Вогонь для Вогнедана. Друга книга про Ельбер.

Пан Дігін гостював у Боговладі ще тижнів зо два. За цей час він був просто зачарований ввічливістю і простотою в обходженні князя Чорногори. Більше того, князь Зельм запропонував воєводі допомогу у винищенні отих банд, котрі взялися напастувати Північний Данаділ. Воєвода з радістю погодився і тут таки написав доручення до чиновників на місцях – всіляко допомагати князю Чорногорському в його звитягах задля спокою коханої вітчизни.

-Ми навідаємо вас, - обіцяла вуркотливо Дана, прощаючись з дорогим гостем, який все намагався поцілувати панну не тільки в ручку, але й у плечико, - просто у вашій ставці…

-О, так! – вигукував воєвода, - завжди буду радий бачити вас у Радагасті…

-У Радогості, - мило всміхаючись виправляла Дана, - ми з братом будемо щасливими продовжити знайомство.

Одразу опісля від’їзду воєводи, Вогнедан почав готувати до виступу наявні у нього сили: свою чорногорську гвардію і частину боговладської залоги. Ольг вимагав, щоб він поспішав – в Північному Данаділі сталося ще кілька нападів. Загін вирушив до сусіднього воєводства під проводом самого князя. Окрім воїнів з Вогнеданом були найближчі – брати Ставські (Богодар нещодавно повернувся з поїздки), Лемпарт і, звісна річ, Мечислав. А також Дана, красуня Дана в чоловічому вбранні, з пістолем за пасом і мечем за спиною.

Долина Мертвих зустріла чорногорський загін нашорошеним мовчанням селищ. Люди не хотіли оповідати про банди з Зелеміню. Зрештою, найсміливіші вимовили головне – на чолі розбійників дійсно був дивний. Знаючи згуртованість дивного люду, селяни просто боялися скаржитись. Тут був не Квітан, де людність звикла до того, що серед чоррів трапляються гостровухі.

«Ми вам вірили, ельфе, а ви…» - оце тільки і чув Вогнедан від похмурих селян. Описи жахіть, які коїли бандити, переконали чорногорця в тому, що отаманом є таки чорра. Колишній, чи теперішній – хтозна. Чорра з зеленух… Такий, як Крін Птасін.

- Піймаю – повішу без суду, - тільки і мовив чорногорець у відповідь на ці докори, - ця істота – заложний мрець. Серед живих йому не буде місця.

Містечко Волинець принишкло на березі річки. Банда встигла побувати й тут - частина містечка вигоріла дощенту, кам’яниці в центрі світили побитими вікнами і розламаними віконницями. Мешканці, однак, були налаштовані рішуче, і навіть чинили нападникам опір. Вогнедан розташувався в ратуші, вигнав звідти всмерть переляканих чиновників і наказав запросити представників гільдій.

Прийшло лише четверо ремісників. Трималися вони вовкувато і недобре позирали на красеня-дженджика в оточенні озброєних воїнів. Вогнедан одразу ж перейшов до справи.

-Панове, - мовив ельберійською, - я - Вогнедан Чорногорський, намісник Південного Данаділу. Тут - за проханням вашого воєводи, котрий не здатний сам зладнати з нападниками, котрі розбишакують по долині. Хто був свідком нападу? Скільки їх було, який мали вигляд? Чого домагалися? Від ваших відповідей залежатиме ваша безпека.

Опісля довгої мовчанки один з ремісників таки розпочав:

-Я - Шумило Хорив, швець. Людина небагата, тож втрачати мені нічого. До того ж мене вже пограбували. Нападників я бачив як оце вас. Кінний загін, десь близько сотні. Керманич - чистокровний, чимось схожий на отого вашого воїна...

Шумило вказав на Богодара. Той аж плечима пересмикнув.

-Озброєні вони, - продовжував ремісник, - в шаблі та пістолі. Решта загону - люди, схожі на зелемінців. Ельфів серед них я не помітив, хіба що котрийсь прикрився маною. Зодягнені на військовий штиб, але не в однострої. Знаєте, є в Зелеміню таке вбрання, трохи схоже на кунтуш, але...

-Зелемінський жупан, - підказав Вогнедану стиха Лемпарт, - опришки його дуже полюбляють. Зручна річ, і не заважає в бою...

-А чого домагалися? - зітхнув Шумило, - лише Боги відають... Ох...

-Не соромся, - ледь всміхнувся Вогнедан, - на відновлення справедливості твоє віросповідання не вплине. Продовжуй...

-Увірвалися вони до містечка зранку, - оповідав прибадьорений ремісник далі, - ми спершу й не дуже сполошилися... Опришків нам доводилося бачити, але вони не зачіпають людність... Хіба що повісять пару дженджиків... Ох...

-І чого ви такі перелякані в оцьому вашому Волинці, - єхидно втрутився Дракон, - як скаже правду, так і охає, мов старий дід. Давай, чоловіче, далі...

-А ці одразу почали грабувати і напастувати жінок, - зітхнув Шумило, - тут ми вже не витримали і похапали, хто що міг, замість зброї... Почалася бійка... Потім порахували, що загинуло з міщан два десятки людей, не рахуючи тих, хто постраждав від вогню. Вони ж ткнули смолоскипами під дахи крайніх хат - і пішло палахкотіти. Ну й витворяли ці недолюдки таке, що волосся дибки ставало. Сусіді моєму, людині літній, отаман вбив у голову цвях. Просто посеред чола... Для чого? Ніхто не знає, старий навіть не опирався, коли грабували хату. Дівчину одну... Он між вами панна сидить, так я краще промовчу... Жіноцтва скривдили таки багато. Чоловікові з гільдії стельмахів обдерли зі спини шкіру пасами, він досі помер...

-Чорри, - впевнено сказав Лемпарт, - їхній розчерк... Отаке вони виробляли на наших хуторах, коли загинула моя мати. Решта може і просто найманці, а отаман - чорра. На Болотяні Рисі теж такі самі тоді напали... Банда, а на чолі старшина, або й офіцер «зелених». Вони - то однострої познімали, але ж звірячі ікла не приховаєш. Мої орендарі говорили, що тіло мами пізнали лише по косах... У неї волосся гарне було... Живою вона не далася, так вони знущалися вже над мертвою... Вогнедане, може це ті самі, а? Я ж їх зубами гризтиму!

-Якщо й не ті, то з одного лігва, - вимовив Вогнедан, - гаразд... Пане Шумило, а чи називали ці бандити себе якось? Можливо, отаман назвав своє прізвисько? І якою мовою вони розмовляли?

-Говорили вони моанською, - відповів Шумило, - вже з одного цього можна було втямити, що ніякі вони не опришки. Але й не просто собі гулящі люди, це було схоже більше на...

-Каральний загін, - сухо сказав Вогнедан, - щось подібне я чув про події у Квітані двадцятилітньої давності.

-Але ж ми, - мовив Шумило, - вірні підданці Імперії, пане наміснику... То у Квітані боївки та схрони, а ми люди мирні...

-Гаразд, вірнопідданий, - відповів чорногорець з легким усміхом, - я дам можливість мешканцям Волинця впевнитися в тому, що матінка-Моана в стані захистити своїх дітей. Всі вільні, панове... Дякую, добродію Шумило...

Зоставивши основні сили у Волинці, Вогнедан вирушив по найближчим селам, виславши вперед вивідачів. Банда рухалася долиною по одному боці річки, спалила ще кілька селищ, перейшла через Волинку вбрід і лівим берегом повернулася до Зелемінських лісів, які тягнулися трохи не до самого Зелібору. В одному з сіл чорногорцям оповіли, що отаман загрожував повернутися і вимагав приготувати відступного. Ще в одному селищі заплакані жінки, котрі нещодавно поховали своїх мертвих, розказали, що отамана бандити називали «пане Зельм».

-Збіг? - спитав Мечислав опісля, - щось не віриться...

-Хтозна, - мовив Вогнедан, - зрештою, це досить розповсюджене серед мейдистів ім’я... Як і Кеян... Або Крін... Ні, я не думаю, що князь Фотін серйозно бажає повісити на мене цю гидоту...

-Князь Фотін, - пирхнув Веданг, - просто не врахував, що саме ти будеш ганятися за його паскудниками. Рік отакого терору, і весь Північний Данаділ повірив би, що це ти сам, або, принаймні, твої люди.

Наступного дня, опісля повернення до Волинця, до ратуші зголосився стрункий чоловік, зодягнений як дрібний шляхтич-хуторянин.

-Прибери ману, - одразу ж звелів Вогнедан, лише кинувши погляд на прибулого.

Чоловік провів рукою по обличчю. Тоді поліз до кишені і добув з неї камінчик з вибитою на ньому Руною Перемоги.

-Як звешся? - вже лагідніше спитав чорногорець.

-Наодинці, - вимовив дивний.

-Я зостанусь теж, - сказав Веданг і вимовно торкнувся долонею руків’я меча.

-Я не Зельм, - сказав прибулий, коли всі, окрім двох приятелів, вийшли з кімнати, - але я ще вчора сидів поміж його людей...

-Як він міг не розпізнати ману? - прищулився Вогнедан.

-У нього не досить для цього сили, - озвався дивний, - за дванадцять років Моанської Вищої забувається не тільки ім’я і рід.

-Отже, таки чорра, - пробурмотів Вогнедан, - Гаразд... Що захистить нас від тьми Чорнобожої?

-Погляд Гнівного Сонця, - відповів ельф відгуком чорних «тіней».

- То як до вас звертатися, воїне? - мовив Вогнедан, заспокоївшись.

-Вишень, - ледь всміхнувся вивідач, - поки що - просто Вишень. Я пристав до бандитів ще в Зелеміню, коли Зельм набирав собі людей. Маю посвідчення Гільдії Найманців. Весь час був під маною... Зельм - колишній поручник Дарійського полку. Має десь сорок людських літ і юнацький вигляд дивного. Відзначився у Квітані під час зачисток. З полку його вигнали за непослух старшому по званню. Він трохи... як би це...

-Божевільний, - коротко вимовив Вогнедан.

-О, так, - хитнув головою вивідач, - божевільний, а швидше - мертвий... Заложний мрець... Я йшов з ними, граючи ролю найманця, котрий дуже дбає про збагачення і полює за золотими речами. В банді таких багато, але Зельму не потрібне золото. Його здобич - кров. Спустив цього скаженого вовка з ланцюга князь Фотін, аби спихнути з місця воєводу Дігіна. У нього і в голові нема, що в справи Північного Данаділу втрутиться Вогнедан Чорногорський. Тож готуйтесь, мій пане... Завтра Зельм вирушить на Любич, але по дорозі неодмінно знову навідає Волинець. Він злий на це містечко - тут йому чинили опір. Перехопити його можна на узліссі, в Могильній Улоговині. Зробіть засідку і бийтеся. Я повертаюся назад - мене бо послали на вивідки.

-Бережіть себе, воїне, - тільки й відповів Вогнедан на ці спокійні слова, - і пов’яжіть собі на рукав якусь стрічку, аби мої люди пізнали вас під маною. Хай славиться!

-Наш Ельбер..., - стиха вимовив чистокровний, - Боги послали мені розраду поговорити з витонченим однокровником... Бо давно вже...

Ненавиджу

І співчуваю людям

Цей остогидлий світ

Для мене став

Причиною невтішної печалі...

Як все це сумно і гидко - спілкуватися з покидьками і дивитися на страждання розумних істот. Повна відсутність краси і гармонії.

-Бувайте, милий брате, - зітхнув чорногорець, - спробуйте вижити в цій битві, і це буде вашим першим кроком на шляху до відновлення краси світу і гармонії почуттів.

Вишень знову провів рукою по обличчю і вийшов з кімнати. Мечислав захоплено подивився йому вслід.

-Оце воїн, - сказав, - грає зі смертю в шахи... Наказуй, брате Вогнедане!

-Піднімай людей і дивних, - вимовив Вогнедан, - вирушаємо зараз...

Могильна Улоговина звалася так тому, що, за переказами, якраз тут і було поховано загиблих в прадавній битві воїнів. Вона перерізала впоперек лісову дорогу, по якій і мали їхати кіннотники Зельма. Місце для засідки було ідеальним, власне кажучи, боягузливий воєвода Дігін міг запобігти усім бідам ввіреної йому людності, поставивши тут заставу опісля першого ж нападу.

Світанок воїни - чорногорці зустріли в повній бойовій готовності. Вогнедан позирав незадоволено на любу сестричку, котра бадьоро поділяла з ним невигоди похідного життя, а нині намірилася важити головою нарівні з чоловіками. Дана лежала з набитими пістолями напоготові поміж Богданом Ставським та Лемпартом. Що ж, це захист, але бути сестрі тут все таки не слід.

Вогнеданові чорногорці були озброєні не лише в пістолі. Пан Тернич сам чудово володів луком і навчав тому ж молодих гриднів. Зараз він задоволено ще раз перевіряв тятиву власного лука, а чорногорці, загорнені в сірі плащі, причаїлися за численними деревами, майже зливаючись з ранковим присмерком.

Тупіт копит пролунав десь поблизу... Залунали голоси... Зельмові розбишаки не дуже то й стереглися. Клятий воєвода Дігін... Його воїнство пиячить в Радогості, начхавши на свої обов’язки. А ельберійці гинуть від рук розбійників. Його, Вогнедана, ельберійці... Оце - твоя перша битва, Повелителю...

Владияр крикнув вороном... Це був знак. І свиснули стріли...

