба знищити? Як перевиховати живих мерців?

-Ти, дитино, - сказав сіллонець лагідно, - вже мислиш наче дорослий. Але питання треба вирішувати тоді, коли вони виникають. Я певен, що коли ти почнеш свою битву, багато з цих питань вирішаться самі по собі… Ті, кого треба знищити, будуть знищені, бо виступлять проти тебе зі зброєю… Хтось утече, хтось принишкне… В тому старому Ельбері теж були зрадники…

-Я пам’ятаю, - шепоче Вогнедан, - я це пам’ятаю…

-За добро віддавай добром, - мовить Богумир, - а за зло – по справедливості. Міряй в кожній людині глибину її духу…Нищити завжди легше, ніж судити, але з-під куп мерців підіймаються месники… Не дай стражданню засліпити себе…

-Віщий, - спитав хлопець раптово, - а чи доводилося вам страждати?

-Замолоду, - відповів срібний по довгій мовчанці, - я був корсаром… Це було давно… В мені ще не пробудився дар… І ось, опісля одного бою, наш корабель викинуло на побережжя Астеону… Просто ворогам до рук…

Богумир відводить назад своє срібне волосся, і Вогнедан з жахом бачить потворні обрубки замість вух. Колишній воїн, теперішній цілитель опускає волосся і ледь усміхається.

-З Неззької фортеці, - мовить, - мене і ще кількох корсарів витягнув тодішній Князь «тіней»… Я знаю, що таке страждання… Я теж мріяв спалити світ, і на попелищі збудувати кращий… Та на попелі не росте навіть трава… Я ненавидів людей, лише за те, що вони – люди… Але потім зрозумів, що коли я творитиму зло, то стану нічим не кращим за них…

-А що ви вважаєте злом? – питає Вогнедан, оговтавшись, - і що таке добро?

-І що таке істина? – всміхається сіллонець, - це питання без відповіді, дитя вогню… Питати треба так – що є добрим для мого роду? Що є злом для моєї землі? Що є істиною для мене?

-Мені здається, - говорить хлопець твердо, - що я вже знаю відповіді… Воля є добром для мого роду… Імперія є злом для моєї землі… А істиною є – справедливість!

-О, - сказав волхв, - я не помилився в тобі, дивне дитя… Отже, скоро ти поїдеш додому… До Чорногори… Там на тебе очікує рід… І мати…І твоя земля, що прагне волі…

-Мама, - сказав Вогнедан, - а з нею як?

-По справедливості, - озвався сіллонець, - вона зробила страшну помилку. Але вона не хотіла тобі зла. І тим більше – не збиралася віддавати тебе в оту в’язницю духу. Вона лише хотіла, дитино, не втратити тебе, як втратила твого батька… І рушила проти судьби з відвагою жони з роду Пардів… Та не можна битися з судьбою…

-Ви все про мене знаєте, - мовив чорногорець, - це ви є Князем «тіней», Віщий Богумире?

-Ні, - відповів сіллонець, - я волхв, а той дивний – воїн…

Богумир приходив ще не раз. Розмови з ним потроху заспокоїли збурений дух підлітка… Ні, він не перестав ненавидіти. Але вже і не хотів спалити світ і засипати попелом могилу побратима. Він потроху оклигував, наче від тяжкої хвороби, від власної злоби. І потиху вчився любити…

Півонія Птаха народила сина. Вогнедан вдостоївся бути допущеним до ложа породіллі, аби поглянути на маленького брата у перших. Щаслива мати сиділа в подушках, милуючись немовлям. Вогнедан поглянув на личко братика і зітхнув… Кров Драконів виявилася сильнішою… Вже зараз видно було, що дитя буде схоже на Півонію.

«Може це ти – мій Воїслав? – подумав хлопець журно, - але ж поки ти виростеш, пройде стільки часу».

-Сокіл звелів, - зітхнула Півонія, - щоб сина я назвала Кречетом…

-Ні! – аж скрикнув Вогнедан, - ні!