Битва була недовгою, але затятою. Розбійники спершу намагалися прорватися через улоговину, але їх зустріли пострілами. Тоді вони повернули назад - просто під стріли дивних Владияра. І коли вороги заметалися, розгубившись, Вогнедан дав знак своїм конникам, а Мечислав примчав верхи улоговиною з Вогнедановим Татошем в поводу.

-Зараз подивимось, - крикнув Дракон, - якого кольору кров у цих поганців!

Хоч Вогнедану вже доводилося убивати, але у подібній сутичці він був вперше. Однак, відважно схрестив свого меча з шаблею якогось зарослого бородою чолов’яги.

-Слава! - кричав десь попереду Тернич, - чорногорці, за мною!

-Куди ти завів нас, чорро? - гукнув хтось моанською за спиною у Вогнедана, - в лапи до чорногорських ельфів?

-Де б тут взялися чорногорці, - насмішкуватий мелодійний голос дивного, - хіба що прилетіли на мітлі...

Вогнедан скористався помилкою супротивника і рубонув його навкіс, від плеча. Висмикнув зброю й розвернув коня на голос.

-Сюди, - сказав, - сюди, родичу... Я допоможу тобі заспокоїтися, як заспокоюють упирів...

Колишній чорра був озброєний так добре знайомою Вогнедану шаблею військового зразка. Він дійсно чимось нагадував Богодара - той же тип кароокого витонченого красеня-данадільця.

-Дивіться, - мовив Зельм майже весело, - а й справді... Чорногорські покидьки... Ну, ставай...

Ельберійський меч вдарився об шаблю чорри... Про подібне Вогнедан мріяв шкільними ночами, замкнений у карцері, зі списаною різками спиною Нехай на цьому паскуднику й нема однострою, все одно він з того лігва пес... З того лігва, звідки Вогнедану пощастило вибратися при здоровому розумі.

Ох, аби тільки не підвели пошкоджені в Цитаделі руки... Аби тільки виважити силу удару... Адже його супротивник - ельф, а отже вони приблизно рівні по силі... Чорра рубається безоглядно, з усмішечкою... Знайомий божевільний усміх... Подібний Вогнедан бачив на обличчі полковника Кріна...

І сила піднімається з глибин духу... Та сила, що трощить скелі...Чорногорець вибиває супротивника з сідла не шаблею - порухом руки. Той падає на вологу від роси траву улоговини і застигає, як мертвий.

З Зельмових людей вціліло більше десятка. Мечислав розшукав серед загиблих ще одного дивного. Непритомного, з перев’язаним стрічкою рукавом. Стріла увійшла вивідачеві в груди... Чорногорська стріла. Вогнедан наказав зв’язати бранців і послати за людьми з Волинця, аби ті були свідками розгрому банди Зельма. А сам присів біля Вишеня. Провів рукою по вологому чолу «тіні».

- Стріли, - прошепотів Вишень, опритомнюючи, - як в давнину... Смерть - як нині...

- Тримайся, - сказав Вогнедан, - тільки тримайся... Допоможи, Мечиславе...

Веданг обережно трохи підняв пораненого, і Вогнедан висмикнув стрілу. Поклав руку на рану, намагаючись утримати в цьому світі сумовитого дивного, котрий знудьгувався за красою та гармонією.

-Мене звати, - вишептав Вишень, - Всеслав Вишенський, шляхтич... Останній Вишенський... Герба родового розбийте - останній відходить із роду...

-Та ні, Всеславе, - мовив Вогнедан, напружуючись над силу - почекай - но. Що станеться з Данаділом, коли ми почнемо розбивати герби його шляхетних?

-«Коротке, але прекрасне», - вимовив Всеслав, - це гасло... Моє життя коротке, і краси в ньому...було менше, ніж я хотів би...

Поранений знепритомнів, не договоривши.

-Ну, що? - прошепотів Мечислав, дивлячись на змучене Вогнеданове лице.

-Виживе, - мовив чорногорець, - Гілка вишні в гербі... Красивий герб... Шкода розбивати.

-Оце, - зітхнув Веданг, - важити головою для того, щоб свої ж таки підстрелили. А той паскудник теж отямився. Ти ним добряче швиргонув, та поганець виявився живучим. Що робити з полоненими?

-Накажу повісити прилюдно, - відповів Вогнедан незворушно, - не все ж чоррам вішати наших людей. І хай моляться, що дешево відбулися. Зельма, принаймні, варто було б набити на палю, але це дійсно занадто гидке видовище.

Прибули верхами волинчани. Затривожені і обнадієні водночас. Вогнедан відшукав поглядом шевця Шумила.

-Дивись, - звелів, - це ті самі грабіжники?

-Ті самі, - солідно ствердив швець, - і той самий дивний, котрий замордував мого сусіду.

-Той самий чорра, - виправив Вогнедан, - цей чоловік помер семирічним хлопчиком. Своєю владою намісника я прирікаю його підлеглих на смерть, а його самого - на впокоєння, яко заложного мерця.

Чорногорці посадовили бранців на коней, і накинули їм на шиї зашморги з привезеного з Волинця мотуззя. Другий кінець мотузів закріпили на кількох гілках велетенського дуба. Найманці поводилися по-ріжному - хто просився, хто лаявся, хто застиг в похмурій мовчанці. Зельм сидів у сідлі все з тим же усміхом.

-Джуро Пард, - раптом озвався він, - я чув про твою втечу... Радієш, зеленухо? Вважаєш себе живим, а мене мертвим? Для чого ти захищаєш оцих ось людців? Подібні їм швиргонули тебе до пекла. Ти думаєш, я вірний Великій і Могутній? Про мене, вона може іти під три чорти разом з матінкою-Моаною та її Імператором. Якби ти захотів відновити державу дивних, я б пішов за тобою...І було б як в давнину - зверху ми, знизу кругловухий набрід.

-Не було такого в давнину, - мовив Вогнедан трохи не з жалем, - прощавай, однокровнику. Я, Вогнедан, Повелитель Ельберу, засуджую тебе не на смерть - на спокій. Відродися живим.

І махнув рукою, даючи знак розпочати страту. Вояки Тернича вдарили по конях. Вогнедан змусив себе не відводити очей. Він є Повелителем, володарем цього краю. І у нього вистачить мужньости нищити ворогів Ельберу. Хай яким би це не було огидним видовищем... Відважний пан Вишенський був правий - цей світ є сповненим невтішної печалі.

**

Восени схилилися під вагою плодів яблуні в садах Данаділу...

Давно вже ніхто не відвідує невеличкий садочок у замку намісника. Давно ніхто не складає розчулених рядків про сумну чарівливість Місяця над Боговладою.

Вогнедан з найближчими розташовує вояцькі залоги в містечках Північного Данаділу. Воєвода Дігін, якого він навідав у Радогості, не знає як і дякувати його ясновельможності. А вже Дану як вихваляє пан Дігін... Мечислав має велике задоволення передражнювати закоханого товстуна.

-Ах! - заводить очі Дракон, а присутні при тому шляхтичі вже починають посміхатися, - ви, панно, надія Імперії... Відважні як левиця, гнучкі, немов тигриця... Тільки дружина володаря Шорроги тримається в сідлі так, як оце ви... Дозвольте поцілувати ніжку... тьху... ручку ясновельможної...

Дана не усміхається. Її очі, коли вона дивиться на Веданга, схожі на дві крижинки. І тим самим поглядом вона дивиться на інших шляхтичів, навіть коли сміється над черговим жартом. А коли приходить звістка про загін озброєних людей у зелемінському вбранні, і сурма грає збір, першою стає біля брата Дана Пард, аби йти до битви нарівні з чоловіками.

Брат, що завжди розумів свою сестричку краще за рідну неньку, тепер є далеким і холодним, наче й справді Місяць в глибинах вод. Тільки і розмов у нього з найближчими про зброю та про сутички з зелемінцями. Жорстоким став брат, не знає жалості ні у битві, ні після битви... Полонених не бере, шибениці для розбишак стали у воєводстві чимось звичайним. Воєвода Дігін вихваляє твердість намісника, а той відповідає з крижаним усміхом, що лише тепер зрозумів, яку зробив дурість, не ставши свого часу військовим.

-Ви б, пане князю, - підхвалює Дігін, щасливий уже з того, що не потрібно самому ганятися по лісах за бандитами, - швидко дослужилися б до Імперського Воєводи.

Одна Дані розрада - прибули з Чорногори брати Лелеги. Навчатися військовій справі. А Горицвіт ще й мав випробувати в бою якийсь новий пістоль власного виробу. З Лелегами Дані добре - вони ніколи не були її залицяльниками. Горицвіт весь у своїх винаходах змалечку, а близнята якось і не звертали уваги ні на Дану, ні на інших дівчат. Ходили завжди вдвох, наче скуті одним ланцюгом. Насмішник Веданг говорив, що Влад з Ігворром ніколи не наважаться познайомитися з якоюсь дівчиною, бо для цього їм потрібно буде відійти одне від одного хоча б на крок.

З Лелегами приїхав і Ратимир Вовчур. Дана, опісля того, як намагалася змусити Веданга її ревнувати до закоханого сусіди, вже геть і забула про любого Мирця. А юнак намагався поводитися, наче між ними щось там собі було... Та не було нічого... Нічогісінько... Дай спокій, Мирцьо... Не до тебе нині Дані.

Сумує якось Дана, сидячи на лаві біля біленької хатинки у місті Любичі. В цій хатинці вона квартирує, наче справжній вояк. І все у неї справжнє - кінь, зброя, небезпека... Несправжнє тільки кохання.

Господиня хати не знає як і вгодити дівчині-воїну. Авжеж... Чи не чорногорські вояки перепинили розбишак неподалік Любичу? Чи не вони не допустили грабіжників до міста? Чи не князь Вогнедан - ох і гарне ім’я у синьоокого дивного - зі своїм загоном посік на капусту поганців, котрі грабували поселян і трохи не спалили Волинець? І оце дівча важить головою нарівні з братом... Оце були б правителі для краю, замість ледачого моанського воєводи, котрий сказав колись посланцям від Любичу, що він не може відповідати за кожного селюка, якому трапилося навернутись під розбійничу шаблюку.

І говорить дівчина по данадільському, і не пихата зовсім, справжня дивна панна. Тільки чогось завжди сумує... Як зараз.

- Донечко, - лащиться міщанка, - може б ти поїла? Пиріг з яблуками... Узвар...

- Дякую, - зітхає панна, - не голодна... Дядино Ягодо, ви любите троянди?

- Звісно люблю, - відповідає жінка, - та їх у нас чомусь не розводять... У мене он півонії... Навесні гарно квітнуть... Нагідочки... Зоряниці... А от руж нема...

Зітхає Дана. Господиня йде до хати, а дівчина все сидить. Мріє... Згадує трояндовий садочок у Гнізді Драконів. Любить троянди Руженич... Повний садочок багряних троянд...

Заплющила очі Дана, уявляє собі той далекий сад. Ось трояндові кущі... Ось витворна лава, зроблена місцевими умільцями... Збоку чорною тінню зметнулася в небо Драконова Вежа... А у садочку - сонячно... Сонце...

Розплющує очі Дана, озирається здивовано. Сонце... А тільки що на небі були хмари... Троянди... Збоку - Драконова вежа... В садочку нікого... Зачинена хвірточка, що веде до замкового двору.

Поволі зводиться з лави Дана. Не з тієї лави, на якій сиділа досі. Іде садком, торкається квітів. Дійшла до стіни, помацала каміння, рипнула хвірткою... Оце тобі голос, як любить говорити Руженич...

А ось і кущ білих троянд... Тут Дана переконується, що спить і все це їй сниться. Вона вже давно не говорила з Руженичем подумки. Від самого його визволення. Може, вона якось потрапила до його сну?

Та які ж ці ружі гарнесенькі... Дана зрізає одну ножем, обережно вправляє у волосся. Тепер можна і прокинутися. Але не хоче відпускати дівчину сон. Врешті, заплющує вона очі і починає уявляти собі Любич, біленьку хатку, лаву... З розчиненого вікна тягне духом печених яблук...

От і прокинулася... Тільки троянда залишилася у волоссі. Справжня біла ружа...

-Сон чи не сон - гадає дівчина. Вирішує перевірити і ще щось собі уявити. А тут і нагода - Богдан Ставський крокує вулицею. Хороший Данко... Теж чомусь невеселий.

-Чого носа повісив, вояче? - піддражнює Дана, - уявив собі чорру з шаблею в зубах?

-Жоден чорра, хоч з шаблею, хоч з гарматою, - відгукується Богдан, силячись пожартувати, - не вартий того, аби через нього лити сльози. У мене, Данусю, вдома лихо...

Що сталося? - Дана тривожно, - щось з мамою?

-Дарин, - відповідає Богдан, зітхнувши, - знову вирушив у мандри. Він нині працює в Торговому Домі Росавів разом з паном Білозіром. Вже мали вони надіслати звістку з Ішторну, але... Мама... Вона так побивається... А тут ще й мене поруч нема.

-Дарин ще відгукнеться, - потішає Дана, - тим більше - він з паном Лелегом. Стрий Білозір дідькові роги зверне... До речі... Ось і нагода дещо перевірити. Вийде чи ні...

-Що вийде? - непорозуміло питає Богдан.

-Стань поруч і обніми мене! - велить Дана. Богдан, зацікавлений несподіваним наказом, виконує його не вагаючись. Дівчина заплющує очі і починає уявляти знайомий будиночок на боговладській вулиці Квітучих Каштанів. Герб над дверима... Журавель злітає в небо. Напис стародавніми рунами - «Дух не вмирає».

Ратимир Вовчур вражений до глибини серця. Він ясно бачив Дану в обіймах молодшого Ставського. Ще коли був біля крайньої хати. А коли підбіг - парочка десь зникла. Певне, через тин перескочили... Шукай їх тепер.

Ратимир біліє від люті. Опісля всього, що між ними було, пихата князівна знову не звертає на нього уваги і заграє з іншими. Може правий був сусід Верес, коли радив запропонувати Дані одружитися? «Лише одруження, - говорив сусід, - здатне втримати жінку біля чоловіка.»

Пан Верес мудрий... Він багато знає і ще більше вміє. Ратимиру приємно було розмовляти з сусідою. Той оповідав, якою має бути дружина. Спокійно, розсудливо, загинаючи пальці. Дана зовсім інша, ніж оповідав сусід, але пан Верес говорить, що жону можна виховати. Он пані Мальва замолоду теж гасала в штанях і бажала помахати шабелькою, а нині? Статечна господиня, не ходить, а пливе. Він, Верес, не шкодував часу, вказуючи жоні на її недоліки. Спокійно, без крику, але наполегливо. Спочатку, звичайно, вона намагалася суперечити, але нині дуже змінилася, що є то є... Якби вона ще не приважувала до двору натовп родичів... Але в цьому її підтримує тесть, то ж боротися важкувато. Ратимир теж нехай вважає - батько у Дани... словом не втручається в її виховання, але для дівчини всім є брат. Це негаразд - у жони не має бути нікого вищого за чоловіка.

А Дана і ошелешений Богдан стоять на порозі будинку Ставських у Боговладі. І Богдан тремтячою рукою вдаряє кільцем у двері...

Неможливо описати радість пані Стасі... Хоч один синочок навідав маму... Тепер вона вірить, що і Дарин повернеться... Як пан Богуслав? Та непогано... Навіть почав вибиратися за місто. Хоче навідати Ставки та тітку... Вона, Стася, вигаптувала йому пов’язку, аби коханий Богусь носив її довкола чола. Це прикриє тавро, ну, а інше їй не завада. А як це вас відпустив Вогнедан?

Данко розгублено дивиться на свою супутницю, та дівчина не розгубилася... «Це велика таємниця, пані Стася, випробовуються здібності, про які не говорять вголос. Зараз ми поп’ємо з вами вашого славетного настою з вісімнадцяти трав і зникнемо... А ви - нікому ні слова. Навіть пану Богуславу.»

Стася зітхає. Авжеж... Таємниці... Богодар нині - сама таємничість. Повадився до нього якийсь моанець... Батько Богуслав дуже сердився на старшого сина за такі знайомства, коли раптом виявилося, що то ніякий не моанець, а напівкровний Лелег Ольжич. Чому б не сказати одразу? Бідолашний пан Білозір не винен, що вдався у материн рід... Тепер він, певне, думає, що вона, Стася, нечема, бо навіть не запросила його до вітальні.

Від Дани не укрилося, як посміхнувся Богдан... Все зрозуміло... Торговий Дім Росавів... І оті мандрівки... Дарин ніколи не мав хисту до торгівлі. Щось там не так з отим стриєм Білозіром... Але вголос про це не говорять, тим більше при пані Стасі - вона зовсім розхворіється від хвилювання.

Вийшли Богдан з Даною опісля милої розмови у садочок, підійшли до хвіртки, обійнялися... І зникли. Пані Стася того не бачила, а побачила б - не повірила б власним очам.

Нові здібності трохи приголомшили Дану. З Богдана, ясна річ, вона взяла страшну присягу - мовчати. За кілька днів з’ясувала, що потрапити може лише до місця, яке добре собі уявляє. В незнайоме місце теж, якщо є під рукою гарний малюнок з усіма подробицями. З собою може взяти двох чоловік - не більше. Останнє Дана випробувала на близнятах Лелегах та Горицвіті. Ясна річ, що й вони дали страшну присягу. За близнюків Дана не хвилювалася, а ось роззява Горицвіт... Щоправда винахідник якщо щось і оповість - одразу йому не повірять, бо дуже часто юнак видає бажане за уже здійснене.

По загону Вогнедановому тим часом розноситься чутка - бути поєдинку. Ратимир Вовчур викликав на двобій Богдана Ставського. За що - обидва мовчать, наче води набрали до рота. Свідком Богдановим зголосився бути Лемпарт, а Ратимировим - пан Тернич, далекий родич Вовчурів. Билися молоді воїни на мечах, у лісочку за Любичем. Богдан мовив, що він поєдинкуватиме до першої крові, а Вовчур тільки глянув зло і не сказав нічого.

Ставський-молодший і воїн добрий, боєць вправний. Не зладнав з ним Ратимир - Богдан вимотав його добряче, а тоді поранив злегка, у плече. Обидва свідки мовили, що справу залагоджено, та тільки повернувся до Любича Ратимир зелений не від втрати крові - від люті.

А ще потрапили суперники під гарячу рученьку князя Чорногорського. Викликав їх Вогнедан до себе, і тільки що блискавиці очима не креше. Спершу зганив Богдана, згадав йому і школу чоррів, і те, що нині у нього, Вогнедана, не вистачає воїнів, а він, молодий Ставський, раптом вийшов на поєдинок, наче поручник Яструбків, з власним же приятелем. На Ратимира ж подивився впритул, аж затремтів молодий Вовчур, і сказав різко:

- Мирцю, а тобі чого не вистачає? Бойових ран - так для цього є битва. Ще раз учвориш подібне - відішлю з ганьбою до батька Новомира.

Ненависть запалала в Ратимирових очах, але він мовчки вклонився і вийшов. Ось так, виходить... Поштурхує друг дитинства ним, наче хлопчиськом. Немовби не розуміє Ратимир до чого князь Чорногорський так взявся дбати про данадільських селюків. Маленьку імперію хоче створити для себе. Від Зелеміню до Чорногори. І пан Верес про це казав. Дивні з-під зорі Сіллон, мовляв, всі справи вирішували голосуванням і скорялися волі більшості. А князь Чорногорський всі рішення приймає сам, якщо і радиться з найближчими, то останнє слово все одно лишається за ним. Навіть отой його чорнопикий Веданг – напівкровка – і той говорить на отих так званих нарадах: «Вислухай мої слова, милий брате, а зроби як знаєш». А чим рід Пардів кращий за Вовчурів? Вовчури, принаймні, не прислужували моанцям, як свого часу Влад Чорногорський, не виманювали хитрощами пільги для свого роду. Охоронці Прикордоння… Оберігають Прикордоння всі, а Пардам дістаються нагороди. Ну, і у вільному Ельбері буде рівно стільки ж волі, як і зараз. Тільки замість імператора правитиме Вогнедан Пард.

Вони говорять – по праву крові… А яка там особлива кров у князя Чорногорського? Пан Верес - і той має більше прав на владу, бо є нащадком Повелителів через старшого сина Лелегів. А Вовчури чим гірші і за Лелегів і за Пардів? Такі ж діти зорі Сіллон.

Пан Верес говорить, що найсправедливішим було б обирати і уряд і правителя. Ясна річ – лише поміж дивними. Він, Ратимир, міг би об’єднати довкола себе прихильників. Напевне, не тільки йому не до смаку свавілля князів Чорногори, які вивищують роди за своїм бажанням, не дивлячись на чистоту крові. Ось Веданг… Який він у лиха Веданг… Ведангом його зробили Парди. А Зореслав… начебто Лемпарт? Як прізвище його батечка?

А те, що довкола князя самі недовчені чорри? Та й сам він… Вже півроку один вирок на вустах у Парда – повісити… Імперський суд, звісно, не зразок справедливості, але ж мають же бути в країні якісь закони? Ми ж не на війні, аби вішати полонених без суду і слідства… І клятому колишньому джурі це подобається – ніколи навіть очей не відводить від жахливого видовиська смерти…

Покинути б усе, та повернутися додому, до Вовчого Лігва. Але ж Дана… Віроломна Дана… І цей клятий Богдан, котрий креше мечем, наче шаблею – не вженешся за ним. Поїхати додому означає власноручно віддати Дану якомусь з отих поганців. Добре, що хоч Богодара кудись чорти занесли…

А Вогнедан, вилаявши обох супротивників, лише зітхнув, коли за ними зачинилися двері кабінету старшого ратмана міста, де він влаштував собі ставку. Занадто різко він повівся з хлопцями. Але нехай – це їм тільки на користь. Теж надумали – поєдинкувати.

Звик до військового буття князь Чорногорський… Вже давно не здригається він подумки, коли його меч входить в тіло ворога, часом заливаючись кров’ю по руків’я. Вже рідше стали снитися дерева зі страшними плодами з мертвих людей, або божевільні очі дивного Зельма, веселі навіть в останню хвилину перед погибеллю. Вже може він підвести очі до неба, і місяць не здається йому відрубаною головою. Боги, яка гидота – війна…Особливо ось така – з потайним хитрим ворогом, котрий, сидячи у Зеліборі, посилає дурнів на погибель.

Нечисленні радості цього буття збирає мов квіти Вогнедан. Ось пан Всеслав Вишенський не просто собі одужав, але вже й зник кудись у потаємних справах. Чимось нагадав він чорногорцю загиблого побратима Сокола – не зовнішністю, а оцим трохи журливим спокоєм і тугою за красою. І як може Ольг витрачати отаких істот у війні «тіней»?. Звісно, чистокровний і сильніший за людину, і пам’ять має кращу, і ману може накинути – не впізнаєш… А все одно – шкода їх. Навіть у нього, Вогнедана, часом прокидається якесь захоплення війною та небезпеками, а справжній витончений дивний ніколи не відчуває до всього цього нічого, окрім огиди, або – в крайньому разі страшної холодної люті, якою славляться срібні… Однак – воюють милі браття. Гірше, коли за їхнє виховання беруться моанці. Тоді й з'являються на світі потвори на зразок цього Зельма, або Кріна Птасіна.

Або лежить юнак десь у полі з сідлом під головою, а над ним гостро палають зорі… Ось Сіллон, вітчизна пращурів… Онде – багряне Око Дракона… Над сходом зависла Денниця… Посеред неба летить у вічному полюванні Великий Птах… А онде – сузір’я Триглаву, вістрям якого і є Блакитна Зірка Предків. Тут його ще називають Малий Птах… Он Красуня, в руці у неї Чаша з чарівним зіллям, а за нею повзе скорене Чудовисько… Зорі… Предки бачили їх зблизька… Чи не посміялися б вони над нащадком, який відвойовує вже не безодні Всесвіту, а шмат землі під жовтим Сонечком?

Ні, напевне ні… Може колись… Ми повернемося до вас, зорі… Але мандрівники мусять мати дім… Рідний дім, такий любий серцю. Може отут, у північному Данаділі розпочався вже шлях до зірок…

З настанням зими набіги з Зелеміню припинилися. Однак, Вогнедан не збирався виводити з воєводства залоги і застави. За себе він залишив пана Владияра, а сам повернувся до Боговлади, взявши з собою найближчих.

Тільки вдома трохи відпочив душею юнак. І таки вчасно – пан Фотін Зелемінський нарешті вирішив вступити з незговірливим сусідою у перемовини.

Пан Мирослав Іровит, яко начільник залоги Боговлади, доповідає, що прибули посланці з Зелі - бору. На чолі з якимось Ронуком Граніним. Напевне – родич пана Фотіна. Вимагає цей пан Гранін особистої зустрічі з князем Чорногори.

-Прямо таки вимагає, - всміхнувся Вогнедан.

Пан Мирослав глянув на обвітрене лице свого володаря, на недобрий усміх, що викривив ніжні вуста і сказав досить недипломатично:

-Мабуть цього панка ще не били по писку…

-Запрошуй, - мовив Вогнедан, - подивимось на родича… любого сусіди.

Поки пан Іровит ходив облаштовувати гостей, князь Чорногорський перейшов до свого кабінету, затишної кімнатки, де над столом висіло врятоване колись паном Терничем від чобіт чоррів малювання Радина Радка. Море і корабель… Мечислав говорив, що картина якось заспокоює.

Веданг прийшов теж. Сказав хитрувато:

-Там за завісою маленька книгозбірня, авжеж? Я там посиджу, почитаю… Вийду лише тоді, коли почую крики пана Граніна. Ми удвох його зжеремо.

Вогнедан спершу скривився незадоволено. Чи він сам не зладнає з отим панком в разі чого? Та Мечислав проявив твердість. Гра йде занадто серйозна… Він, Веданг, є тілоохоронцем і навіть бере за це платню. Він сидітиме тихенько і з’явиться лише, коли дійсно буде потрібно.

Вогнедан перебирає у пам'яті відомості, що стосуються пана Ронука. Він дійсно далекий родич князя Фотіна… Якийсь там небіж у третіх. Ця гілка Граніних проживає в Астеоні. Магнат з Півдня запросив його до Зелібору двадцять років тому… Одразу опісля невдалого сватання до Конвалії Пард…

Однак… Виходить, князь Фотін бажав мати спадкоємця лише від панни Конвалії? Інші жінки його не влаштовували, яко матері його нащадків? В чому ж річ? Ольг вважав, що в імператорській крові, котра плине в жилах Фотіна по лінії Граніних. Князь Зелемінський бажав або одружитися з імператорською родичкою, або не одружуватися взагалі.

Ронука Граніна князь ще не оголошував спадкоємцем, але всі були впевнені, що саме пан Ронук успадкує Зелемінь. Два десятки літ небіж був правою рукою вельможного дядечка. В довгому списку гидот, які Гранін-молодший коїв у Зелеміню, Вогнедан виріжнив зваблення й одурення шляхтянки Ракити Лемпарт і примусове влаштування до школи чоррів власного незаконного сина.