-Старший брат мого чоловіка, - мовила суворо донька Драконів, - помер семилітнім хлопчиком. Він був чудовим дитям…Сокіл хоче, аби його ім’я зосталося в родині.

Вогнедан поцілував немовлятко в чоло і поспіхом утік з кімнати породіллі, аби не обмовитися, що вона ніколи не дочекається свого Сокола… І ніколи не побачить батька хлоп’я з очима Ведангів… Так, як він, Вогнедан, ніколи не побачив Воїна Ведангського.

Перед від’їздом Ольг повів Вогнедана до палацу князя Непобора. Правитель корсарів привітав малого Парда гордовитим усміхом.

- Пан Лелег говорить, - озвався переливчастим голосом ельф, - що це ви, мій юний друже, відвоюєте Ельбер у моанських псів і відбудуєте палац Повелителів у Боговладі… Не забудьте запросити мене на битву, а тоді – на свято…

- Вас уже запрошено, пане князю, - вимовив Вогнедан так, що грізний дивний усміхнувся задоволено.

- Я бачу, - сказав, - лишилося недовго чекати.

У будиночку Ольга Вогнедан спитав стрия потиху:

- Пан Непобор і є Князем «тіней»?

- Він князь сіллонських корсарів, - відповів Ольг, - але не той дивний, якого я знаю.

Вогнедан зітхнув розчаровано. Він був вражений красою й гідністю Непобора… Жаль, що це не той невловний дивний, якого кляне вся Імперія…

Ще за тиждень Ольг Лелег та його супутник – підліток висадилися на Побережжі біля селища Сонцедари. В селищі на них очікували коні з валізами, притороченими до сідел. Все мало такий вигляд, наче вони їхали здалеку.

- Ольже, - спитав Вогнедан, - а чи не можна нам…через Крепимирів?

Ольг повагався, але врешті погодився.

- Тільки накинь ману, - сказав, - принаймні, поки не доберемось до намісництва… І зберігай спокій…

***

Млин під Крепимировим був великим і заможним. Стояв він на річці, котра і крутила його колесо. Пані Ялину Ряску вони віднайшли без труду. Вогнедан попрохав жінку зайти до хати, а коли вона спитала – для чого, на хвилину скинув ману.

- Зараз, - мовила поблідла Ялина, - зараз…

Вся родина Рясків зібралася в хаті…Батько Жадан, брати Світлянові Добрян та Волот… Сестричка Миловида… Їй уже майже дев'ять літ… А Вогнедан уявляв її зовсім маленькою… такою, як оповідав Світлян.

-Ви так схожі на князівну Дану, - мовить Ялина, коли Вогнедан позбавляється вигляду Моана Квітіна, - ви вирвалися звідти? Але що…Що з моїм сином?

-Ваш син помер, - відповідає, схиливши голову, Вогнедан, - помер не чоррою… Його батько пишався б ним.

-Я відчула, - шепоче жінка, - я щось таке відчула. Восени я збиралася їхати аж до Ігворри. Князівна Дана нині там… Туди я слала листи… Вже до мертвого…Ой, лихо… Ой, синку ж ти мій.. Дитя моє…Та мені ж тебе не побачити вже…

Ялина голосить, плаче Миловида, притислися один до одного Світлянові браття… Важко зітхає вітчим Жадан…

-Пані Ялино, - мовить Вогнедан, - ми хотіли його врятувати… Присягаю… Не зломився його дух, та не витримало тіло. Він захворів на легені, і від того помер.

Про різки і інші тортури хлопець не оповідає – досить і того, що є…

-Та поховали ж тебе, - голосить Ялина, - в чужій землі… Та не ненька ж тобі очі закрила – люті вороги прикидали землею… Ой, будьте ж ви прокляті, вороги лютії… Щоб вам ваших дітей не дочекатися, щоб вам онуків не діждатися… Щоб ви виздихали, моанські пси, до останнього щеняти…

-Жінко, - бурмоче Жадан, - тихше… Почує хтось…

-Дякую, - мовить Ялина, трохи оговтавшись, - дякую вам, княжичу, за надію… За те, що я могла звісточку йому подати. І вам, і сестрі вашій…Він слабосилим не був, Світлян, це його там…довели до смерти.

Вогнедан мовчки киває, не в силах вимовити й слова.

-Лишіться, - просить жінка, - пом’янемо…

Відсидів Вогнедан поминальну вечерю, сходив з Ялиною на крепимирівський цвинтар, де вона придбала камінь, з тих, які встановлюють на родових гробовищах задля загиблих у дорозі, подивився, як різьбяр вибив різцем на ньому «Світлян Радко», поцілував ім’я друга, коли камінь став на місце, серед кількох таких же каменів, і поїхав геть разом з мовчазним стриєм, полишивши Ялину оплакувати сина.

А далі був південний Данаділ, і гори, далекі гори на обрії… І щодня вони ставали все ближчими, аж поки не побачив Вогнедан любу серцю Ігворру, що принишкла на схилі Яв-гори, наче на материних грудях.

Ось і кручені вулички Нижнього Міста... Ось крутий підйом до Високого Замку... Стрий Ольг мовить стиха:

- Вогнику, дитино, зараз ти зустрінеш матір... Май до неї жалість.

Вогнедан лише очі опустив... Жалість... Що таке жалість? Він забув... Він так багато забув, хоча любив похвалятися своєю могутньою пам’яттю... Мама... При цьому слові йому згадувалися або Мальва Лелег, або Мальва Вигорич. А не Конвалія Чорногорська.

Нарешті - замкова брама... І незнайомий гридень питає, хто вони й до кого. І відповідає Ольг спокійно:

-Родичі до її ясновельможності...

-О, пане Лелег, - пізнає гридень, - прошу, ще й припрошую...

На Вогнеданові й досі мана... Він не хоче шуму... Не бажає галасу... Він просто не знає, що робити...

Знайомі сходи, на третьому - щербинка... Знайомі важкі двері... Велика зала з гербами й прапорами... Сходи нагору...

Дідо Іскра не вийде назустріч... Не підхопить на руки... Не скаже... А втім, що це він, Вогнедан... На які руки... Йому ж чотирнадцять літ...Не сім...Двічі по сім... Чотирнадцять...

Ольг веде його коридорами... Як все змінилося... Ось тут були його з сестрою покої... Тут він читав книги і креслив на мапах... Ось і двері до бібліотеки... А тут... Тут були покої старого князя...

Ольг стукає у двері.

-Прошу! - знайомий голос... Де ж твоя моанська мова, мамо?

Вони заходять до великої вітальні... Авжеж... Портрета бабусі Денниці перенесено сюди з дідового кабінету... Поруч малювання з самого Іскри. Дідо дивиться сумовито на свою красуню-дружину.

Мама сидить у кріселку... Біла в білому... Незмінна... Гаптує на великих п’яльцях... Поруч дівчинка - дивна... Майже дівчина... Дана... Теж длубається голкою у гаптуванні... Сім років тому її не можна було змусити посидіти спокійно й хвилини... В хлоп’ячому вбранні - сорочка - чорногорка, штани... Ну, хоч в цьому не змінилася... Округлі, вже дівочі груденята... Як ти виросла, сестро... Без мене...

-Пані княгине,- говорить Ольг, - я привів до вас... гостя.

Вони обидві підводять очі - мама і Дана... І з Вогнедана від хвилювання злітає мана... Очі обох жінок - великої і маленької - такі ж як і у нього... Сині... Стривожені... Сумовиті...

Вони підхоплюються обоє... Конвалія ступає крок вперед і падає... Падає трохи не в ноги сину... Її ледве встигає підхопити стрий... Дана видає такий вереск, що Вогнедан одразу згадав їхні дитячі побойовиська... І ось вона уже у брата на шиї... І цілує його, цілує...

Конвалію стрий Ольг відніс до спочивальні. І покликав знайомого Вогнедану лікаря -белатця Кроллу... Двійнята залишилися у вітальні. Дана так вчепилася брату в руку - не одірвеш.