А ось Терночок Лелег вже оголошує про прихід гостя. Князь Чорногорський утримує на обличчі позірний спокій, але йому таки цікаво… Дійсно – нічогенький з виду чолов’яга. Двадцять літ тому він взагалі мав бути красенем. Зореслав схожий на нього, мов влитий, за винятком очей, які напівкровний зелемінець успадкував від пані Ракити. Пан Ронук є моанцем північного типу, з доброю дещицею астеонської а чи срегійської крові в жилах.. Людність Імперії повільно, але вірно перемішується між собою, мов кулеша в казані. Дуже цьому допоміг Імператор Корог, якому замолоду соромно стало за те, що шоррогці оголосили на весь світ про походження моанської знаті від ординців хото з-за Небесних Гір. Історійку цю підхопили й ішторнійці, звихнуті на расовій чистоті… Його Могутність почав одружувати своїх дворян за своїм розсудом, аби хоч в третьому коліні проявився – от насмішка долі – північний тип вроди колись підкорених і обернених в рабство астеонців.

«Гранін - молодший, - прокручується у Вогнедана в голові, - якраз є онуком від такого утвердженого Імператором шлюбу. Бідний, мов церковна миша, живе за рахунок дядечка і робить борги в надії на спадок. Жорстокий і безоглядний… Любить і вміє убивати. Приймав участь в зелемінських зачистках, тобто виселеннях хуторян з-під Збраславу. Розумний, бо протримався стільки при напівбожевільному вельможі, звихненому на містичних практиках.. Що ж, послухаємо вас, пане Ронук…»

-Для вас напевне не таємниця, - тим часом говорить пан Гранін опісля звичаєвого привітання шляхтича до вельможі, - що я прибув з дорученням від свого дядька, князя Зелемінського.

-Я уважно слухаю, - відповідає Вогнедан, - чи, можливо, ви маєте листа?

-Такі речі, - мовить Ронук, - не довіряють паперу, а довіряють лише слову честі співбесідника. Ваша ясновельможність напевне знає, що в країні настає безлад…

-Невже? – невинно питає Вогнедан, - от ніколи не подумав би…

-Столичні чиновники вже не здатні підтримувати лад на місцях, - продовжує Гранін, - тому від нас, провінційних дворян потрібна твердість і витримка. Мій дядько в своєму князівстві править залізною рукою. Ми чули те саме і про вас. Його ясновельможність просив передати, що за даних умов союз Вепра і Парда може стати державною необхідністю.

Вогнедан згадує, що Гран – старомоанською дійсно означає «Вепр»… Це ж треба, як заговорили зелемінці… Союзнички…

-Союз? – з милим усміхом питає юнак, - але ж союзи завжди укладають проти когось… Проти кого дружити будемо, любі мої Вепри? Чи не проти законної влади?

-Борони Боже! – аж руками замахав пан Ронук, - ми є вірнопідданими і ними й залишимось. Але ми маємо можливість розділити свій вплив хоча б на землях Хетангу. Ви маєте своє князівство, і прибуткове намісництво…

Пан Гранін роздивляється по князевому кабінету і сприймає скромну витонченість умеблювання – нічого зайвого, жодних прикрас, окрім картини на стіні – якщо не за бідність, то за жадібність.

-Так от, - продовжує він, - було б справедливо, якби намісництво над Північним Данаділом отримав князь Фотін. Адже воєвода Дігін таки нездатний навести там лад.

-Зовсім нездатний, - підтверджує Вогнедан, - тому я і ввів туди дозволені мені законом частини охоронців порядку.

-Пан Фотін, - всміхається Гранін, - теж має дозволених законом воїнів. Він бажає мати під своєю рукою Північний Данаділ і Радинське Воєводство. Дубненське воєводство він ладен відступити вам, вірніше – князю Ведангському, яким ви опікуєтесь. Згодом, можливо, настане необхідність розділу Квітану, але це в майбутньому… Ми вважаємо, що подібний розклад не скривдить ні Вепра, ні Парда.

-Але у мене щось не лежить душа, - мовить Вогнедан лагідно, - розривати країну на удільні князівства. Ви пропонуєте мені державну зраду, панове зелемінці. Я вже побував у Цитаделі за неправдивим звинуваченням, і не хочу потрапити туди вдруге вже за правдивим. Давайте зробимо вигляд, наче цієї розмови не було, пане Гранін. Інакше я буду змушений написати довгого листа до мого знайомця пана Гаратто з викладом нашої бесіди. Аби мені не переламали на дибі всі кістки, я взяв на себе деякі обов’язки, негідні шляхтича, але водночас пристойні для добропорядного моанця…

-Мені здається, - аж побілів Гранін, - що ви ведете якусь свою гру, ваша ясновельможність. Не думайте, що вам вдасться загарбати Північний Данаділ – це власність Вепрів. І ми знайдемо спосіб змусити вас забратися в гірські печери, де тільки й місце гостровухим.

-О, - говорить Вогнедан знуджено, - знову… Нещодавно мені довелося повісити кількох бандитів, які грабували Північний Данаділ, і менше за все мене цікавила форма їхніх вух. Ми всі – моанці, мій добрий пане Гранін, і я про це не забуваю, на відміну від вас. Дозвольте завершити нашу приємну бесіду… Ви зостанетесь на обід? Або погостювати? Я покажу вам прекрасні краєвиди неподалік Боговлади…

-Дозвольте відкланятись! – зривається з місця пан Гранін. Вогнедан зустрічає цей спалах люті все тим же знудженим усміхом. Моанець не виходить, а вибігає з кабінету, грюкнувши дверима.

-Оце та-ак, - виглядає з книгозбірні Веданг, - і навіть на обід не зостався?

-Але ж ні, - відповідає Вогнедан, і давно вже не чутий Мечиславом сміх, схожий на срібний дзвіночок, радує серце Дракона.

Князь Чорногорський тим часом перебирає якісь папери, що він їх дістав з шухляди столу. Потім бере перо, присуває чорнильницю й говорить:

-Я зараз напишу дещо, Меч, а ти прочитаєш і скажеш свою думку…

-Донесення пану Гаратто? – тепер вже сміється Мечислав.

-Я б написав і йому, - серйозно говорить чорногорець, - але така горливість може видатися підозрілою. Ні, милий брате, я пишу до Генда… Його посланець вже другий тиждень у Боговлади. Він привіз мені чергового листа від пана Яблуновського, і я маю дати відповідь.

Поки Вогнедан виписує рядки своїм твердим почерком, Мечислав підходить до вікна, і бачить, що зелемінці вже збираються у зворотній шлях. Принаймні, в замку вони явно не хочуть ночувати. А поруч з паном Іровитом стоїть Зореслав… Дивиться… Бідолашний Зорик. Веданг розуміє, що він мусить нині відчувати. Батечко Лемпарта досить гидка особа…Дракон дає собі слово сьогодні ж увечері якось втішити друга… Хоча б зелемінський кнур не пізнав сина… Ніби не повинен – вони не бачилися років тринадцять, від того дня, коли татко Гранін власноручно вкинув сина у повіз з примусовиками. Ставські якось оповідали, що Зорик тоді впав їм просто на голови, весь розшарпаний від розпачливої борні з дорослою людиною, а потім заповз в куток і мовчав до самої Моани. Опісля цього пані Ракита і шпортонула ножем колишнього коханця…

-Читай, Меч…, - подає листа Вогнедан, і Мечислав відвертається від вікна й бере до рук аркуш.

«Милий друже, - написано в листі, - я радий знову отримати від вас вітання. На жаль, нагальні справи не дали мені можливості відповісти так швидко, як ви на те заслуговуєте.

Ваше віршоване закінчення чудове. На жаль, мені зараз не приходить до голови нічого веселішого за такі ось рядки:

«Багряний Місяць…

Він на жаль не вітер

Віщує – тільки бій…»

Мій добрий друже, моїй вітчизні загрожує небезпека. Я тільки – но повернувся з Північного Данаділу, де, на прохання воєводи Дігіна, намагався зладнати з озброєними бандами, котрі проникали до воєводства з Зелеміню. Я лише нині до кінця зрозумів, якими небезпечними є оті писання, за знайомство з котрими ви мені справедливо докоряли. Безчинства бандитів, чиїм гаслом є так звана незалежність, впевнили мене у правильності свого шляху, що на нього я став, завдяки вашій мудрій опіці.

Я дізнався зі здивуванням, що незалежників підгодовує князь Фотін Зелемінський… Коли полонені назвали мені його ім’я – я не повірив… Моанський князь… Неможливо… Та ватажок однієї з банд, неякий Зельм (цей паскудник порочить ім’я мого святого покровителя) підтвердив на допиті слова своїх підлеглих. Я ще сумнівався, але сьогодні до мене прибув посланник від князя Фотіна з пропозицією не більше не менше як розділу Моахетангу «між Вепром і Пардом»

За цим розділом пану Фотіну має дістатися Північний Данаділ… Тепер я впевнений, що саме князь Зелемінський прикривав ельберійських терористів, нацьковуючи їх на мирних поселян. Описи їхніх злочинів змусять стати дибки волосся і у призвичаєної до жахів війни людини, а я бачив це на власні очі. В гніві я дозволив собі стати суддею і наказав повісити полонених, перед цим як слід їх допитавши. Про наслідки допитів я вказав вище. Я не сумніваюся, що прохання князя Зелеміню про надання йому намісництва над сплюндрованою його ж найманцями землею, вже лежить у канцелярії Палацу.

Мій друже, для вас не є таємницею, що, опісля деяких подій я не люблю пана Гаратто та його установу. Але нині мені просто цікаво, за що йому платять гроші… Чи не час йому спитати про ім'я польового командира терористів не у мене, вірнопідданого і законослухняного імперського шляхтича, а у пана Фотіна Зелемінського, який набирає з цих терористів свої загони нищителів?

Залишаюсь Вашим незмінним приятелем

Зельм-Вогнедан.»

Мечислав витер з чола холодний піт. Глянув на Вогнедана. Той усміхався.

- Милий брате, - врешті вичавив з себе Дракон, - ти ходиш по лезу ножа…

- Веданги всі танцюють на краєчку безодні, - відповів чорногорець, - але все ж таки?

- Не повірить, - сказав Мечислав, - вірніше – здогадається… «Моїй вітчизні загрожує небезпека»… Ти б ще ту вітчизну на ім'я назвав… Зельма записав у ельберійці… Таж зелемінці легко доведуть, що це – колишній чорра…

- Вони доведуть, що він називав себе колишнім чоррою, - мовив Вогнедан, - а раз він говорив під шибеницею про державу гостровухих, то може мовив коромолу і раніше… Це був безстрашний божевілець, і йому було байдуже до того, хто може таке почути. Ну, і навряд чи в Моані серйозно займуться перевіркою благонадійності пана Фотіна – часи зараз не ті - але намісництва йому не бачити, наче власних округлих вух. Генд подбає про це, він розумник.

- Надсилай! – врешті здався Дракон, - і нехай напівкровний принц виявиться трохи дурнішим, ніж я про нього думаю.

***

Різдво настає… різдво. Для Вогнедана з Даною це подвійне свято… Ніч Зимового Сонцестояння. Ніч їхнього народження.

Не поїхали двійнята до Ігворри, хоч і дуже хотіли. Вогнедан бажав стежити за подіями у північному Данаділі, і – раптом що – виїхати туди самому. Однак і у Боговлади незле колядують. Юнак відмінив давню материну заборону співати на вулицях Старого Міста, і нині весь замок дзвенить піснями.

-Ой, прийдуть до тебе…три бажані го-оості… Радуйся!

Ой, радуйся, зе-е-емле, ясен світ засвітився…

Йде вулицею Вогнедан, загорнувшись у плащ… Трохи прохолодно… В горах нині сніг мете, дістається й Ігворрі з її виноградниками, а у Данаділі нема снігу… Південь… На Півдні тепло.

Він, Вогнедан, любить тепло… На півночі жити не зміг би ніколи. Може тому, що намерзся минулої зими на все життя…

Святвечір потрібно відзначати в родинному колі… От тому і не залишився юнак у пані Меліси, своєї боговладської коханки. Гарна ця пані і нестримна в любощах. Але є в ній щось.. нещире. Хитре… Часом здається Вогнедану, що навіть пристрасті немає у пані Меліси до нього – так, аби похвалитися крадькома, що має коханця-князя. І занадто підкреслює вона, що він – іншої породи звір… Більш того – так і називає в любощах: звіром. І тоді вже робиться просто ненаситною. Покинути б її – та ніколи шукати іншу. Йому б нині ніжну ельфійську панну… навіть не кохатись, забутись на дівочому плечі. Забути кров на лезі меча, і те, як виносив вироки смерті. Бо від отих данадільських подій часом починає забувати про обережність намісник Боговлади.

Та от, не далі як тиждень тому приймав городян у справах… Одразу опісля дружини торговця-ельберійця, котра скаржилася на свого небожа за справи успадкування, зайшов до кабінету неякий пан Солтін з Персикового передмістя. У справі про земельне розмежування.

Справа ця чимось нагадувала Вогнедану про Терхів з Готурами. Тяглася вона десятиліттями, і жоден правник не міг скласти її докупи. Завантажений справами намісник, котрий тільки що говорив з купецькою жоною данадільською говіркою, одрухово спитав нею ж про щось моанця.

Треба було бачити вираз обличчя цього панка… «Чи пан намісник думає, що я, моанський офіцер і дворянин, маю розуміти говірку тутешніх обідранців… Та за кого мене тут вважають… Та я…Та ви…»

Перейти б Вогнедану на моанську і рявкнути нею на пана Солтіна, загрозивши в’язницею за образу гонору Імператорського Намісника. Та спалахнула в мозку юнака холодна ельфійська лють, згадав він, як його прикували на холоді за ельберійську пісню, наче пса на ланцюгу. Звісно, то лише привід був, та чи до того збуреному розуму. Гукнув Вогнедан молодого правника, якого тримав при собі задля порад, і звелів побути товмачем для пана моанця.

Видовисько було ще те – аж Веданг вийшов з книгозбірні. Тілоохоронець завжди з’являвся, коли підіймався галас. Мечислав взяв пана Солтіна під пахви, підняв його перед собою і виніс зі Старого Міста аж до мосту.

Що говорив пану Солтіну по дорозі Мечислав, про те Дракон скромно помовчував. Але бігли за ним трохи не усі мешканці Старого Міста і замкова челядь. Ну, й поповзли по Боговлади чутки: «Наш князь-то що… отже недовго уже… та тихше, сусідо…»

Лаяв Вогнедан сам себе за нестриманість, але що ж… Слово не горобець… Про всяк випадок склав свою історію про сутичку з дурнуватим дворянином і заспокоївся. Часи дійсно були не ті, аби переслідувати за мову, тим більше – знатних осіб.. От тільки оті балачки по місту – ну зовсім недоречні Особливо зараз, коли у нього, Вогнедана, має бути слава захисника Єдиної та Неподільної.

Говорив йому Ольг - тяжко буде... Навіть не через справи військові - через надмір відомостей, що їх всмоктав його розум. Час від часу відпочивати треба за допомогою налаштування на медитативний лад. Вказав і адресу одного жерця з дивних, котрий живе тут, у Боговладі. Бував у нього Вогнедан... Добре йому опісля того ставало, так добре, що й передати не можна. Дещо з того, що оповідав йому дивний на ім’я Божидар, вже відомо було юнаку - кожного дивного подібному навчають змалечку - але ж сім погублених літ не медитувати вчився Вогнедан, ненавидіти. От нині, в переддень Святвечора, якраз і личило б навідати жерця. А він, Вогнедан, замість того пішов до жінки з людей, яка не принесла йому ні спокою, ні любові.

Хоча минулого разу трохи розтривожив його Божидар. Сказав, що хтось з найближчих настільки його ненавидить, що ладен піти навіть на вбивство. Вогнедан ще перепитав - людина це чи дивний. Божидар відповів, що сила прокляття вказує швидше на дивного, однак і людина може зробити таке, або звернутися за подібним до якогось лихого відуна.

Аби не бурхала у Вогнедановій крові ота потрійна сила, яку він сам називав «силою Триглаву», то злоба, яку відчув Божидар, могла б навіть пошкодити його здоров’ю. Оце й думай тепер, хто ж його аж так ненавидить...з найближчих. Ворогів міг би назвати багацько, але підозрювати друзів. Ось нині йде він додому, очікує на нього святковий стіл... І вся його нинішня родина - Дана, Мечислав, брати Лелеги, старші Ставські та Богдан, Лемпарт, Мирцьо, пан Іровит... Немає Ольга - стрий знову в дорозі, немає Богодара - теж мандрує... Але і їм залишать стільці та ложки.

І він має роздумувати, хто його ненавидить з милих серцю приятелів... Адже не залишилося у нього роду, окрім Ясногора Парда. Найближчі є йому родиною, а ненька Мальва, котра нині святкує у Лелечому Гнізді - замість матері.

Оце тому і не пішов юнак сьогодні до Божидара... Бо не хоче й думати про його слова. Але і до Меліси ходити було не варто та ще й такого дня.

Та коли побачив молодий воїн накритий стіл і радісні очі приятелів - забув одразу про все лихе. Дана, розумничка, постаралася. Тут і маленький витворний житній снопик, і дванадцять страв, та всі у полив’яних мисочках, і дерев’яні ложки...А його, Вогнедана, саджають на чільне місце, бо немає Ольга, старшого Трьох Родів.

Пан Богуслав розвеселився трохи за той час, поки вони не бачились. Всміхається, куштує узвар... На Стасю свою поглядає ніжно. Довкола чола гаптований оберег... І добре, так краще... Шрам, звісно, залишився, але він уже не дуже мучить данадільця. Зореслав теж трохи отямився опісля приїзду Граніна. Палкий, як мати його, схопився юнак за ніж, ледве утримав його Іровит. Веданг опісля довго сидів в садочку з приятелем - заспокоював. І гаразд. Хто ж нам допоможе, як не один одному.

Гарною вдалася вечеря. Пращурів закликали, пісень поспівали, двійнят з народинами привітали бучним «Слава!» Дана, опісля того, як челядинки зібрали зі столу, поставила снопика на столику в кутку, а під ним, на вишиту скатертину, поклала зв’язані соломкою ложки, аби не губився лад в родині.

Вже до сну готується Дана, коли прибігає всмерть перелякана Ружиця.

-Панно, - шепоче служниця, - ходімо до зали... Там...

Швидко йде переходами Дана, загорнена в тяжкий халат. Тиша в обіденній залі. Лише на столі горить забута Ружицею свічка у підсвічнику.

-Я проходила тут - лепече Ружиця, - подивіться-но... Ой, біда... Ой, лихо...

Навіть у Дани, котра зроду не була марновірною, змокріла спина під єдвабним халатом.

З перевесла хтось висмикнув ложку... Вогнеданову ложку - вона сама підбирала для нього такий візерунок на держаку зі знаком Бога Грому. Лежить нині на підлозі ложка, розтоптана ногою.

Труситься Ружиця з переляку, бо на смерть роблено пану Чорногори. І мовчки дивиться Дана на уламки ложки.

-Досить, - говорить врешті, - давай заховаємо решту, а це я викину.

-Руками не торкайтесь, - шепоче служниця, - я принесу зараз мітелку й совок...

Принесла... Зібрали дівчата на совок оті уламки, кинули до комина.

-Завтра згорить, - говорить Дана, - а ти мовчи, Ружице... Я сама поговорю з братом.

Та поговорити з Вогнеданом ніяк не вдається... А тут нові чутки приносять служниці - за паном Мечиславом полуденна змора ходить... Дехто бачив... Тінь жінки-дивної ... І дзвенять десь золоті прикраси ледь-ледь... І шепоче ненависно в замкових переходах гарячий вітер...

В місті Боговладі, з попусту імперських намісників, майже не криючись проживають відуни та волхви. Звісно, немає у місті храмів, немає і капищ, але кожен боговладець-язичник знає, де можна найти жерця для обряду поховання, жрицю для весільного дійства, або відуна для того, щоб полегшити тягар серця.

А Дані потрібна відьма. Справжня відьма великої сили.

У Сливовому передмісті є вулиця Затишна... Власне кажучи - невеличкий провулочок, що закінчується стіною з дверцятами в ній. Туди і стукає одного зимового дня Дана, загорнена у вояцький плащ з каптуром. Поруч з нею зацікавлено тупцює Терночок Лелег. Юному пажу трохи моторошно - відьма тут живе. Справжня.

Спершу відчиняється в дверцятах кватирка... Літній чоловік з бородою обдивляється їх, тоді відсуває ригеля.

-Заходьте, - стиха говорить він, - пані прийме вас.

У дворику - невеличкий будиночок з білого каменю... Димок з комина... Принишкли в садочку дерева, що зберегли на собі трохи листя... Терночка старий забирає з собою на кухню, а Дані вказує двері, до яких потрібно підійматися по кам’яним сходам.

Впевнено відчиняє князівна дверцята і опиняється в невеличкій світлій кімнатці, де просто на протилежній стіні намальоване море... Йде на Дану величезна хвиля... Навіть на мить відчулися на вустах солоні бризки.

- Сідайте, панно князівно...

З меблів в кімнатці - два кріселка й столик сілонської роботи. І жінка у кріселку - срібна. Ельфійка з Сіллону.

Завжди вважала себе красунею Дана, а тут зрозуміла - не треба дуже пишатись. Ця діва не просто вродлива - вона є втіленою вродою. Не викликає вона заздрощів, але лише бажання дивитись і дивитись, не відводячи очей.

- Я звуся Ясноликою, - мелодійно мовить жінка, - не говоріть нічого, панно Дано... Я все скажу сама...

Тихо дзвенять браслети на зап’ястках Яснолики, одяг її кольору моря - не сукня, не сорочка, просто тканина, обгорнена довкола досконалого тіла. І пахне у кімнаті морем і вітром.

-З коханим вашим, - говорить сіллонка, - і важче, і легше. На ньому - тяжке прокляття. Прокляття матері, що втілилося у полуденну змору. Вона кружляє, ця чорна тінь, по явному світу, стогнучи від безсилої люті, а там, куди може дістатись лише дух, блукає біла тінь жінки, що розірвала власну душу, зоставивши зненависть для лютої помсти... Його батько ще живий?

-Був живий, - шепоче Дана, навіть не питаючи, звідки Яснолика так добре знає про біди Веданга.

-Спершу вона вб’є його, тоді - сина... Той, хто запечатав її могилу, був сильним відуном, але з його смертю послабла печатка... Потрібно спалити тіло, перед тим пробивши серце мертвої срібним ножем...

-О, ні...- виривається у Дани, - він обожнює матір! Він не дозволить!

-Це - єдиний вихід, - говорить відунка, - хоча поки негідник, котрий зачав його, живий - юнак у відносній безпеці. Він носить срібні обереги?

-Два, - шепоче Дана, - один раніше належав його матері, а другий він замовив сам. Це - медальйон з малюванням з панни Ружени.

-Поки що досить, - мовить Яснолика, - нехай не знімає їх ніколи. Зрештою, Веданги настільки сильні духом, що їх не здолати і втіленій зненависті. Не відштовхуй його, дитино. Він просто боїться цього. Боїться, що ти посмієшся над його коханням. Такі, як твій Дракон, не можуть бути просто залицяльниками - любовна гра не для них. Або ти станеш його Білою Трояндою, і він носитиме тебе на серці, або ви так і зостанетесь братом і сестрою.

-Він не вірить мені, - мовить Дана сумно.

-Зроби, щоб повірив, - лукаво всміхається сіллонка.

-А що з моїм братом? - похоплюється дівчина, - я впевнилась нещодавно, що хтось у замку бажає його смерти.

-З твоїм братом..., - стиха вимовляє Яснолика, - з твоїм братом складно... Він не є звичайним дивним - в минулому житті то був світлий, лагідний дух. Осяйний - так говорили в давнину... Однак, в годину погибелі Ельберу він теж розірвав свою душу надвоє... Тоді, коли присягнув повернутися назад не тільки з цілющою силою. О, Боги люблять сильних і протегують гордим. Він отримав те, чого бажав... Вогняну міць Бога Грому, силу земного поштовху, а ніжний цілющий дар Сонця теж зостався при ньому. Я не бачу небезпеки за оцим Триглавом Сили - він сліпить очі мого духу. Однак, я відчуваю зло... Не можу навіть сказати, дитя моє, до якої раси належить його ворог... для людини він занадто сильний, але заслабий для дивного. Запам’ятай - якщо твій брат переживе свій двадцять перший рік, то його вже нічого не зможе здолати. Те саме стосується твого коханого. Двадцять один - число судьби для Ведангів... Двадцять один - це і твоє число, дитино. Стережіться! Стережіться двадцять першого року від вашого народження... І зверни увагу на жон, яких закохує в себе твій брат. Я не можу відчути статі його погибелі - можливо це жінка... Тільки можливо... Можливо - це слуга, котрий вважає себе скривдженим... Але через цю істоту твій брат прийме таку муку, що вона позначить його на все життя, як мороз позначає дерево в горах. І дай боги, аби він вийшов з цього пекла з життям і ясним розумом. Іди, дитино... Я більше нічого не зможу тобі сказати.

Оце так заспокоїла Дану відунка. Навпаки - розтривожила ще більше. З Мечиславом нині у них не такі стосунки, аби розмовляти про привиди та родові прокляття... А щодо брата - взагалі не відає, що робити Дана. Вирішила поговорити - усміхнувся ледь сумовито Вогнедан: знаю, мовляв...

Скільки разів потім згадувала Дана отой тихий усміх... Лагідний блиск в очах, що вміли вергати вбивче полум’я... Її гордий брат... Її відважний воїн... «Любий, милий, це я в усьому винна... Це я не роздивилася твого ворога, та ще й під’южувала його... Це через мене... Це я....»

А тоді просто притулив її до серця брат. І заговорив ніжно, так, як навіть мати ніколи не говорила з Даною. Сказав, що чув вже од відуна про небезпеку, котра стоїть у нього за плечима. Але ж все їхнє життя є небезпекою. «Не хвилюйся, сестричко, я не дам себе вбити. А на смерть мені поробити не вдасться і найсильнішому чародію, бо Силу маю велику. Нехай вона поки що дрімає в глибинах духу, але вже може мене захистити від вроків. А щодо явних ворогів, доки тримає Вогнедан Чорногорський в руці меча - доти йому нічого не загрожує. Ну, і тілоохоронець у мене не простий - славетний Меч Ельберу. Це так Мечислава прозвали найближчі.»

Що лишається робити Дані... Тільки записати свою тривогу в заповітний зшиток віршів, який мріє дівчина видати у вільному Ельбері гарнесенькою книжечкою:

«Удень над горами

Клубочуть хмари,

А листя

вже нашіптує про те

Що ввечері вже буревій повіє!»