-Злий, - вимовляє, плачучи... - злий! Жорстокий... Чому затулився від мене? Чому говорити не хотів? Чому стільки часу не відгукувався? Чому не сказав, що вибрався звідти? У мене серце кров’ю обливалося... Я ж відчувала - погано тобі... Покличу - стіна камінна... Злий! Ой, який злий!

-А не називай мене чоррою, - говорить Вогнедан, силячись на жарт. І шкодує про це, побачивши, як залилися слізьми сестрині очі...

-Ти образився! - хлипає вона, - на ті дурні слова.... Вогнику мій, я ж не хотіла... Я ж люблю тебе... Я ніколи в світі більше так тебе не назву... Який же ти чорра? Ти мій хороший брат...

-Я на тебе не ображаюся, - мовить Вогнедан заспокійливо, - аби не ти - я б загинув там... Ти - моя душа, моя оборона. Ти моя чудова сестра...

Та ось виходить до них Ольг і кличе до спочивальні... На цьому ложі колись спав дідо Іскра... Тут вони пустували, качаючись по картатому ліжнику. Нині на ложі лежить Конвалія... Бліда, наче небіжчиця...

Вогнедан намарне підшукує у пам’яті якісь ніжні спогади про матір... Та перед очима - лише ласкаві очі Мальви Лелег... І руки бабуні Рути, котра купає його в запашних травах... Ні, він більше не ненавидить цю жінку... Сім літ він дивився на дівчину в блакитній сукні, котра сміялася з малювання до чорноокого Дракона, дещо зрозумів сам, решту пояснив йому волхв Богумир, але й любити він ще не може... Не може любити цю змучену жінку в жалобі... Біла в білому. Тепер-то він розуміє, що мати все життя носить жалобу по Воїну Ведангському. Як там говорила Півонія... «Аби ви вдалися в рід Драконів...»

Та все таки згадує Вогнедан... Згадує ніч в Боговладі опісля якогось покарання... Ой, він тоді й побивався - мама ляснула... Так і заснув, заплаканий... А вночі хтось обіймав його сонного, і ронив теплі сльози йому на личко... І шепотів говіркою: «Синочку мій...Дитя моє...»

-Сину мій, - ледь чутно говорить Конвалія, - ти маєш мене ненавидіти...

-Ні, мамо...

-Ти маєш на це право...

-Ні, мамо...

-Мене прокляв батько... Ти теж напевне прокляв... Сім років... за вбивство не дають стільки...

-Я не кляну вас, мамо...

-Я давно б померла... Та нема кому залишити... Все оце... Чорногора... Данаділ...

-Я хочу, аби ви жили, мамо... Я не ненавиджу вас...

Та заплющує очі Конвалія, і Кролл робить знак, аби вони з сестрою вийшли геть.

В спочивальні Дани поставлене друге ліжко... Вона сама застеляє його духмяними простирадлами.

- А ми не занадто...дорослі, щоби спати в одній кімнаті? - питає ледь розгублено Вогнедан. За роки навчання він відвик від самого вигляду дівчат...Дівчат його віку, яких би міг мати за подруг...

- Я так знудилася за тобою, - мовить Дана, - мені вже не досить перемовлятися подумки... Я хочу тебе бачити! Хочу чути! Говори зі мною... Оповідай!

Вони сидять навпроти одне одного... Вогнедана прорвало... Словами говорити все таки легше - сестрі не так боляче. І то вона плаче...

-То Світлячка вже нема? - схлипує, - який жах! А від його мами два листи... А як ті, троє?

-Стрий Ольг сказав, що вони вже мають бути на волі.

-О, хвала Богам, - втішається Дана, - як зрадіє пані Ставська! І пані Лемпарт!

Та все страшнішою стає оповідь, і висихають сльози у сестри, а лице зводить судома...

-Воїни - «тіні», - говорить вона, - справжні герої! Ми помстимося за твого друга! Я буду поруч з тобою завжди! Двоє - краще ніж один... Ах, бідолашний Сокіл... І його бідна матуся... І ти говориш - вуйна Півонія його дружина? Ми з ним ще й рідня тепер... Добре, що у нього зостався син...

Дивиться Вогнедан на сестру і не відчуває рівності. Наче він дорослий чоловік, а вона дитина... Щира така дитина... Наївна... Помстимося...

-Я радий, що ти у мене є, Данусю, - говорить він ніжно, і Дана всміхається, а тоді знову починає плакати.

Зранку - сніданок в родинному колі... Давно забуті страви... Пиріг з солодкою начинкою... Якісь ягоди... Духмяний настій у маленьких філіжаночках. За столиком окрім двійнят - пані княгиня та стрий... Конвалія якась непомірно жвава, хвалить пиріг, припрошує до ягід... Робить вигляд, ніби так було завжди... Всі сім літ... такі ось сніданки... Вогнедан колупає ложечкою пиріг і згадує, як він мріяв так поснідати у перший рік свого страшного навчання... З мамою і сестричкою... Потім перестав мріяти... Можливо з цього і починається перетворення на чорру?

Підліток підводить очі, і бачить, як повзуть сльози по білому лиці Конвалії... І Дана принишкла. А стрий Ольг дивиться сумовито, але теж мовчить.

-Мамо, - говорить Вогнедан, - зрозумійте мене... Сім літ я прожив у пеклі... Воно було точно таким, як у ваших мейдистських книжках... З чортами і муками грішників... Я не можу так, одразу звикнути до тихого раю... Ви пам’ятаєте семилітнє хлоп’я, трошки чудне, трошки вперте, але нині я дорослий, мамо... Вважайте, що я повернувся з в’язниці... Мені потрібен час, аби звикнути до волі. Я хочу поїхати до Лелечого Гнізда... Подивитися, що там лишилося від дитинства... Я повернуся до вас... Я спробую полюбити вас... Не сердьтеся на мене, мамо...

Конвалія не заперечувала... Вона взагалі не промовила ні слова. До Лелечого Гнізда вони вирушили втрьох - Вогнедан, Дана та Ольг Лелег.

Селище Лелеги...Поволі ступають коні... Знайома доріжка веде вгору... Тут колись вони намагалися спинити воїнство Вовчурів... Катапультою зі сміття і цебром води... Брама... Двір... Якась дівчина в керсетці... Напевне, нова наймичка, бо Вогнедан її не пам’ятає... А ось... Ось і стрийна вийшла на ґанок, зачувши цокіт копит.

-О, ні! - вигукнула, одразу пізнавши, - Вогнику мій!

А з винограднику вже несуться Лелеги... Височенний підліток з розмаяним волоссям... Невже це Горицвіт? Ох і жердина... Близнята, Влад з Ігвором... Ну й виросли... Це їм по дванадцять. Уже... А попереду, метляючи товстими косичками, мчить дівчинка з оченятами-вишнями.

- Братику Вогнику! - верещить вона, - братику!

- Ой, ні! - говорить Вогнедан, коли сестричка у других трохи не збиває його з ніг, - ти ж була трошки менша, Вишенько... лежала собі у колисці...

- Мочила пелюшки! - піддражнює котрийсь з близнят.

- Іди геть! - вигукує дівчинка, - я його перша пізнала! Я його завжди чекала! Я його все життя любила!

Вогнедан розчулено гладить і косички, і рожеві щічки, і цілує вишневі оченята. Аж Горицвіт говорить ревниво:

-Ну ось, допалася! А ми? А нас?

-А ти поцілуй у ставку жабу! - знаходиться Вишенька, і неохоче допускає братів до Вогнедана. Потім усіх їх відганяє Мальва і бере хлопця в свої теплі обійми.

-Бабуня Рута померли, - оповідає Мальва, коли гостей уже нагодовано і вимито, - батько не говорив тобі, хіба?

-Ні, - зітхає Ольг, - йому і так досить було смертей.