Влітку цього року Вогнедан так само завів дружбу з воєводою Радину. Пан Глефтінін, моозець з походження, охоче прийняв пропозицію Імператорського Намісника про допомогу у наведенні ладу на землях воєводства. Тим більше, що з Моани прийшов імператорський указ всіляко сприяти князю Зельму в його трудах на благо вітчизни.

Пан Ольг Лелег, яко військовий радник, допомагає юному князю в організації нових відділів охоронців порядку. Це - чорногорські юнаки-дивні, навчені володіти зброєю. Залоги з них розкидані нині по містечках Радинського воєводства. Тутешній люд забув уже, коли і бачив ельфів, деякі взагалі вважали гарною казкою оповіді про загиблий Ельбер і його горду знать. А нині - ось, будь ласка... Хочеш - знайомся, хочеш - запитуй... Мовлять деякі, що гостровухий люд пихатий та неговіркий, але горянам наче хтось шепнув у ті самі гострі вушка - простішими будьте... Веселішими. З місцевими говоріть лагідно, але твердо... Головне не відлякати, але й загравати з населенням не треба. І потиху навіювати думку міщанам та селянам про те, що Вогнедан Чорногорський був би тут більше до мислі, аніж моозець-воєвода, котрий витискує з люду останні мідні монети, нібито по закону, а насправді - до власної кишені.

З Зелеміню приїхав посланець - один з ратманів Зелібору, пан Сереженін. Знов таки - з усним повідомленням. Князь Фотін уже не союз пропонує - загрожує. Завеликий шматок, мовляв, хоче проковтнути чорногорець...Не допоможуть йому і зв’язки в Моані - він, князь Зелемінський, теж має покровителів, може ще й могутніших за Байстрюка Імперії... До речі, як там з вухами у князя Чорногорського? Чи не такі вони, як у тих нелюдей, про яких так добре написано в Зводі-Літописі?

- Авжеж, - мило всміхнувся Вогнедан. Чомусь цей усміх завжди доводив його ворогів до сказу, - такі самі. Показати? До речі, передайте вашому хазяїну, що круглі вуха можна загострити. Шабелькою. Або мечем... Якщо пан Фотін не бажає сам стати гостровухим - нехай не лізе у справи Імператорського Намісника.

Зелемінці принишкли, напевне готуючи якусь гидоту. До осені Вогнедан закінчив облаштування залог Радину і вирушив з найближчими до Ігворри, на карнавал Рівнодення.

От з цього карнавалу і почався ланцюжок подій, через які трохи не загинув князь Чорногорський, Визволитель, обіцяний Богами і пророцтвами. Кожен, причетний до отих справ, брав вину на себе, говорив, що аби вийняти з того ланцюжка саме ту ланку, то може б нічого не сталося. Або сталося б не так жахливо.

Можна змінити долю, а все інше - судьба.

***Дана почувається щасливою.

Нарешті вона в Ігворрі! Нарешті, замість того, аби гасати верхи по Північному Данаділу та Радину, вона буде танцювати...

На кріселку в її спочивальні Високого Замку вже лежить чудовий костюм ватейлянської принцеси. Облягаючі штани з замші, довга сорочка з китицями та розрізами з обох боків, шкіряні шнуровані черевички. А також - і це найголовніша приналежність костюму - справжня ватейлянська накидка з пір’я, яку Дана знайшла в якійсь зі старих скринь.

Давно вже немає на Ватейлі принцес, а є ішторнійці, чорношкірі раби, розлогі плантації та золоті копальні... Десь у горах ще боронять свою волю ватейляни, потроху вигасаючи як рід... Зітхає Дана, дивлячись на себе в люстро. Все вірно - костюм, накидка, пов’язка довкола голови, схожа на ельберійські обереги. Волосся розпущене і спадає нижче колін... Чи може заплести коси? Ні, не варто... Браслети з ватейлянського золота... Ох, це золото. Це через нього загинула Ватейла.

А у них, в Ельбері, ніби й багатства особливого не було, однак...

Дана обережно натирає лице особливим кремом. Він зробить її ніжно-білу шкіру бронзово- смаглявою... О... Тепер можна йти на вулицю, попередньо вдягнувши маску... Ніхто не пізнає - Дана того певна.

А ось іде їй назустріч лоянський принц у єдвабному халаті. Затуляється віялом... Видно лише високу зачіску. Щось запитує високим голоском, схожим на пташине щебетання.

Дана пирхає. Вона - то знає, що брат вивчив кілька лоянських фраз від Найсіня, вихователя пажа Терночка, який є справжнім лоянцем. І вбрання, напевне, позичив у того ж Найсіня. Або звелів пошити за його описами.

Розминулися брат з сестрою, і вибігли на замковий двір... А звідти вже спускається до Нижнього Міста ціла вервечка ряджених.

Брата Дана швидко загубила у натовпі. Якщо, звісно, то був Вогнедан... Перевдягтися лоянцем міг і Богдан Ставський - він дружить з Найсінем... А, чи не все одно... Сьогодні ніч сміху та розиграшів.

Блукає Дана вулицями Ігворри, та чомусь не радують її, як раніше, веселі натовпи... Горять на вулицях вогнища, спадає присмерк на Ігворру. Танцюють пари просто на вулицях... Кличуть Дану до себе веселі голоси з танцювального кола. Смутно Дані... А так же вона очікувала цієї ночі...

-Дано, - знайомий братів голос.

Озирнулась дівчина - сама вона у провулку. Неподалік чиясь постать. Вогнедан?

-Дано, - знову кличе голос брата. Нерівним світлом горить смолоскип на стіні будинку. І з жахом бачить Дана біля стіни юнака в зеленому однострої і в масці.

-Подивися, сестричко, який гарний костюм, - сміється братів голос, - тепер мене дійсно важко впізнати...

-Вогнедане! - говорить дівчина, а сама аж тремтить з переляку, - навіщо ти вдягнув цю гидоту... Треба мати якусь міру в жартах...

-Подивись, - говорить замаскований, - мені личить...

Голос Вогнедана раптом стає схожим на голос страченого чорри Зельма. Дана холоне від жаху і одрухово шукає при поясі піхви з ножем.

Та раптом юнак в однострої зникає. Чи не в дверцята шугнув якогось будинку? Вуличкою плавною ходою дивного крокує юнак в костюмі гіразанського вельможі. Обличчя затулене не маскою - нижнім краєм тюрбану. У вузькому прорізі зблискують очі рубіновим вогнем.

-Меч? - кличе Дана, - Руженичу?

Кидається до неї Мечислав, і падає йому на груди тремтяча ватейлянська принцеса.

-Я так злякалася, Дракончику, - шепоче.

Поки Мечислав виводить її на людну площу, Дана похапцем оповідає про свою пригоду. Веданг здивований до краю. Він бачив Вогнедана в костюмі лоянця... Аби милий брат одягнув однострій чорри навіть задля жарту? Нізащо... То хтось налякав Дану... Хтось дуже гидкий... Аби він йому, Мечиславу, трапився під руку...

- Потанцюємо, Руженичу? - пропонує Дана, і гіразанець поволі схиляє перед нею голову, увінчану тюрбаном.

Аж вісім вогнищ палають на площі, куди вибігли з завулка гіразанець та ватейлянка. Скрипки то витинають запального горянського танку, а то ллються з-під смичків терпкі, мов чорногорські вина, мелодії Ігворри.

«Крила

Здіймали птахи в надвечір’ї

В кігтях

Несли жалі жарин осінніх

Клином

Несли по полю золотому

Сизу втому...»

І простягає руку принц зі Сходу ватейлянській принцесі... І ось вони кружляють на раптово спорожнілому майдані, а довкола них звилося притихле коло глядачів...

Дуже чутливим є дивний люд, а надто, коли поруч з ними не просто собі танцюють - освідчуються в коханні. Ближче підійшли музики, дзвенить стиха гітара, аж стогне скрипка від болю і розпуки, та тільки солодким є той біль, і, якби його не стало, вмерли б на місці обоє закоханих, не докінчивши танку...

«Знову кружляє танок ілюзорний

Мила, хай знову пристрасть нас огорне...»

Крізь натовп, забувши про все, проштовхується юнак в масці і в зеленому однострої. Ті, кому він наступив на ногу, дивляться на нього скоса... Мало того, що нечема, так ще й костюма якого огидного вбрав... Він би ще голим на вулицю вийшов. І тому замаскованому навмисне заважають пройти, і, врешті, він застиг, намертво стиснений якоюсь веселою компанією.

-Ох, - говорить якась панна, вбрана горянкою, - я лише читала про таке... Це справжній танок пристрасті... Які вони обоє прекрасні... Невже повертаються старі часи, коли дивні знову зможуть так кохати?

«Ти, як раніше, бентежно чарівна,

Моя недосяжна, кохана князівно....»

І уривається музика на цій тремтливій ноті... І зупиняються двоє, одне проти одного, сплівши руки, не в силах їх розійняти.

- Та поцілуй же її, йолопе! - раптом вигукує товстенький, мов барильце, заїжджий торговець з Зелеміню.

- Шановний, - стиха говорить його сусіда-дивний, - ви є нечемою... Якщо ви ще раз зведете голос, я буду змушений вжити заходів...

Торговець позирає на гостровухого перелякано і потиху відсувається назад. А дивний, стрункий юнак в костюмі шоррогського шляхтича, все дивиться і дивиться на застиглу пару, і сльози поволі спливають йому з-під блискучої напівмаски.

-Богдане? - проштовхується до нього юнак, вбраний зелемінським опришком, - що з тобою? Що тут було?

Бо зникли вже гіразанець з ватейлянкою, і музика вже витинає іншої... І поволі знімає маску Богдан Ставський, що раптово позбувся всіх своїх надій.

-Нічого, - відповідає поволі, - просто одна пара танцювала занадто добре.

Вежі Ігворри темними тінями зметнулися до неба... По старим пощербленим сходинкам поволі підіймаються на стіну гіразанець та ватейлянка.

-Ти так гарно танцюєш, Руженичу, - шепоче Дана, - я наче летіла...

-Говорять, - переводить розмову на менш небезпечну тему Мечислав, - що ватейляни теж називали своїх подруг іменами квітів.

-Світ ріжний, і все ж однаковий, - мовить Дана, - що ж, підданий високого столу Анакеша Гіразану... Дозволяю вам звати мене Білою Трояндою.

-Ти не квітка, сестро, - говорить Веданг, і його обличчя не видно за запиналом, - ти - вода... Не тебе назвали на честь ріки - ріку названо на твою честь...

І цілий Данаділ на додачу, - сміється Дана, - Дана з Данаділу... Так весело... Тобі весело сьогодні, Руженичу? Я так сумувала звечора, а нині...

-Мені і солодко і гірко, - озивається юнак під запиналом, - і весело і сумно...

«Мій таємничий принце, - шепоче дівчина, - дозвольте вашій невільниці глянути вам в лице»... Так говорять у Гіразані, Меч...?

«Аби з душі міг зняти запинало», - відповідає Веданг, - напевне, так мають відповідати...

Дана аж очі приплющила... Ну, що ж ти, відважний воїне... Твоя панна очікує нетерпляче, коли ти зволиш її поцілувати... Вона, до речі, нікому цього ще не дозволяла... Твоя троянда в крапельках роси, Руженичу... Біла троянда з отого садочку у Веданзі...

Але мовчить Руженич, і Дана гнівно розплющує очі. Нікого... Поруч нема нікого... Він завжди ходить безшелесно, Меч...

Щоб тебе пожерла полуденна змора! - виривається у Дани, а тоді дівчина в розпачі б’є себе по вустам, - що я сказала! Ні! Не треба! Живи...

Розпач Дани - як багряна хвиля... Не так багато й минуло часу, а по сходинках вже біжить юнак у вбранні лоянського вельможі.

-Данусю? - питає він стиха, - я тут, Данусю...

-Вогнику, - плаче Дана, - мій Вогнику... Ти один мене любиш... Ти - мій найкращий брат. Я ніколи не вийду заміж. Я залишуся з тобою, буду виховувати твоїх дітей... Я вижену всіх своїх приятелів... Я...

-Та що сталося, Данусю? - запитує лагідно Вогнедан, - з ким ти сьогодні посварилася?

-Ні з ким, - говорить Дана, - навпаки, я знакомито розважалася. То у мене нині такий настрій... Мене сьогодні налякали, знаєш... Юнак у костюмі чорри... Він мені здався таким схожим... Спершу на тебе, а тоді... на отого Зельма.

-Який йолоп, - мовить Вогнедан незадоволено, - надумав вбратися чоррою? Він би ще катом вбрався, абощо. Це часом не Мирцьові жарти - він завжди був схильним до подібних дурощів? Дракона колись налякав - зачинився в моїй спочивальні, і голосом моїм почав з життям прощатись. Якщо це він учворив, то я його вичортую. Карнавал карнавалом, але ж треба знати якусь міру в пустощах...

-Це таки напевне Ратимир, - говорить Дана з полегшенням, - ну, нехай. Не свари його, братику, йому і так не щастить - що не зробить, все не так.

-Йому щастить, - бурчить Вогнедан, хоча гнів його вже охолов, - що у нього є приятелі, котрі терплять його дурощі і прикривають у битві. Оце лише й тримаю його біля себе, що друг дитинства. Не було ще жодної пригоди, де б він не осоромив свої вуха... Поєдинок отой... Бідолашний Богдан, скільки зусиль йому коштувало не вбити цього хлопчиська... Ну, гаразд. Пробачу... Ходімо, Данусю...