-Давно уже... Вона довго хворіла... тоді згасла...

Вогнедан зітхає... Дана його про це теж не сповістила... Пожаліла? Напевне... Він так побивався тоді за дідом, що про другу смерть в родині сестра не стала йому передавати.

Лише стрий Верес не радіє з Вогнеданового повернення. Він сидить похмуро в кутку зали і щось стругає кишеньковим ножиком. І мовчить.

-Він завжди такий, - потиху мовить Мальва, - не сердься.

-Тут у нас без тебе, - хвалиться Горицвіт, - було та й було... Заявилися до Лелегів збирачі податків... Це було в рік смерти старого князя... Раніше він їх укоськував, а тепер кляті собаки вирішили позбиткуватися з дурних чорногорців. Двоє моанців було і один дженджик... З охороною... Податки і так не маленькі, а ці почали вимагати чогось додатково... З селища прибігли до нас... Ненька взяла пістоля, сіла на коня...

-Та не бреши ж, - всміхається Мальва.

-Ну, гаразд, - погоджується Горицвіт, - коня не було... Але пістоль таки був.

-Незаряджений! - хихикає Вишенька.

Прийшла вона до селища, а там крик та галас... Ненька дістає з-за паса пістоля, тикає його тим моанцям під носа і питає: «В чому річ?»

-А вони кричать, - підхоплює котрийсь з двійнят, - «Як смієш, холопка!» А ненька їм і каже: «Північні вилупки, мені належить тут все навколо, вкупі з виноградниками Росавів! Як смієте, поганці, напастувати моїх людей!»

Вогнедан не сміється. Він думає про те, що у Квітані подібний чин закінчився би смертю і неньки і його родичів. Не говорячи вже про людей з селища... Як він жив тут, у безпеці... Як він жив...

Ввечері верхи приїздить стрийна Вербена з якогось гірського хутора... Рятівниця і чародійка.

-О, - говорить спокійно, - явився, волоцюга... Не минуло й семи літ... Вітаю й тебе, брате Ольже... Аби тобі йти та не спіткнутися. Ну, йди сюди, Вогнедане, стрийна тебе обійматиме...

Від стрийни пахне лікарськими травами... І вона одразу ж починає бурчати на всіх Лелегів одразу... Горицвіт знову гасав без сорочки, думає, якщо спалить собі шкіру, то посмуглявішає... Близнята не пили настою від шлунка, Вишенька не приймала відвару ще від чого-то там... Все як завжди... та наче між чужими сидить Вогнедан.

Їхня з Даною кімната є неторканою... Тільки кораблика нема...

-Стрий Білозір його забрав собі, - зітхає Дана, - то ж його кораблик... Ти знаєш - у нього син від лоянської принцеси... Ну, так, у стрия Білозіра... Він довго в Лояні жив... Такий потішний хлопчик... Терн Лелег... Це йому скільки... та майже шість... Оченята - як тернові ягідки. Я хочу взяти його до себе пажем, коли ми повернемося до Боговлади...

Та Вогнедан вже не слухає сестри. Він припав до стіни вухом. Там чути голоси Ольга та Вереса... Гнівні голоси у обох...

-Ви привезли до мого дому цього чорру! - вимовляє Верес своєму вуйку, - у нього ж очі як у дорослого вбивці! І він торкався до моєї доньки! Щоб завтра і ноги його тут не було!

-Вересе, за батьковим заповітом це мій дім, - холодно відповідає Ольг, - ти тут маєш лише невелику частку. І насмілься лишень образити Вогнедана! Він пережив таке, що й дорослий не витримає!

-Саме так, - вимовляє Верес, - живими звідтіля не повертаються... Подивись йому в очі - вони мертві! Це - чорра! Труп! Він мені ще дітей зурочить!

-Ні, - з жахом мовить Дана, котра притулилася поруч, - ні, Вогнедане.

Та підіймається з ложа Вогнедан і виходить з кімнати...Штовхає двері сусідньої. Спочивальня поруч раніше належала дітлашні Лелегів... Тепер це, певне, покоїк Ольга, бо на ліжку розкидані стриєві речі. Дядько й небіж стоять одне проти одного як вороги.