І щезають брат з сестрою, збігши легкою ходою дивних по камінним східцям, не помітивши темної тіні, що скрадається за ними.

- Ти пробачиш мене, Вогнедане? - шепоче тінь, - дуже добре, але твоє пробачення мені не потрібне. А щодо вас, князівно, то вам належить покинути оці ваші походеньки і стати статечною жоною Ратимира Вовчура. І поменше спілкуватися з вашим пихатим братом. Та й з усіма іншими теж...

Поволі затихає Ігворра, і у Високому Замку Дана за допомогою Ружиці витирає з рук та обличчя крем кольору бронзи.

-Він навіть не захотів мене поцілувати, - говорить Дана до дзеркала, а Ружиця трохи не впускає скринечку з пахощами.

-Хто цей гидкий нечема, панно? - насмілюється вона спитати.

-Мій квіт дикої ружі, - говорить Дана, але вже не плаче. Її личко є спокійно-задумливим. Вона згадує той танок жаги і переконується, що Веданг таки її кохає. Але... Невже й насправді соромиться свого обличчя? Дурний, любий Руженич...

«Ах, крила, - стиха починає наспівувати Дана, - здіймали птахи в надвечір’ї...»

Ружиця задоволено дивиться на повеселілу панну, а та раптово підморгує їй і говорить зовсім по-вояцькому:

- Проб’ємося!

Наступного ж ранку, замість того, щоб журитися та плакати, як-то належить панні, яку відштовхнув коханий, Дана вирушила до зброярні. Там було порожньо – молоді воїни відсиплялися опісля карнавалу.

Дівчина взяла свого меча й почала робити вправи та випади, сподіваючись, що хтось з юнаків спуститься вниз для парного бою. І зовсім не здивувалася, побачивши на порозі зали Веданга. Мечислав мав вигляд замислений та сумовитий. Дана подарувала йому свій найяскравіший усміх і мовила:

-Двобій, Руженичу? До першої крові?

Веданг так само замислено зняв зі стіни «Золоту троянду». Зробив випад… Ще один…

А у Дани в голові звучить мелодія «Веж Ігворри»… Танок… Смертельний танок з володарем меча… З володарем життя і смерти… З володарем її любові…

- О, Дано! – вигукує юнак заскочено, побачивши кров на білому рукаві її сорочки, - я не хотів… Дано…

- В давніх сувоях написано, - мовить дівчина ледь насмішкувато, - що зброя не виймається для гри, але тільки для битви…

- Може, покликати Кролла? – пропонує Мечислав розгублено, - Тобі боляче, Данусю?

- Вчора, - різко говорить дівчина, - боліло більше, Руженичу…

- Дано, - говорить Дракон, - ти маєш мене зрозуміти… Я можу повірити, що ти можеш не помічати моєї зовнішності… Що ти є щирою у твоїх почуттях. Але поруч з тобою я маю жахливий вигляд… Я не хочу, щоб мене жаліли…

- Це все? – запитує холодно Дана, - а ти певен, Мечиславе Ведангський, що тебе жалітимуть, а не заздритимуть тобі?

- Справа не тільки в цьому, - зітхає Дракон, - в моїх жилах – отруєна кров. Я вірю, що ти змогла забути про це і бачиш в мені лише ельберійця дивної крові. Але ж я – напівкровний, Данусю… І в нашій дитині буде чверть від Шрежіна. Ціла чверть… Я хотів би мати дитя, я любив би нашого сина так, як мене не любили ніколи, але раптом воно буде схожим на…на оте? Тілом, або ще гірше – духом? Хіба дух гідного дивного зможе втілитися в… в мого сина?

- Дух гідного дивного в твоєму тілі, Руженичу, - відбиває Дана і цей удар, - чи може ти сумніваєшся в цьому. Ти й досі не віриш, що колись був Воїславом – месником?

- Тоді мені потрібно повірити і в те, що я в минулому житті кривдив тебе, - зітхає Веданг.

- Так чому продовжуєш робити те саме? – різко запитує дівчина, - досить оцих балачок, Руженичу! Ти, володар меча, насправді є боягузом, котрий боїться власної любові. Подумай над цим! Помедитуй!

І Дана йде геть, зоставивши Мечислава стояти в глибокій задумі з мечем у руці. Навідує Кроллу, котрий змазує їй подряпину, стиха дорікаючи за необережність. А коли хоче піти до книгозбірні, її зупиняє Ружиця.

- Моя панно, - говорить, - вас хоче бачити пан Сіроманець Вовчур…

- То нехай йде до книгозбірні, - говорить Дана, - я чекатиму на нього там.

Начільник оборони Ігворри чимось явно заклопотаний. В руці він тримає невеличкого сувійчика.

-Панно князівно, - починає він трохи не з порога, - ранок вам добрий.

-Заходьте і присаджуйтесь, - чемно відповідає Дана, - рада вас бачити, пане Сіроманцю.

-Я, власне, панно, - мовить Вовчур, - прийшов вас сватати…

-Але ж ви одружені! – вихоплюється у Дани.

-Власне кажучи, - вмощується в кріселку вояк, - я маю сватати вас для Ратимира, сина мого улюбленого небожа Новомира. Я взагалі – то говорив йому, Ратимиру тобто, що він або освідчувався в коханні сам, як-то й належить дивному, або засилав старостів, як-то заведено у людей в долинах. Ну там – «ми багатого князя люди, слуги вірні, мисливці хоробрі, бачили в лісі куницю – красну дівицю…»

Дана мимоволі пирскає. Їй не доводилося бути свідком селянського сватання, але вона чула, що наречена за звичаєм має ховатися за піч.

-Мені сховатися за шафою з книжками? – хихикає вона, - пане Сіроманцю, це розиграш, так? Ну, справді, адже Рівнодення ще не закінчилося.

-Ні, моя панно, не розиграш, - відповідає Вовчур, а сам аж совається від незручності, - Ратимир нічого не міг вигадати кращого, як попрохати мене прийти до вас з оцим його освідченням…

-То він листа написав? – питає цікаво Дана, - то дайте ж його мені! О, яке довге освідчення…Ох, Мирцьо… Ви не ображайтеся, пане Вовчур, я дуже шаную весь ваш рід, і з радістю увійшла б до Вовчого Лігва, але… Моє бідне серденько уже зайняте.

- Справді, панно? – всміхається Сіроманець, бо у Дани при цих словах робиться якийсь щасливо-безтямний вираз обличчя, - що ж… На жаль мій небіж спізнився зі своїм листом… І з якого гнізда щасливий обранець?

-Це поки що, - з жіночою цікавістю розгортає Дана Ратмирове послання, - поки що таємниця… Хвилиночку, пане Сіроманцю.

Дана починає читати, і очі її потроху круглішають від здивування.

«Вельмишановна панно Дано, - написано в листі, - я, шляхтич Ратимир Вовчур, маю честь освідчити вам, що бажаю бачити вас своєю дружиною і господинею Вовчого Лігва. До ваших високих гідностей вам потрібно додати ще декілька, аби ми з вами дійсно були єдиними в думках і помислах. Я вимагаю від своєї жони статечності, лагідності і покори. Я уклінно прошу вас замінити ваше вбрання, котре більше личить чоловікові, на належну дівчині сукню. І я прошу вас передивитися коло ваших друзів, аби воно робило честь нашій родині. Нетерпляче очікую відповіді…»

Дана кліпає очима, тоді остаточно вирішує – розіграш. Чортів Ратимир розіграв не тільки її, але й свого поштивого дядечка. О, таке «освідчення» варте того, аби його показати всім! Де там шляхетне панство? Напевне фехтує…

-Пане Сіроманцю, - лагідним голосочком жебонить Дана, а сама ледве утримується від сміху, - я маю подумати над пропозицією вашого небожа… Добре подумати… Не хвилюйтеся, я відповім вашому родичу сама.

-Гаразд, - з явним полегшенням говорить начільник оборони, - вам, юним, дійсно краще поговорити між собою… Який з мене посередник – все життя на Прикордонні. Бажаю вам щастя, панно Дано. Шкода, що не матиму чести назвати вас родичкою.

Дана мчить з книгозбірні до зброярні, прудко стрибаючи по східцям ніжками в тих самих штанях, котрі так не до вподоби Ратимиру. Ох і Мирцьо… Ох і вигадник… Це ж треба – отаке придумати. Ні, за це вона пробачить йому навіть те, що він налякав її вночі отим гидким костюмом і зміненим голосом.

В зброярні як зазвичай зібралися майже всі її приятелі… Мирця, щоправда, немає, але Веданг ще й не покидав зали. Він б’ється на мечах з Зориком Лемпартом. Зореслав, весь залляний потом, надаремне намагається пробити оборону Дракона. Богдан, який вже отримав своє, роздивляється подряпини на грудях. Тут таки сидить Вогнедан, стиха розмовляючи про щось зі своїм недавнім супротивником – вояком Верхуславом Готуром.

- Шановне панство! – сповіщає Дана, - оскільки у мене немає подруг, а є тільки друзі, замість дівич-вечора я влаштовую… як би це краще… Парубочий вечір? Ні, вояцьку вечірку!

- А з якого приводу? – підводить голову Вогнедан, - з нагоди закінчення карнавалу?

- Ні, - урочисто сповіщає Дана, - з нагоди мого заміжжя! Мені освідчилися в таких виразах, що я просто не могла встояти перед таким гідним кавалером. Ой, що ж це я… Штани! Який жах! Ой, дайте ж мені щось замість спідниці…

Дана обводить поглядом зброярню, хапає чийсь плащ, який лежить на лаві, і огортає його довкола талії. Вогнедан і найближчі дивляться на неї зі здивуванням. Веданг з Зореславом припинили поєдинок. Лице Дракона скам’яніло.

-І хто ж щасливий обранець панни князівни? – питає Готур, який сприйняв все це за чисту монету.

-Пан Ратимир Вовчур! – урочисто говорить Дана, - ось його письмове освідчення, яке пронизало моє бідне серце як удар меча! Всі слухайте!

Початок листа молоді воїни слухають ще непорозуміло, з середини починають усміхатися, а при закінченні засміявся навіть Веданг, якого неабияк вразили і налякали слова Дани про її заміжжя.

-Перше місце! – мовить Вогнедан, плескаючи в долоні, - перше місце для Ратимира в переліку осінніх розіграшів! Поряд з цим блідне навіть твоє, Зорику, сватання до старенької панни Руфи, котра намагалася навернути тебе до мейдизму…

-Але ж я насправді поставив їй таку умову! – сміється Лемпарт, - я каюся, сповідаюся – і ми одружуємося…

-Зоре, а якби вона погодилася? – з удаваним жахом мовить Богдан, - тобі б таки довелося вінчатися, бо ламати слово не личить дивному.

-В моїй голові, - мурчить потішений Веданг, - вже складається одна пісенька в селянському густі. Мій приятель, дідо Грозан, говорив з цього приводу – якщо можеш то смійся, а не можеш – співай! Панство, дайте мені гітару!

Верхуслав урочисто підносить Дракону гітару – музикування і учбові бої у найближчих часто відбувалися трохи не одночасно, і Веданг починає підбирати акорди.

Пісенька, - оголошує, - яку міг би скласти наречений

«- Що з того, що в дівчиноньки ніжне біле личко. Краще, щоб була покірна мені як теличка

Що з того, що вигинає гарно мила брову

Як не можу налигати дівку як корову

Таж не буду я, кохана, з тобою стояти

Якщо зараз ти не зволиш

штани свої зняти

А вона відповідає: « як риба запіє!

Без штанів мене побачить кожен хлопець мріє»

Отих хлопців, моя мила, прожени від себе Танцювати та сміятись немає потреби

А вона сміється тільки – аби не діждала Щоб забула я про друга, з яким танцювала!»

Дракон так вправно копіює вимову своїх селянських приятелів з Воїданова, та їхню манеру співати пісеньки трохи вільного штибу, що присутні, вкупі з Даною, сміються від серця. І ніхто не помічає Ратимира, котрий застиг на порозі зброярні.

-О, Мирцьо! – першим помічає його Вогнедан, - ходи-но сюди, ми тебе привітаємо! Цьогорічні змагання жартівників мають свого переможця! І переможцем є ти! Твоє освідчення – це перлина серед розиграшів!

-Мирцьо! – Дана підбігає і цілує в щоку застиглого юнака, - ти провів навіть старого Вовчура! Аби ти бачив, з яким виразом на обличчі пан Сіроманець доручав мені цей витвір!

-Атож! – сміється Зореслав, - моя витівка з панною Руфою справедливо поступилася кращій. Так не зміг би освідчитися і моанський селюк – подумати тільки: в любовному освідченні жодного… жодного слова про кохання.

Ратимир поволі, як сліпий, іде понад стіною… І раптом зриває зо стіни найближчого меча й кидається на Веданга.

Дракона врятувала тільки його вправність володаря клинка. Він встиг ухилитися. Гітара, бренькнувши струнами, полетіла набік.

-Збожеволів? – тільки й вимовив Мечислав, хапаючи з лави «Золоту троянду», і ледве встигаючи відбити наступний удар, - чи не занадто різкий початок… для учбового бою?

Ратимир не відповідає. Він аж побілів від люті і тне мечем поперед себе, лише роздратовуючи Веданга.

-Зупинитись! – різко наказує Вогнедан, кидаючись вперед і перехоплюючи Ратимирову руку з мечем. Пальці чорногорця зімкнулися на руці Вовчура, мов кайдани. Меч брязнув на підлогу.