-Стрию Ольже! - спокійно мовить Вогнедан, - я їду до Ігворри зараз же... Не можна відшукати втрачене... Мої сім літ щастя привалило сімома літами біди. Я і тут не знайшов дитинства... Та я не хочу ночувати під одним дахом з чоловіком, котрий назвав мене чоррою. Так, стрию Вересе, я - убивця... На моєму рахунку - восьмеро вбитих, і всі вони були ворогами Ельберу. А ще я знав людину, яка мала сокиру з сотнею зарубок. І кожна зарубка означала вбитого чорру. Або моанця... Однак, цей чоловік ніжно любив жону й діточок... А вам я бажаю лише одного - ніколи не пролити ворожої крові... Навіть, коли ворог стане на порозі вашого дому...

Вогнедан спускається до зали, розшукує ліхтар зо свічею, запалює його... Йде до конюшні... Дана біжить слідом.

-Я з тобою! - заявляє, - я теж їду!

-А ну, стійте! - Мальва... Ненька стоїть перед ними лише в хустині, накинутій на сорочку.

-Я не зайду до того дому, ненько, - мовить Вогнедан рівно.

-Тоді ходімо до повітки, - спокійно відмовляє Мальва, - там сіно...

На сіні гарно... Ненька принесла ще коци й подушки. І сама сіла поруч.

-Ненько, я не чорра, - говорить Вогнедан...

-Ні, синку... Ні... Я знаю, чого ти натерпівся... Мені Дана...

-Всього ви не знаєте...

Зорі потроху бліднуть на небі... Коротка літня ніч... Голова Вогнедана лежить на руці неньки. Сестра принишкла поряд.

-Ти, головне, заспокойся, - говорить розважливо Мальва, - я тебе всю ніч слухала, аж серце зайшлося. Який же ти труп, коли у тебе душа кривавить? Ти просто маєш це пережити, синку... І жити далі...

-Але він сказав, щоби я не торкався до...до його доньки! Це що, він вважає, що я можу скривдити Вишеньку?

-Верес в житті своєму смаленого вовка не бачив, - говорить Мальва трохи не зло, - аби його до отої школи, так він би задушився власною злістю... А ти... ти вижив. Не звертай на дурня уваги... Люби живих... Не забувай загиблих... Живи, синку.. Ти просто рано став дорослим. Але ти зможеш!

-Ну, як ви тут? - стрий Ольг...Спокійний як завжди...

-Все гаразд, - першим відповідає Вогнедан, - я і це пережив...

-Ну і розумник, - говорить Ольг, - все якось обійдеться, Вогнику.

Дійсно, обійшлося. Верес зрання подався в звичне своє сховище - на хутір Терхів. Вогнедан пробув у неньки Мальви тиждень. Навідав Вовчурів, котрі трохи не задушили його в обіймах, зібрав колишніх приятелів з обох селищ, посидів, погомонів... І вирішив - досить.

-Досить шукати дитинство, - сказав він Дані, - треба дійсно жити далі. Дорослим життям. Вертаємося до Високого Замку.

У замку князів Чорногорських гаптує жона в білому. Мовчки підходить до неї Вогнедан. Не піднімає очей від шитва Конвалія... Тільки на полотно падають гарячі краплини сліз.

- Мамо, - стає перед нею на коліна Вогнедан. Кладе долоню їй на руку, спиняючи рух голки, - я живий... Я люблю тебе, мамо... Те, що сталося - судьба... Давай жити далі... Я - твій хороший Вогнедан...

- Мій хороший, - шепоче Конвалія, несміливо пестячи трохи вже відросле синове волосся, - мій хороший синок... Моє зернятко... Моє сонечко...Мій вогнику...

«Я не чорра, - думає підліток, ткнувшись головою у материні коліна, - бо зараз я дійсно люблю її...» І відчуває, що життя дійсно почалося спочатку.