-Це поєдинок, - шипить Ратимир, - ти…ти не маєш права.

-Поєдинок? – хижо перепитує розлючений Дракон, - ти кинувся на мене зненацька і говориш, що це поєдинок? Ставай, Мирцьо, я покремсаю тебе на устілки для чобіт!

-Не смій, Ведангу! – наказує Вогнедан, - ти мені його уб’єш, і що ми робитимемо без такого жартівника… Ратимире, з тобою все гаразд? Ти надумав викликати на поєдинок Дракона? А заповіт ти написав? Я занадто поважаю ваш рід, аби дозволити тобі по дурному загинути. Що з тобою трапилося, друже?

Ратимир вже трохи отямився і зрозумів, що для нього ж самого краще, аби його лист вважали розиграшем. Він лає подумки пан Вереса – це сусіда якось порадив молодому другу по-перше – освідчитись письмово, бо усне освідчення часто збивається на белькотіння, а по-друге – чітко з’ясувати дівчині, чого він від неї вимагає.

Вогнедан нарешті пускає Ратмирову руку, і відводить приятеля набік.

-Ну, розкажи мені, - говорить, - що трапилося… Ти чуднуватий став, Мирцю… Для чого ти одягнувся чоррою і лякав людей на вулицях? Це вже зовсім негоже – порівнювати мене і Зельма. А тепер що? Злякався, що Дракон перехопить у тебе титул найпершого жартуна Високого Замку?

Ратимир слухає цей рівний голос, твердий і ласкавий водночас, і не знає, кого він більше ненавидить: брата, сестру а чи Дракона - напівкровку. Так, навіть до Дани він не відчуває нині нічого, окрім злоби. Його найзаповітніші мрії князівна виставила на посміх… Вона, бачте, думала, що це жарт… Нічого… Він, Ратимир, колись добре пожартує з вами усіма… А нині потрібно якось викручуватись. Говорити про те, що лист не є жартом – виставити себе дурнем перед пихатими покручами, котрі насмілюються вважати себе дивними. А якщо визнати жарт, то як тоді пояснити свою нерозважну лють?

-Я, - нарешті говорить Ратимир, - хотів налякати Веданга… Я не думав…

-Отожбо, - зітхає Вогнедан, - коли костюм такий робив – не думав, приятеля трохи не понівечив – не думав. Друже, час уже ставати дорослим… Життя тебе не било, Мирцьо… Ти бо єдиний серед нас не бачив справжнього страху. Бої у північному Данаділі не в рахунок – на людях і смерть красива. Знаєш, чого я найбільше боюсь? Вмирати межи ворогами… В ланцюгах. Я рік носив нашийника, він часом мені і досі сниться. І мій найбільший страх – полон, кайдани і погибель десь у темному льосі… Або – на ешафоті, в оточенні наброду… Де нема своїх, щоб хоч пошепки відповіли на останнє «хай славиться»… А в Моані мені і крикнути такого не можна було. І у кожного з нас є подібна тріщина в душі. Ти щасливий, Мирцьо – ти цього не знаєш, і дай Боги, щоб не дізнався ніколи. Іди, примирися з Ведангом, і облиште оці дурощі.

Ратимир підкорився. Він пробурмотів щось, що добросердий до своїх Веданг сприйняв за вибачення. Справа влагодилась миром. Хоча Дракон опісля ще довго крутив головою, щось обдумуючи.

Надвечір цього багатого на події дня Веданг відшукав Дану на стіні Високого Замку, де дівчина милувалася горами.

-Я прийшов дізнатися, як твоя рана, - почав він обережно.

-Моя подряпина вже не болить, - відрізала Дана, - я оце думаю… А раптом Ратимир не жартував? - А я так його скривдила…

-Не жартував – тим гірше для нього, - мовив Дракон, - моя Біла Трояндо, чи дозволите мені оповісти вам одну бувальщину?

-Дозволяю, - сказала Дана, лагідніючи. Вона бо дуже любила, коли Руженич називав її Білою Трояндою.

-Жив собі воїн, - заговорив Мечислав, - якому довелося розірвати надвоє душу, а рану припекти розпеченим залізом зненависті. І дух його палав як сонце над вигорілими травами степу…

-І тільки три квітки вижили в тому вогні – сказала Дана, - чорна ружа, біла ружа та вогнедив… А опісля воїн хотів вберегти від небезпек і болю білу ружу, а замість того наступив їй ногою на серденько. Я знаю цю казку, Меч... Не будемо повторюватись...

-Моя Трояндо, - мовить Мечислав, а Дана слухає не слова - мелодію його голосу, - опісля сьогоднішнього жарту, а чи не жарту, я зрозумів, що дурнем в цьому жарті виявився таки я. Бо вжахнувся - то я по справжньому. Нехай Ратимир є вигадливим жартівником, або неприторенним дурнем, але, якщо б тебе посватав сьогодні, скажімо, Богдан - ти б могла дати йому слово просто від образи.

-Може б і дала, - говорить Дана, надувши вустонька, - бо ти був зі мною такий непоштивий, Руженичу...

-Данусю, - зітхає Веданг, - ось подивись - но...

Зацікавлена Дана бачить, як Дракон дістає з внутрішньої кишеньки свого чорного кунтуша два перстеника, нанизані на ланцюжок.

-Оце, - говорить він, - зберегла для мене Купава. Це заручні персні мого діда Воїслава і бабусі Ведани. Взагалі-то, за звичаєм мати має віддати синові свого та батькового персня, але у мами Ружени не було заручин. Не було і перснів - ні заручних, ні шлюбних... Якщо ти дійсно кохаєш мене, дивна трояндо мого саду, то прийми від мене персня бабусі Ведани. Якщо ж я для тебе лише один із залицяльників, якого ти хочеш вкоськати, а він ніяк не піддається, то я заховаю ці перстеники назавше і зватиму тебе сестрою.

-А строк заручин? - шепоче Дана, не зводячи очей з перстеників, на яких викарбовано крилатих драконів.

-До вирішальної битви, - говорить Веданг, - два роки... У переддень тої битви ми укладемо злюб. Або ми поляжемо, боронячи корогву воскреслого Ельберу, або дитя від нашого шлюбу народиться вже на волі, і зватиметься ельберійцем, а не моанським підданим. Якщо ж за ці два роки наші почуття вигаснуть...

-Ні, - говорить Дана, - оце вже ні. Хіба може вигаснути душа, Ведангу?

-Заради тебе й завдяки тобі, - говорить Мечислав стиха,

Молюсь,

Щоб не скінчалося ніколи

Життя,

Яким я нехтував колись...

Дай же рученьку, кохана моя... Я ніколи не забуду цей осінній вечір... І цей величний повень Рівнодення... І цю післясвяткову тишу... І твої очі, сині, мов вечірнє небо...

Перстеник пані Ведани - наче влитий на пальчику Дани, і дівчина бачить в цьому добрий знак, як і у звуковому збігу імен. Ведана - Воїслав... Дана - Мечислав. Ведана - Дана... Ні, вона, Дана, не є бурхливою водою... Вона є вірною...Зарученою... Нареченою...

-Якщо для тебе клятва «Не забуду», - озивається Дана, беручи більшого персня, і відчуваючи, як тремтять в її руці пальці володаря меча,

Колись, коханий,

Стане тягарем -

Той день в моїм житті

Останнім буде...

Веданг все ще не вірить... Але перстеник на його лівиці зблискує сріблом, і дівоче рученя з таким же перстеником довірливо лягає йому на плече.

-Ми єдині, - розпочинає Дана прадавню присягу дивних

-Душами у Світлі, - вимовляє Дракон

-Ми поєднаємось, - продовжує дівчина

-Тілами на землі, - шепоче Веданг

-У належний час...

-У призначений строк...

-Бо Духом ми були, і є...

-І будемо Одним...

І схиляється Руженич до ніжного личка, що тягнеться йому назустріч. У напівтемряві біліє воно, мов квітка. Троянда... Біла троянда у краплях роси...

- Воно вже не палить, сонце мого духу, - шепоче Веданг, - воно спиває росу... Ніжно, по краплині...

М’якенькі вустонька, ніжніші за пелюстки квітів... І перший поцілунок заручених дивних... Той поцілунок, що стискає душу солодким щемом... Що витискає сльози з очей найтвердіших...

-До зустрічі цієї

Я не міг, - шепоче юнак, відірвавшись від вуст коханої,

І уявити навіть щось подібне

Тому, що з серцем

Коїться тепер...

Та раптом здригається Дана від жаху в обіймах коханого... Бо гарячим вітром проноситься повз них тінь, чорніша за осінні сутінки. І дзвін золотих прикрас здається чути зовсім поруч.

-Проклятий, - не голос, а щось подібне до голосу. Наче в головах закоханців відлунює страхітливий жар зненависті, - проклятий... Ти насмілився... Проклятий... Тобі не жити, поріддя гієни... Ти насмілився доторкнутись до дівчини, проклятий... До дівчини - дивної... Але я доберусь до тебе... Доберусь!

-О, ні, - говорить Мечислав, - я все вважав, що мені ввижається цей голос... Але ж і ти почула його...

-Це говорила не чорна ружа, - мовить Дана, силячись на спокій, - це її страшлива тінь, Руженичу... Ми врятуємо твою маму... Ми проженемо тінь світлом свого кохання, і вона знайде другу половину душі Ружени і з’єднається з нею. І моя бідна вуйна отримає нарешті спокій. Ти, головне, не бійся, любий! Я з тобою!

-Я думав, ти злякаєшся, - говорить сумно Веданг, - це зло ходить за мною змалечку і поволі стає сильнішим. Тобі воно не є небезпечним, любонько...

-Я затулю тебе коханням, як щитом, - говорить Дана твердо, - від будь-якого зла.

Заручини обоє закоханих вирішили не розголошувати. Лише найближчим вирішила сказати Дана, що від нині вони можуть залишатися її братами, але не плекати ніяких сподівань. Ну, і ясна річ - любому брату.

Вогнедан не те що зрадів - наче світло спалахнуло в душі Чорногорського князя.

-Я, брате, - сказав він до Мечислава, - по доброму тобі заздрю... У мене ніколи не буде таких заручин, бо занадто часто віддавався я коханню в яві, забувши і про душу, і про дух, що не личить дивному.

Князівна Чорногорська урядила вечірку, на якій присутні були Богдан з Зореславом та Ратимир. І, ясна річ, любий брат на чолі столу. Щасливий Вогнедан, бо збулася його давня мрія - пошлюбити найдорожчих йому людей. Трохи сумні Богдан з Зореславом... І незворушно сидить за святковим столом Ратимир, бо молодий Вовчур таки має оту славетну витримку дивних, що дає їм можливість усміхатися в очі і біді, і смерті.

-Милі братики, - щебече Дана, - ви є моїми приятелями від отроцьких літ... Так сталося, що не було у мене подруг, якщо не рахувати Вишеньки Лелег, набагато від мене молодшої. Лише ви, вірні приятелі, та брати Лелеги оточували Дану.

-Ми намагалися бути гідним супроводом князівні, - лагідно говорить Богдан, не в силі сердитися на дівчину, котра розпалила в ньому жар першої юнацької любові.

-Чи згодні ви, мої любі, - продовжує дівчина, - бути мені й надалі братами?

Моя панно, - знову озивається Богдан, - присягаю в тому за себе і за відсутнього тут брата Дарина.

-Люба сестро, - схиляє голову Лемпарт, - недостойному опришку прикро, що не на нього впав вибір панни. Але мій старший брат, якого недаремно звуть Мечем Ельберу, є гідним нареченим для князівни. Зореслав є і буде братом вам обом доки і його віку...

-Я буду твоїм братом, Дано, - всміхається Ратимир, - як був товаришем дитячих ігор...

-Гаразд, а коли ж весілля? - запитує цікаво Лемпарт.

-У переддень битви, - всміхається Веданг, - тієї битви за Ельбер, яку ми маємо виграти... Бо з нами - Визволитель! Вогонь Небес, що у яві зветься Вогнеданом! Від тебе, милий брате, залежить щастя і сестри, і друга.

1Проб’ємося! - всміхається князь Чорногорський, підносячи келих, - хай славиться!

-Ельбер на віки вічні! - відповідають присутні.

Немає на вечірці слуг-чорногорців, бо говорити вголос коромолу остерігається Вогнедан навіть при челяді, якій довіряє. І тому наливає всім вина щасливий закоханець Мечислав... А Ратимир всміхається, підносить келих і думає ненависно:

«Переддень битви, отже? Не буде битви... Не буде й перемоги... На біса мені такий Ельбер - збіговисько потвор та напівкровок. Ти боїшся ланцюгів, Вогнедане Чорногорський? Я зроблю так, що на тебе вдягнуть ланцюги! Ні, я не доноситиму на тебе імперській таємній службі - занадто багато зв’язків у столиці в імператорського родича. Але у тебе є ворог ближче... Розлючений ворог. Він радий буде створити для тебе пекло, якого ти так боїшся. Наприклад - ешафот у Зеліборі. А щодо тебе, Меч... Я влаштую тобі дарунок ще кращий, ніж твоєму хазяїну. Можливо Вогнедан зі своєю несамовитою гордістю прославиться як мученик - з нього станеться. Але ти, Драконе, помреш зрадником... Помреш, знаючи це. Я тобі обіцяю.»

І, наче розчувши якимось чином його думки, тривожно озирає присутніх Дана і стискає в правиці тонкі пальці брата - музики і воїна, а в лівиці - тверду долоню володаря меча.

Можна змінити долю, а все інше - судьба...